Відомості про східнослов’янські племена містяться на перших сторінках «Повісті минулих літ», складеної Нестором-літописцем у XII ст.: «…Ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інщі — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і називалися дреговичами; а інші сіли по Двіні і називалися полочанами — од річки, яка впадає у Двіну і має назву Полота; од цієї річки вони прозвалися полочанами. Слов’яни ж, що сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем — словенами: і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов’янський народ, а від його імені й дістали свою назву слов’янські племена».
Далі автор літопису згадує також кривичів з містом Смоленськом у верхів’ях Волги, Двіни і Дніпра, бужан (волинян, дулібів) на Бузі, радимичів на Сожі, вятичі в на Оці, хорватів, уличів і тіверців по Дністру.
Традиційно, з літописними племенами пов’язують культури східних слов’ян останньої чверті І тис. н. е., що сформувалися на основі слов’янських старожитностей попереднього часу (V—VII ст.). Ці племена або племінні князівства можна вважати етнополітичними і територіальними утвореннями періоду «вождівства», з яких бере свої витоки Київська Русь. На території України вони представлені пам’ятками райковецької, волинцевської та роменської культур, причому роль кожної з них в етнокультурних та державотворчих процесах кінця І тис. н. е. була різною.
Райковецька культура
Ареал культури охоплює значну територію, що більш-менш збігається з ареалом попередньої, празької культури: Правобережну Україну і Закарпаття, а також суміжні області Білорусі на півночі, Молдови, Болгарії та Румунії на південному заході (рис. 19).
Окремі пам’ятки почали досліджуватися ще наприкінці XIX — на початку XX ст. (розкопки на Житомирщині, а також на Старокиївській Горі у Києм тощо), проте широких масштабів ці дослідження набули вже у повоєнний період, з кінця 1940-х років. Загалом, райковецька культура до останнього часу визначалася як «пам’ятки типу Луки Райковецької» за поселенням в урочищі Лука поблизу с. Райки на Житомирщині, розкопки на якому були проведені В. К. Гончаровим у 1946—1947 pp. Дещо пізніше були досліджені поселення Канів, Сахнівка і городища Монастирок на Канівщині, поселення Макарів Острів і могильник Велика Андрусівка на Тясмині, Тетерівка і Шумськ на Житомирщині, Семенки 2 і Коржівка на Південному Бузі (розкопки Г. Г. Мезенцевої, В. Й. Довженка, Д. Т. Березовця, І. П. Русанової, П. І. Хавлюка, О. М. Приходнюка, В. О. Петрашенко). На заході України масштабні розкопки були здійснені В. В. Ауліхом, В. Д. Бараном, Б. О. Тимошуком, Л. П. Михайлиною, М.А. Филипчуком та іншими дослідниками. Найбільш повно досліджені поселення і городища Ріпнів, Рашків І, Кодин, Чорнівка, Пліснеськ, Бабка, Ревне, Добринівціта ін. У Прикарпатті відомі також Ревнівський та Чорнівський могильники, низка святилищ і культових місць, металургійний центр поблизу Григорівки.
Нині на території України зафіксовано близько 500 райковецьких пам’яток, переважну більшість з яких становлять неукріплені поселення. їхня площа, як правило, не перевищує 3 га. Топографія таких селиш досить різноманітна: від низьких терас річок і підвищень у заплаві до ділянок на плато та гірських схилах. Поселення відрізняються і за розмірами: зокрема, у Рашкові І на Дністрі досліджено 90 жител і понад 100 господарських ям, у Чорнінні зафіксовано 160 ям-западин на місці споруд. Однак частіше трапляються поселення з 10—20 будівлями.
Селища нерідко розташовані поблизу городищ, що займають берегові миси і підвищення. Вони поділяються на городиша-сховища, що не мали постійної забудови, і ремісничо-адміністративні центри племінних князівств. Складна система укріплень включала дерев’яні стіни, розділені на окремі приміщення, частоколи, земляні вали і рови. Слід зазначити, що металургійний центр у Григорівні на Дністрі, де збереглося 25 залізоробних горнів, та частину святилищ Прикарпаття було збудовано на місці городищ раннього залізного віку.
