Античні держави Північного Причорномор’я в римський період (друга половина І ст. до н. е. — третя чверть III ст. н. е.)

Від середини І ст. до н. е. населення античних міст вступає в тісні й різнобічні контакти із Римською імперією. Римського впливу зазнали не тільки людність власне імперії, а й племена та народи, що мешкали за межами її офіційних кордонів. Південь сучасної України у цьому відношенні не став винятком. Північне Причорномор’я офіційно не входило до складу імперії, однак після завершення війн з Мітрідатом VI Євпатором цей регіон увійшов в орбіту її інтересів і воєнно-політичного впливу. Античні держави регіону, що перебували у варварському оточенні, бачили в Римі ту реальну силу, яка могла надати їм підтримку й гарантувати безпеку. З іншого боку, імперська адміністрація розглядала їх як природних союзників. Тіра, Ольвія, Херсонес і Боспорське царство вважалися опорними пунктами Риму, звідки можна було стежити за розвитком воєнно-політичної ситуації і в разі потреби завдавати випереджувальних ударів по варварах, що загрожували імперії.

Тіра і Нижнє Подністров’я

Після смерті правителя гетів Буребісти (близько 45/44 pp. до н. е.) очолюване ним ранньодержавне об’єднання розпалося і військово-політична ситуація у регіоні почала поступово стабілізуватися. Цьому сприяла також активізація римської політики в Подумав’ї. З часів правління Августа воно займало провідне місце в зоні інтересів керівництва імперії, що сприяло відродженню Тіри та Ольвії.

Після анексії Римом царства одрисів і входження східної Мезії до складу однойменної провінції захист Тіри взяла на себе римська адміністрація. За часів правління Клавдія їй була надана економічна підтримка, а за правління Нерона (близько 56/57 р.) — ухвалений законодавчий акт, на основі якого регулювалися відносини Тіри з імперією. В подальшому вони базувалися на союзницьких засадах і регламентувалися цим законом та низкою пізніших розпоряджень. Після дакінських воєн Траяна й утворення провінції Дакія написом від 116/117 р. фіксується поява римської залоги в Тірі (рис. 25). Зближення з імперією сприяло стабілізації ситуації навколо Тіри, а відтак і піднесенню економіки, її основою залишалося сільське господарство.

Археологічні дослідження засвідчують, що в II—III ст. на території міських кварталів Тіри велося інтенсивне будівництво. Однією із характерних особливостей розвитку її господарства у цей період є поява виробничих комплексів на території житлових кварталів (печі й горни для виготовлення кераміки та домниці). Це свідчить, що ремесло в Тірі було тісно пов’язане з сільським господарством. Громадське виробництво тут виступало як сума дрібних господарських одиниць, де виготовлялося все або майже все необхідне.

Рис. 25. Мармурова статуя римського імператора або легата провінції. II ст. н. е. Одеський археологічний музей НАН України

Рис. 25. Мармурова статуя римського імператора або легата провінції. II ст. н. е. Одеський археологічний музей НАН України

Наявність у Тірі значної кількості імпорту не дає підстав применшувати значення торгівлі в економіці. Проте досить обмежена сільська територія полісу й рівень розвитку місцевого ремесла свідчать, що основними споживачами імпортних товарів були не лише мешканці Тіри. Місто було значним центром посередницької торгівлі між античним світом і варварським населенням. Цьому сприяло його вигідне географічне розташування у дельті Дністровського лиману, звідки по Дністру та суходолом могли підтримуватися контакти з районами, віддаленими від кордонів імперії. У цьому зв’язку особливого значення набуває зміст імператорського рескрипту 201 р., в якому йдеться про звільнення громадян Тіри від податків.

Склад громадянської общини не вирізнявся однорідністю. Соціальну верхівку становили громадяни, які дістали права римського громадянства. Саме їм належали підкурганні поховальні споруди, відкриті в околицях Тіри. Наявність у житлових садибах виробничих комплексів свідчить, що тірасці, окрім сільського господарства, вдавалися також до ремісничої діяльності. У Тірі мешкала якась частина соціально залежного населення, але ніяких даних про становище цієї групи ми не маємо.

На початку III ст. ситуація у регіоні поступово починає змінюватися. У 214 р. Тіра зазнала нападу карпів, які загрожували й іншим західнопонтійським містам. У 30-х роках III ст. посилюється просування задунайських варварів до кордонів Римської імперії і починається період так званих «готських» воєн. Проте Тіра не загинула у вирі тогочасних бурхливих подій. У зв’язку із загостренням ситуації на Дунаї унаслідок тиску варварів на кордонах імперії, у третій чверті НІ ст. з міста було виведено римську залогу, а наприкінці 50 — у середині 60-х років III ст. воно було захоплене і зруйноване варварами.

Ольвія і Нижнє Побужжя

Відродження життя в Ольвії розпочалося після гетської навали у першій чверті І ст. Разом із відбудовою міста відбувалося відтворення громадянської общини. Людність, яка відроджувала життя Ольвії, у своїй переважній більшості переселилася сюди із Нижнього Дніпра, де вихідці з території Ольвійської держави досить тривалий час жили у пізньоскіфському середовищі.

