Верхній палеоліт

Верхній або пізній палеоліт — доба людини розумної (Homo sapiens) у прильодовиковій Європі. Почалася 35 тис. років тому з появою на Європейському континенті людей сучасного типу і закінчилася 10 тис. років тому з кінцем зледеніння. Основними соціально-економічними ознаками верхнього палеоліту були ранньородова екзогамна община, поява етнічного поділу, ранні форми мистецтва, зародження релігійних уявлень.

Для пізньопалеолітичної техніки обробки кременю властиві призматичні нуклеуси для пластин (рис. 11), що стають основним типом заготовок різноманітних знарядь. Тому скребачки, різці, ножі, наконечники та інші знаряддя пізнього палеоліту набувають характерних видовжених пропорцій.

Розрізняють чотири фази верхнього палеоліту: ранню (35—23 тис. років тому), середню (23—17 тис. років тому), пізню (17—13,5 тис. років тому) та фінальну (13,5—10 тис. років тому).

Рис. 11. Верхньопалеолітична техніка сколювання крем'яних пластин із призматичного нуклеуса

Рис. 11. Верхньопалеолітична техніка сколювання крем’яних пластин із призматичного нуклеуса

Найвідомішими дослідниками верхнього палеоліту України були X. Вовк, П.П. Єфименко, П. Й. Борисковський, М. Я. Рудинський, О. П. Черниці, І. Г. Шовкопляс, І. Г. Підоплічко, С. М. Бібіков. Нині цю проблему досліджують М. І. Гладких, О. О. Кротова, В. Н. Станко, С. П. Смолянинова, І. В. Сапожников, М. П. Оленковський, Л. Л. Залізняк, Г.В. Сапожникова, Л. А. Яковлева, Ю. Е. Демиденко, В. І. Ткаченко, В. І. Усик, Д. Ю. Нужний, О. О. Яневич.

Природне середовище прильодовиків’я

Велике зледеніння північної півкулі було визначальним чинником на ранніх стадіях історії людства. На цю епоху (геологи називають її плейстоценом) припадає палеоліт — давньокам’яна доба. Розпочавшись близько 1 млн років тому з утворення крижаної шапки над Скандинавією, зледеніння в Європі досягло максимуму 150—100 тис. років тому, коли крижаний щит сягнув долиною Дніпра та Дону широти Кременчука. Однак максимальне похолодання відбулося 20—17 тис. років тому. Деградація Скандинавського льодовика спричинила різке потепління 10 тис. років тому, коли в Європі встановилися сучасні кліматичні умови. Ця подія вважається рубежем між льодовиковою добою (плейстоценом) і геологічною сучасністю (голоценом), а за археологічною періодизацією — між палеолітом і мезолітом.

Незвичайні природно-кліматичні умови прильодовикової Європи дещо нагадували дуже холодний, сухий і різкоконтинентальний клімат внутрішніх районів Чукотки. Льодовик скував у своєму тілі величезні маси води, внаслідок чого рівень світового океану понизився на 130 м. Сушею було Північне море між Англією і Скандинавією. Не існувало Одеської затоки та Азовського моря. Північночорноморські степи простягалися на 150—200 км південніше, оскільки північний берег Чорного моря проходив на широті гирла Дунаю, південного берега Криму та Керченської протоки.

Світовий океан у північній півкулі вкрився кригою до широти Іспанії та Японії. На відміну від водної поверхні крига дуже мало зволожує повітря і віддзеркалює сонячні промені, що зумовлювало не тільки низькі температури, а й сухість клімату. На Європейському континенті встановився різкоконтинентальний клімат з дуже холодною зимою і сухим, спекотним літом. Наприклад, у Поліссі під час максимального похолодання середня температура взимку сягала —30°, а річна норма опадів не перевищувала 200—300 мм, що відповідає нормі напівпустель.

Уздовж краю льодовика від Англії через північ Німеччини, Польщу, Поліську низовину тяглася смуга землі, зритої краєм льодовика, що пульсував. Ця пустельна смуга завширшки 200 км була позбавлена рослинності і вкрита пасмами глини з уламками принесених льодовиком гірських порід. Потоки талої води з льодовика утворювали льодовикові озера, вкривали великі території піщаними відкладами — зандрами. Так, біля підніжжя льодовика сформувалася смуга зандрових низин Європи, до якої входить Полісся.

Рис. 12. Зображення мамонта на стіні печери Фон де Гом (Франція)

Рис. 12. Зображення мамонта на стіні печери Фон де Гом (Франція)

Холодне і важке повітря з крижаного щита рухалося на південь, витісняючи теплі і легкі повітряні маси Середземномор’я. Сильні, холодні й сухі вітри з льодовика зривали пил із позбавлених рослинності зандрових прильодовикових рівнин і несли його на південь. Далі від льодовика сила вітру слабшала і пил випадав на землю, формуючи так звані лесові відклади прильодовикового пилу. В Україні їхня товщина сягала 20 м. Вони вкривають увесь лісостеп від південного кордону Полісся до чорноморського узбережжя. Лес як продукт розкладу різних гірських порід має багатий хімічний склад. Тому грунти, що формуються на його основі, вирізняються надзвичайною родючістю. Зокрема, саме у цьому криється секрет родючості українських чорноземів.

Сухість клімату зумовлювала незначну хмарність, а відтак велику кількість сонячних днів, що стимулювало процеси фотосинтезу рослин. Однак холодні вітри з льодовика, промерзання ґрунтів, сухий, континентальний клімат пригнічували деревну рослинність, тим самим усуваючи природного конкурента трав. Тому на величезних просторах середньої смуги Європи поширився холодний, безлісий тундро-степ, укритий густим трав’яним килимом. Наявність багатих пасовиськ забезпечувала сприятливі умови існування для вкритих густою шерстю холодолюбних травоїдних мамонтового фауністичного комплексу: мамонтів (рис. 12), шерстистих носорогів, бізонів, вівцебиків, північних оленів, коней, сайгаків тощо. Попри дуже холодний і сухий клімат, постійні холодні вітри і пилові бурі, величезна кількість травоїдних приваблювала первісних мисливців у прильодовикову зону.

В умовах відкритих степових чи тундрових просторів травоїдні утворювали великі стада, які протягом року здійснювали дві сезонні міграції. Восени стадні тварини, рятуючись від холодів, мігрували подалі від льодовика на південь, а навесні поверталися на північні прильодовикові пасовиська, де влітку менше вигорала під сонцем трава. Хоча амплітуда таких сезонних міграцій іноді сягала багатьох сотень кілометрів, їхні шляхи лишалися незмінними. Це давало можливість прильодовиковим мисливцям улаштовувати періодичні колективні полювання на величезні стада тварин, що сезонно мігрували їхніми постійними міграційними шляхами.

