Кіммерійці та їхні сусіди

Першим народом на території нашої країни, назва якого стала відомою завдяки писемним джерелам, були кіммерійці. Вони започатковують історію кочовиків у Північнопричорноморських степах.

Писемні свідчення про кіммерійців

Свідчення про кіммерійців в античних джерелах надзвичайно скупі. Найдавніші згадки про них знаходимо у славнозвісного Гомера (друга половина VIII ст. до н. е.). В «Іліаді» (XIII, 1—7) саме їх, мабуть, охарактеризовано такими епітетами, як «дивні гіппемолги» (доярі кобил), «галактофаги» (молокоїди), «бідні» (абії) і «найсправедливіші». В «Одіссеї» (XI, 13—19) уже фігурує цей етнонім, проте кіммерійці постають як міфічний народ, що мешкає на краю світу — на вході до царства Аїда, вкритого вічним мороком:

Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану.
Там розташовані місто й країна людей кіммерійських,
Хмарами й млою вповиті. Ніколи промінням ласкавим
Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне,
Чи віл землі воно йде у зоряні неба глибини,
Чи повертається знов до землі з неосяжного неба, —
Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває.
(переклад Б. Тена)

Грецький історик Геродот (із цією визначною постаттю ми познайомимося пізніше) вважав кіммерійців автохтонним населенням Північного Причорномор’я або, в усякому разі, таким, що передувало тут скіфам (IV, 11, 12). Навала скіфів змусила їх полишити батьківщину. Переслідувані скіфами кіммерійці опинилися аж у Передній Азії, де воювали з Лідією та грабували іонійські міста (І, 6, 15). А пам’ять про них у Північному Причорномор’ї збереглася хіба що в назвах. І тепер ще у Скіфській землі, — писав Геродот, — існують кіммерійські укріплення і кіммерійські переправи, є область під назвою Кім мерія і так званий Боспор Кіммерійський (Керченська протока).

Хоча Геродот жив у V ст. до н. е., тобто значно пізніше описуваних ним подій, його версія викликає довіру, оскільки перегукується з давнішою. Мається на увазі поема Арістея із Проконнеса (друга половина VII ст. до н. е.) «Арімаспея», уривок із якої переказав Геродот (IV, 13). Той Арістей — мудрець і служитель культу Аполлона — описав свою подорож до країни ісседонів, що межувала з войовничими народами. Він, зокрема, повідомляє, що ісседонів вигнали з їхньої країни арімаспи (одноокі), ті, своєю чергою, потіснили скіфів, а вони — кіммерійців.

До цього додамо, що згадка про Боспор Кіммерійський та якесь кіммерійське місто є також в одного із попередників Геродота — Гекатея з Мілету (рубіж VI—V ст. до н. е.). А старший сучасник Геродота, знаменитий трагік Есхіл (525—456 pp. до н. е.), у «Прикутому Прометеї» згадує Кіммерійський перешийок (вірш 755). Та й пізніші автори однозначно пов’язують кіммерійців із Північним Причорномор’ям.

І все ж греки пізнали зухвалість цього народу, щоправда, не тут, а в Малій Азії. Найдавніший з відомих елегічних поетів Камін (перша половина VII ст. до н. е.) родом з Ефесу, де містилося одне з див стародавнього світу — знаменитий храм Артеміди (спалений Геростратом), був сучасником кіммерійського вторгнення у Малу Азію. Кіммерійці захопили м. Сарди (столицю Лідії), а потім зруйнували грецьке місто Магнесію й загрожували іншим. Поет виступив із закликом боронити батьківщину від зухвальців. Войовничих кіммерійців у цьому регіоні згадує також тогочасний поет Архілох. Цю інформацію продубльовано й пізнішими авторами. Так, за словами глави олександрійських поетів, ученого, що завідував бібліотекою Мусейона, Каллімаха (310—240 pp. до н. е.), ці вояки загрожували Ефесу, куди свавільний Лігдаміс привів величезне військо доярів кобил — кіммерійців, котрим не судилося вернутися до Скіфії (гімн «До Артеміди»). За елліністичною традицією, за це Лігдаміс був покараний — він помер від тяжкої хвороби.

Зауважимо, що визначний грецький географ та історик, блискучий знавець античної літератури Страбон (64 р. до н. е. — 24 р. н. е.), автор фундаментальної «Географії» (у 17-ти книгах), згадував про давнє, ще до Гомера чи за часів його життя, вторгнення кіммерійців у Малу Азію (І, 2, 9; III, 2, 12). Відлуння тих далеких подій знайшло відображення й у пізніших авторів.

Уточнити час перебування кіммерійців у Передній Азії та їхню участь у подіях тогочасної історії дають можливість клинописні джерела. Тексти, в яких згадується народ гіміррі, були виявлені в 1849 р. англійським офіцером Г. Лейярдом під час розкопок останньої столиці Ассирії Ніневії. Більшість із них походить саме із цього міста, де було відкрито, крім того, розкішний палац та бібліотеку Ашшурбаніпала, яка зберігається тепер у Британському музеї і відома як Куюнджицька колекція (Куюнджик — назва пагорба, що приховував руїни Ніневії). Учені незабаром ототожнили цих гіміррі з кіммерійцями античних джерел.