Сьогодні ми не маємо даних про організацію сільської території міста. Можна лише припустити, що земельний фонд у його околицях був розмежований на однакові ділянки й поділений між членами відтвореної громадянської общини. Населення, яке обробляло свої наділи, мешкало в місті, де воно могло знайти захист під час воєнної загрози. Ситуацію, що склалася навколо Ольвії наприкінці І ст., яскраво змалював у своїй борисфенідській промові Діон Хрисостом.

У цей же час починає відроджуватися життя й на інших городищах Нижнього Побужжя. Вони виникають або на нових місцях, або на місцях колишніх поселень. Проте на відміну від елліністичного періоду, пам’ятки сільського населення перших століть нової ери представлені виключно укріпленими поселеннями. Такі городища розташовувалися на важкодоступних мисах. Із двох-трьох сторін вони були захищені рельєфом місцевості, а з напільної сторони — оборонними спорудами — спочатку захисними стінами з вежами, а пізніше й ровами та валами. Внутрішній простір забудовано сирцево-кам’яними спорудами із розвинутим плануванням.

Виробничо-господарчі комплекси Ольвії представлені залишками зерносховищ, виноробень, гончарних майстерень, а також окремих господарчих будівель. Зернові ями виявлено і на території міських кварталів, де мешкала заможна частина ольвіополітів. Це свідчить, що основним заняттям ольвіополітів було сільське господарство, і що навіть багаті сім’ї зберігали зерно у міських садибах, де велася переробка сільськогосподарської продукції, чого не було раніше. В Ольвії відкрито порівняно прості за конструкцією виноробні, а також горни для випалу кераміки.

В історії античних городиш Нижнього Побужжя дослідники виділяють два періоди, рубежем між якими стала так звана ольвійсько-тавроскіфська війна середини II ст. З нею пов’язують не лише сліди руйнувань на приольвійських пам’ятках, а й певний етап в історії самої Ольвії. Після цієї війни у третій чверті II ст. в місті фіксується римська залога, до складу якої входили солдати спочатку V Македонського, а пізніше XI Клавдієвого і І Італійського легіонів та допоміжних підрозділів Мезійської армії. Римські солдати тут брали участь у будівництві оборонних споруд.

Дислокація римської залоги сприяла стабілізації обстановки й піднесенню виробництва в останній чверті II — на початку НІ ст. У цей час до Ольвії надходила продукція із північнопричорноморських, малоазійських, південно-понтійських, італійських центрів, Аттики, Східного Середземномор’я, Сірії, Александрії та інших міст і регіонів. Однак основними контрагентами залишалися античні центри Причорномор’я, бал камських та дунайських провінцій імперії.

У сфері виробництва кількісно переважала праця членів сімей — власників земельних ділянок та вільного, але неповноправного населення. Ольвійська держава вважалася верховним власником землі, на якій розташовувалися городища. Звідси надходила рента-податок за користування землею, яка перебувала у розпорядженні громадської общини. Остання, в особі магістратів, які обиралися головним чином із середовища заможних громадян, виступала як колективний експлуататор населення регіону.

Південно-Західний Крим

Новий період в історії Херсонеса розпочинається в середині І ст. до н. е. Після того як Цезар дарував місту особливий політичний статус, громадянська община звільнилася від боспорської залежності й потрапила в орбіту політики імперії. Ця подія увійшла в історію міста як перша елее тер ія («свобода»). За часів Августа права елевтерії було підтверджено, визначено також правову основу відносин між Херсонесом і Боспором. Ці події мали таке велике значення, що в місті у 25/24 р. до н. е. було введено нове літочислення. Утім, обсяг прав, наданих місту, був меншим, аніж той, який свого часу йому дарував Цезар. Перебуваючи у варварському оточенні, херсонеська громадянська община не могла надійно захистити себе від ворогів. Тому, врегулювавши херсонесько-боспорські взаємовідносини й надавши місту певного політичного статусу, Август водночас покладав на босфорських царів завдання захищати Херсонес.

Проте у другій чверті І ст., з початком так званої боспорсько-римської війни, ситуація різко змінилася. За участь у боротьбі з Мітрідатом Боспорським на боці Риму херсонеська громадянська община здобула від римської адміністрації якісь привілеї, що сприяло зміцненню зв’язків Херсонеса з імперією. Після розгрому бунтівного Мітрідата все Чорноморське узбережжя, за винятком невеликої частини Колхіди, перейшло під прямий або опосередкований римський контроль. Подальші зусилля римської адміністрації спрямовувалися на його посилення.

У третій чверті І ст. воєнно-політичне становище міста погіршилося. Сармати, які почали проникати на Таврійський півострів, об’єднавшись з пізніми скіфами, стали загрожувати грекам. Херсонес був змушений звернутися за підтримкою до намісника римської провінції Мезія. Намісник Т. Плавтій Сільван удався до рішучих дій, і в 63—64 pp. варварів було розгромлено.

В останній третині 1 ст. Херсонес залишався в руслі римської політики. В місті стояли статуї легатів, а римська адміністрація надавала місцевій общині всіляку підтримку. Історія Херсонеса кінця І — початку II ст. майже невідома. У 20—30-х роках II ст. у Херсонесі якийсь час дислокувалися солдати І Італійського легіону та II Луцензієвої когорти. Проте невдовзі їх було виведено з міста, про що свідчить зміст почесного декрету 30-х років II ст., де йдеться про загрозу варварського вторгнення, внутрішні конфлікти та найманців. Є підстави припустити, що в цей час захист Херсонеса знову покладався на правителів Боспору, однак їхня підтримка була малоефективною й місто домагалося від Риму дарування прав елевтерії. Завдяки сприянню громадян і ера клеї Понтійської — метрополії Херсонеса, місто її отримало. Цю подію було відзначено спеціальною серією монет, початок карбування яких датується часом не раніше початку 40-х років II ст. н. е. Дарування нового політичного статусу (другої елевтерії) супроводжувалось уведенням до міста та його околиць римських залог.