Спосіб життя прильодовикових мисливців

Оскільки первісна людина цілковито залежала від природного середовища, у кожній природній зоні формувався власний, неповторний спосіб життя мисливських колективів. Такий своєрідний спосіб життя, що невідворотно формується у різних первісних народів одного рівня соціально-економічного розвитку в однакових природних умовах, у радянській літературі дістав назву господарсько-культурного типу (ГКТ), а в зарубіжній — моделі господарчої адаптації.

Завдяки масовим сезонним міграціям прильодовикових травоїдних мисливський контроль за їхніми міграційними шляхами став основою господарства первісних мешканців прильодовикової Європи. Однак у різних регіонах прильодовиків’я в різний час домінували різні тварини. Відповідно до специфіки фауни відбувалася мисливська спеціалізація первісних колективів і формування найдавніших мисливських моделей господарської адаптації прильодовиків’я.

У прильодовикових лісостепах півночі України домінував мамонт, у степах Надчорномор’я — бізон. Своєрідна природна обстановка склалася в гірських районах Криму та в Карпатах. В останні тисячоліття льодовикової доби в Європі, зокрема на півночі України, серед травоїдних переважав північний олень. Відповідно до специфіки фауни на території України наприкінці льодовикової доби, приблизно 18 тис. років тому, сформувалися чотири типи прильодовикових суспільств: мисливці на мамонтів, мисливці на бізонів, мисливці на північного оленя та мисливці прильодовикових гір. Кожне з них вирізнялося своєрідним способом життя, господарством, матеріальною та духовною культурами. Спеціалізуючись на полюванні якогось травоїдного, мисливці були змушені будувати свій спосіб життя відповідно до поведінки об’єкта мисливського промислу. Річний біологічний цикл тварин (їхня незмінна видова ознака) диктував постійний річний господарський цикл мисливських суспільств, які спеціалізувалися на промислі тих чи інших тварин.

Згадані чотири типи мисливських суспільств пізнього палеоліту України були локальними проявами чотирьох основних ГКТ або моделей господарчої адаптації прильодовикових мисливців усієї північної півкулі.

Мисливці на мамонтів

Стоянки мисливців на мамонтів поширені в середній лісотундровій смузі прильодовикової Європи, що тяглася від Моравії через Південну Польщу, Волинь, Середнє Подніпров’я, Подесення на Середній Дон, і яку нерідко називають мамонтовою зоною. Велике наукове значення мають відомі стійбища мисливців на мамонта Середнього Подніпров’я: Межиріч (у низов’ях Росі), Мізин (на Десні), Добранічівка (під Яготином), Кирилівське (у Києві), Радомишль (на Житомирщині), Гінці (на Полтавщині) та ін. Помітний внесок у їх дослідження зробили відомі українські вчені 1. Г. Шовкопляс та 1. Г. Підоплічко.

Поселення мисливців на мамонтів розташовані здебільшого на відстані 50—70 км одне від одного в долинах великих річок, уздовж яких мігрували травоїдні. Ці значні за розміром стійбища складалися з 4—5 жител, у яких протягом зими мешкало кілька сімей однієї общини, яка загалом налічувала 30—50 осіб. Розташовані вони в захищених від холодних зимових вітрів долинах, на мисах річкових терас, звернених на південь, що прогрівалися сонцем. Круглі в плані житла діаметром 4—5 м мали каркас із жердин, який вкривався шкурами північних оленів чи бізонів і зовні обкладався великими кістками мамонтів: черепами, лопатками, щелепами, кістками кінцівок (рис. 13). Нерідко кістяна обкладка житла утворювала певну орнаментальну композицію. Зимові завірюхи заносили кістяний цоколь житла снігом, який виконував функцію утеплювача помешкання.

Рис. 13. Житло з кісток мамонта зі стоянки Межиріч у Пороссі

Рис. 13. Житло з кісток мамонта зі стоянки Межиріч у Пороссі

Усередині жител та навколо них досліджені рештки вогнищ, місця обробки кременю, кістки, шкур, інших господарчих робіт. Більшість жител оточували круглі ями, які використовували для різних господарчих потреб. У них зберігали м’ясо, а також бивні та кістки мамонтів, які використовувалися для виготовлення знарядь, слугували будівельним матеріалом чи й паливом для вогнищ в умовах безлісого тундро-степу. Вогнища стоянок заповнені перепаленими кістками мамонтів. Коли під променями весняного сонця починала танути вічна мерзлота, частина ям використовувалася для відведення талої води з житлового простору.

На відміну від реалістичних зображень тварин на стінах печер Франції (рис. 12), Іспанії, Німеччини, мистецтво мисливців на мамонтів території України вирізняється схематизмом. Широко відомі витвори палеолітичного мистецтва зі стоянки Мізин на Чернігівщині. З бивня мамонта виготовлені 20 схематизованих фігурок жінок та два браслети, вкриті різьбленим орнаментом у вигляді меандрів та ялинки. Знайдено щелепи та лопатку мамонта з орнаментами у вигляді зигзагів та меандрів, нанесених червоною вохрою (рис. 14). Схематизовані жіночі статуетки та геометричні орнаменти й композиції на кістках знайдені в Межирічах, Добранічівці, Гінцях, на Кирилівській стоянці у Києві.

Рис. 14. Мистецькі витвори з бивня та кістки мамонта зі стоянки Мізин на Чернігівщині: 1-5 — стилізовані зображення жінок; 6 — браслет із бивня мамонта; 7-9 — кістки мамонта, орнаментовані червоною вохрою

Рис. 14. Мистецькі витвори з бивня та кістки мамонта зі стоянки Мізин на Чернігівщині: 1-5 — стилізовані зображення жінок; 6 — браслет із бивня мамонта; 7-9 — кістки мамонта, орнаментовані червоною вохрою

Тривалий час вважалося, що на мамонтів полювали, заганяючи їх до заздалегідь викопаних і замаскованих ловчих ям або на тонку кригу чи в болото. Нині більшість учених схиляється до думки, що мамонтів били метальними списами із засідок. Наконечники таких мисливських дротиків знайдено не тільки на стоянках, а й у кістках розкопаних скелетів мамонтів. На стоянці Сунгир на Верхній Волзі виявлено поховання дітей з наконечниками і цілими списами завдовжки 2,4 м, виготовленими з випрямлених бивнів мамонтів.