Основним типом житла є традиційна для слов’ян прямокутна напівземлянка, хоча інколи трапляються й глибші будівлі. Стіни у більшості випадків мали стовпову конструкцію. Опорні стовпи встановлювалися по кутках, а також посередині кожної стіни. Досить широко використовувалися зруби, трапляються також стіни з плоту, обмащеного глиною. Покрівля, очевидно, була двосхилою, причому дерев’яна основа часто засипалася зверху шаром глини. Переважають встановлені у кутку печі, складені з каменю, менш поширеними були печі, виліплені з глини на дерев’яному каркасі або комбіновані, кам’яно-глиняні. На печах часто встановлювали великі глиняні жаровні, що застосовувалися, можливо, для просушки збіжжя. Як опалювальні споруди інколи використовувалися вогнища з глиняними черенями. На городищі Ревне І, крім напівземлянок, зафіксовано наземні невеликі житла з прямокутними підвалами, а також довгі житлові споруди уздовж лінії укріплень. У материкових стінках останніх були вирізані численні печі-каміни.
Окрім жител, на поселеннях трапляються господарські будівлі, ремісничі майстерні, двоярусні гончарні горни, ями-льохи та ін. Такі споруди мають більш легку порівняно з житлами конструкцію. Ями для зберігання зерна, зі стінками, обмащеними глиною і обпаленими, мають діаметр і глибину близько 2 м, а іноді й більше.
Поховальні пам’ятки представлені поодинокими тілоспаленнями, лише на кількох фунтових могильниках досліджено по кілька десятків поховань (Велика Андрусівка — 29 урнових і 14 ямних кремацій, Ревне — 37 ямних). В останньому випадку, окрім поховань, досліджено святилище, яму-крематорій та наземну культову споруду.
Тілоспалення під курганними насипами відкрито на Волині (Пересопниця, Миляновичі), Буковині (Чорнівка) та Закарпатті (Червеневе, Звянцеве). Чорнівський могильник, розташований неподалік від ґрунтового у Ревному, на іншому березі Пруту, складався більш як із 80 курганів. Підкурганні поховання поділяються на три типи: у ямах, на горизонті у вигляді ритуальних кострищ та в урнах. Під курганами інколи фіксуються сліди дерев’яних огорож навколо поховань. Крім урн, у похованнях трапляються посудини-приставки, дрібні металеві прикраси, ножі, наконечники стріл, скляні намистини зі слідами вогню. Протягом IX—X ст. у середовищі носіїв райковецької культури певного поширення набувало тілопокладення, що інколи пов’язують із впливом християнства Великої Моравії.
На відміну від інших слов’янських старожитностей раннього середньовіччя серед пам’яток райковецької культури відомі культові споруди у вигляді різноманітних укріплених і неукріплених святилищ. Зокрема, у Прикарпатті невеликі округлі майданчики були оточені одним-двома кільцевими валами, на яких збереглися кам’яні вимостки зі слідами кострищ (Ржавинці, Крутилів). Знахідка чотиригранного кам’яного стовпа на одному з таких святилищ у Ржа-винцях дає підстави припустити, що в центрі майданчика могли стояти язичницькі ідоли. На думку І. П. Русанової та Б. О. Тимощука, саме з подібним культовим місцем на горі Богіт пов’язана знахідка відомого Збруцького ідола, опис якого дається у наступному розділі.
Неукріплене святилище досліджено неподалік с. Шумська на р. Гнилоп’ять. Споруда мала неправильну хрестоподібну форму з великою стовповою ямою у центрі. У святилищі зафіксовано рештки кострищ, камені-жертовники, кістки тварин, уламки посудин тощо. До святилища примикав могильник, а неподалік стояла садиба старійшини, що, можливо, виконував також функції жерця.
Серед кераміки переважає ліпний посуд. На ранньому етапі культури він абсолютно домінує. Керамічний комплекс цього часу складається з горщиків опуклобокої форми, часто орнаментованих вдавленнями по вінцях, конічних чи опуклобоких мисок і кухлів, сковорідок із високим бортиком. Згодом поширюється гончарний посуд місцевого виготовлення, за формами близький до ліпних горщиків. Він прикрашений лінійно-хвилястим орнаментом по усій поверхні. Миски і сковорідки залишаються ліпними, лише іноді трохи підправленими на гончарному крузі (рис. 23).
На поселеннях, розташованих на Дніпрі та Дністрі, трапляється невелика кількість імпортної кераміки, сіроглиняної салтівського типу та амфорної із Криму.