Римські війська, що дислокувалися в Херсонесі у другій половині II — третій чверті III ст., займали територію так званої цитаделі, розміщеної у південно-східній частині городища. Тут зафіксовані підмурки казармених приміщень, будівлі поблизу XVI башти, що слугувала резиденцією якоїсь римської посадової особи, споруди з портиками на перетині головних вулиць цитаделі, де розміщувалися арсенал, терми, а також залишки гончарної печі (рис. 26). Спочатку римська залога складалася з військовослужбовців V Македонського легіону. Після виведення цього підрозділу з Нижньої Мезії, тут дислокувалися солдати І Італійського, а наприкінці II ст. XI Клавдієвого легіону. До складу залоги входили вояки І когорти Бракарів, І Кілікійської і І Сугамбрської когорт допоміжних військ. Окрім сухопутних військ, у Херсонесі базувався загін римських військових кораблів.

Римські війська були розмішені не лише в самому Херсонесі, а й на його околицях та кількох пунктах Таврики. На висоті Козацька, розташованій на східному кордоні Гераклейського півострова, відкрито залишки башти і частину округлої огорожі з прибудованими до неї приміщеннями. Іншим пунктом, де розмішувалися римські війська, була територія сучасної Балаклави (рис. 27). Римські залоги стояли на Північ ній стороні сучасного Севастополя, у Південно-Західній та Південній Таврії, де на мисі Ай-Тодор функціонувала римська фортеця Харакс. Тут зафіксовано дві фортечні стіни з баштами й воротами, басейни для води, терми, святилище бенефіціаріїв (військової поліції), залишки інших споруд, зведених римськими військовослужбовцями, виявлено декілька епіграфічних пам’яток. Вони засвідчують, що тут базувалися солдати І Італійського і XI Клавдієвого легіонів, а також допоміжних військ. Командував залогою центуріон.

Рис. 26. Схематичний план цитаделі Херсонеса (за І. А. Антоновою та В. М. Зубарем): 1— приміщення казарм; 2 — будинок поблизу башти XVI; 3 — будинок на перехресті головних вулиць цитаделі; 4 — терми VI ст.; 5 — терми II—III ст.; 6 — залишки гончарної печі; 7 — південна площа цитаделі

Рис. 26. Схематичний план цитаделі Херсонеса (за І. А. Антоновою та В. М. Зубарем): 1— приміщення казарм; 2 — будинок поблизу башти XVI; 3 — будинок на перехресті головних вулиць цитаделі; 4 — терми VI ст.; 5 — терми II—III ст.; 6 — залишки гончарної печі; 7 — південна площа цитаделі

Утрата значних територій у Північно-Західній Тавриці внаслідок скіфської експансії призвела до змін у структурі сільськогосподарського виробництва Херсонеса. Скоротилися обсяги вирощування винограду й збільшилися посіви зернових. Помітно зросла питома вага промислів, зокрема соляного, та виробництва солоної риби. Це дало змогу частково забезпечити населення, яке кількісно збільшилося, засобами для існування і зменшити дефіцит у зовнішній торгівлі. Проте всі ці заходи не могли кардинально оздоровити економіку. Лише стабілізація зовнішньополітичної обстановки, як головної умови успішного розвитку античної економіки, відродження сільськогосподарської бази на Гераклейському півострові в повному обсязі та розширення ринку за рахунок населення Південно-Західного Криму могли посприяти цьому процесові. Тому розширення з середини II ст. римської військової присутності стало важливою передумовою збільшення сільськогосподарського виробництва, піднесення ремесла та посередницької торгівлі. Прикметно, що переважну більшість ремісничої продукції, як імпортної, так і херсонеської, виявлено на південь від р. Альми — в межах територій, що контролювалися римськими військами.

Рис. 27. Присвяти римським богам у культовому приміщенні римського опорного пункту на території сучасної Балаклави

Рис. 27. Присвяти римським богам у культовому приміщенні римського опорного пункту на території сучасної Балаклави

Соціальна структура населення також зазнала певних змін. Розвиток ремесла та торгівлі супроводжувався збільшенням у складі населення кількості вільновідпущених, зайнятих у цих галузях господарської діяльності. Попри те, що в Херсонесі існувала економічно досить могутня соціальна верхівка, в сільському господарстві та ремеслі переважала праця дрібних вільних виробників.

Наприкінці II ст. до влади в Римі прийшов Септімій Север, який приділяв багато уваги укріпленню дунайських провінцій та античним державам Північного Причорномор’я. Тим часом воєнно-політична ситуація у Таврит» загострилася унаслідок проникнення сюди нових груп сарматоаланського населення. Це змусило римське командування в союзі з боспорськими царем здійснити запобіжні заходи проти активізації варварів поблизу Херсонеса та у Східній Тавриці. Завдяки цим діям, а також підтримці, наданій римською адміністрацією, місто укріпило свої збройні сили й успішно протидіяло варварським навалам протягом першої половини НІ ст.

