Усередині — другій половині III ст. розпочинається новий період в історії античних центрів. Він пов’язаний із соціально-економічною та політичною кризою Римської імперії, а також пересуванням варварських племен, що призвело до значних етнокультурних змін і трансформації взаємовідносин античних центрів із Римською імперією. Це дає підстави вважати третю чверть III ст. н. е. початком пізньоантичного періоду в їхній історії.
Нижнє Подністров’я
У зв’язку з посиленням тиску варварів на кордони імперії, десь на початку третьої чверті НІ ст. із Тіри було виведено римську залогу. Разом із солдатами пішла й частина цивільного населення, а наприкінці 50-х — у середині 60-х років III ст. місто захопили та зруйнували варвари. З утвердженням варварського панування у Нижньому Подністров’ї Тіра стає центром готського ранньокласового об’єднання, до якого входили представники сарматських та гето-карпатських племен.
На початку 70-х років III ст., завдяки успішним діям римських військ, обстановка на Дунаї стабілізується, а варвари стають союзниками імперії. У другій половині II—IV ст. зовнішній вигляд Тіри змінюється. Зберігаються античні традиції в будівництві, плануванні та конструктивних особливостях будинків, але водночас відбуваються варваризація та деградація прийомів будівельної техніки. Дослідження комплексу «післяготського» будинку засвідчують вплив черняхівських, гето-дакійських та інших варварських елементів на культуру населення Тіри. Зафіксовано також безпосереднє осідання тут варварського населення. Господарство міста мало натуральний характер, хоча наявність амфор дає підстави припустити існування певних контактів із провінційно-римськими центрами.
Доля Тіри наприкінці IV ст. невідома. Проте є всі підстави вважати, що вона була пов’язана з припиненням існування ран міждержавного візиготського об’єднання. Гуни, які на той час підкорили остроготів, у 376 р. форсували Дністер і через Буджацькі степи вийшли до кордонів Римської імперії. Цими подіями закінчується життя на території Тіри.
Нижнє Побужжя у третій чверті III — першій половині IV ст.
Історія Ольвії, як античного центру, закінчується близько середини — третьої чверті III ст., хоча у другій половині III — на початку IV ст. на її руїнах якийсь час продовжувало мешкати населення, пов’язане з носіями черняхівської культури. Руйнація Ольвії пов’язувалася з походом причорноморських варварів проти римських провінцій і датувалася 269—270 pp. На підставі стратиграфічних спостережень дослідники дійшли висновку про відродження життя на території Ольвії не раніше 80-х років III ст. Попри низку матеріалів черняхівського типу, виявлених в Ольвії, деякі дослідники стверджують, що характер культури населення цього центру наприкінці III—IV ст. залишався античним. Проте зв’язок руйнації Ольвії саме з походом варварів 269—270 pp. проти римських провінцій та атрибуція населення, що мешкало на території міста наприкінці III — у другій половині IV ст., як античного, викликає сумніви. Нині можна стверджувати, що воєнно-політична ситуація, що склалася на той час, призвела не тільки до загибелі Тіри, а й припинення існування наприкінці 50-х — у середині 60-х років III ст. Ольвії та античних поселень на берегах Бузького лиману.
Життя на території Ольвії відновилось у 80-х роках III ст. Будівельні залишки кінця 111 — першої половини IV ст. чітко відокремлюються від більш ранніх. Вони були одноповерховими і мали не менш як 4—6 приміщень досить значної площі. Якщо порівняти характерні риси домобудування, зафіксовані на черняхівських поселеннях із ольвійськими, то простежуються близькі паралелі. Як в Ольвії^ так і на черняхівських поселеннях у будівництві використовувалися вапняк та сирцева цегла, кладки виконані в одній техніці, переважали прямокутні приміщення, в яких зафіксовані кам’яні загорожі, що використовувалися як ясла для свійських тварин. Тому не можна вести мову про збереження в цей час античних традицій. Основну масу мешканців тепер становили вихідці з середовища черняхівського населення, генетично не пов’язаного з населенням античного міста. А це дає підстави стверджувати про входження Ольвії, як і Тіри, до складу варварської конфедерації, що утворилася у Північно-Західному Причорномор’ї в останній третині III ст.