Сільськогосподарські та ремісничі знаряддя праці, зброя і побутові речі виготовлені із заліза та сталі. Це наральники, серпи, коси-горбуші, мотижки, сокири, тесла, різці-ложкарі, ножі, шила, риболовецькі гачки, різні типи наконечників стріл та списів, шпори, кресала, деталі дерев’яних відер тощо. З каменю виготовлено жорна, точильні бруски, з глини — пряслиця, ливарні форми, з кістки — гребені, проколки, лощила та ін.
Прикраси і деякі деталі одягу виготовлені з кольорових металів. Серед них, зокрема, дротяні скроневі кільця, підковоподібна фібула, сережки-лунниці, підвіски-бубонці, різні пряжки (рис. 22). Імпортними, найімовірніше, були скляні намистини та пронизки. На поселеннях Подніпров’я і Подністров’я трапляються знахідки арабських срібних дирхемів, що були на той час універсальною валютою.
Загальний нас існування райковецької культури (кінець VII—IX/Х ст.) визначається на підставі стратиграфічних спостережень, археомагнітного датування ряду об’єктів, аналізу знахідок дирхемів, прикрас, зброї та знарядь, що мають численні аналогії серед старожитностей Центральної та Східної Європи. Пам’ятки правобережжя Дніпра дослідники поділяють на два етапи, що відрізняються відсутністю на ранньому та наявністю на пізньому етапі місцевого гончарного посуду. Ранній етап Луки Райковецької (за І. П. Русановою), близький за своїми ознаками до пам’яток типу Сахнівка (за О. М. Приходнюком), можна датувати кінцем VII—VIII ст., пізній — IX ст. Найпізніші пам’ятки, в яких зафіксована кераміка так званого курганного типу (Канів, Монастирок та ін.), є перехідними до давньоруських і продовжують існувати навіть у X ст.
Райковецька культура, як доведено І. П. Русановою, виникає на основі празької. У південній частині ареалу її субстратом стала, очевидно, пеньківська культура, що зазнала празьких впливів ще в VI—VII ст. Вважається, що пам’ятки типу Луки Райковецької є головним компонентом формування давньоруської культури. Таким чином, витоки Київської Русі безпосередньо пов’язані з ланцюжком старожитностей типу Прага-Корчак і Лука Райковецька, тоді як інші слов’янські культури півдня Східної Європи до цих процесів мали побічне відношення.
У межах ареалу райковецької культури літопис уміщує низку племен Правобережного Подніпров’я і Подністров’я — полян, уличів, деревлян, волинян (бужан, дулібів), хорватів, тіверців. Проте типологічна одноманітність пам’яток типу Луки Райковецької утруднює визначення конкретних особливостей матеріальної культури, властивих кожному з цих племен.
Волинцевська і роменська культури
Ці культурні групи генетично пов’язані між собою, тому О. В. Сухобоков пропонує розглядати їх як два послідовні етапи розвитку однієї, волинцевсько-роменської, культури. Ареали обох культур доволі схожі — вони поширені у Лісостепу і південних районах Полісся Дніпровського Лівобережжя. Однак територія волинцевських пам’яток на заході сягає Київського Правобережжя, тоді як роменські старожитності за Дніпро не переходять. Пам’ятки обох культур займають також суміжні з Україною південні райони Росії та Білорусі (рис. 19).
Слід зазначити, що протягом 1950— 1970-х років набув поширення термін «роменсько-боршівська культура». Він об’єднував дві групи синхронних слов’янських пам’яток Лівобережжя, з одного боку, і Полоння — з іншого. Проте зрештою фахівці дійшли висновку про суттєві відмінності у матеріальній культурі та поховальному обряді цих груп, що не дає достатніх підстав для їх об’єднання. Тому роменська і боршівська культури нині розглядаються окремо.
Археологічне вивчення слов’янських пам’яток Лівобережжя розпочалося ще в середині XIX ст., коли були проведені розкопки Донецького городища поблизу Харкова. Наприкінці XIX — на початку XX ст. їх досліджували Д.Я. Самоквасов, В. О. Городцов, О. О. Спіцин, В. В. Хвойка та ін. Пам’ятки роменського типу дістали свою назву після розкопок М. О. Макаренком городища поблизу м. Ромни у 1901, 1906, 1924 pp. Він відкрив також залишки могильника з урновими тілоспаленнями у верхів’ях Сули, які на той час ще не були виділені в окремий волинцевський тип.
У повоєнний період роменські пам’ятки активно досліджували П. М. Третяков, І.І. Ляпушкін, Ф. Б. Копилов. Д. Т. Березовець після розкопок своєрідних поселень і могильників поблизу с. Волинцеве Сумської області та м. Сосі і и ця Чернігівської області у 1948—1950 pp. запропонував виділити ці старожитності в окремий культурний тип під назвою волинцевського.