Перша згадка про кіммерійців сягає часів правління Саргона II (722—705), тобто останньої чверті VIII ст. до н. е. Тоді кіммерійці завдали нищівної поразки цареві Урарту Русі І. Ця подія набула розголосу через тривале суперництво двох країн. Саргон II, скориставшись цією поразкою, у 714 р. до н. е. завдав ще одного удару Урарту. Проте невдовзі (705 р. до н. е.) ассирійський цар сам загинув, найімовірніше, у битві з кіммерійцями. Після цього настає якесь затишшя, і за правління сина Саргона II Сінаххеріба (705—681) ніяких згадок про цих степовиків немає.

Свідчення про кіммерійців знову з’являються за правління Асархаддона (689—669). Кіммерійці-гіміррі з’являються на східних околицях Ассирії — в Манні і Мідії, де вступають у боротьбу проти Ассирії в союзі з мідійцями. Одне з таких зіткнень завершилося поразкою кіммерійського царя Теушпа. Уперше згадуються тут і скіфи на чолі з Ішпакаєм. Водночас інше угруповання кіммерійців діяло в Анатолії (Малій Азії), де першою постраждала від них Фрігія.

За правління Ашшурбаніпала, тобто з 660-х років, кіммерійці діють лише в Малій Азії, де на якийсь час вони стали провідною силою. В одному із документів ватажка кіммерійців названо «царем Всесвіту». Цар Лідії Гіг (саме за його правління почали карбувати перші у світі монети) доклав чимало зусиль, аби здолати їх, однак у 644 р. кіммерійці таки захопили Сарди, а сам Гіг загинув. Однак після смерті в 640 р. їхнього ватажка Дугдамме (Лігдаміс в античних джерелах), за правління його сина Сандакшатру, кіммерійці втратили колишню міць і зійшли з історичної арени. Неабияку роль у цьому відіграли також скіфи. Проте грізні кіммерійці закарбувалися у пам’яті тамтешніх народів, згадуються вони й у «Біблії».

Пошуки археологічних корелятів кіммерійців

Отже, писемні джерела дають можливість більш-менш детально відтворити діяння кіммерійців у Передній Азії. Однак їхня історія у Північному Причорномор’ї фактично обмежується повідомленнями, що вони були тут попередниками скіфів. Це висуває на перший план археологічні джерела. Тим паче, що реальність народу стає очевидною лише в разі наявності матеріальних свідчень цього.

Старожитності кіммерійців тривалий час не вдавалося виділити. На світанку археології кіммерійськими вважали усі підкурганні поховання доскіфського часу. Та з культурно-хронологічним упорядкуванням цих старожитностей В. О. Городцовим межі кіммерійського періоду було звужено до пізньої бронзи — початкової пори раннього заліза. Важливою віхою на цьому шляху було виділення старожитностей чорногорівського та новочеркаського типів. Поштовхом до цього став здійснений О. О. Ієссеном у середині XX ст. аналіз речей зі скарбу з м. Новочеркаська Ростовської області, а також типологічно й хронологічно близьких до нього речей із поховань, насамперед кінської вуздечки. Тривалі й цілеспрямовані дослідження Олексія Івановича Тереножкіна — засновника київської школи скіфознавства — з метою виділення кіммерійських старожитностей дали змогу розширити коло прикмет, що корелювалися з типами вуздечок. Відтак було окреслено дві групи поховань.

Рис. 1. Старожитності чорногорівського зразка: 1 — хут, Чорногорівський; 2-е. Камишуваха; 3 — Висока Могила, поховання 5; 4 — с. Суворове (за О. І. Тереножкіним)

Рис. 1. Старожитності чорногорівського зразка: 1 — хут, Чорногорівський; 2-е. Камишуваха; 3 — Висока Могила, поховання 5; 4 — с. Суворове (за О. І. Тереножкіним)

За підрахунками В. В. Отрощенка, на сьогодні відомо близько 500 поховань чорногорівського і новочеркаського зразків. Вони поширені у західному регіоні Євразійських степів — від Дунаю до Заволжя, хоча окремі поховання й особливо знахідки речей трапляються і поза цими межами. Вони не тільки відображають походи кочовиків, а й засвідчують поширення передових зразків озброєння та оснащення коня у навколишньому світі. Поховання зазвичай упущено в кургани попереднього часу. До могили клали предмети кінської вуздечки, зброю, глиняний (корчаги, кубки, черпаки, горщики) і дерев’яний з металевим окуттям посуд, прикраси (сережки, браслети, діадеми, намисто), точильні бруски з отвором, ножі тощо, а також жертовну їжу (кусень м’яса). Інколи поруч ставили кам’яну стелу. Стели мають вигляд стовпів, антропоморфних рис яким надають викарбувані атрибути, розташовані так само, як і на тілі людини, — стрічка (діадема?) на верхівці, нижче — разки намиста, талію позначує пасок з підвішеною до нього зброєю й точилом, меч тощо. Основними для визначення поховань є такі риси.