Дорослий мамонт міг дати близько двох тонн м’яса, якого вистачало для харчування общини чисельністю 30—50 осіб протягом місяця. Знахідки кісток бізонів, північних оленів, коней свідчать, що м’ясо цих тварин доповнювало в основному мамонтовий раціон мешканців стоянок.

Навесні люди залишали теплі зимові житла і переселялися подалі від річки, на плато. Саме тут паслися весною та на початку літа травоїдні, в тому числі мамонти. На літніх пасовиськах жили в легких, портативних житлах. Коли наступали осінні холоди, більшість тварин мігрувала на південь, а ті, що лишалися, ховалися від холодних вітрів у річкових долинах. Люди також спускалися в затишні річкові долини в минулорічні зимові стійбища, де ремонтували стаціонарні зимові житла для чергової зимівлі. Починався новий річний господарський цикл.

Стоянки з великими скупченнями кісток мамонтів в Україні датуються приблизно 20—13 тис. років тому. Остання дата відповідає часові вимирання мамонтів у Європі, що призвело до зникнення мисливських колективів, які спеціалізувалися на мисливському промислі цих тварин.

Мисливці на бізонів

Якщо північ України у верхньому палеоліті входила до так званої мамонтової смуги Європи, то надчорноморські степи були світом мисливців на бізонів. За льодовикової доби цей неповторний світ простягався далеко на південь. Адже північна берегова лінія Чорного моря через падіння рівня моря пролягала на 150 км південніше від сучасної — по широті гирла Дунаю, півострова Тарханкут, Керченської протоки. На стоянках Велика Аккаржа під Одесою, Анетівка, Сагайдак у Пониззі Південного Бугу, Нововолодимирівка у Присивашші, Амвросіївка, Муралівка, Янісоль у Донбасі кістки бізонів кількісно абсолютно переважають рештки інших тварин.

Основним способом полювання на бізонів у палеоліті було колективне заганяння стада тварин до яру. У такому полюванні брала участь уся община, а іноді й кілька сусідніх. Стадо тварин гнали до яру чи берегового урвища. Бізони мали поганий зір, густою масою бігли за лідером. А той, помітивши урвище, не мав змоги змінити напрям руху, і передні ряди стада під тиском задніх зривалися до яру, де їх добивали мисливці (рис. 15).

Рис. 15. Полювання на бізонів (реконструкція О. О. Кротової та П. В. Корнієнка за матеріалами стоянки Амвросіївка на Донеччині)

Рис. 15. Полювання на бізонів (реконструкція О. О. Кротової та П. В. Корнієнка за матеріалами стоянки Амвросіївка на Донеччині)

Вполювавши в такий спосіб велику кількість тварин, мисливці влаштовувалися табором неподалік створених на місці забою запасів м’яса, які нерідко забезпечували общину їжею на кілька місяців. Сліди такого колективного заганяння бізонів до яру виявлено на стоянці Амвросіївка у Донбасі. Тут досліджено стародавній яр, заповнений кістками сотень бізонів, серед яких траплялися кістяні наконечники списів, крем’яні ножі для розтину туш. Поруч розкопана стоянка, де власне й жили мисливці, що вполювали велике стадо первісних биків. Основною зброєю мисливців на бізонів над чорноморських степів були списи з кістяними наконечниками, по краях оснащеними гострими крем’яними пластинками.

Такі місця масового забивання бізонів відомі у преріях Північної Америки, де їх у такий спосіб добували протягом останніх 10 тис. років, аж до початку XIX ст.

Особливо масовими були колективні полювання на бізонів восени. Влітку тварини набирали максимальної ваги, а їхні м’ясо та шкура набували найвищої якості. До того ж зимові холоди сприяли тривалому збереженню м’яса. Вполювавши стало бізонів під час осінньої міграції тварин, община могла благополучно пережити зиму в захищеній від холодних вітрів річковій долині.

Виявлення дослідниками фактів харчування бізонів узимку гілками кущів у прирічкових заростях, а навесні й улітку травою на плато річкових вододілів дало змогу відтворити річний господарський цикл мисливців на бізонів льодовикової доби. Схоже люди зимували на місці осіннього колективного забивання бізонів у річкових долинах, а навесні слідом за травоїдними виходили на степові пасовиська на плато. Восени мисливці слідом за тваринами спускалися в затишні річкові долини для нового колективного полювання і зимівлі. Тому, на відміну від великих зимових стійбищ річкових долин, на плато відомі численні невеликі короткотривалі стоянки. Разом з тим колективні полювання на стада бізонів, схоже, відбувалися і на літніх пасовиськах, далеко від великих річок, про що свідчать їхні сліди на стоянках Амвросіївка, Листівка II.

Бізон забезпечував мисливців степу всім необхідним — калорійною м’ясною їжею, шкірою для одягу, взуття, покриття жител. З рогу і кістки робили знаряддя і предмети побуту, зі шкур, вовни, сухожилля — мотузки для господарчих потреб. Мозок використовували для вичинки шкур, а гній як паливо у безлісому степу. Провідна роль бізона спричинила виникнення його культу, сліди якого простежені на стоянці Листівка ІІ на Південному Бузі.

Мешкали степові мисливці на бізона в легких портативних житлах конічної форми, на зразок чуму народів Сибіру, або тіпі американських індіанців. У такому круглому в плані житлі, що мало каркас із жердин і покриття зі шкур, мешкала сім’я чисельністю 8—10 осіб. На місці таких сімейних жител залишилися скупчення крем’яних виробів, кісток тварин, вугілля та попелу від вогнищ діаметром 8—10 м — так звані крем’яниці, відомі на багатьох степових стоянках.

Степові мисливці на бізонів мешкали в Надчорномор’ї 20—10 тис. років тому. Поступове вимирання бізонів зумовило зростання ролі промислу коня. В наступну, мезолітичну, добу провідну роль у мисливському господарстві Надчорномор’я відігравало полювання на тура.

Мисливці прильодовикових гір

Своєрідні природні умови, що склалися в горах, спричинили певну специфіку способу життя палеолітичних мисливців гірського Криму та Карпат. У горах Європи значно збільшилася площа альпійських лук, які майже зімкнулися з холодними тундро-степами рівнинних територій. Разом із тим у долинах передгір’їв завжди зберігалися лісові масиви, в яких мешкали нестадні травоїдні — благородний олень, кабан, косуля. Стадні тварини прильодовиків’я (коні, бізони, північні олені, сайгаки) здійснювали сезонні міграції навесні на багаті пасовиська полонин Карпат та яйли Кримських гір, а восени з холодного високогір’я спускалися на пасовиська рівнин біля підніжжя гір.