Особливе значення мають дослідження І.І. Ляпушкіна, в ході яких було повністю розкопане городище Новотроїцьке на р. Псел. У наступні роки масштабні розкопки волинцевських пам’яток проводилися на Битицькому городищі та поселенні Волинцеве на Сумщині, поселеннях Роїте й Олександрівна поблизу Чернігова, а також в Обухові та Ходосівці під Києвом (О. В. Сухобоков, С. П. Юренко, Р. В. Терпиловський, О. В. Шекун, H. М. Кравченко, В. О. Петрашенко). Водночас продовжувалося вивчення роменських та роменсько-давньоруських поселень, городищ і могильників Ніцаха, Кам’яне, Латишівка, Опішня, Лтава (І. І. Ляпушкін, О. В. Сухобоков, В. В. Приймак, О. Б. Супруненко). Волинцевські та роменські старожитності вивчалися також на Сеймі та Пслі в Курській області Росії.
Поселення волинцевського типу розташовані у відносно низьких місцях поблизу води (на краю першої тераси чи на підвищеннях у заплаві). Поселення Обухів та Ходосівка поблизу Києва займають ділянки високого корінного берега. На широко розкопаному Волинцевському поселенні досліджено близько 50 житлових споруд. Розміри інших селищ, очевидно, були меншими, в них налічувалося не більш як 10—20 будівель.
Єдиним волинцевським городищем (площа 7 га, досліджено більш як 60 жител) є Битиця, хоча її укріплення належать переважно до скіфо-сарматського часу. На думку дослідників, це був великий торговельно-ремісничий та адміністративний центр. У Битиці простежується співіснування слов’янського і тюркського населення, що дає підстави вважати її форпостом Хозарського каганату на слов’янській території.
Топографія роменських поселень значною мірою відрізняється від волинцевських. Серед місцевих пам’яток переважають городища, які часто супроводжуються відкритими селищами. Городища займають підвищення, що панують над місцевістю, іноді дюни у заплавах річок та серед боліт. Нерідко для своїх поселень роменські племена використовували невеликі городища раннього залізного віку, оточені системою валів і ровів. Власне роменські городища були не стільки штучними, скільки природними укріпленнями. З напольного боку мису чи останця, інколи по всьому периметру, будували вали і рови, ескарпували схили. «Болотяні» городища оточували кільцевими валами. На валах інколи встановлювали дерев’яні укріплення типу палісаду чи частоколу. На кількох городищах зафіксовано застосування каменю при будівництві фортифікаційних споруд.
Основним типом волинцевського житла була прямокутна напівземлянка з довжиною стіни 4—5 м, долівка якої заглиблена на 0,2—0,4 м у материк. Стіни здебільшого мали стовпову конструкцію. Опорні стовпи встановлювалися у кутках, а також посередині кожної стіни. Масово використовувалися зруби, менш поширеними були стіни з плоту, обмащеного глиною. Покрівля, мабуть, була двосхилою, гребінь даху іноді спирався не на стіни, а на два стовпи, вкопані за межами котловану. Дерев’яну основу покрівлі часто засипали зверху шаром землі чи глини.
На відміну від лівобережних жител попереднього часу, де використовувалися лише вогнища, у волинцевських житлах як опалювальні споруди використовувалися глиняні пені, зведені в одному із закутків. Основа печі вирізувалася в лесовому останці, залишеному в кутку, або виліплювалася зі спеціально принесеної глини, якщо котлован був виритий у піщаному фунті. Склепіння печі викладалося із глиняних яйцеподібних блоків — вальків. Менш поширеними були вогнища з глиняними черенями.
Житла роменської культури в цілому подібні до волинцевських і відрізняються від них лише деталями. Вони дещо глибші, стіни напівземлянок часто облицьовані колодами, укріпленими вертикальними стояками. Печі, вирізані в материкових останцях, мали здебільшого кубоподібну форму (рис. 24).
Окрім жител, на поселеннях зафіксовано господарські споруди і ремісничі майстерні. Зокрема, у Волинцевому у великій та глибокій будівлі відкрито три печі, з яких лише одна була побутовою, а дві інші — металургійними або ковальськими горнами. Зазвичай господарські споруди вирізняються невеликими розмірами й легкою каркасною конструкцією. Стінки колоколоподібних ям-льохів, завглибшки 1,5 м, для кращого зберігання зерна обмащувалися глиною.
