Становлення Київської Русі

Перша держава східних слов’ян, що сформувалася наприкінці І тис. н. е. й була знищена ордами монголо-татар на чолі з ханом Батиєм у першій половині XIII ст., упродовж усього періоду свого існування являла собою динамічну структуру, яка у своєму розвитку пройшла кілька етапів. Проблема виникнення Київської держави залишається однією з найактуальніших у вітчизняній історіографії.

Реконструювання її історії значною мірою пов’язане з використанням матеріалів археологічних пам’яток, котрі вивчаються уже протягом більш як двох століть. Серед представників «першої хвилі» дослідників (XIX — початок XX ст.) такі відомі постаті, як В.Б. Антонович, М. Ф. Біляшівський, М. О. Макаренко, Д. Я. Самоквасов, В. В. Хвойка, які багато зробили для накопичення інформації та її початкової систематизації. У плані польових доробок основна увага була прикута до розкопок курганних могильників та укріплених пунктів. Особливо успішним слід вважати вивчення Чорної Могили в Чернігові та городища Княжа Гора під Каневом. У першій половині — середині XX ст. акценти досліджень дещо змінилися: на перше місце вийшли розкопки давньоруських міст — Києва, Чернігова, Любеча, Галича та інших (М. К. Каргер, Б. О. Рибаков, Я. Пастернак). Не припинялося також вивчення могильників, зокрема Шестовицького (Д. І. Бліфельд), сільськогосподарських пам’яток та військової справи (В. Й. Довженок, А. М. Кірпічніков). У другій половині XX — на початку XXI ст. вони набули більш комплексного характеру. Вивчалися не лише укріплені центри, як-от Київ (П. П. Толочко), Путивль (О. В. Сухобоков), Василів (Б. О. Тимощук), Вал (М. М. Кучінко), Шестовиця (В. П. Коваленко) чи могильники: Липове, Зелений Гай (О. П. Мо-ця), а й сільські пам’ятки: Григорівка (В. О. Петрашенко), Ліскове (О. В. Шекун), Змійові вали (М. П. Кучера) та інші численні об’єкти. Все це дало можливість зробити вагоміші, обґрунтованіші висновки та підготувати цілу низку фундаментальних праць.

Загальна характеристика періоду

Слід зазначити, що Русь розвивалась у рамках загальних закономірностей історико-культурного процесу середньовічної Європи, в якому брали участь усі тогочасні народи. Сам механізм формування соціально стратифікованих суспільств можна охарактеризувати таким чином. Інтенсифікація матеріального виробництва (удосконалення обробки землі, розвиток різноманітних ремесел тощо) зумовила появу регулярного додаткового продукту, що уможливило експлуатацію людини людиною. Узурпація влади посадовими особами призвела до соціальної диференціації суспільства, майнового розшарування, відчуження самого додаткового продукту на користь «сильних світу цього» й експлуатації ними залежного населення, а також рядових общинників.

У соціальному відношенні в цей час «класичні» структури первісного суспільства трансформуються у переддержавні «вождівства», засновані на відособленні більшості населення від управління самим суспільством. У них уже простежувалися майнове розшарування та соціальна нерівність, але ще був відсутнім легалізований апарат примусу. Східні слов’яни VIII—IX ст., про яких ішлося в одній із попередніх тем, — поляни (територія Середнього Подніпров’я), древляни (Східна Волинь), сіверяни (Дніпровське Лівобережжя), волиняни (Західна Волинь), хорвати (прикарпатський та буковинський регіони), тиверці (Подністров’я), уличі (Нижнє Подніпров’я) та інші, згадані на перших сторінках «Повісті минулих літ», можуть бути охарактеризовані як спільноти періоду «вождівства».

У цей час починають поступово формуватися й більші метаетнопотестарні спільноти — осередки державотворення. На території сучасної України вони зафіксовані на землях Середнього Подніпров’я і в районі Західного Бугу. Поступово перше із надплемінних угруповань з центром у Києві стало на чолі всього східнослов’янського світу. На думку П. П. Толочка, цьому сприяло насамперед вигідне географічне розташування міста, а також інші чинники. В першу чергу полянам — русам удалося досягти певної влади над тими союзами племен, головні ріки яких упадали в Дніпро вище Києва.