Рис. 2. Старожитності новочеркаського зразка: 1 — предмети кінської вуздечки і ливарна форма з Новочеркаського скарбу; 2— Висока Могила, поховання 2: план та супровід (за О. І. Тереножкіним)

Рис. 2. Старожитності новочеркаського зразка: 1 — предмети кінської вуздечки і ливарна форма з Новочеркаського скарбу; 2— Висока Могила, поховання 2: план та супровід (за О. І. Тереножкіним)

Чорногорівські поховання (рис. 1) здійснено у підбоях (катакомбах) або ямах. Похоронний обряд — скорчене на лівому боці трупопокладення, головою на схід. Супровідний інвентар — вудила зі стременоподібними кінцями та псалії із трьома отворами, бронзові дволопатеві наконечники стріл із короткою втулкою та нерідко шипом, біметалеві мечі (із залізним клинком і бронзовим руків’ям) із грибоподібним навершям і прямим (хрестоподібним) перехрестям, а також восьмиподібні бляшки, ножі (переважно бронзові), діадеми. Серед найхарактерніших комплексів — поховання 3 у кургані поблизу хутора Чорногорівський, за яким і названо цю групу, поховання в кургані поблизу с. Камишуваха Донецької області, в кургані Мала Цимбалка у Запорізькій області та ін.

Новочеркаського зразка поховання здійснені в ямах (рис. 2). Померлих клали випростано на боці чи на спині, головою на захід. Серед супроводжувальних речей — вудила з двома кільцями на кінцях (восьмиподібні кінці), псалії із трьома петельками, чотирипелюсткові розетки від ремінців оголів’я коня, бронзові дволопатеві наконечники стріл із довгою втулкою (трапляються також рогові й кістяні), залізні мечі з перехрестям у вигляді двох звислих трикутників. Найприкметніші комплекси виявлено на суміжних зі степом територіях: у курганах поблизу с. Зольне в Гірському Криму, поблизу сіл Носачів, Квітки, Вільшана Черкаської області, Бутенки Полтавської області та ін. В обох групах трапляються й поховання у просторих могилах із кам’яними та дерев’яними конструкціями.

Хронологічна й етнічна атрибуція чорної «фінських та новочеркаських поховань

Сумарно О. О. Ієссен датував такі поховання VIII—VII ст. до н. е., при цьому давнішими він уважав новочеркаські. Питання ж їхньої етнічної належності — с вони кіммерійськими чи ранньоскіфськими — він лишив відкритим.

О. М. Лесков дещо «омолодив» ці пам’ятки. Вказавши на певну їхню синхронність, він підтримав О. І. Тереножкіна щодо зворотної їх послідовності. Давніші чорногорівські (або чорногорівсько-камишуватські) поховання він датував серединою VIII — початком VII ст., а новочеркаські — кінцем VIII — початком останньої чверті VII ст. до н. е. Пов’язуючи чорногорівські пам’ятки із західним, причорноморським, ареалом степів, дослідник ототожнив їх із кіммерійцями, новочеркаські ж, що локалізувалися начебто у східному ареалі (Нижнє Полоння та Передкавказзя), — із найдавнішими скіфами. Генетичним підґрунтям обох етносів він уважав різні гілки зрубної культури. Це логічно ув’язувалося з версією Геродота про появу скіфів зі сходу й витіснення ними кіммерійців із Північного Причорномор’я.

Іншу концепцію висунув О. І. Тереножкін. Учений чітко розвів у часі чорногорівські і новочеркаські пам’ятки (перші він датував IX — серединою VIII ст., а другі — серединою VIII — серединою VII ст. до н. е.), розглядаючи їх як послідовні етапи розвитку культури кіммерійців. Таким чином, кіммерійська культура існувала з IX до середини VII ст. до н. е. й безпосередньо змикалася із ранньоскіфською. Власне вказаним періодом О. І. Тереножкін не обмежував історію кіммерійців. То був, на його думку, заключний період їхньої історії, оскільки з кіммерійцями він ототожнював усю зрубну культуру, формування якої, своєю чергою, пов’язував із полтавкинською. Відтак кіммерійців він виводив із Нижнього Поволжя.

Тоді ж відомий радянський археолог, професор Ленінградського університету М.І. Артамонов ототожнив зрубну культуру зі скіфами, а катакомбну, що передувала їй, — із кіммерійцями. Поширення на захід пам’яток зрубної культури він схарактеризував як витіснення зрубниками-скіфами катакомби и ківкіммерійців. Через це частина кіммерійців пішла за Дунай, інша ж опинилася у Прикубанні, звідки здійснювала походи до Передньої Азії. Проте думка про існування катакомбного населення у Передкавказзі аж до доби заліза була хибною. Такий підхід щодо історії розвитку вказаних культур поділяв також професор Московського університету, знавець скіфо-сарматських та античних старожитностей Б.М. Граков, однак поширення зрубної (скіфської) культури на територію катакомбників-кіммерійців він розглядав як поступове просування кількома хвилями. Наслідком цього була асиміляція скіфами кіммерійців. Тож не дивно, що культури обох народів мало чим відрізнялися й стали, так би мовити, археологічно невловимими. Повідомлення ж Геродота про завоювання скіфами країни кіммерійців Граков уважав останньою хвилею пересування зрубників на захід.