Люди мешкали в долинах передгір’їв, здійснюючи мисливський контроль над стадами прильодовикових травоїдних, що сезонно мігрували, а також полюючи на згаданих нестадних тварин гірських лісів. Печерні стоянки гірських мисливців прильодовиків’я відомі в долинах гірських річок Криму (Сюрень, Аджи-Коба, Шан-Коба, грот Скелястий, Буран-Кая) та Карпат (Молочний Камінь).
Мисливці на північного оленя

В останні тисячоліття льодовикової доби місце вимерлого мамонта в середній смузі Європи від Франції до Північної України зайняв тундровий олень. Тому фінальний палеоліт (13—10 тис. років тому) називають добою північного оленя.

Восени величезні стала оленів, рятуючись від зимових холодів, мігрували на південь, а навесні — у зворотному напрямку, на північні пасовиська. Ці особливості поведінки тварин сприяли періодичним колективним полюванням на незмінних міграційних шляхах оленів. Такі полювання здійснювалися восени і навесні за допомогою гарпунів та луків і стріл у місцях традиційних переправ стад через ріки та озера (рис. 16). У тундрових мисливців Сибіру недалекого минулого вони називалися поколками.

Рис. 16. Полювання на північних оленів на річковій переправі в Поліссі 10 тис. років тому (реконструкція Л. Л. Залізняка та П. В. Корнієнка)

Рис. 16. Полювання на північних оленів на річковій переправі в Поліссі 10 тис. років тому (реконструкція Л. Л. Залізняка та П. В. Корнієнка)

Під час переправ олені ставали легкою здобиччю мисливців. Протягом короткого часу вони вбивали сотні тварин, створюючи запаси їжі на зиму. Міграція передувала першим морозам, завдяки яким заготовлене м’ясо можна було зберігати протягом довгих зимових місяців. Саме біля цих запасів оленини община мисливців зимувала в кількох чумах.

Олені забезпечували тундрових мисливців усім необхідним: м’ясом, жиром, шкурами для одягу, взуття та покриття чумів. З оленячих рогів виготовляли предмети побуту, наконечники мисливської метальної зброї, зі шкур та сухожилля — мотузки. Мозок та печінку тварин використовували для вичинки шкур.

Навесні запаси м’яса вичерпувалися або воно псувалося від тепла. Втім починалася нова весняна міграція оленів на північ. На річковій переправі влаштовувалося нове колективне полювання, яке забезпечувало мисливців їжею у літній період. Щоб зберегти м’ясо протягом теплого літа, у впольованих оленів виймали нутрощі, не знімаючи з тварини шкуру. Всередину туші клали каміння, і черево зашивали. Потім туші кидали в річку, попередньо прив’язавши їх ремінцями за ногу. В холодній проточній воді м’ясо зберігало свіжість протягом кількох місяців. Поблизу м. Гамбурга в Німеччині неподалік стоянок палеолітичних мисливців на дні давньої річки знайшли скелети оленів із каменями поміж ребер. Це свідчить про давність згаданого способу зберігання м’яса в тундрі.

Таким чином, основними елементами річного господарського типу мисливців на північного оленя були осіннє та весняне забивання тварин, що сезонно мігрували, на їхніх традиційних переправах через ріки. Завдяки створеним запасам м’яса общини харчувалися протягом більшої частини року. Звичайно, протягом усього року цей раціон доповнювався за рахунок індивідуального полювання на оленів за допомогою лука та стріл, добування диких гусей та качок, що влітку линяли, збирання їхніх яєць тощо.

Різке потепління 10 тис. років тому зумовило відхід північного оленя з середньої смуги Європи далеко на північ, у тундру. За ними рушили й палеолітичні мисливці на оленя, що мешкали на території Польщі, Литви, Білорусі та Північної України — представники так званої Свідерської культури. Саме вони близько 10 тис. років тому заселили неозорі простори від східного узбережжя Балтії до Північного Уралу, які нещодавно звільнилися від льодовика і заростали тайгою.

Устрій мисливських суспільств

З появою людини сучасного типу (Homo sapiens) відбулося становлення справжнього людського суспільства, головним підрозділом якого була родова, екзогамна община. Общини складалися з окремих сімей. Група обший утворювала первісне плем’я.

Сім’я виконувала функцію відтворення та виховання потомства. В середньому вона налічувала 5—7 осіб і складалася з батька, матері, кількох дітей, одного-двох представників старшого покоління, іноді якогось родича. Одружувалися лише на жінках із сусідніх общин. Дружина переселялася до чоловіка. Сім’ї жили в окремих житлах і вели власне господарство. Тому стоянки мезолітичної доби складаються зі скупчень археологічних решток діаметром близько 10 м (археологи називають їх крем’яницями і вважають слідами мешкання окремих сімей). У центрі такого скупчення знаходять рештки сімейного житла на зразок чуму, діаметром близько 5 м, поблизу якого розташовані окремі вогнища, місця обробки кременю, шкур, господарчі ями, різноманітні залишки виробництва.

Статевий поділ праці всередині сім’ї передбачав, що основними функціями чоловіків були полювання, рибальство, обробка кременю. Все інше (домашнє господарство, нагляд за дітьми, вогнищем, житлом, збирання рослинної їжі, транспортування майна під час постійних перекочувань) покладалося на жінок. Саме такий поділ праці етнографи зафіксували у відсталих племен, соціальний устрій та спосіб життя яких відповідає суспільствам кам’яної доби.

До речі, сучасна археологія та етнографія не дають підстав стверджувати про існування періоду матріархату в історії людства. За кам’яної доби полювання було найважливішою і найскладнішою галуззю забезпечення життя людського колективу. Тому чоловік-мисливець у переважної більшості мисливських народів мав виший соціальний статус. Він був главою сім’ї і ватажком общини. Причому лідерами общин були не наймудріші і найстаріші їх члени, а найбільш вправні мисливці у розквіті сил.