З даною територією пов’язують також появу самої «Руської землі» у вузькому значенні цього терміна (землі між Десною на півночі, Сеймом і Сулою на сході, Россю і Тясмином на півдні, Горинню на заході). Дискусії із цього приводу пов’язані з інтерпретацією самого слова «Русь» і встановлення місця його появи (більшість дослідників схиляються до його північного походження). Проте на сьогодні доводиться констатувати: Новгородський перший літопис жодного разу не називає населення ані Приладожжя, ані всієї Новгородщини «Руссю». Для цієї території є стабільний термін «вся Новгородская область». Така сама стабільність простежується щодо «Русі» в її подніпровському варіанті з центрами у Києві, Чернігові та Переяславі.

Тож незалежно від первісного походження слова «Руська земля», вона у вузькому розумінні має бути розміщена на півдні; далі ця назва поширилася на всі східнослов’янські землі. «Русів» чи «русинів» на Заході і Сході пізнали передусім як дипломатів, воїнів, купців — тобто як представників вищих прошарків тогочасного суспільства, носіїв державницьких ідей та безпосередніх виконавців цих задумів.

За літописною традицією, першим князем полянського союзу був Кий, а останніми — Аскольд і Дір, які у 860-ті роки ходили на столицю Візантійської імперії Константинополь. Надалі вже настають часи нової династії Рюрикович і в. У літописах з південним регіоном як перших представників нового князівського роду пов’язують Олега — регента при малолітньому Ігореві та самого Ігоря. Вони утвердилися в Києві у 882 р.

Слід наголосити: основною особливістю політичної системи держави, яка зароджується, є те, що її функції виконуються головним чином військовою організацією — дружиною. Вона утворює органи управління центральної влади, здійснює збір податків та їх перерозподіл, а також виконує суто військові обов’язки.

Сама дружинна знать на Русі становила соціальний прошарок, до якого входили не лише дорослі чоловіки, котрі, певна річ, складали основу і давали йому соціальну характеристику, а й представники обох статей та усіх вікових груп. Вона також поділялася на певні групи, в основному — на старшу й молодшу дружини. Старша складалася з представників військово-феодальної знаті, яку часто називали «боярами», «лучьшими мужами»; молодша — з рядових професійних воїнів («отроків», «децьких», «пасинків»).

Однак на процеси державотворення в середовищі східних слов’ян впливали й зовнішні чинники. Основними «каталізаторами», окрім Візантії, наприкінці І тис. н. е. були скандинавські вікінги і хозари з південно-східних територій. Вони згадуються вже на перших сторінках літописів.

Зайнявши Київ, Олег починає сплачувати північним воїнам 300 гривень на рік за їхню активну підтримку в ліквідації Аскольда і Діра (за однією з версій — бояр скандинавського походження). У 944 р. серед воїнів Ігоря під час його походу на Дареград на першому місці також згадуються вікінги. Цей перелік можна продовжити. Є свідчення про те, що коли скандинав потрапляв на південь Київської Русі, він здебільшого залишався тут назавжди або йшов до візантійського війська і рідко повертався додому.

Ще один імпульс надходив від представників Хозарського каганату — могутнього державного утворення VII—X ст., котре охоплювало також території сходу та півдня сучасної України. До його складу, окрім власне хозар, входили булгари, алани та інші угруповання. Певний час союзниками були й угри — «старі мадяри», які у своєму переміщенні на захід начебто проходили мимо столиці Русі, Та цей маршрут був малоймовірним. Мабуть, мав рацію, візантійський імператор Костянтин Багрянородний, який вказував, що мадяри рухалися зі своїми вежами по степовій причорноморській зоні й уже 895 р. перейшли до Карпатського регіону, де й розселилися.