Херсонес та Південно-Західна Таврика
На території Таврики сліди пересування варварських загонів зафіксовані писемними джерелами та археологічно. Руйнування та пожежі на пізньоскіфських пам’ятках пов’язують з навалою варварів, які наприкінці 60-х — на початку 70-х років III ст. просувалися на Боспор. Проте Херсонес залишився осторонь і не постраждав.
У другій половині III — на початку VI ст. основним економічним партнером Херсонеса виступає населення гірських долин Таврики. У дослідників немає даних, шо свідчили б про глибоку кризу економіки міста в цей період, хоча у зв’язку зі згаданими подіями змінилася структура сільськогосподарського виробництва, де основну роль почали відігравати виробництво зернових та напрями торговельних зв’язків, що залишалися важливим чинником економічного розвитку.
Стосунки громадянської общини з владою Східно-Римської держави регулювалися імператорськими рескриптами. Проте в цей час місто контролювалося не намісником провінції Нижня Мезія, а префектурою Сходу, префект якої керував усіма громадянськими справами. Що ж до питань, пов’язаних із обороною Херсонеса, то вони після поділу за часів імператора Константина Великого громадянської і військової влади вирішувалися військовим командуванням деоцезу Фракія, який своєю чергою підпорядковувався префектурі Сходу. Пряму воєнну підтримку було замінено грошовими субсидіями, за рахунок яких утримувалися гарнізон міста та формування готів-союзників, розселених поблизу міста, а також у Південній Тавриці на мисі Ай-Тодор. Окрім фінансових коштів місту виділялися й матеріали, необхідні для виробництва баліст. До складу гарнізону набиралися місцеві жителі, але за своєю організацією він нагадував легіон пізньоримської армії. Юридично Херсонес не входив до складу імперії, і його стосунки із римською адміністрацією будувалися, як і раніше, на союзницькій основі.
До останнього часу вважалося, що завершення античної історії Херсонеса пов’язане з навалою гунів. Однак тепер встановлено, що гуни, розгромивши близько 375 р. аланський союз племен, пішли далі на захід, а Херсонес не постраждав.
Основна маса гунів з’явилася в Північному Причорномор’ї значно пізніше, не раніше початку — середини V ст., коли гунське ранньодержавне об’єднання у Подунав’ї розпалося. Не раніше середини V ст. датуються фундаменти круглих у плані наземних споруд на Гераклейському півострові, які можуть бути атрибутивані як фундаменти юрт-зимників гунів. Як відомо, Прокопій Кесарійський у VI ст. писав, що простір між Боспором і Херсонесом опинився під владою гунів. З появою юрт-зимників в околицях Херсонеса припиняється функціонування переважної більшості сільських садиб на земельних ділянках херсонеситів.
Східна Таврика та узбережжя Керченської протоки
Близько середини 60-х років III ст. варвари, що наступали із заходу, розгромили населені пункти європейського Боспору. Однак поселення, розташовані на Таманському півострові, не потерпіли. Припинення монетного карбування (268 р.) побічно засвідчує силу удару нападників та його наслідки для економіки. Проте цар Рескупорід IV зберіг владу над частиною царства, хоча внаслідок тогочасних бурхливих подій вона, очевидно, була суттєво обмежена. У 275 р. криза закінчилася, про що свідчить відновлення монетного карбування.
У 275/276 р. свою монету карбував також цар Савромат IV. Із його появою на престолі збігається похід місцевих племен (275 р.) в малоазійські провінції Римської імперії. Він закінчився невдачею, римські війська розбили варварів. Після цього на боспорському престолі з’явився новий співправитель Рескупоріда IV — Тейран, який після смерті першого правив ще два роки самостійно. Йому вдалося відновити юрисдикцію боспорського монарха над усією територією держави. Однак поновлення дружніх відносин з імперією виявилося справою короткочасною. Наприкінці III — на початку IV ст. Боспор було втягнуто в низку воєн із Римом, в яких на боці римлян брав участь Херсонес.