Община — головна економічна ланка первісного суспільства, яка складалася з кількох сімей і господарювала на окремій мисливській території. Сім’я могла певний час вести господарство самостійно, мешкаючи в окремому житлі й добуваючи їжу окремо від споріднених з нею сімей. Однак вона господарювала на мисливській території, яка вважалася власністю усіх сімей, що утворювали первісну родову общину. Цілковита економічна незалежність сім’ї у первісному суспільстві була неможливою через низьку продуктивність праці. Окремий сімейний колектив через свою нечисленність не міг бути життєздатним протягом тривалого часу. Смерть батька чи матері загрожувала загибеллю усій сім’ї. Це змушувало споріднені сім’ї об’єднуватися у первісну родову общину для колективного господарювання на спільній мисливській території. За даними етнографії та археології, більшість родових общин кам’яної доби складалися з 5—7 споріднених сімей загальною чисельністю 25—40 осіб.

Ролові общини були екзогамними. Іншими словами, шлюби між членами споріднених сімей, що складали общину, заборонялися. Чоловіки мали брати дружин із сусідніх общин.

Плем’я — групи сусідніх екзогамних общин, об’єднаних шлюбними стосунками. Обмін шлюбними партнерами між сусідніми общинами сприяв їх зближенню. Член колективу міг полювати на землях сусідньої общини, якщо з неї походили його мати чи дружина. Водночас він був зобов’язаний допомагати родичам із сусіднього общинного колективу. Все це сприяло формуванню общинами одного племені спільного діалекту, матеріальної та духовної культури.

Племінні об’єднання сусідніх общин з єдиною мовою та культурою, на думку вчених, були першими етнічними спільнотами. Виникли вони внаслідок утвердження в суспільствах Homo sapiens екзогамії, яка завдяки обміну шлюбними партнерами з сусідами зумовила зближення груп сусідніх общин. Отже, етнічний поділ — визначальна, видова особливість людини сучасного типу, що виникла разом з останньою ще в пізньому палеоліті. Групи однотипних археологічних пам’яток з однаковими матеріальними рештками (археологи об’єднують їх в археологічні культури) здебільшого є слідами мешкання первісних етнічних утворень.

Вважається, що густота розселення мисливців прильодовикової Європи не перевищувала одну людину на 100 км2. Виходячи з площі України (603,7 тис. км ), доходимо висновку, що в пізньому палеоліті на цій території мешкало не більш як 3—5 тис. людей.

Пам’ятки

В Україні відомо більш як 1000 пам’яток доби верхнього палеоліту. Дослідження стоянок, у яких культурний шар добре зберігся, показало, що вони найчастіше складаються з окремих скупчень знахідок діаметром близько 10 м, у центрі яких нерідко виявляли невелике житло. Такі археологічні об’єкти називають господарсько-побутовими комплексами (ГПК). їх розглядають як сліди мешкання невеликих колективів, найімовірніше окремих сімей прильодовикових мисливців. У сприятливих для поселення місцях, до яких люди не раз поверталися, окремі сімейні скупчення могли зливатися в одну велику пляму діаметром десятки метрів, яка буває перенасичена різноманітними знахідками. В особливо вигідних для мешкання місцях, розташованих поруч із традиційними шляхами сезонних міграцій травоїдних чи неподалік від родовищ кременю, виникали стоянки з численними культурними горизонтами, що нашаровувалися один на одного.

Культурні шари доби палеоліту, як правило, лежать нижче сучасного фунтового шару в світло-коричневих лесових відкладах льодовикової доби. Розглянемо деякі найвідоміші стоянки верхнього палеоліту України.

Амвросіївка — пізньопалеолітична стоянка й унікальне кістковище з рештками полювання на бізонів неподалік м. Амвросіївка на Донеччині (рис. 15). Серед сотень розчленованих скелетів бізонів на кістковищі трапляються кістяні наконечники списів, крем’яні вкладні до них, ножі, виготовлені з крем’яних пластин. Загнаних до балки й упольованих тут бізонів мисливці розбирали за допомогою крем’яних ножів, а м’ясо споживали за 200 м від місця полювання, на стоянці. В культурному шарі стоянки знайдені крем’яні вироби, характерні для епігравету Надчорномор’я з елементами оріньяцької традиції. Подібні до Амвросіївського кістковиша в місцях колективного полювання на бізонів відомі в преріях Північної Америки.

Велика Аккаржа — відома стоянка мисливців на бізонів, на березі р. Аккаржа під Одесою. Відкрита й розкопувалася П. Й. Борисковським у I9SS р., а в 80—90-ті роки була досліджена на всій площі (близько 300 м2) І. В. Сапожниковим. У культурному шарі знайдено вироби з кременю, характерні для епігравету Надчорномор’я (мікровістря з притупленим краєм, кінцеві скребачки, бічні різці), а також вогнища, кістки бізонів.

Листівка II — стоянка мисливців на бізона, розкопана на значній площі в басейні Південного Бугу на Одещині. Серед великої кількості кісток бізона знайдено більш як 1 млн оброблених кременів, веретеноподібні наконечники списів із кістки та рогу. Пам’ятка являє собою рештки табору мисливців на місці колективного полювання на стада бізонів, що сезонно мігрували, й датується, як і дві попередні, близько 18 тис. років тому.

Мізин. Стоянка розташована на високому березі р. Десни поблизу с. Мізин на Чернігівщині. У відкладах льодовикового лесу досліджено п’ять господарсько-побутових комплексів. Вони являли собою рештки круглих жител, обкладених кістками мамонтів й оточених господарчими ямами, вогнищами, рештками господарчої діяльності — виробами з кременю, кістки, залишками життєдіяльності. Виявлено численні мікровістря та мікропластинки з притупленим краєм для пазових наконечників списів із кістки, призматичні нуклеуси для пластин, скребачки та всілякі різці на пластинах, проколки. Серед кістяних знарядь — наконечники дротиків, проколки, голки, молотки з рогу оленя, руків’я крем’яних знарядь.

Знайдено унікальний набір прикрас і витворів мистецтва з кістки та бивня мамонта: намистини-підвіски, браслети, орнаментовані меандрами та ялинковим орнаментом, численні стилізовані фігурки жінок (так звані пташки), прикрашені геометричним гравіюванням (зигзаг, меандр, шеврон, ялинки) (рис. 14). В одному з жител виявлено п’ять великих кісток мамонта (лопатки, шелепи, кістки кінцівок) з нанесеним вохрою орнаментом у вигляді меандрів та зигзагів. С. М. Бібіков інтерпретував житло як культовий центр общини, а розмальовані кістки — як ударні музичні інструменти. Меандри та зигзаги на кістяних виробах із Мізина відбивають структуру бивня, яку видно в його поперечному зрізі.