А могутність хозар певний час була настільки значною, що це знайшло відображення й у літописних повідомленнях про сплату їм данини частиною східних слов’ян. У 965 р. князь Святослав Ігоревич під час свого східного походу розгромив війська кагана і захопив його столицю Ітіль на Нижній Волзі. Доля цієї держави була вирішена — вона пізніше зникла з історичної арени. Але це, звичайно, не був одномоментний акт.

Східнослов’янські археологічні пам’ятки періоду формування держави

Пам’ятки, матеріали з яких дають найбільше інформації про формування нових соціально-економічних відносин у східнослов’янському середовищі, можна поділити на три групи: укріплені поселення — городища з прилеглими посадами, некрополі та об’єкти поклоніння слов’ян-язичників.

До першої із вищеназваних категорій слід віднести Шестовицький археологічний комплекс, розміщений за 15 км униз по Десні від Чернігова (рис. І). Пам’ятка є еталонною для вирішення багатьох питань ранньої історії Київської Русі. Саме городище розміщувалося на вузькому і довгому мисі, котрий більш як на 1 км виступає в заплаву. До спорудження укріплень тут містилося невелике відкрите ранньослов’янське поселення, знищене наприкінці IX ст. (сліди пожежі зафіксовані під насипом майбутнього валу).

У кінцевій частині мису було споруджено городище неправильної округлої форми площею дещо більше 1 га. Висота валу 1—2 м, ширина в основі 20—25 м, глибина рову близько 1 м, а його ширина 11—12 м. Розкопки показали, що городище мало складну систему укріплень, у зв’язку з чим розміри внутрішньої, придатної для заселення площадки стали меншими — близько 3 тис. м2. В’їзд, улаштований з напольного боку, був захищений дерев’яними надворітними баштами. До нього ж виходив і в’їзд із пойми, прокладений по схилу.

Під час досліджень напільного валу зафіксовані сліди дерев’яних конструкцій типу розміщених на відстані близько 3 м одна від одної каркасно-плетених стін подвійного контуру кожна (відстань між останніми 0,3—0,5 м). Характер розміщення ямок від стовпів дає підстави припустити, що з внутрішнього боку площадки до плетених стін, котрі утримували сипучий пісок (з нього було споруджено сам насип валу), примикали якісь дерев’яні конструкції. Можливо, це був поміст, на якому розміщувалися захисники фортеці.

З півночі до городища примикав доволі обширний посад, що займав усю площу мису. Тут виявлено більш як 100 об’єктів господарського та промислового призначення X — початку XI ст. Серед досліджених будівель не зафіксовано жодного житла. Домінують споруди, пов’язані з виплавкою та обробкою заліза — тобто це був своєрідний промислово-господарський «двір». Лише на самому краю поширення культурного шару, в 600 м від городища, виявлені житлові споруди з глинобитними печами, підсобні приміщення та сліди від огорож садиб. Знахідки, насамперед побутові речі, дають підстави стверджувати, що всі ці будівлі згоріли не пізніше першої чверті XI ст. Серед усіх вищезгаданих споруд даної частини археологічного комплексу виділяється «садиба коваля», де було знайдено металевий рубчастий браслет, прикрашений голівками дракона, мабуть, виготовлений у балтійському регіоні.

Ще одна частина відкритого посаду — поділ — виявлена в поймі. Тут досліджена садиба XI ст. зі слідами наземних зрубних жител та промисловими будівлями. Серед знахідок — висла свинцева печатка Володимира Мономаха раннього типу, фрагмент бронзової черепахоподібної фібули, кістяна дудка з руноподібними написами з обох сторін. За посадом розміщувався відомий за своїми матеріалами курганний могильник, з якого свого часу й розпочалося вивчення усього комплексу.

Багаторічні дослідження в околицях сучасного села Шестовиця дають підстави віднести спорудження городища до кінця IX ст. Ймовірно його появу слід пов’язувати з літописним повідомленням 884 р. про підкорення західної частини сіверян князем Олегом.