Рис. 3. Кіммерійська стеля (за В. М. Корпусовою і В.П. Білозором)

Рис. 3. Кіммерійська стеля (за В. М. Корпусовою і В.П. Білозором)

Нині встановлено, що обидві групи поховань є синхронними, хоча норногорівська, можливо, є трохи давнішою, а новочеркаська — пізнішою. Їхню синхронність засвідчують, зокрема, поховання, в яких трапляються речі культур. Відтак, усупереч О. І. Тереножкіну, виходить, що у степовій с у передскіфський час мешкало дві групи кочовиків, кожна зі своїми культур ми традиціями. Це утруднює їхню етнічну атрибуцію, оскільки давні автори попередниками скіфів називають лише кіммерійців.

Орієнтуючись на певну схожість чорногорівського речового комплексу з ранньоскіфським, зокрема предметів вуздечки та озброєння, В. Ю. Мурзш, Н. Л. Членова, В. П. Білозір та інші дослідники схильні вважати такі поховання протоскіфськими чи скіфськими, натомість новочеркаські пам’ятки — кіммерійськими, оскільки їхнє продовження у скіфській культурі виражено менш помітно. Деякі дослідники називають ці пам’ятки просто доскіфськими. Проблема ця ускладнюється тим, що попри тривале перебування кіммерійців у Передній Азії речей чорногорівсько-новочсркаського зразків у цьому регіоні виявлено одиниці, і це на тлі численних знахідок скіфських речей. Виходить, що і скіфські, і кіммерійські воїни були однаково екіпіровані. Виходячи з цього, А. Ю. Алексєєв та І.М.Медведська кочівницьку культуру VII и навіть VI ст. до н. е. вважають кіммерійсько-скіфською.

Археологічна ситуація та непевні догеродотівські (Гомер, Арістей) писемні свідчення про кіммерійців у Північному Причорномор’ї викликали сумніви щодо реальності мешкання тут цього народу. Дана тенденція останнім часом чітко простежується у працях І. В. Кукліної, P. С. Тохтасьєва та ін. Проте логічнішими видаються міркування тих учених, котрі на перший план висувають такі моменти: 1) ніхто із античних авторів не локалізує батьківщину кіммерійців у Передній Азії — там вони були прийшлими вояками, а деякі трофеї звідти потрапили до Північного Причорномор’я; 2) хоч якими б міфічними видавалися свідчення Гомера та Арістея, усе ж ідеться про північні народи, і якби кіммерійці мешкали в Передній Азії, то навряд чи вони були б задіяними в русі народів, спровокованому арімаспами; 3) реальність кіммерійців засвідчують і топоніми (назви місцевостей); 4) зрештою, це підтверджує і послідовність появи кіммерійців і скіфів у Передній Азії, продубльована двома незалежними джерелами — античними і клинописними. Тому традиційна думка зберігає силу, і більшість дослідників усе ж обстоюють реальність цього народу як попередника скіфів.

З урахуванням сучасної систематики археологічних джерел доби бронзи інакше має вирішуватися і проблема походження кіммерійців. Адже тепер катакомбні та зрубні пам’ятки розділяє культура багатоваликової кераміки (чи бабинська). До того ж ареал поширення зрубної культури на території України обмежується, головним чином, Лівобережжям Дніпра, далі на захід поширені пам’ятки синхронної їй сабатинівської культури. Між зрубною та сабатинівською і чорногорівською та новочеркаською культурами у Північному Причорномор’ї пролягає білозерська — остання культура бронзового віку. Спроби ототожнювати кіммерійців із сабатинівською культурою (І. Т. Черняков, А. С. Русяєва) є безпідставними, оскільки останню аж ніяк не можна вважати кочівницькою. Навпаки — сабатинівська культура демонструє небувалий злет хліборобства у степовій смузі.

Відтак принципового значення набуває білозерська культура як попередниця старожитностей раннього залізного віку. О. І. Тереножкін звертав увагу на певну схожість білозерського і чорногорівського комплексів, хоча такі визначальні риси другого з них як предмети озброєння й кінської вуздечки, а також стели (рис. 3) виводив із глибин Азії, а виникнення вуздечки новочеркаського типу пов’язував, слідом за О. О. Ієссеном, із Кавказом. Подальші дослідження В. Ю. Мурзіна, В. В. Отрощенка, О. Р. Дубовської та ін. засвідчують, що чорногорівський речовий комплекс являє собою сплав місцевих традицій і новацій. Серед речей, що мають витоки у білозереькій культурі, — глиняний і дерев’яний посуд, деякі різновиди прикрас (браслети, сережки з дроту в 1 — 1,5 оберти, намисто, спіральні пронизки), знаряддя (точильні бруски, ножі), наконечники стріл та вуздечні бляхи (трилопатеві лунниці, круглі бляшки). Новаційними є типові для цього комплексу наконечники стріл (з валиком на коротенькій втулці та шипом), згадані вже вудила та псалії, а також деякі різновиди бляшок для вуздечки, ножі з кільцем на руків’ї, сережки з шишечкою на кінці й так звані цвяхолодібні сережки з трьома радіальними променями на головці та ін. Витоки цих новацій пов’язують головним чином із Центральною Азією. Це ж стосується і кам’яних стел, походження яких ведуть від так званих оленних каменів — стел з вигравіруваними на них зображеннями оленів. Хоча більшість кіммерійських стел відомі за музейними збірками, причетність їх до певних поховань та зображення на них свідчать, що вони супроводжували як чорногорівські, так і новочеркаські поховання.