У зв’язку із припиненням монетного карбування (341/342 р.) і майже цілковитою відсутністю епіграфічних пам’яток щось напевне про подальшу історію Боспору сказати важко. Можна лише констатувати, що внаслідок римсько-херсонесько-боспорських війн економіка держави була підірвана. Однак життя на території населених пунктів не завмерло. Хоча в IV ст. у складі місцевого населення помітно зріс відсоток варварського елементу, що позначилося на культурі й зовнішньому вигляді міст. Водночас на Боспорі залишалися певні сили, заінтересовані у налагодженні тісних зв’язків з імперією.
Аналіз археологічних матеріалів дає підстави стверджувати, що міста Боспору внаслідок гунської навали не постраждали. Гуни обмежилися лише встановленням над ними воєнно-політичного контролю. Проте й після смерті Аттіли та повернення гунів античні центри Боспору не зазнали руйнувань, а самі варвари влилися до складу їхнього населення. Якась частина гунів разом із готами-тетракситами оселилася на Таманському півострові. В період правління Юстина Боспор звільнився з-під влади гунів і відновив зв’язки з Візантією.
Про подальший перебіг подій свідчать писемні джерела. Гунський царевич Горд (або Грод), який прийняв у Константинополі християнство, відбув за дорученням імператора до своєї країни (десь поблизу Меотіди), щоб оберігати Боспор, а в самому місті розмістився візантійський гарнізон. Проте внаслідок змови гунських жерців Грода було вбито, після чого гуни-утургури захопили Боспор, що підтверджується матеріалами археологічних досліджень. Виходячи із писемних джерел, ці події слід датувати 527/528 або 534 pp. Проте не пізніше 534 р. імператор Юстиніан І відновив на Боспорі владу Візантії.
Після подій третьої чверті III ст. життя продовжується у містах і на поселеннях Боспору, а, можливо, й у Танаїсі. Особливо чітко це простежується на пам’ятках Керченського півострова. З третьої чверті III і до другої чверті VI ст. функціонують деякі городища у Кримському Приазов’ї та на узбережжі Керченської протоки, але їхня життєдіяльність мала локальний характер. Населення сюди могло переселятися із великих боспорських міст, яким у першу чергу загрожували варвари. Топографія пам’яток, де виявлено матеріали кінця НІ — другої чверті VI ст., свідчить, що в пізньоантичний період життя активніше протікало в азіатській частині Боспору, оскільки вона майже не зазнала руйнацій від пересувань варварів під час готських війн. Ллє й тут відбувалося поступове зменшення сільського населення порівняно з попереднім періодом.
Внаслідок ускладнення воєнно-політичної ситуації в третій чверті III от. сільське господарство регіону було підірване. Сільське населення, значний відсоток якого становили вихідці з варварського середовища, концентрувалося в містах та великих населених пунктах. Міста, й насамперед столичний Пантікапей, з порівняно великих громадських та ремісничо-торговельних центрів поступово перетворюються на аграрно-ремісничі. Поряд із сільським господарством продовжували існувати й промисли, зокрема рибосоління, однак їхні масштаби значно скоротилися. Продовжувало функціонувати й ремісниче виробництво. Але тепер воно було спрямоване переважно на задоволення потреб внутрішнього ринку.
Несприятливі тенденції в економіці та падіння обсягів товарно-грошових відносин негативно вплинули й на стан монетної справи. Статери останніх боспорських царів карбувалися із низькопробного металу у величезній кількості, а в 341/342 р. їх випуск припиняється зовсім. Причиною такого становища було різке скорочення надходжень до скарбниці та занепад системи сільських поселень. Однак припинення карбування монети не варто розглядати як показник цілковитого згортання товарно-грошових відносин. Тепер вони обслуговувалися статерами більш раннього часу, які залишалися в обігу, та римськими монетами.
Несприятливі тенденції в економіці призвели до зростання замкненості окремих господарств, розриву їхніх зв’язків із ринком. Особливо помітно така ситуація відбилася на порівняно великих господарствах, орієнтованих на ринок, насамперед боспорських царів та їхнього оточення, які отримували прибутки у вигляді земельної ренти-податку. Тому пізньоантичний період характеризується зникненням на Боспорі не лише великої земельної власності, а й узагалі великих виробничих комплексів. За цих умов зросла роль невеликих замкнених господарств, які стали головними елементами економічної системи. Товарне виробництво в них відійшло на другий план.