Рис. 1. Зброя та елементи військового спорядження із Шестовиці

Рис. 1. Зброя та елементи військового спорядження із Шестовиці

Саме тут розміщувався найбільший на Дніпровському Лівобережжі табір київських дружинників, що перебував на відстані одно-, півторагодинної кінної їзди від старого племінного центру Чернігова. Деякі науковці розглядають функції цього «гарнізону» ширше торгівля та пов’язані з нею ремесла, а також військова справа. При цьому як важливий аргумент насамперед виступають різноманітні й багаті за інвентарем підкурганні поховання.

Городище розміщувалося в точці максимального зближення водного і сухопутного шляхів на Київ, забезпечуючи надійний контроль, а за необхідності — й блокування обох. Невелика притока Десни, що протікала поблизу укріплень, давала можливість улаштовувати тут зручну гавань, про що свідчать і знахідки залізних заклепок. А присутність військового контингенту засвідчують численні знахідки зброї та обладунку. Ще одним напрямом діяльності місцевих жителів була організація князівського полюддя — регулярного збору данини, а також участь у підготовці далекої міжнародної торгівлі (Хозарія, Візантія і т. ін.), про що, зокрема, свідчать висла свинцева печатка та іконка візантійського виробництва. Після нової пожежі на початку XI ст. життя на городищі на певний час припиняється, а надалі цей населений пункт перетворюється на ординарне укріплене поселення.

Інформація, отримана під час дослідження житлово-промислової частини Шестовицького комплексу, доповнюється матеріалами курганного могильника — одного з най відоміших серед старожитностей рубежу I—II тис. н. е.

Загалом наслідки досліджень на некрополях часів формування Київської Русі є важливим джерелом. На основній частині давньоруської території за тих часів панував підкурганний обряд поховання. Лише у прикарпатському регіоні небіжчиків ховали у фунтових ямах. Самі насипи розміщувалися безсистемно; здебільшого вони сягали 1 м у висоту, а їх діаметр не перевищував 10 м. Протягом доволі тривалого часу слов’яни поетапно використовували різні типи обрядовості: кремація на стороні від місця майбутнього поховання (на загальному для всієї громади кострищі) — кремація на місці захоронення — інгумація на рівні давньої поверхні або в курганному насипу — інгумація у підкурганній ямі. Небіжчика клали випростано на спині головою на захід. Характерною для цих часів була наявність супроводжувального інвентарю — побутових речей (кераміка, ножі й т. ін.), деяких ремісничих виробів, прикрас — усього того, що, на думку родичів і близьких, мало супроводжувати померлого в «потойбічному світі». У Прикарпатті в багатьох випадках над небіжчиком викладали кам’яні плити (так звані підплитові могили). Кургани тут насипалися лише над похованнями переселенців із розташованих далі на північ волинських територій.

Серед усієї маси поховань виділялися й значно багатші поховальні комплекси, що свідчить про наявність соціального та майнового розшарування у цей час. Насамперед ідеться про так звані дружинні поховання, тобто такі, де серед інвентарю знайдені зброя чи спорядження бойового коня. Особливу увагу привертають «зрубні гробниці» — підкурганні поховання, виконані за обрядом інгумації, де стінки могильних ям обкладені деревом. Слід зазначити, що іноді залишки «будинків мертвих» виявлені також у похованнях за обрядом кремації. За інвентарем та іншими деталями обрядовості Д. І. Бліфельд виділив чотири типи поховань: одиночне — воїна, воїна з конем, воїна з жінкою, воїна з жінкою і конем. Більшість із них розміщені на некрополях поблизу великих міст та інших укріплених поселень.

Найвідомішим є чернігівський курган Чорна Могила заввишки 10 м й окружністю 170 м, у якому, за переказами, було поховано засновника міста. Тут розчищено залишки великого кострища, знайдено кістки трьох небіжчиків, зброю, знаряддя праці, побутові предмети, золоту монету часів імператора Костянтина Багрянородного, а також кістки жертовних тварин. У верхній частині насипу виявлено залишки тризни: шоломи, кольчуги, залізний казан та жертовні ножі, два ритони із турячих рогів у срібних оправах, дві золоті монети часів імператора Василія І Македонянина (рис. 2).