Таким чином, новації у чорногорівській культурі, що стосуються насамперед озброєння та кінської вуздечки, а також стел, є наслідком першої хвилі кочовиків на нашу територію (на думку В. Ю. Мурзіна, — протоскіфів), які розчинилися згодом у місцевому середовищі. Додамо, що те місцеве середовище було представлене нащадками носіїв білозерської культури, яка завершує у степовій смузі історію спільнот із комплексною скотарсько-землеробською економікою і водночас демонструє формування кочівницького способу життя. Його найхарактернішим проявом є відсутність поселень. Складається враження, що кочовий світ сформувався одночасно на величезних просторах Євразійських степів, чим зумовлювалося також стрімке поширення досконалих видів кінського спорядження та зброї.

Чорноліська культура

Впровадження залізної індустрії у народів, що мешкали в різних смугах, мало різні наслідки. У Степу поява нових технологій стимулювала виникнення кочівництва, а в Лісостепу — піднесення хліборобства. Ці дві події є взаємопов’язаними. Адже кочовики можуть процвітати поруч лише таких хліборобів, які мають надлишковий продукт. Із цього часу чітко простежується опозиція двох світів: степового кочового — войовничого і лісостепового — осілого, прив’язаного до землі та домівок. Сусідство неспокійних степовиків робить осілий світ дуже вразливим. Не дивно, що початкова доба залізного віку в Лісостепу позначена появою укріплених поселень — городищ.

Наприкінці доби бронзи та на початку раннього заліза у північних регіонах України існувало кілька спільнот, які різнилися матеріальною культурою, рівнем розвитку, напрямами зв’язків, етнічною належністю. Наймасштабнішою з них була Чорноліська культура.

Назва походить від городища у Чорному лісі, у верхів’ях р. Інгулець, дослідженого у повоєнні роки О. І. Тереножкіним. Охоплювала центральну частину України, насамперед Правобережжя Дніпра, сягаючи на заході Середньої Наддністрянщини (р. Збруч). На заключному етапі (жаботинському) чорноліське населення поширилося і на Лівобережжя, опанувавши басейн Ворскли й потіснивши звідти носіїв бондарихінської культури.

Чорноліську культуру О. 1. Тереножкін датував X — серединою VIII ст. до н. е. Відтак ранній її період — X ст. —- синхронізовано з пізнім періодом білозерської культури у Стелу, а пізній — IX — перша половина VIII ст. до н. е. — з чорногорівськими пам’ятками. Проте нижня дата вимагає уточнення. Перехідною ланкою між чорноліськими пам’ятками і скіфським часом є старожитності жаботинського типу, виділені Є. Ф. Покровською і досліджені В. А. Іллінською. У системі О. І. Тереножкіна вони є синхронними новочеркаським (пізньокіммерійським) старожитностям (середина VIII — середина VII ст.). Оскільки пам’ятки жаботинського типу передують скіфському періодові й генетично пов’язані з чорноліськими, то їх розглядають також як заключний період чорноліської культури.

Уже на етапі першого опрацювання археологічного матеріалу чітко простежувалися локальні особливості цієї культури, що дало підстави виділити два локальних варіанти: середньодніпровський і середньодністровський (або південно-західноподільський). Завдяки активним і плідним дослідженням Л. І. Крушельницької стала особливо помітною своєрідність останнього. Еталонним для подністровського регіону вона вважає комплекс пам’яток поблизу с. Непоротове Чернівецької області (поселення, городища, могильники). Концентруючись переважно на Лівобережжі Дністра, чорноліські пам’ятки заходять і на правий берег, де вже були поширені старожитності фракійського Гальштату.

Побутові пам’ятки представлено двома різновидами — селищами і городищами. Селища відомі на всій території культури, й існували вони протягом усього часу. Городища зводили з IX ст. до н. е. Сконцентровані вони у двох регіонах: у верхів’ях р. Інгулець і в басейні р. Тясмин (північ Кіровоградщини — південь Черкащини), де відома низка городищ (Чорноліське, Залевкинське, Лубенецьке, Калантаївське та ін.), та в Середньому Подністров’ї (Григорівське, Рудковецьке, Непоротівські та ін.).

Вибір місця для городища підпорядковувався оборонним цілям. їх влаштовували на високих мисах, що стрімко здіймалися над ярами чи заплавами. З напільного боку, де мис плавно переходить у плато, зводили вал із дерев’яною стіною, а перед ним — рів. На городищах Подністров’я схили валу та рову обкладали камінням. Застосування каменю при зведенні захисних споруд, улаштуванні могил та курганів є однією з локальних особливостей цього регіону.