Судячи з фауни, в якій домінує мамонт, але присутні також кістки коней, північних оленів, вівцебиків, песців, вовків, лисиць, зайців, основою господарства було колективне полювання на мамонтів. Стоянка датується 17—16 тис. років тому й належить до середньодніпровської культурно-історичної спільноти епігравету Східної Європи.

Межиріч. Стоянка розташована на мисі, поблизу місця» де р. Росава впадає у р. Рось, на Канівщині. Досліджено чотири господарсько-побутові комплекси, що залягали у потужних відкладах льодовикового лесу. В центрі кожного з них розміщувалося кругле в плані каркасне житло діаметром близько 5 м, обкладене великими кістками мамонтів (черепи, лопатки, кістки кінцівок) (рис. 13). Навколо жител досліджені ями-сховища, вогнища, місця обробки кременю, кістки, шкур тощо. Крем’яний інвентар характеризується численними вкладнями-мікрограветами, призматичними нуклеусами для пластин, кінцевими скребачками та різцями на пластинах, проколками тощо. Серед виробів із кістки та бивня — лощила, молотки з рогу північного оленя, шила, наконечники дротиків, руків’я крем’яних знарядь. Серед витворів мистецтва — уламок бивня зі складним стилізованим гравіюванням, схематизована жіноча статуетка з гравійованим орнаментом, підвіски-намистин и з бивня, морських мушель, бурштину. Знайдено череп мамонта з розписом червоною вохрою (рис. 13).

На стоянці виявлено велику кількість кісток мамонта, значно менше — бізона, коня, північного оленя, песця, лисиці, ведмедя, зайця. Аналогічні крем’яні матеріали містяться також у культурних шарах інших стоянок межиріцької культури — Добранічівка, Гінці тощо, які датуються 14—15 тис. років тому.

Добранічівка — стоянка, досліджена поблизу однойменного села Яготинського р-ну на Київщині. Культурний шар залягав у лесових відкладах високого мису лівого берега р. Супій. Досліджено чотири розташовані по колу господарсько-побутові комплекси. Кожен із них складався з округлих жител діаметром близько 4 м кожне, обкладених великими кістками мамонтів. Навкруги жител досліджені ями-сховища, вогнища, виробничі ділянки. Виявлено велику кількість крем’яних виробів: мікровістря з притупленим краєм, призматичні нуклеуси для пластин, скребачки та різці на пластинах. Серед кістяних та рогових виробів — молотки з рога оленя, проколки. Знайдена схематизована жіноча статуетка з бурштину, численні підвіски з морських мушель. На стоянці виявлено велику кількість кісток мамонтів, значно менше — решток північного оленя, бізона, вівцебика, коня, ведмедя, песця, вовка, зайця. Стоянка датується близько 13 тис. років тому.

Культурні спільноти прильодовикової Європи

У пізньому палеоліті з’являються спільноти, які поступово набувають форм археологічних культур. Вони являють собою сконцентровані на обмеженій території групи синхронних або генетично пов’язаних стоянок з однотипними речами, що свідчить про спорідненість населення, яке лишило ці пам’ятки. Більшість дослідників вважає, що археологічні культури являють собою сліди мешкання окремих етнічних спільнот первісності.

Оскільки вироби з кременю переважають на стоянках кам’яної доби, їх класифікація є визначальною у виділенні археологічних культур палеоліту. Особливо показовими для визначення належності стоянки до тієї чи іншої культури є форма наконечників метальної зброї (стріл, дротиків). Іншими словами, є підстави вважати, що окремі культурні групи населення кам’яної доби являли собою стародавні етнічні групи, кожна з яких виготовляла наконечники специфічних форм (рис. 17).

Як відомо, археологічні культури мають умовні назви, які дослідники дають цим однотипним групам пам’яток по першій розкопаній пам’ятці. Наприклад, назви оріньяцької та азильської культур походять від печер Оріньяк та Азиль у Піренеях, гамбурзької та свідерської — від населених пунктів, поблизу яких розкопані стоянки в Німеччині та Польщі.

На початку верхнього палеоліту крем’яна індустрія людини розумної (Оріньяк) співіснує з технологіями неандертальців (Мікок, Селет, Шательперон). У середині пізнього палеоліту поширюються технології гравет та східний гравет, а наприкінці — мікрогравет або епігравет, індустрії наконечників стріл на пластинах та архаїчних сегментів, трапецій (Лінгбі, Свідер, Красносілля, Гамбург, Осокорівка, Азиль тощо).

Оріньяк — традиція обробки кременю ранньої пори пізнього палеоліту, якій властиві характерні мікровкладні у вигляді лусочок кременю з нерегулярною ретушшю по краю, нуклеподібні скребачки з носиком, багатофасеткові різці, а також кістяні наконечники стріл з розщепленою основою (рис. 5, 17). В Європі оріньяцькі традиції розвивалися приблизно 35—20 тис. років тому. Оріньяцькі пам’ятки відомі у Подністров’ї (Рашків VII), на півдні України в Криму (Сюрень І), Надчорномор’ї (Зелений Хутір, Анетівка І, Сагайдак, Ворона III) та Надазов’ї (Муралівка, Золотівка). Вважається, що більшість із них належить до пізніх етапів існування культури. На думку деяких дослідників, Східний Оріньяк був генетичною підосновою Епігравету України.

Селет (від назви однойменної печери в Угорщині) — культурна група ранньої пори верхнього палеоліту, якій властиві двобічно оброблені вістря (рис. 17). У Східній Європі до селетського кола належать пам’ятки України — Ільїнка, Молодова V (шар 9, 10), Буран-Кая ПІ (шар С), Міра; Молдови — Бринзени; Росії — Бірюча Балка на Нижньому Дону та Стрелецька, Костенки І (шар 2, 3), Костенки 11, 12 на Середньому Дону та ін. Вважається, що селетоїдні пам’ятки передували появі в Україні оріньяцьких і певний час співіснували з ними.

Гравет (від стоянки Ля Гравет у Франції) — культурна традиція обробки кременю, що розвивалася у прильодовиковій Європі на початку та в середині пізнього палеоліту (30—20 тис. років тому). Визначальним знаряддям із кременю є довгі вістря на пластинах з прямим притупленим краєм (рис. 17). Характерні також призматичні нуклеуси для пластин, довгі кінцеві скребачки, різноманітні різці на пластинах. Мистецтву Гравета властива скульптура та гравюра на кістці, основним сюжетом якої є натуралістичне зображення жінки з гіпертрофованими формами. Судячи з фауни стоянок (мамонт, кінь, північний олень тощо), граветська людність полювала на стадних ссавців холодних прильодовикових степів Європи.