Ще один курган, пов’язаний із легендарним засновником міста, розкопано в літописному Галичі (сучасне с. Крилос на Івано-Франківщині). Галичина Могила нині сягає висоти 2 м, а діаметр насипу близько 50 м. Навколо виявлені сліди стінки — крепіди із дерев’яних колод, а в центральній частині — поховання в дерев’яному човні. В його носовій частині виявлено спорядження знатного воїна.

Важливу роль у житті східних слов’ян відігравали культові споруди — капища й святилища, де стояли виготовлені з різних матеріалів зображення язичницьких богів. За межами найдавнішого київського городища досліджені залишки такого культового об’єкта.

Рис. 2. Насипання давньоруського кургану (реконструкція Б. О. Рибакова)

Рис. 2. Насипання давньоруського кургану (реконструкція Б. О. Рибакова)

Тут виявлені фундаментні рови споруди, засипані кам’яними фрагментами будівлі середини X ст. та валунами. Підмурки святилища завтовшки близько 1 м були скріплені глиняним розчином. Його конфігурація нагадує прямокутник із шістьма заокругленими симетричними виступами. На відстані 1 м містилася велика чашоподібна яма — жертовник із прошарками вугілля, попелу та перепаленої глини. Тут же знайдено велику кількість кісток жертовних тварин, фрагменти ранньогончарної кераміки, бойову залізну сокиру — символ язичницького бога Перуна. Крім того, неподалік містилися ями й залишки вогнищ, що також мали відношення до цього комплексу. Ймовірно, розглянуте святилище є одним із матеріальних підтверджень першої релігійної реформи князя Володимира Святославича, проведеної ним у 980 р.

Серед кам’яних статуй вирізняється знаменитий Збруцький ідол, знайдений у річці поблизу Гусятина на Тернопільщині (рис. 3). Ця скульптурна композиція являє собою чотирикутний стовп заввишки 2,67 м., з розміщеними на кожній із чотирьох сторін площинними зображеннями, поділеними на три яруси. На нижньому висічено фігуру вусатого чоловіка у трьох зображеннях, який підтримує середній ярус, заповнений фігурами чоловіків і жінок, котрі взялися за руки. На горішньому, третьому ярусі розміщено фігури чотирьох божеств, увінчаних спільною шапкою, що, можливо, відбиває розвиток у слов’янській міфології ідеї єдиного верховного бога. Описані божества інтерпретуються в такий спосіб: у центрі на головному лицевому боці — Мокош із рогом достатку в руці; правобіч від неї, на сусідній грані, міститься богиня шлюбу та сімейного життя Лада з кільцем на руці; ліворуч стоїть воїн із мечем і конем (мабуть, сам Перун); на тильній грані розмішено зображення без атрибутів. Уся статуя, яка в цілому символізує собою ще одного бога, після тривалих дискусій: «Род? Святовит?» — була атрибутована як зображення першого із них.

Рис. 3. Збруцький ідол

Рис. 3. Збруцький ідол

Загальновизнано, що три горизонтальні яруси цього ідола символізують три зони Всесвіту, горішній ярус — небо, середній — землю, нижній ярус посідає підземний бог, який тримає на своїх плечах земний світ. Єдине божество Род об’єднало по вертикалі не лише всі «світи», а й найважливіші для людини функції незримих сил — світло, добробут, родючість, безпеку й заступництво предків.

Рис. 4. Елементи матеріальної культури русів кінця І тис. н. е.

Рис. 4. Елементи матеріальної культури русів кінця І тис. н. е.

У цей історичний відрізок часу переживає піднесення давньоруська матеріальна культура: поширюється плужне землеробство, відбувається відокремлення ремесла в самостійну галузь виробництва. Зокрема, успіхи в гончарстві сприяли тому, що на більшій частині південноруської зони розселення східних слов’ян, за винятком хіба що віддалених лівобережних дніпровських районів, посуд почали виготовляти вже на гончарному крузі (так звана манжетоподібна кераміка). А поява в цей час серій однотипних предметів озброєння (насамперед стріл) свідчить про виникнення постійних військових князівських формувань і поступову соціальну диференціацію суспільства. Підтвердженням таких змін є також знахідки коштовних речей, поява серій модних прикрас, зокрема скроневих кілець жіночого головного убору, певні типи яких стають «етнічним індикатором» для окремих територій. Водночас увесь розвиток матеріальної культури в IX—X ст. свідчить про необоротність глобальних процесів у самому східнослов’янському суспільстві, яке розвивалося в напрямі державотворення (рис. 4).