У 30—40-х роках III ст. кордони Римської імперії та античні центри зазнали навали варварів, серед яких особливою войовничістю виділялися готи. Херсонес на той час залишався осторонь напрямів їхніх походів. Однак загроза імперії на дунайському кордоні змусила римлян близько 244 р. вивести війська із Херсонеса та інших пунктів Таврики. Але у 250 р. солдати І Італійського легіону знову на короткий час з’являються в Херсонесі.

Зближення Херсонеса з імперією і дислокація в місті римської залоги були для його населення вирішальними чинниками стабільного політичного та соціально-економічного розвитку. Для переважної більшості мешканців не була допомога дружньої держави. Завдяки цій підтримці місто змогло не тільки вижити у варварському оточенні, а й досягти істотного економічного піднесення, що позначилося на всіх сферах життя.

Східна Таврика й узбережжя Керченської протоки

Здобувши владу на Боспорі, Фарнак здійснив низку невідкладних заходів, адже після воєн його батька з Римом економіка царства була знекровлена. Розпад тріумвірату й початок громадянських воєн у Римі наприкінці 50-х років І ст. до н. е. викликав у Фарнака ілюзії стосовно можливостей об’єднати під своєю владою території, що входили до складу держави Мітрідата. Однак розбитий Цезарем у битві при Зеле (47 р. до н. е.), він не зміг закріпитися на Боспорі, де одноосібним правителем став Асандр. Зміцнивши свої позиції, Асандр почав укріплювати кордони свого царства, здобув низку перемог над піратами і зарекомендував себе як сильний правитель. Близько 21/20 р. до н. е. Асандр передав управління державою своїй дружині Динамії. Причина цього кроку пояснювалася просто. Асандр у своїх діях виявляв надто багато самостійності, а це суперечило римській політиці того часу. Після 17/16 р. до н. е. на Боспорі з’явився Скрібоній, який називав себе онуком Мітрідата Євпатора, і, пославшись на розпорядження Августа, одружився з Динамією. Дізнавшись про це, Агріппа направив на Боспор військовий загін на чолі з Полемоном І. Проте на час його прибуття Скрібоній вже був убитий. Проте й Полемон І зіткнувся з опором частини населення, і лише втручання Агріппи, який прибув до Синопи на чолі римської ескадри, змусило боспорян визнати ставленика Риму царем. За розпорядженням Августа й Агріппи Динамія стала дружиною Полемона, що надало його владі легітимного характеру. Деякий час Полемон правив разом із Динамією, а близько 12 р. до н. е. одружився з Піфодорідою, онучкою тріумвіра Марка Антонія. Полемон здійснив кілька воєнних походів проти Танаїсу, в Колхіду і проти аспургіан. Під час останнього походу він загинув. Після цього Рим уже прямо не втручався у боспорські справи, хоча боспорські царі перебували в орбіті римської політики.

Подальша історія Боспорського царства кінця І ст. до н. е. — І ст. н. е. не може бути переконливо реконструйована. Існує кілька концепцій історії Боспору. Однак наявні джерела не дають підстав приєднатися до жодної з них, оскільки кожна із запропонованих версій базується на припущеннях і може бути піддана позитивній критиці. Отже, поки не будуть отримані нові джерела, питання щодо династичної історії Боспору в цей час слід вважати відкритим.

У 14 р. до влади на Боспорі прийшов Аспург. Загострення ситуації в регіоні змусило його шукати підтримки в столиці імперії, оскільки він не належав до династичної лінії, що правила раніше. Наявність у титулатурі Аспурга титулу «друг римлян» дає підстави припустити, що, перебуваючи в Римі, він уклав договір про дружбу і став «союзником» імперії, а по суті визнав себе васальним царем й у своїй зовнішній політиці проводив політичний курс, узгоджений з імперією. Між 14/15 і 23 pp. Аспург здійснив воєнну експедицію проти скіфів і таврів, і не тільки підкорив їх, а й став називатися царем Боспору й Феодосії. Наприкінці 20-х — на початку 30-х років І ст. Аспург одружився із Гіпепірією. У них народилося два сини — Мітрідат і Котіс, які згодом стали боспорськими царями.

Після смерті Аспурга якийсь час державою правила Гіпепірія, яка передала владу своєму синові Мітрідату. Однак імператор Калігула не затвердив його царем і направив на Боспор царя Полемона II, якому було надано престол. Попри участь у цій акції значних римських сил, Мітрідат усе ж переміг і залишився на троні. Він намагався проводити незалежний курс, спираючись на варварські племена, які мешкали на території Боспорського царства. Це призвело до загострення відносин із Римом, який проголосив царем його брата Котіса. Після цих подій розпочалася римсько-боспорська війна, внаслідок якої царем став Котіс І і римська адміністрація посилила контроль над Боспором.