Наслідком такого становища став розвиток дезінтеграційних-центробіжних тенденцій. Починають формуватися замкнені в економічному відношенні територіально-господарчі райони. Полегшувалося це тим, що й до цього Боспорська держава складалася із кількох районів, які доповнювали один одного й становили в сукупності одне економічне ціле. Однак за умов натуральної основи господарства йому був притаманний не галузевий, а територіальний поділ праці. Тому падіння ролі товарного виробництва вело до посилення центробіжних тенденцій.
На території Боспору сьогодні можна виділити адміністративно-господарчий центр держави, куди входив Пантікапей, територіально-господарчі райони — Тірітаку, Кримське Приазов’я, І л урат. Кітей, Танаїс, а на азійській стороні — Фанталовський район, Фанагорію, Синдику та Горгіппію. В управлінні ними зросло значення громадського самоуправління на чолі із таможними представниками варваризованих родів. Наслідком ослаблення центральної влади й поступового розпаду Боспорської держави на територіально-господарчі райони стало швидке й безкровне підкорення її наприкінці IV ст. гунами.
Криза в економіці призвела до змін у соціальному складі населення. Загибель поселень, розташованих на царських землях, падіння питомої ваги товарного виробництва та скорочення зовнішньоекономічних зв’язків дають підстави зробити висновок, що в тогочасному боспорському суспільстві існували дві основні категорії населення: кількісно невелика група знаті, наближеної до верховного правителя, і переважна кількість населення порівняно невисокого достатку, зайнятого у сільськогосподарському виробництві, ремеслі та дрібній торгівлі.
Центробіжні тенденції розвитку зумовили підвищення ролі сусідської общини в суспільному житті. До їхнього складу входила переважна більшість населення територіально-господарчих районів, де існувала кількісно невелика соціальна верхівка, що відігравала провідну роль у самоврядуванні. Водночас зросла роль представників християнської церкви, які об’єднували навколо себе широкі верстви населення, що сприяло його орієнтації на Візантію.
Основні категорії пам’яток і матеріальна культура
Міські центри в цілому зберігають попередні традиції у фортифікаційному будівництві та плануванні, однак кількість громадських споруд зменшується. Хоча в Пантікапеї, як і за минулих часів, функціонувала агора, і до початку IV ст. у Верхньому місті на горі Мітрідат концентрувалися громадські та культові споруди. Планування залишалося терасним. Житлова забудова зберегла певну чіткість кварталів, поділених вулицями та провулками. Міські садиби складалися із кількох житлових та господарських приміщень, критих здебільшого черепицею, і двору. Стіни будинків складено з обробленого вапняку насухо. Однак у будівельній техніці та плануванні простежуються певні зміни. Забудова стає більш хаотичною. Частина будівель зводилася із грубо обробленого каменю чи буту. Стіни складено недбало, за рядовою системою, близькою до іррегулярної. На території міст збільшується кількість зернових і господарських ям та печей, які іноді розміщувалися на місці монументальних споруд попереднього часу. Загалом для міст було характерним збереження античної техніки будівництва, однак його якість значно погіршилася. У міській забудові з’являються християнські базиліки, спорудження яких розпочинається наприкінці V—VI ст. Одну із базилік того часу зафіксовано в Тірітаці, решту — в Херсонесі (рис. 37). Від VI ст. підлоги базилік починають прикрашати мозаїками. В будівництві й оздобленні храмів широко застосовуються архітектурні деталі з проконеського мармуру, корінфсько-візантійські капітелі.