Неслов’янські археологічні пам’ятки

Серед археологічних пам’яток, залишених наприкінці І тис. н. е. представниками неслов’янських етнічних угруповань, особливу увагу привертають старожитності скандинавів, угрів та хозар, про яких уже згадувалося на початку цієї теми.

На півдні Київської Русі до сьогодні не виявлено жодного спеціалізованого поселення варягів, хоча їхня наявність зафіксована окремими виробами й характерними звичаями (зокрема в Шестовиці). Нині відомо два десятки поховань, котрі можна кваліфікувати як могили представників північного європейського регіону. Більшість із них виявлено на некрополях Києва і Чернігова та в їхніх округах. Тут, як і на могильниках Скандинавії, зафіксовано використання різних способів поховання: кремація на стороні і на місці поховання, в човнах, у підкурганних ямах. Порівняно із деякими північними районами давньоруської держави, кількість поховань у середньодніпровському регіоні відносно незначна. Крім того, в окремих випадках на території ранньоміських центрів північної зони східнослов’янської ойкумени зафіксовані й житла норманів. А за підрахунками П. П. Толочка, в Києві поховання варягів та їхніх родичів становлять лише 3—3,5 відсотка загальної кількості могил раннього курганного некрополя (у Шестовиці їх було більше — майже 9 відсотків). На інших південноруських некрополях скандинавські поховання взагалі представлені лише поодинокими комплексами.

У Києві до скандинавських можна віднести парне поховання, де чоловік лежав на правому боці, а жінка сиділа біля нього. Така поза трапляється у багатьох північних похованнях, зокрема на шведському могильнику Бірка. Там зафіксовані й чоловічі поховання саме на боці, а не в типовому для слов’ян випростаному стані на спині. Широко відомий зі скандинавських поховальних комплексів звичай псувати зброю, що простежується також в окремих київських та шестовицьких похованнях. Ще у двох жіночих могилах із Києва (як і в деяких інших випадках — Вишгород, Шестовиця) були знайдені черепахо-подібні бронзові фібули — елемент костюма скандинавської жінки. Серед характерних північних речей — круглі фібули з довгою голкою, якими скріплювали накидку — корзно (рис. 5).

Рис. 5. Інвентар київського поховання 125 X ст.

Рис. 5. Інвентар київського поховання 125 X ст.

У Китаєвому, в околицях Києва, розкопано кілька курганів із трупопокладеннями в дерев’яних човнах. Аналогічний обряд був характерним для археологічних пам’яток Швеції, Норвегії, Данії. Він неодноразово описаний у середньовічних сагах. Можливо, із русько-скандинавської дружини походив воїн, похований якраз у дерев’яному човні в уже згаданій крилоській Галичині й Могилі.

Ще два ймовірно скандинавські поховання досліджено на курганному могильнику в с. Табаївка на Чернігівщині — некрополі літописного града Оргоща. В одному випадку серед різноманітного інвентарю (зброя, кераміка, кістки коня і птахів), то зберігся після проведення обряду кремації, виявлено залізні заклепки — необхідний елемент при будівництві скандинавського човна, в якому, мабуть, і спалили небіжчика. В іншому похованні зафіксовано залишки інгумації у зрубній гробниці. Серед предметів, що супроводжували в потойбічне життя небіжчика (сокира, ніж, уламки посуду), виявлено також срібний браслет — наруч. Такий звичай мав прибалтійське коріння. Що стосується останнього випадку, то слід зазначити, що поховання через деякий час після проведення обряду було пограбоване: в напрямку голови померлого виявлені сліди грабіжницького розколу, а від самого черепа збереглася лише нижня щелепа. Не виключено, що дане поховання пограбував хтось із учасників похорону, який точно знав, де слід копати, щоб забрати коштовні шийні прикраси типу гривни чи добрий шолом.