У першій половині II ст. Боспор продовжував залишатися в руслі римської політики. Показово, що кожний новий імператор підтверджував права нового царя. Так, після смерті Савромата І римська адміністрація підтвердила права Котіса II на престол. Після Котіса II правителями Боспору були Реметалк і Євпатор, а після них царем став Савромат II. Його правління характеризувалось активною внутрішньою політикою, спрямованою на укріплення кордонів царства та зв’язків з імперією. До часів правління Савромата II належать відомості про Боспорську війну, що відбулася між 186 і 193 pp. Під час цієї війни Савромат II та римське військове командування здійснили в Тавриці широкомасштабну воєнну акцію проти варварів. Унаслідок їхніх спільних дій під контроль боспорського царя та римської адміністрації відійшли значні райони у Південно-Західній та Східній Тавриці.

Після смерті Савромата II боспорський престол обійняв його син Рескупорід, який у спадок від батька дістав не лише Боспорське царство, а й землі у Східній Тавриці. За часів свого правління Рескупорід здійснив низку успішних походів проти варварів, підтримував тісні зв’язки з провінцією Віфінія-Понт й усіляко сприяв торгівлі. Проте ситуація у державі погіршувалася. Ще за життя Рескупоріда II його нащадком став син правителя Котіс III, і з цього часу інститут співправителів на Боспорі стає звичною практикою. Цілком можливо, що старший співправитель перебував у Пантікапеї, а молодший — в азійській частині Боспору. Це, безперечно, свідчило про послаблення у першій половині III ст. царської влади. В подальшому співправителем Котіса НІ став Савромат III, Рескупоріда III — Інінфімей, а в Рескупоріда IV було троє співправителів, які послідовно змінювали один одного. У першій половині III ст. майже всі царі здійснювали проримську політику. В 30-х роках III ст. у південно-східні межі Боспору вторгнулися варвари, які розгромили Горгіппію. Інші райони цього разу не постраждали.

З середини І ст. до и. е., коли розпочався римський період в історії Боспору, відбувається зменшення загальної кількості поселень у Східній Тавриці. Найбільш характерними для цього часу є поселенські структури, представлені пам’ятками двох типів. Це окремо розташовані башти або форти, сконцентровані у безпосередній близькості від Узунларського валу, а також добре укріплені поселення з компактною внутрішньою забудовою (рис. 28). Вони виникають на Боспорі ще наприкінці III ст. до н. е., але остаточно цей тип сформувався на зламі І ст. до н. е. — 1ст. н. е. Деякі башти й поселення під час бурхливої боспорської історії періодично руйнувалися і гинули, але у своїй основі ця система укріплень проіснувала до середини — третьої чверті НІ ст.

Як і раніше, на Боспорі верховним власником земель був цар, унаслідок чого у другій половині І ст. до н. е. — І ст. продовжувалася політика створення військових поселень, розпочата ще Мірідатом VI Євпатором. Утім, організацію сільської території та характер землеволодіння на Боспорі в середині І ст. до н. е. — третій чверті III ст. вивчено ще недостатньо. Відомо, що основою сільськогосподарського виробництва залишалося дрібне землеволодіння. Водночас є дані, що свідчать про наявність тут значних за розмірами землеволодінь. У великих господарствах, як і на царській землі, в основному використовувалася праця населення широкого правового спектра, а не лише рабів.

Важливою галуззю переробки, як і в минулому, було виробництво вина. Виноробні концентрувалися в окрузі боспорських міст та на сільських поселеннях. Причому, якщо за елліністичного періоду виноробні фіксуються тільки в європейській частині держави, то з початку І ст. виробництво вина засвідчено й у її азіатській частині. На відміну від елліністичного періоду, коли в кількісному відношенні переважали тарапани, а також виноробні з одним давильним майданчиком та резервуаром, у перші століття основою виноробства стають комплекси з кількома давильнями та резервуарами. Ще одним видом виробничої діяльності було соління риби, про що свідчать комплекси, які складалися з невеликих за обсягом ванн.

Рис. 28. План боспорської фортеці Ілурат (за І. Г. Шургая)

Рис. 28. План боспорської фортеці Ілурат (за І. Г. Шургая)

Активно розвивалися ремесла, представлені рештками металообробки, виробництва кераміки, ювелірних прикрас, скловиробництва, деревообробки, косторізного, кожум’яцького, ткацького, будівельного та інших, звичайних для античних центрів того часу. Нині є всі підстави вважати, що спеціалізація в галузі ремісничого виробництва була невисокою, переважали невеликі майстерні. Хоча в деяких містах, зокрема на околиці Горгіппії, у II—Ш ст. існував квартал ремісників, зафіксований археологічно. Тут відкрито залишки гончарних печей, знайдено форми для виготовлення теракот та світильників, скупчення відходів гончарного виробництва тощо. Загалом житлова архітектура боспорських міст характеризується добре розвинутою господарчою функцією міських будинків. Якщо в елліністичний період виробництво вина зосереджувалося на сільських поселеннях, у невеликих боспорських містах (Німфеї, Мірмекії, Тірітаці) та околицях Пантікапея, то в перші століття нової ери виноробні фіксуються у межах великих міст (Пантікапей, Фанагорія, Горгіппія). В таких центрах простежується значна концентрація ремісничих майстерень, а невеличкі містечка (Тірітака, Мірмекій) стають також центрами соління риби. Це свідчить про поступову зміну функцій міст. У їхньому господарчому житті зростає питома вага товарного виробництва й товарообміну. Внаслідок цього у складі городян збільшується кількість осіб, які не були землевласниками.