Певні відмінності простежуються і між поховальними обрядами волинцевської і роменської культур. У першому випадку це тілоспалення на стороні з подальшим похованням залишків кремації в урнах разом із особистими речами (Волинцеве, Сосниця, Лебяже 3). Інвентар представлено металевими браслетами, скляними намистинами, фрагментами кольчуги, піхов меча тощо. Урни супроводжувалися посудинами-стравницями і встановлювалися під шаром дерну на безкурганних могильниках. Кожне з урнових поховань, досліджених поблизу сіл Малі Будки та Константанів, було огороджене товстими кілками.
Роменські поховання вивчені краще, вони здійснені під курганними насипами заввишки 1,5—3 м й діаметром 5—12 м. Зафіксовано три основні типи ритуалу: урнові кремації, тілоспалення на місці й трупопокладення. На думку Д. Т. Березовця, у найраніших роменських курганах урни установлювали нагорі, а в більш пізніх — усередині насипу. Потім з’являється спалення небіжчика на місці, а згодом — і тілопокладення.
Основу волинцевського керамічного комплексу становлять ліпні горщики з яйцеподібним корпусом і чітко профільованою верхньою частиною, орнаментовані вдавленнями по вінцях. Вони схожі на кераміку правобережних пам’яток типу Сахнівка. Трапляються також слабопрофільовані посудини, миски, кухлі, сковорідки з високим бортиком. Специфічними є гончарні горщики з високими вертикальними вінцями, орнаментовані пролошеними або врізлими лініями (рис. 25). Загалом їх небагато, лише на Битицькому городищі вони становлять 60 %. Мабуть, гончарний посуд виробляли саме тут.
Ром енські ліпні горщики мають широку горловину, по вінцях та плечиках вони орнаментовані відбитками гребінчастого штампу, палички, обмотаної мотузкою, защипами, врізними та хвилястими лініями у різних сполученнях (рис. 25). Фриз у верхній частині горщика з Полтави утворено відбитками скроневих кілець. Гончарний посуд представлено імпортом салтівської культури та візантійськими амфорами, на заключному етапі культури — давньоруською керамікою.
Доволі широким асортиментом представлено запізні сільськогосподарські та ремісничі знаряддя, побутові речі. Це — наральники різних типів, чересла, серпи, коси-горбуші, мотижки, сокири, тесла, ковальські кліщі, різці-ложкарі, ножі, шила, риболовецькі гачки та ості, кресала, деталі дерев’яних відер та ін. Зброя — наконечники стріл, дротиків та списів, бойові ножі та сокири, шабля, уламок меча, фрагмент кольчуги. З каменю виготовлено жорна, точильні бруски, із глини — пряслиця, ливарні форми, із кістки — різні проколки, кочедики тощо (рис. 26).
Із кольорових металів виготовлені волинцевські прикраси, найповніші комплекти яких походять із Харівського, Фативізького, Бітицького та Андріяшівського скарбів. До їх складу входили срібні та бронзові браслети, сережки, шийні гривни, антропоморфні фібули, пряжки, ланцюжки, скляні намистини (рис. 22). Основні типи прикрас, судячи з речей, що входили до складу Суджанського, Івахниківського, Полтавських, Новотроїцьких скарбів, зберігають ся й у роменський час. Крім того, тут зафіксовано спіральні скроневі кільця, що вважаються етнографічною ознакою сіверян, персні, гудзики-бубонці, сережки і підвіски салтівського типу та ін. На роменських поселеннях трапляються знахідки не лише поодиноких арабських дирхемів, а й скарбів таких монет.
Хронологічні рамки існування волинцевської культури визначаються у межах VIII ст. за численними датувальними речами з комплексів, а також за її позицією між попередніми пеньківськими та колочинськими старожитностями і наступною роменською культурою. Спробу О. В. Сухобокова і С. П. Юренко віднести її початок до VII ст. на підставі деяких речей, що походять, зокрема, з могильника Лебяже 1, не можна вважати вдалою, оскільки ці речі походять не з волинцевських, а з колочинських поховань. Загальна хронологія пам’яток роменського типу визначається певним архаїзмом культури, наявністю монетних знахідок, салтівськими імпортними виробами у межах другої половини — кінця VIII — X ст.