Вище вже згадувалося про переселення угрів — «старих мадяр» у Карпатську котловину наприкінці IX ст. У південних районах Північного Причорномор’я вони залишили по собі тільки окремі поховання (не кажучи вже про відсутність тут будь-яких слідів стаціонарного проживання), а коли досягли «нової батьківщини», почали ховати своїх померлих на кладовищах. Один із таких фунтових некрополів досліджувався поблизу с. Чома на Закарпатті. Тут серед багатих поховань (а траплялися й бідні) можна виділити як жіночі, так і чоловічі. В одній із жіночих могил кістяк лежав випростано на спині. Біля скроневих кісток розміщувалися срібні сережки, а біля ключиці — кресало. В районі грудної клітки знайдено п’ять бронзових дзвіночків, а біля таза — п’ять залізних наконечників стріл. В іншому випадку чоловіка також поховали у прямокутній ямі. Біля лівої руки розміщувався череп коня, а нижче — кістки його ніг (суттєва деталь багатьох поховань кочівників). Біля черепа виявлено срібні сережки, а на кистях обох рук — бронзові браслети. Виявлені також стремено і вудила, три наконечники стріл та інші залізні предмети.

Найбільшим неслов’янським утворенням на східноєвропейських землях у цей час був Хозарський каганат, територія якого за часів найбільшої могутності простягалася від заволзьких степів на сході, уздовж Кавказького хребта на півдні, до Кримського півострова на заході (за деякими даними, влада каганів могла поширюватися до Дунаю). Усі пам’ятки хозарського кола археологами виділені в так звану салтово-маяцьку культуру за найвідомішими комплексами поблизу с. Верхній Салтів на Харківщині, а також при злитті річок Дон і Тиха Сосна (Маяцьке городище). На території України виділяються верхньодонський, приазовський та кримський варіанти культури (докладніше про це уже йшлося в попередньому розділі).

Їх дослідження розпочалося якраз після відкриття Верхньосалтівського катакомбного могильника на високому правому березі Сіверського Дінця. Дещо пізніше були виявлені також городище, його посад, неукріплене селище та ґрунтовий могильник. Встановлено, що тут наприкінці 1 тис. н. е. існувало велике місто (120 га), котре було основним опорним пунктом каганату на кордоні із зоною розселення східних слов’ян. Окрім військових, цей укріплений центр виконував ще й адміністративні функції; у ньому також інтенсивно розвивалися ремесла і торгівля.

Вибір місця для фортеці зумовлювався топографі ч н и ми особливостями: з півночі та сходу круті схили (майже 20 м заввишки) слугували надійною природною перегородою; західна частина була пологою, а найбільш приступною для нападу — південна сторона. З трьох боків городище обнесене земляним валом і ровом, а з четвертого боку його захищали води річки. Крім того, для підсилення обороноздатності міста його мешканці спорудили ескарпи. Ще один рів проходив через саме городище. Найбільш укріпленою була південно-східна частина, де розміщувалася цитадель з міцними кам’яними стінами. Фортеця мала прямокутну форму (100 х 140 м). її стіни викладені з вапняку та двох рядів плит — внутрішнього і зовнішнього (середину забутовували дрібним камінням та глиною). Поверхня плит частково оброблена, вони були викладені насухо, без фундаменту. Можлива висота стін сягала 10—12 м. Від однієї з веж зберігся кам’яний фундамент, прямокутний у плані, розміром 5,9×3,2 м.

Культура в цілому представлена залишками численних відкритих поселень, городиш, катакомбних і ямних ґрунтових могильників; часто фіксуються й випадкові знахідки. На основі накопичених матеріалів С. О. Плетньова поділила всі населені пункти «салтівців» на кілька груп: кочів’я; неукріплені поселення; городища, укріплені земляними валами; городища, укріплені земляними валами та кам’яними стінами.

Частина населення (хозари та булгари) упродовж поколінь проходила шлях від кочового до осілого способу життя, тоді як алани мали давні традиції землеробства. Велику роль у господарстві відігравали мисливство й рибальство. Значним джерелом коштів було збирання данини з підкорених народів.