Стабілізація воєнно-політичної ситуації навколо Боспору в I—II ст. сприяла піднесенню сільського господарства, промислів та ремісничого виробництва. Як наслідок, зросли обсяги торгівлі з центрами Причорномор’я та варварським оточенням. З Боспору та найближчих територій в різні античні центри вивозилися продукти землеробства, скотарства та солона риба. На Боспор і далі у Північне Причорномор’я ввозилися високоякісні вина, маслинова олія в амфорах (рис. 29), червонолаковий посуд із Пергама та Самоса, скляний — із Сірії, Єгипту, західних римських провінцій та ін.

Продовжували розвиватися економічні зв’язки з варварським світом. У Східній Тавриці найбільшим торговим центром залишався Пантікапей, а в азіатській частині — Фанагорія та Горгіппія. Особливу роль у торгівлі з варварами відігравав Танаїс. Характерна ознака житлових кварталів цього центру — будинки з глибокими підвалами, де зберігалися зерно, що надходило до міста, амфори з вином та маслиновою олією й інші продукти. Прикметною ознакою торговельних відносин з варварським населенням було використання монет як еквівалента обміну, чого раніше не фіксувалося.

Основні тенденції економічного розвитку дають можливість у загальних рисах схарактеризувати соціальний склад боспорського суспільства. Цар продовжував залишатися верховним власником землі. Тому царську сім’ю, її оточення та державний апарат слід розглядати як привілейовану групу суспільства. А це, своєю чергою, засвідчує значну питому вагу державно-редистрибутивного сектора в економіці. За таких умов обсяги прав різних верств населення фіксувалися за станово-правовими ознаками, а становий поділ сприяв майновій нерівності у суспільстві.

Значна питома вага державно-редистрибутивного сектора економіки передбачає, що її нормальне функціонування можливе лише за наявності значного прошарку населення, яке сплачувало земельну ренту-податок. Ідеться про власників невеликих ділянок землі, яка надавалася їм із царського фонду в умовне володіння. Цей прошарок населення, значну частину якого становили еллінізовані варвари, був основною виробничою силою в сільськогосподарському виробництві. У великих господарствах, як і на царській землі, використовувалася в основному праця населення широкого правового спектра. У цьому зв’язку викликає інтерес напис 151 p., де згадуються пелати, яких слід розглядати як категорію населення, близьку з римськими колонами або кріпаками.

Ще один соціальний прошарок населення репрезентували мешканці міст. Якась частина їх володіла земельними ділянками. Оскільки верховним власником землі на Боспорі вважався цар, населення більшості грецьких центрів за користування своїми ділянками мало сплачувати земельну ренту-податок У державну скарбницю. Майновий стан мешканців великих та малих боспорських міст був різним. Серед них траплялися заможні люди, особи середнього достатку іі бідняки. Проте всі вони вважалися підданими царя й мали сплачувати податки.

Рис. 29. Амфори I—III ст. н. е.

Рис. 29. Амфори I—III ст. н. е.

У великих центрах у II — першій половині III ст. в економіці Боспору зросла питома вага товарного виробництва, насамперед ремесла, яке приносило стійкі прибутки. Праця рабів використовувалася головним чином у домашньому господарстві царя, його оточення та якоїсь частини заможних родин. Основною ж виробничою силою на Боспорі були різні категорії особисто вільного, але залежного від держави різноетнічного населення, зайнятого у сільському господарстві, ремеслі та дрібній торгівлі.

Основні категорії пам’яток і матеріальна культура

Після деякого занепаду, пов’язаного з подіями кінця II — першої половини І ст. до н. е., античні міста починають відроджуватися, розширюється їхня площа (Пантікапей, Фанагорія). Хоча, скажімо, територія тієї ж Ольвії після гетської навали зменшилася втроє. В містах здійснювалися масштабні будівельні роботи, як правило, на основі планування, що склалося раніше. Будувалися оборонні мури, споруди громадського призначення. При цьому зростає скупченість забудови, у житлових кварталах фіксується наявність виробничих комплексів. У плануванні ордерних та безордерних житлових споруд домінували традиційні грецькі схеми. Новою прикметною рисою стає поява господарсько-житлових будинків. Збільшується відсоток двоповерхових споруд, що зумовлювалося зростанням кількості населення та обмеженими можливостями розширення міської території. Ознакою будівельної техніки стає спрощення конструкцій і погіршення їхньої якості. Лік піднесення будівництва та розвитку архітектури припадає на II — першу половину III ст. н. е. (рис. 30).

Рис. 30. Системи кладок житлових та громадських споруд І—III ст. н. е. (за С. Д. Крижицьким)

Рис. 30. Системи кладок житлових та громадських споруд І—III ст. н. е. (за С. Д. Крижицьким)

Римський вплив майже не позначився на основних принципах містобудування та архітектури. Римські гарнізони розміщувалися в цитаделях, споруджених ще в попередній період (Херсонес). Єдиним винятком є Харакс, повністю побудований римлянами з урахуванням принципів, що використовувалися при зведенні римських військових таборів. Римський вплив найяскравіше простежується в конструкції терм, де використовувалися типово римські обігрівальні системи (гіпокауспні), водогони, застосуванні цем’янкового розчину (Херсонес, Харакс, Пантікапей) (рис. 31), мармурових облицювальних плиток, а також у появі специфічних малих архітектурних форм. Одним із суто римських прийомів будівельної техніки вважається змішана цегельно-кам’яна система кладки.