За сучасними уявленнями, волинцевська культура сформувалася внаслідок просування із заходу на Лівобережжя племен празької культури або їхніх прямих нащадків (носіїв пам’яток типу Сахнівка), то засвідчують форми та орнаментація ліпної кераміки і житла з печами. Протягом першої половини VIII ст. прибульці асимілювали пеньківські та колочинські племена й увійшли в контакт із салтівським населенням, що спричинило появу специфічних рис матеріальної культури. Згодом на основі волинцевської виникає роменська культура, що, своєю чергою, стає одним із компонентів формування давньоруської культури! Вважається, що їхніми носіями були північно-східні східнослов’янські угруповання — сіверяни, котрі, за літописом, мешкали на Десні, Сеймі та Сулі, тобто по сусідству з хозарами, а потім увійшли до складу Київської Русі.
Господарство та соціальний устрій
Протягом VIII—X ст. відбуваються помітні зрушення в економіці та суспільних відносинах східнослов’янських племен. Значною мірою цьому сприяли активні контакти з Полунав’ям, кочовими та напівкочовими угрупованнями Північного Причорномор’я та Полоння.
Місцева людність починає дедалі частіше використовувати під поля не тільки легкі фунти надрічних ділянок, а й важкі родючі чорноземи на плато. Здійснюється перехід до двопільної системи. Підвищенню продуктивності праці хлібороба сприяло застосування плужного рала з широким наральником і череслом, що збільшувало глибину оранки і поліпшувало її якість, та серпів з асиметричним лезом і відігнутим руків’ям, близьких до сучасних (рис. 27). Відбуваються зміни в асортименті хлібних злаків — поширюються голозерні пшениці, придатніші для помолу.
Активно розвиваються також ремесла, зокрема, металообробка, чому сприяв вплив населення салтівської культури. На Пастирському і Битицькому городищах, розташованих на межі слов’янського і тюркського світів, виявлені численні вироби із заліза і сталі, кузні з набором інструментів. Тут діяли також гончарні майстерні, що забезпечували високоякісним посудом навколишні племена. Згодом кружальний посуд починають виготовляти майстри райковецької культури. Протягом IX—X ст. у південній частині східнослов’янського ареалу він поступово витісняє з ужитку груболіпну кераміку.
Спостерігається також пожвавлення міжнародної торгівлі. Система економічних зв’язків поєднувала східних слов’ян із Великою Моравією, Болгарією та іншими західно- та південнослов’янськими об’єднаннями, а також Хозарією та країнами Сходу. Про це, зокрема, свідчать численні знахідки арабських дирхемів — універсальної валюти того часу.
У цей період відбувається розквіт слов’янського язичництва. Саме ІХ-Х ст. датуються різноманітні святилища та жертовники, відкриті археологами у західних областях України, відомий Збруцький ідол та його дерев’яні аналоги, вражаючі поховальні споруди, зокрема курган Чорна Могила у Чернігові. Вважається, що городища-святилища (Ржавший, Горбовськ, Богіт, К рутилів та ін.) виникали всередині гнізд поселень як сакральні центри племені або союзу племен. Усі зазначені риси відбивають ускладнення міфологічної структури язичництва в період його найвищого розквіту напередодні прийняття Руссю християнства.
У VIII—X ст. розміри поселень збільшуються. Зафіксовані на деяких поселеннях житлово-господарські комплекси свідчать, що провідним виробничим осередком стає мала сім’я. Прогрес орного землеробства, розвиток ремесла і торгівлі сприяли формуванню територіально-сусідської общини, перетворенню її на селянську. Проте не всі слов’янські суспільства розвивалися так інтенсивно. У Молдові, на Буковині, Південному Побужжі, Дніпровському Лівобережжі в соціальних відносинах зберігаються архаїчні форми аж до X—XI ст. — моменту входження цих земель до складу Давньоруської держави.
В ареалі східнослов’янських племінних союзів-вождівств виникають нові адміністративні, ремісничі й торговельні центри. Деякі з них (Київ, Чернігів, Полоцьк, Ладога, Ізборськ та ін.) згодом стають першими давньоруськими містами, інші (Хотомель, Зимне, Пастирське, Битиця) залишаються міжплемінними центрами та прикордонними фортецями.
Посиленню впливу князів та жерців у житті суспільства сприяло зростання ролі військової знаті за умов постійного тиску з боку хозар та інших кочовиків. За літописом, у середині IX ст. навколо Києва виникає перше ранньодержавне утворення східних слов’ян — Київська Русь.