На сільських територіях також відбулися певні зміни. На Гераклейському півострові продовжували існувати ділянки землі із садибами, що неодноразово перебудовувалися, а на Боспорі, як і в минулому, функціонували укріплені та неукріплені поселення з групами сільських садиб. Сільські пам’ятки найкраще вивчено у Кримському Приазов’ї. Тут збереглася антична система розселення, планування полів, будівельної справи, господарчої діяльності й побуту. Проте загальна кількість поселень на сільськогосподарській території значно скоротилася. Стає помітним перехід до «кущового» розселення. На поселеннях переважають житлові та господарські споруди, при зведенні користувалися архітектурні деталі та будівельні матеріали більш раннього часу. Приміщення прямокутної форми, за античною традицією, примикають до двору. Кладки іррегулярні, виконані з використанням глиняного розчину і бутового каменю. У будівництві широко застосовувався сирець. Стіни не тинькувалися, підлоги були земляні. В приміщеннях наявні печі та вогнища, на поселеннях багато ям різного призначення.
Рис. 37. Рештки базиліки 1889 р. в Херсонесі (фото С. Г. Рижова)
Рис. 38. Хрест та напис на стіні ґрунтового склепу з некрополя Пантікапея
Поховання пізньоантичного часу відкриті в некрополях Херсонеса, Пантікапея, Фанагорії і поблизу деяких невеликих боспорських міст, а також У Кримському Приазов’ї. Для них характерні відсутність підкурганних поховань та кремації. Основним типом поховальної споруди були склепи, вирубані в скелі або вирізані в материковому фунті, де поховання здійснювалися тривалий час, однак трапляються підбійні та прості фунтові могили. Більша частина склепів пограбована. Там, де зберігся поховальний інвентар, виявлені предмети озброєння, кінського спорядження, глиняний та скляний посуд, прикраси, в тому числі із золота, виконані в техніці поліхромної інкрустації, Деталі костюма тощо. Серед склепів вирізняється група християнських чохольних споруд. Стіни поховальних камер таких пам’яток на Боспорі прикрашено хрестами і віршами із псалмів (рис. 38), а в Херсонесі — фресковим живописом, у якому переважали орнаментальні мотиви, зображення квітів, павичів і птахів. датуються вони другою половиною V—VI ст.
У культурних шарах античних міст та поселень виявлені у великій кількості різні типи світлоглиняних, червоноглиняних та коричневоглиняних амфор III—VI ст. Амфори великих розмірів боспорського виробництва використовувалися не для транспортування вина чи маслинової олії, а для зберігання продуктів харчування (рис. 39). Характерною особливістю археологічних шарів цього часу є червонолакова кераміка, вкрита тьмяним, іноді з металевим блиском, лаком, що привозилася із Малої Азії. Однак її номенклатура стає менш різноманітною порівняно з попереднім часом. Від V ст. на червонолаковій кераміці фіксуються штамповані клейма у вигляді тварин, птахів, а пізніше хрестів. Зростає кількість фрагментів скляного посуду (рис. 40). На городищах і поселеннях це фрагменти скляних посудин, а в могильниках представлені цілі форми різних типів глечиків, бальзамарив, кубків, зокрема ,з украпленнями синього скла, фібули. У зв’язку з припиненням херсонського монетного карбування у третій чверті III ст., а боспорського — в першій половині IV ст., у грошовому обігу, поряд із місцевими монетами, широко використовувалися пізньоримські, які є характерною знахідкою у містах і поселеннях.
Рис. 39. Основні типи амфор IV-VI ст.
Рис. 40. Скляний посуд
У галузі ідеології традиційні культи у НІ ст. продовжували відправлятися офіційно. В Херсонесі особливо шанувалася Партенос, а на Боспорі — Зевс Спаситель та Афродіта Уранія. До початку III ст. відомі пам’ятки, де згадуються жерці культу імператорів. У релігійному світогляді відбувалася еволюція від синкретичних культів до християнства. На початку IV ст. у Херсонесі та на Боспорі з’являються перші християнські громади, проте кількісно вони ще були невеликими. Масова християнізація населення розпочалася в VI ст., коли Візантія активізувала свою політику в Північному Причорномор’ї, що зумовило будівництво перших християнських храмів — базилік.