На сільській території Боспору продовжувалося будівництво укріплених поселень та фортець із цитаделями. З’являються добре укріплені невеликі міста, в яких простежуються римські впливи (Ілурат). На європейській стороні Боспору функціонував Узунларський вал, укріплений баштами за часів правління Асандра. На хорі Ольвії городища мали оборонні стіни та вали. А на Гераклейському півострові херсонеситами відбудовуються садиби з баштами.

Рис. 31. Схематичний план терм другої половини II — першої половини III ст. на території цитаделі Херсонеса (за І. А. Антоновою та В. М. Зубарем): а — печі; б — ванни; в — лавки; 1—9 — приміщення терм

Рис. 31. Схематичний план терм другої половини II — першої половини III ст. на території цитаделі Херсонеса (за І. А. Антоновою та В. М. Зубарем): а — печі; б — ванни; в — лавки; 1—9 — приміщення терм

Рис. 32. Склеп, вирубаний у скелі з нішами-лежанками. Херсонес. Західний некрополь

Рис. 32. Склеп, вирубаний у скелі з нішами-лежанками. Херсонес. Західний некрополь

У боспорських некрополях споруджуються кам’яні склепи із циліндричним напівциркульним або коробовим склепінням. Проте їхня кількість зменшується. Стіни таких споруд тогочасні майстри тинькували, а потім розписували. В Ольвії поки що відомі лише підкурганні склепи Зевсового кургану та Еврісивія й Арети II—III ст. н. е. В Херсонесі такі підкурганні монументальні споруди невідомі, натомість тут відкриті невеликі поховальні споруди із кам’яних плит, пристосовані для розміщення урн із залишками кремації. Характерною особливістю некрополів стають ґрунтові склепи, вирізані в материковому фунті або вирубані у скелі, з нішами-лежанками або без них (рис. 32). Появу таких поховальних споруд пов’язують із певними змінами в уявленнях про існування небіжчика в потойбічному світі. У цей час набувають поширення підбійні могили, водночас продовжують використовуватися також прості фунтові могили з різними кам’яними конструкціями. В Херсонесі до IV ст. дітей ховали в амфорах. Основним типом поховань було тілопокладення. Лише в Херсонесі до середини НІ ст. застосовувалася кремація. Поряд із простими дерев’яними трунами на Боспорі фіксуються саркофаги з прикрасами із гіпсу та глини, а також мармурові саркофаги.

Найвідомішими з них є саркофаг II ст. з Мірмекія із зображеннями чоловіка та жінки на кришці та фрагменти стінок саркофагів II—III ст. із Херсонеса. В могили з померлими клали посуд, світильники, прикраси та інші речі. Характерною ознакою поховального інвентарю цього часу є велика кількість амулетів та оберегів. Зростає кількість поховань, у яких виявлено прикраси із дорогоцінних металів. Над могилами ставилися надгробки. В цей час для Боспору найхарактернішою ознакою поховань стають багатоярусні стели із фронтоном та зображеннями померлих. Інколи на могилах ставили статуї померлих. Із Ольвії та Херсонеса походять надгробки римських військовослужбовців та членів їхніх сімей з латинськими епітафіями. Продовжувалася традиція встановлення над могилами антропоморфних надгробків.

Рис. 33. Червонолакова кераміка I—III ст. н. е.

Рис. 33. Червонолакова кераміка I—III ст. н. е.

Масовий археологічний матеріал в археологічних шарах представлений керамічною продукцією. Переважають амфори, столова та кухонна кераміка. На відміну від більш раннього часу типологія амфор перших століть н. е. розроблена гірше. Тому визначити центри їхнього виробництва сьогодні поки що важко. Серед амфор переважають світлоглиняні екземпляри, що привозилися з центрів Південного Причорномор’я, а також Середземномор’я. На Боспорі виготовлялися великі червоноглиняні амфори, які використовувалися, зокрема, для зберігання продуктів.

Найхарактернішою групою археологічного матеріалу є столова червонолакова кераміка, значну частину якої доставляли із Малої Азії (Самос, Пергам). У Херсонесі та Ольвії представлені зразки майстерень західних провінцій Римської імперії. Виготовлявся червонолаковий посуд і в античних центрах, зокрема в Херсонесі і на Боспорі. Він відрізнявся від імпортного гіршою якістю покриття. Форми червонолакового посуду доволі різноманітні: тарілки, чашки, глечики, кубки та ін. (рис. 33). Широко застосовувалися в побуті світильники, а також ліпна кераміка для приготування їжі. Вважається, що наявність останньої в археологічних шарах свідчить про присутність в античних містах певного прошарку варварського населення.

Від середини І ст. до н. е. фіксується широке користування скляним посудом. Зі скла виготовлявся столовий посуд, ємності для пиття та парфумерії (рис. 34). Головними постачальниками скляних виробів були Сірія, Александрія й інші центри Східного Середземномор’я та Апеннінського півострова. Наприкінці II — в першій половині III ст. на городищі Альма-Кермен зафіксована майстерня, в якій скляний посуд виготовлявся солдатами римської залоги. В пізніший час аналогічні майстерні з’явилися у Херсонесі та на Боспорі.