Зазвичай чорноліські городища невеличкі (діаметром 40—50 м), з бідним культурним шаром. Вони слугували дозорами та схованками у випадку загрози. Життя вирувало поруч — біля підніжжя фортець та в селищах. Проте є городища більші й складнішої структури, захищені кількома лініями укріплень, у системі яких вирізняється своєрідний акрополь на краю мису (цитадель чи кремль — прообраз верхнього міста). Потрійну лінію оборони має, наприклад, Чорноліське городище площею 80 га. Такі городища на випадок небезпеки слугували також притулком для навколишнього населення. На це, можливо, вказує вільна від забудови цитадель чи центральна її частина (якщо вона була заселена, оселі влаштовувалися по периметру).

Виникнення городищ, безперечно, пояснювалося сусідством кочовиків. Відображенням напруженої ситуації тих часів є сліди згарищ та руйнації на городищах (Тясминське, Чорноліське, Суботівське) і селищах, а також, мабуть, скарби, зариті неподалік осель (Суботівське городище, Залевкинське). В одному із скарбів у Суботові знайдено чудовий залізний меч довжиною 108 см з бронзовими руків’ям та бутероллю (закінчення піхов) (рис. 4).

Деякі поселення влаштовувалися у важкодоступних місцях, як, скажімо, на Тарасовій Горі поблизу с. Жаботин на Черкащині (за яким названо цілу групу пам’яток). Окрім житлово-господарчих споруд, тут виявлено вівтарі. Один із них являв собою круглу глиняну вимостку, орнаментовану в північній частині смугою мікенського орнаменту (набігання хвилі), псевдомеандром і лініями. Садиби на поселенні Хрещатик, що датується тим же часом, локалізувалися навколо майданчика діаметром 40×35 м, обнесеного ровом. Функція таких поселень була тотожна городищам.

На поселеннях виявлено зольники — пагорби, що утворилися внаслідок зсипання попелу, кухонних покидьків і, можливо, якихось ритуалів. Вони з’явилися ще за попередніх часів і були поширені у хліборобських суспільствах, їх розглядають як прояв культу домашнього вогнища, Сонця, родючості.

Поховальні пам’ятки чорноліської культури вивчені ще недостатньо. Попри незначну їх кількість (близько 100), поховальний обряд доволі строкатий: ґрунтові та курганні поховання, кремації (повні й часткові) та тілопокладення (скорчені й випростані), у ямах і дерев’яних склепах. Супровід складається, головним чином, із посуду. Поодинокі ґрунтові поховання супроводжували браслети. Численні випадкові знахідки обгорілих і неушкоджених браслетів дали підстави О. І. Тереножкіну висловити припущення, що вони походять зі зруйнованих поховань. Складається враження, що чорнолісці ховали небіжчиків переважно у ґрунтових могильниках.

Серед курганних поховань привертають увагу досліджені Г. Т. Ковпаненко могили воїнів у супроводі зброї, вуздечок та інших речей, зокрема новочеркаського типу. Найбагатшим є поховання в кургані поблизу с. Квітки на Черкащині, здійснене у так званій шатровій гробниці (конструкція над могилою із радіально укладених колод). До супроводу входили й золоті речі, а серед предметів оснащення коня — бронзові бубонці передньоазійського зразка. Дещо поступається йому поховання підлітка в кургані поблизу с. Вільшана (одне з найпізніших), що супроводжувалося, зокрема, золотими гривною її оригінальною шпилькою з голубими вставками. С. А. Скорий розглядає їх як свідчення встановлення гегемонії кіммерійців над лісостеповим населенням. Ця думка є цілком слушною. Проте не слід забувати, що у хліборобському середовищі, зокрема на ґрунті протистояння кочовикам (зведення городищ, організація захисту), сформувалася власна знать. І місцеві «князьки» могли брати участь у далеких походах разом із кіммерійцями, перейнявши від них передові зразки військового спорядження. Зауважимо, що одне з таких поховань — поблизу с. Бутенки на Полтавщині — було ґрунтовим і являло собою спалення, а це аж ніяк не вписується в поховальний обряд кіммерійців.

Рис. 4. Чорноліська культура і пам'ятки жаботинського типу: 1 — план Чорноліського городища, меч із городища; 2 — вівтар із Жаботинського поселення; 3—11 — знахідки із різних пам'яток; 12 — поховання із с. Костянтинівка, курган 9 (за О. І. Тереножкіним, В. А. Імінською і Г. Т. Ковпанемко)

Рис. 4. Чорноліська культура і пам’ятки жаботинського типу: 1 — план Чорноліського городища, меч із городища; 2 — вівтар із Жаботинського поселення; 3—11 — знахідки із різних пам’яток; 12 — поховання із с. Костянтинівка, курган 9 (за О. І. Тереножкіним, В. А. Імінською і Г. Т. Ковпанемко)