В образотворчому мистецтві та скульптурі простежується певна деградація, проявами якої були схематизм, умовність та примітивізм, зокрема й у зображенні людей. Це особливо помітно в розписах так званих склепів себазіастів III—IV ст., відкритих у некрополі Пантікапея. Утім, це явище не було чимось специфічним. Воно є характерним для мистецтва римських провінцій, що свідчить про загальну кризу античного мистецтва. На початку IV ст. на Боспорі з’являються перші надгробки із зображеннями хрестів, які ставилися на могилах прихильників нової релігії. В Херсонесі такі надгробки датуються V— VI ст. Кінцем III—IV ст. датуються перші зразки християнської скульптури, знайдені в Херсонесі.
Таким чином, у третій чверті III ст. внаслідок варварських навал Тіра та Ольвія припинили своє існування як античні держави. Херсонес залишався головним форпостом Східно-Римської імперії в Тавриці. На Боспорі після руйнації системи сільських поселень більша частина населення мешкала в містах, які в IV— V ст. підпали під воєнно-політичний вплив гунів. Боспор у цей період являв собою аморфне державне утворення, що складалося із самостійних територіально-господарських районів. Попри періодичне входження до складу Візантії, її вплив тут не був визначальним. У середині VI ст. в Херсонесі та на Боспорі розпочинається нова ранньосередньовічна епоха, що характеризується кардинальними змінами в політичному, соціально-економічному та культурному розвитку.
Рекомендована література
1. Античні держави Північного Причорномор’я // Україна крізь віки: У 2 т. Київ, 1998. Т. 2.
2. Античные государства Северного Причерноморья. Археология СССР. Москва, 1984.
3. Археология Украинской ССР: В 3 т. Киев, 1986. Т. 2.
4. Виноградов Ю. Г. Политическая история Ольвийского полиса VII—I вв. до н. э. Историко-эпиграфическое исследование. Москва, 1989.
5. Давня історія України: У 2 т. Київ, 1998. Т. 2.
6. Зубарь В. М. Северный Понт и Римская империя. Киев, 1998.
7. Зубарь В. М. Таврика и Римская империя. Киев, 2004.
8. Зубарь В. М. Боги и герои античного Херсонеса. Киев, 2005.
9. Зубарь В. М., Сон Н. А. Греки и римляне в Нижнем Поднестровье. Киев, 1996.
10. Зубар В. М., Ліньова Є. А., Сон Н. О. Античний світ Північного Причорномор’я. Київ, 1999.
11. Зубарь В. М., Хворостяный А. И. От язычества к христианству. Киев, 2000.
12. Зубарь В. М., Русяева А. С. На берегах Боспора Киммерийского. Киев, 2004.
13. Зубарь В. М., Сорочан С. Б. У истоков христианства в Юго-Западной Таврике: эпоха и вера. Киев, 2005.
14. Карышковский П. О., Клеймам И. Б. Древний город Тира. Киев, 1985.
15. Крапивина В. В. Ольвия. Материальная культура I—IV вв. н. э. Киев, 1993.
16. Крыжицкий С. Д. Архитектура античных государств Северного Причерноморья. Киев, 1993.
17. Крыжицкий С. Д., Лейпунская Н. А. Ольвия (раскопки, история, культура). Николаев, 1997.
18. Охотников С. Б. Нижнее Поднестровье в VI—V вв. до н. э. Киев, 1990.
19. Русяева А. С. Религия и культы античной Ольвии. Киев, 1992.
20. Русяева А. С, Русяева М. В. Ольвия Понтийская. Киев, 2004.
21. Сапрыкин С. Ю. Гераклея Понтийская и Херсонес Таврический. Москва, 1986.
22. Сапрыкин С. Ю. Боспорское царство на рубеже двух эпох. Москва, 2002.
23. Секерская Н. М. Античный Никоний и его округа в VI—IV вв. до н. э. Киев, 1989.
24. Сон Н. А. Тира римского времени. Киев, 1993.
25. Сорочан С. Б., Зубарь В. М., Марченко Л. В. Жизнь и гибель Херсонеса. Харьков, 2001.
26. Сорочан С. Б., Зубарь В. М., Марченко Л. В. Херсонес — Херсон — Корсунь. Киев, 2003.
27. Херсонес Таврический в середине I в. до н. э. — VI в. н. э. // Очерки истории и культуры. Харьков, 2004.
28. Щеглов А. Н. Северо-Западный Крым в античную эпоху. Ленинград, 1978.