Своєрідність крем’яних виробів окремих пам’яток дала підстави виділити в межах граветської традиції кілька культур: павловську, віллендорфсько-костенківську (Східний Гравет), молодовську.

Рис. 17. Крем'яні наконечники культур верхнього палеоліту Європи

Рис. 17. Крем’яні наконечники культур верхнього палеоліту Європи

В Україні граветська традиція представлена середніми шарами стоянок пізнього палеоліту Подністров’я Молодова I, V, Кормань IV, Оселівка II, Вороновиця І та ін. Граветські традиції молодовської культури в басейні Дністра сягають кінця палеоліту і беруть участь у формуванні Мікрогравету або Епігравету кінця верхнього палеоліту.

Східний Гравет, або вілендорфсько-костенківська культура — група пам’яток середнього етапу пізнього палеоліту. Визначальними виробами є наконечники з бічною виїмкою (рис. 17), ножі костенківського типу, натуралістичні скульптурні зображення жінок. З’являються в Центральній Європі, звідки просуваються у східному напрямі до Верхнього Дніпра, Десни та Верхнього Дону. Датуються 23—17 тис. років тому. В Україні ця культура представлена окремими стоянками північного регіону (Пушкарі І, Погон, Клюси), на яких простежуються певні впливи Східного Гравету у вигляді характерних наконечників з бічною виїмкою та ножів костенківського типу.

Мікрогравет, або Епігравет — культурна традиція кінця пізнього палеоліту Європи, що характеризується поширенням вклади і в до наконечників списів у вигляді крем’яних мікровістер з притупленим краєм (рис. 17). Техніка обробки кременю типова для пізнього палеоліту (призматичні нуклеуси для пластин, кінцеві скребачки, різноманітні різці на пластинах). Мікрогравет України має прямі аналогії у синхронному йому Мадлені Франції, Іспанії, Німеччини, Австрії та Епіграветі Італії. Мистецтву Мікрогравету властива схематизація зображень, яскраві приклади якої дає палеолітичне мистецтво України (рис. 14). Судячи з фауністичних решток, епіграветські мисливці полювали на великих ссавців холодних прильодовикових степів та лісостепів — мамонтів, бізонів, північних оленів, коней.

Є три основні версії походження Епігравету України: від власне Гравету; від віллендорфсько-костенківської культури або Східного Гравету; від Оріньяку Східної Європи.

Однотипність крем’яного інвентарю Мікрогравету України утруднює його культурний поділ. Однак більшість учених вважає доцільним виділення в його межах межирицької культури Середнього Подніпров’я, куди, крім епонімної стоянки, входять Добранічівка, Фастів, Семенівка, Гінці, можливо Кирилівська, які датуються 15—14 тис. років тому. Епіграветські стоянки степового Надчорномор’я залишені мисливцями на бізонів (рис. 15), а північних регіонів — мисливцями на мамонтів.

Пізній етап верхнього палеоліту (17—13,5 тис. років тому) по праву можна вважати добою Мікрогравету в Європі, коли однотипні пам’ятки з дрібними вістрями з притупленим краєм домінують на територіях від Атлантичного узбережжя Європи до басейну Дону. До Мікрогравету належить переважна більшість пізньопалеолітичних стоянок України, що датуються 19—12 тис. років тому. Серед них такі всесвітньо відомі общинні поселення мисливців на мамонта, як Мізин, Межиріч, Добранічівка, Кирилівська, Гінці, та мисливців на бізонів — Амвросіївка, Велика Аккаржа, Анетівка II.

Найдавніші епіграветські пам’ятки з дрібними вістрями з притупленим краєм з’являються під час максимального похолодання 19—18 тис. років до н. е. (Амвросіївка, Анетівка II, Велика Аккаржа). Наявність оріньяцьких рис в інвентарі, можливо, свідчить про участь носіїв оріньяцьких традицій у їхній ґенезі.

Фінальний палеоліт

Фінальний палеоліт (13,5—10 тис. років тому) — заключна фаза палеоліту, коли південний край льодовика, що відступав, зафіксувався на північному березі Балтійського басейну. Внаслідок різкої зміни холодних періодів (Дріас І, II, III) потепліннями (Рауніс, Белінг, Алеред) вимерли мамонти й основним видом великих травоїдних в Європі став північний олень. Тому фінальний палеоліт нерідко називають добою північного оленя.

Саме з цього часу в прильодовиковій Європі простежується чіткий культурний поділ і з’являються справжні археологічні культури. Порівняно зі згаданими спільнотами ранньої та розвиненої пори верхнього палеоліту культури фінального палеоліту значно компактніші й менш тривалі в часі. Вони дуже нагадують культурні спільноти пізнішого часу, які, на думку більшості археологів, є слідами мешкання окремих стародавніх етносів. Фінальнопалеолітичні та мезолітичні культури Європи різняться насамперед формою наконечників стріл, які нерідко мали обриси геометричних мікролітів — трапецій, сегментів, трикутників, ромбів.

Територія України у фінальному палеоліті була складовою двох великих культурних провінцій первісної Європи — північної балтійської та південної середземноморської.

Північ України (Полісся) у культурно-історичному плані тяжіла до Південної Балтії і входила до області культур мисливців на північного оленя, які поширилися в останні тисячоліття льодовикової доби на низовинах від Темзи до Десни та витоків Волги. Маються на увазі культури Гамбург, Лінгбі, Аренсбург, Свідер, Красносілля, яким властиві наконечники стріл різноманітної форми, виготовлені з пластин (рис. 18).

У степовому Надчорномор’ї та Надазов’ї були поширені стоянки похідних від Епігравету шанкобинської та осокорівської культур з архаїчними мікролітами — сегментами й трапеціями. їх носії полювали на степових стадних копитних (кінь, бізон), а шан-кобинська людність ще й на лісових травоїдних Кримських гір.

Рис. 18. Крем'яні наконечники стріл культур фінального палеоліту Полісся: 1 — гамбурзька; 2 - лінгбійська; 3 - свідерська; 4 — красносільська; 5 - пісочнорівська

Рис. 18. Крем’яні наконечники стріл культур фінального палеоліту Полісся: 1 — гамбурзька; 2 — лінгбійська; 3 — свідерська; 4 — красносільська; 5 — пісочнорівська

Осокорівська культура — група споріднених пам’яток фінального палеоліту з однотипним крем’яним інвентарем, для якого характерні трапеції осокорівського типу з ретушшю по верхній основі (рис. 17), вістря з притупленим краєм, пізньопалеолітична пластинчаста техніка розколювання кременю, скребачки та різці на пластинах. На стоянці Рогалик (Луганщина) знайдені сланцеві плитки зі схематичними зображеннями жінок та геометричним орнаментом (рис. 19).