У зв’язку зі змінами костюма серед населення античних центрів і варварської периферії поширилася мода на використання фібул-застібок для одежі (рис. 35). Такі знахідки є типовими насамперед для некрополів, де вони часто трапляються у II—III ст. н. е. Серед них переважає продукція місцевих майстерень. Значно рідше трапляються провінційно-римські вироби, прикрашені емаллю. У похованнях збільшується кількість прикрас: бронзових та срібних браслетів, сережок, обручок тощо.

Рис. 34. Скляний посуд I—III ст. н. е.

Рис. 34. Скляний посуд I—III ст. н. е.

Протягом перших трьох століть н. е. в місцевій релігії в цілому зберігся грецький пантеон. Однак найхарактернішими ознаками цього періоду є занепад традиційних полісних культів, синкретизація та універсалізація функцій божеств, проникнення нових культів (головним чином східного походження) і релігійних течій, серед яких важливе місце займали вчення про безсмертя душі. Наслідком зближення з Римом стало відправлення на Боспорі та в Херсонесі культу імператорів, а також проникнення римських і фракійських культів. Утім, останні практично не вийшли за межі римських залог і не відбилися скільки-небудь помітно на релігійному світогляді грецького населення.

Рис. 35. Фібули I—III ст. н. е.

Рис. 35. Фібули I—III ст. н. е.

На честь богів зводилися храми, про архітектурний вигляд яких можна судити хіба що на підставі ордерних деталей та зображень на монетах і надгробках. Такі споруди вирішувалися в іонійському, дорійському та корінфському ордерах на основі архітектурних традицій попереднього часу. На Боспорі, судячи із зображення на монеті, існував п’ятиколонний храм дорійського ордеру царя Аспурга в Пантікапеї. За епіграфічними джерелами відомі храми Афродіти Апатури, Афродіти Навархіди і Посейдона в Горгіппії, Зевса в Кітеї, Аполлона Простата і Матері Богів в Ольвії, Афродіти в Херсонесі та ш. Відправлення культу римських імператорів, архієреями якого були боспорські Царі, зумовило появу в Фанагорії у І ст. так званого Кесарейону. Релігійні дії відправлялися також у приватному порядку, в колі сімей та порівняно невеликих об’єднань, які називалися фіасами. Значного поширення на Боспорі набули фіаси Бога Найвищого.

У мистецтві простежуються зміни, пов’язані з впливом римської провінційної культури та її синкретичним характером, а також зміною смаків населення, що пояснюється певною варваризацією переважної більшості античних міст та поселень. Однак у кожному регіоні розвиток мистецтва мав свою специфіку, зумовлену особливостями культурного та ідеологічного життя. Показовими у цьому відношенні є пам’ятки монументального живопису, відкриті на стінах ґрунтових боспорських склепів І—І І ст. У розписі відбулося об’єднання структурного, квіткового та інкрустаційного стилів, що зумовило появу неповторних пам’яток, таких як склеп Деметри, пігмеїв, Анфестерія, Стасовського в Пантікапеї, Геракла в Горгіппії та ін. (рис. 36). Привертає увагу розпис вапнякового саркофага, на якому зображена майстерня художника. У розписах цих пам’яток відбулося органічне поєднання орнаментальних мотивів із сюжетними сценами. У III ст. монументальний розпис деградує і стає дещо примітивнішим.

Рис. 36. Фрагменти розпису боспорських склепів І — початку III ст.

Рис. 36. Фрагменти розпису боспорських склепів І — початку III ст.

Продовжувала розвиватися і скульптура, яка була як імпортною, так і місцевою. Серед пам’яток скульптури вирізняються мармурова статуя Неокла II ст. із Горгіппії, а також зображення декоративних левів. У Тірі, Ольвії, Херсонесі та Хараксі переважають невеликі вотивні рельєфи так званого фракійського кола із зображеннями богів, що свідчить про тісні зв’язки з Подунав’ям. У скульптурі поховальних пам’яток переважають надгробки із зображенням «загробної трапези», вершника та портретні зображення померлих. Однак і скульптура поступово деградує. У ній з’являються певний схематизм та примітивізм. Широко представлені пам’ятки гліптики, монетного та ювелірного мистецтва. На різьблених каменях зображувалися міфологічні персонажі,

грецькі та східні божества. У II—III ст. з’являються гностичні геми, що засвідчує проникнення в місцеве суспільство нових релігійних течій.

Отже, протягом перших століть н. е. античні держави Північного Причорномор’я увійшли в орбіту римської політики. В Тірі, Ольвії та Херсонесі дислокувалися римські війська. На Боспорі римських залог не було, хоча він залишався союзною Римові державою. Римська військова присутність та розширення зв’язків зі східними та дунайськими провінціями імперії зумовили економічне піднесення в усіх античних державах регіону. Його пік припадає на другу половину II — першу половину III ст. У середині III ст. в розвитку античних держав розпочинаються кризові явища, спричинені змінами етнополітичної ситуації у Північному Причорномор’ї.

В этот день:

  • Дни рождения
  • 1935 Родился Евгений Николаевич Черных — российский археолог, историк металла, член-корреспондент РАН.
  • Дни смерти
  • 2008 Умерла Людмила Семёновна Розанова — советский и российский археолог, кандидат исторических наук. Старший научный сотрудник Института археологии РАН, один из ведущих специалистов в области истории древнего кузнечного ремесла.

Метки

Свежие записи

Рубрики

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Яндекс.Метрика