Матеріальна культура. Чорноліська культура репрезентована оригінальним речовим комплексом. Посуд — кухонний і столовий — різнився асортиментом і якістю. Кухонний — це горщики тюльпаноподібної форми, оздоблені на плічках наліпним валиком із защипами або рядочком зашипів і наскрізними проколами під краєм вінець. Столовий посуд значно кращого ґатунку: з добре відмуленої глини і старанно загладженою до блиску (залощеною) поверхнею. Це корчаги — великі (висотою до 1 м) посудини грушоподібної форми для зберігання запасів (інколи слугували й урнами); миски; кубки з кулястим тулубом та циліндричною шийкою; черпаки з високою ручкою; піксиди — невеличкі циліндричні посудинки з покришкою. Посуд оздоблено прокресленим і штампованим орнаментом, гребінцем, канелюрами (прогладженими рельєфними смугами), виступами-шишечками тощо. Панує геометричний стиль, який сягає вершин досконалості за жаботинського часу. Основу його становить зазвичай зигзаг. Обмежений згори і знизу горизонтальними лініями, він утворює ряди трикутників, у які часто вписано менші. Заштриховка трикутників і простору між ними різнонаправленими лініями, чергування заштрихованих полів із незаштрихованими створює пасмо колоритного орнаменту, яке інколи доповнюється шахматним візерунком. Ці смуги нерідко облямовано штампованим рядочком ямок, s-подібних значків чи хрестиків у колі. На кращих зразках затертий білою пастою орнамент контрастує з темно-чорним, неначе лакованим, тлом.

Глину широко застосовували у будівельній справі (обмазка стін, вогнищ), а також для виготовлення дрібних речей — ливарних форм, ллячок, пряселець, «котушок», ритуальних «хлібчиків» тощо.

Чорноліська культура є перехідним періодом від бронзової доби до залізної. Залізних речей тут ще небагато. Це, головним чином, зброя (мечі, кинджали, списи), а також тесла, ножі. Зате бронзоливарна справа сягнула високого рівня. Лише на Суботівському городищі знайдено близько 800 уламків ливарних форм. Серед металевих речей прикметними для цієї культури є бронзові сокири-кельти з одним вушком, орнаментовані ялинкою, та масивні орнаментовані браслети. Інші браслети — з товстого дроту, скрученого у спіраль, а також спіральні і цвяхоподібні сережки, шпильки із цвяхоподібною, конічною або загнутою в кільце голівкою трапляються і в інших культурах хліборобського кола. Предмети озброєння та спорядження коня є такими ж, як і в кіммерійців. Щоправда, у Лісостепу частіше трапляються кістяні псалії. Загалом кістку і ріг тут широко використовували для виготовлення різних речей (мотики, проколки, руків’я та ін.). Водночас ще побутували кам’яні та кременеві вироби (вкладні до серпів, сокири й молоти, зернотерки).

У визначенні етнічної належності носіїв чорноліської культури дослідники виходять із її походження та подальшої долі. Принципове значення тут має керамічний комплекс. А він, зокрема столовий посуд, тяжіє до кола культур так званого фракійського Гальштату Дунайсько-Карпатського регіону. Проміжною ланкою між ним і чорноліським світом є пам’ятки типу Сахарна-Солончени у лісостеповій Молдові (М. Кашуба ці пам’ятки, а також типу Козія у Запрутській Молдові (Румунія) об’єднує сьогодні в культуру Козія-Сахарна). їх змінюють старожитності типу Шолданешти, синхронні жаботинським пам’яткам в Україні.

Зауважимо, що О. І. Тереножкін і В, А. Іллінська виводили чорноліську культуру з попередньої білогрудівської, розглядаючи обидві як ланки етногенезу слов’ян. Певну схожість чорноліського посуду та керамічних виробів із пам’яток типу Сахарна-Солончени вони пов’язували з впливами, що йшли від чорнолісців. їх підтримала Л. І. Крушельницька. Натомість А. І. Мелюкова, яка виділила пам’ятки типу Сахарна-Солончени і Шолданешти, румунський дослідник С. Моріц та деякі інші дослідники вважають, що впливи йшли у зворотному напрямі — від Прутсько-Дністровського населення на північний схід — до чорнолісців. Проте А. І. Мелюкова, обстоюючи свою позицію й не виключаючи навіть можливість переселення якихось груп фракійців у чорноліське середовище, визнає місцеве походження чорноліської культури, а відтак не вважає її фракійською. Про це свідчить також вибірковість запозичених форм кераміки, на що звертає увагу Г. І. Смирнова. Дана концепція підриває позиції С. С. Березанської, яка заперечує генетичний зв’язок чорноліської та білогрудівської культур і вважає першу фракійською.

Одним із вагомих аргументів на користь появи фракійців на території нашої країни є поширення жертовників жаботинського типу, безперечно, пов’язаних зі світом дунайських культур. Однак масштаби переселення встановити важко, хоча згасання традиції зводити такі жертовники у культурі скіфського часу може свідчити про «обмежені контингенти» прибульців.