Стоянки поширені на межі лісостепової і степової зон України: Осокорівка (шар 3 в), Рогалик Акимівський, Прогон, Леонтіївка, Царинка. Датуються 13—12 тис. років тому. Осокорівська людність полювала в умовах лісостепу та степу на стадних травоїдних (коней, бізонів) (рис. 15). Культура постала з місцевих епіграветських традицій пізньопалеолітичних мисливців лісостепу.

Шан-кобинська культура — споріднені пам’ятки гірського Криму з крем’яним інвентарем, якому властиві грубі сегменти (рис. 17), одно- та двоплощинні нуклеуси для грубих пластин, кінцеві скребачки та різці на пластинах.

Печерні стоянки культури поширені в гірському Криму: Шан-Коба (шари 5, 6), Фатьма-Коба (шари 5, 6), грот Скелястий (шари 1—4), Буран-Кая, Заміль-Коба І, Сюрень II (верх, шар), Алимівський Навіс (шари 3, 4). Аналогічна пам’ятка досліджена на Одещині (Білолісся). Фауна стоянок (благородний олень, косуля, кабан, сайгак, кінь, бізон) свідчить, що основою господарства місцевих мешканців було полювання на копитних гірських лісів, доповнюване промислом степових травоїдних.

Рис. 19. Схематичне зображення жінки на сланцевій плитці з фінальнопалеолітичної стоянки Рогалик на Луганщині

Рис. 19. Схематичне зображення жінки на сланцевій плитці з фінальнопалеолітичної стоянки Рогалик на Луганщині

Шан-кобинська культура належала до області романелло-азильських культур (із сегментоподібними мікролітами), які розвивалися в Південній та Центральній Європі, а також у Криму та на Кавказі у фінальному палеоліті (12—9,5 тис. років тому). Це культури Азиль півдня Франції, Романеллі Італії, Федермессер Німеччини, Віту в і Тарново Польщі, тил Борщево II Східної Європи, Білолісся Північно-Західного Надчорномор’я, Сосруко Кавказу.

Красносільська культура — група споріднених пам’яток фінального палеоліту з крем’яним інвентарем, що характеризується грубими черешковими наконечниками стріл (рис. 18, 4, 5), відщеповою технікою розколювання кременю, одноплощинними нуклеусами, короткими скребачками, ретушними різцями на відщепах.

Була поширена в басейнах Прип’яті, Німану, Верхнього Дніпра у IX тис. до н. е. В Українському Поліссі досліджені стоянки Красносілля Е, Великий Мідськ, Лютка, Самари, Бір, Птиче 3.

Мешкаючи в холодних умовах льодовикової доби, красносільське населення, очевидно, полювало на північних оленів. Походить від культури Лінгбі, населення якої мігрувало 11 тис. років тому в Полісся із заходу, тому на ранніх красносільських стоянках знаходять великі наконечники тилу Лінгбі (рис. 18, 2). Наприкінці IX тис. до н. е. під тиском людності свідерської культури красносільське населення рухалося з Полісся через Верхній Дніпро на Верхню Волгу. Відіграло значну роль у первинному заселенні Верхнього Подніпров’я та Верхньої Волги. Післяльодовикове потепління, близько 10 тис. років тому, призвело до трансформації красносільської культури в мезолітичні пісочнорівську, гренську та єнівську культури басейнів Десни, Верхнього Дніпра та Верхньої Волги.

Свідерська культура — велика група споріднених пам’яток з однотипним крем’яним інвентарем, поширена на території Польщі, Литви, Західної Білорусі, Північно-Західної України в останнє тисячоліття льодовикової доби. Назва походить від стоянки Свідре Велке під Варшавою. Визначальними для культури є наконечники стріл на пластинах з плоскою підтескою з черевця (рис. 18, 3), а також двоплощинні, «човнуваті» нуклеуси для верболистих пластин, кінцеві скребачки та різці на пластинах, сокири на відщепах. Культура була поширена в басейнах рік Вісла, Німан, Прип’ять, на Верхньому Дніпрі.

В Україні численні свідерські пам’ятки відомі в Поліссі (Нобель, Переволоки, Лютка, Люб’язь, Сенчиці, Тутовичі, Березно, Прибір, Кричельськ). Окремі стоянки відомі в Карпатах (Делятин) та Криму (Сюрень II, Буран-Кая III). Датується IX тис. до н. е.

Свідерці мешкали в холодних лісотундрах, полюючи на стадних північних оленів, що сезонно мігрували (рис. 16). їхнім генетичним пращуром є культура Лінгбі Західної Балтії, людність якої близько 11 тис. років тому мігрувала на схід до Верхнього Дніпра. Людність свідерської культури відіграла провідну роль у первинному заселенні півночі Східної Європи від Східної Балтії до Північного Уралу.

Різке потепління 10 тис. років тому зумовило міграцію свідерського населення слідом за північним оленем на північ Східної Європи, яку вони заселили протягом VIII тис. до н. е. На цьому підґрунті сформувався постсвідерський мезоліт лісової зони від Східної Балтії до Північного Уралу. Ця людність, імовірно, була підґрунтям майбутньої фінно-угорської сім’ї народів півночі Східної Європи.

Кінець палеоліту збігається з кінцем льодовикової доби, коли внаслідок прориву теплих атлантичних вод у Балтійське льодовикове озеро близько 10 тис. років тому відбулося різке потепління, зумовлене стрімким таненням скандинавського льодовика.

В этот день:

Дни смерти
1823 Умер Джованни Баттиста Бельцони — итальянский путешественник и археолог. Ему удалось перевезти статую Рамзеса Великого из окрестностей Фив в Александрию и впервые проникнуть в храм Абу-Симбела. В Долине царей (Бибан эль Молук) близ Фив он открыл многие важные катакомбы с мумиями, в числе их знаменитую гробницу Псамметиха, или Нехо, из которой он увёз великолепный алебастровый саркофаг. Но самым блестящим предприятием Бельцони было открытие погребальной камеры пирамиды Хефрена.
2002 Умер Владислав Александрович Могильников — отечественный археолог, доктор исторических наук, специалист по средневековой археологии Южной Сибири.

Рубрики

Свежие записи

Счетчики

Яндекс.Метрика

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Археология © 2014