Висоцька культура

У верхів’ях Дністра (басейн лівих його допливів), Західного Бугу, Стиру й Горині, на перехресті різних культурних потоків — лужицького, гава-голіградського, чорноліського і милоградського — на рубежі бронзи і заліза сформувалося оригінальне явище — висоцька культура ХІ/Х—VII ст. до н. е. Прикметною рисою цієї культури є великі грунтові могильники. Перший із них — поблизу с. Чехи (нині с. Лугове Львівської області) — був розкопаний І. Шараневичем наприкінці XIX ст. Він і нині лишається найбільшим (370 могил). Назва культури походить від могильника поблизу с. Висоцьке на Львівщині (256 могил), дослідження якого розпочав І. Шараневич, а продовжили Т. Сулімірський, який підготував першу узагальнювальну працю, присвячену висоцькій культурі, і В. Канівець. Низку могильників (Золочівський, Жулицький, Луковецький) та поселень досліджено Л. І. Крушельницькою. Із нещодавно розкопаних варто згадати Петриківський могильник в околицях Тернополя (148 поховань), монографічно представлений М. Бандрівським на тлі аналізу поховального обряду висоцької культури.

Більшість поховань здійснено у випростаному стані головою на південь, хоча трапляються й скорчені. Виявлено чимало могил із навмисно порушеними похованнями — з частково чи повністю переміщеними або видаленими кістяками з наступним їх захороненням. Почасти ці дії були спричинені влаштуванням нового поховання в тій самій могилі, і тоді останки попереднього небіжчика (або лише його череп) клали поруч. Проте в більшості випадків такий зв’язок не простежується, що свідчить про існування якихось ритуалів з відкриванням могил та маніпуляціями кістками небіжчиків. Водночас зафіксовано також обряд трупоспалення (повна або часткова кремація). Прах зсипали в урну (за яку правили горщик, миска чи корчага) або ямку.

Інвентар поховань доволі скромний і складається головним чином із кількох мініатюрних посудинок. Трапляються також залишки продуктів харчування (кістки тварин), бронзові прикраси, в оформленні яких панує спіраль (каблучки, сережки, шпильки, браслети, гривни, запізні ножики, точильні бруски, кременеві наконечники для стріл тощо) (рис. 5).

Поселення, поблизу яких інколи виявлено й могильники (Гончарівка, Ріпнів, Ясенів), це невеликі селища. Господарчо-побутові комплекси включають оселі (напівземлянки з відкритими вогнищами) і господарчі ями. На останньому етапі існування культури з’являються також наземні житла каркасно-стовпової конструкції з печами.

У висоцькій культурі особливо помітними є відмінності між побутовим і ритуальним посудом. Перший із них представлено горщиками (тюльпано- і банкоподібні, біконічні), оздобленими рядочком перлин чи отворів-проколів під вінцями або валиком із защипами на шийці, а також зазвичай неорнаментованими мисками, кубками та черпачками, ложками. Зрідка такий посуд трапляється і на могильниках. Загалом же небіжчикові ставили кілька мініатюрних посудинок — горщечки, мисочки, кухлики, черпачки, здвоєні чи строєні, інколи фігурні (стопа, птах) посудинки. Вони виготовлені недбаліше, зате строкато орнаментовані прокресленим візерунком (горизонтальні й вертикальні лінії, зигзаг, фестони, хрестики, ялинка, заштриховані трикутники та ін.). Саме ритуальний посуд надає особливого колориту цій культурі.

У колі синхронних культур висоцька постає менш розвиненою, зокрема й через біднішу технологічну оснащеність. Попри знайомство з металургією бронзи і заліза місцева людність ще активно користувалася крем’яними та кам’яними знаряддями. Звичайним явищем є численні крем’яні відщепи, пластини, скребла, різці. Знайдено на поселеннях також серпи, наконечники стріл і списів, кам’яні сокири й молотки.

Зникнення культури, а точніше її трансформацію, пов’язують із появою у регіоні прибульців зі сходу й асиміляцією ними носіїв висоцької культури.

Рис. 5. Висоцька культура: 1 – с. Висоцьке; 2, З — с. Лугове; 4-11 — с. Ясенів; 12—19 — с. Золочів (за Л. І. Крушельницькою)

Рис. 5. Висоцька культура: 1 – с. Висоцьке; 2, З — с. Лугове; 4-11 — с. Ясенів; 12—19 — с. Золочів (за Л. І. Крушельницькою)

Попри специфіку досліджуваних культур, їх об’єднує належність до осілого світу, що зумовило й певну схожість між ними. Економіка цих культур базувалася на гармонійному поєднанні хліборобства та скотарства, функціонування яких вимагало певного технічного й ритуального оснащення. Це разом з осілим побутом розширювало коло потреб і породжувало надзвичайне розмаїття предметного світу не лише за рахунок асортименту виробів, а й формотворення.

В этот день:

Дни смерти
1870 Умер Поль-Эмиль Ботта — французский дипломат, археолог, натуралист, путешественник, один из первых исследователей Ниневии, Вавилона.
1970 Умер Валерий Николаевич Чернецов - — советский этнограф и археолог, специалист по угорским народам.
2001 Умер Хельге Маркус Ингстад — норвежский путешественник, археолог и писатель. Известен открытием в 1960-х годах поселения викингов в Л'Анс-о-Медоузе, в Ньюфаундленде, датированного XI веком, что доказывало посещение европейцами Америки за четыре века до Христофора Колумба.

Рубрики

Свежие записи

Счетчики

Яндекс.Метрика

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Археология © 2014