Археологічні дані до реконструкції окремих подій періоду становлення Київської Русі

Через недостатність інформації у писемних джерелах про події часів формування давньоруських державних структур археологічні матеріали мають суттєво доповнити наукову базу досліджень. Вище вже згадувалася Галичина Могила, знахідки з якої, можливо, вказують на присутність серед засновників літописного Галича представників русько-скандинавської дружини із Середнього Подніпров’я. Про перебування посланців київської влади у прикарпатському регіоні свідчить, зокрема, знахідка двозубого клейма на одному із горщиків з літописного Пліснеська (с. Підгірні Львівської обл.) — геральдичного знака князя Святослава Ігоревича.

Цей напрям досліджень слід продовжувати. Особливий інтерес у даному відношенні викликає чернігівська округа X ст. Тут, на цвинтарі, під стінами самого міста, ховали лише представників місцевої владної верхівки за обрядом кремації. Поховання вихідців із правобережних районів Дніпра чи з віддаленіших місцевостей за обрядом інгумації у підкурганних ямах на даному кладовищі не проводилося. А на розміщених на однаковій відстані від цього некрополя двох могильниках (Болдіни гори та «Старе кладовище в Берізках»), окрім поховань за обрядом кремації, виявлені й трупопокладення під курганами. Факт проживання в безпосередній близькості від резиденції князів місцевої династії представників великокнязівської влади, яких ховали у цій же місцевості, дає підстави припустити, що в X ст. автохтонна знать, яка хоча й володіла зовнішніми атрибутами влади і, як і раніше, територіально була віддалена від переселенців, найімовірніше, мала номінальні можливості у вирішенні багатьох важливих питань. Всі її дії контролювалися представниками центральної державної влади, які постійно перебували поруч.

Розглядаючи ситуацію у лівобережному регіоні в ширшому плані, зазначимо, шо картографування археологічних об’єктів кінця І тис. н. е. дає можливість виділити тут два початкові напрями феодалізації території літописних сіверян. Перший із них: Чернігів — Сеновськ (сучасний Седнів) — Стародуб. По цій лінії, тобто по басейну р. Снов у басейн Середньої Десни, кінцевим пунктом у X ст. був район Кветуні, що знаходився нижче Брянська. Численні факти перебування у складі князівських військових формувань вихідців із різних земель підтверджують погляд, згідно з яким підкорення даних територій здійснювалося силами всієї «Руської землі» (у вузькому значенні цього терміна) на чолі з київським зверхником.

Другий генеральний напрям на Дніпровському Лівобережжі простежується із району літописного Переяславля Руського (нині Переяслав-Хмельницький) на Курськ. Значна концентрація населення в районі останнього із названих пунктів спричинила підвищений інтерес держави до цієї місцевості. А сам механізм підкорення конкретних мікрорегіонів простежено в районі с. Журавне Сумської області, на правому березі р. Ворскли. Тут в останній чверті І тис. н. е. відбувалася значна концентрація поселень носіїв роменської культури й, очевидно, сформувався центр малого племені сіверянського союзу. Великокнязівські дружинники знищили його у другій половині X ст. Про це свідчить шар попелу на сіверянському городищі, де життя більше не відроджується. Тут унаслідок польових робіт, окрім значної кількості фрагментів роменської ліпної кераміки, знайдено лише один уламок давньоруського гончарного горщика. Пізніше поблизу виникає новий політико-адміністративний, а також торговельний опорний пункт державної влади.

Два розглянуті вище напрями генерального наступу молодої держави дають підстави вважати, що феодалізація цих територій здійснювалася насамперед уздовж прикордонних областей «Руської землі». І лише потім, коли були «узяті в лещата» внутрішні райони розселення сіверян, розпочалося планомірне й остаточне одержавлення регіону. З цим, другим, етапом слід пов’язувати також появу нових центрів, таких як Новгород-Сіверський, Путивль та інших.

На Дніпровському Правобережжі основним був напрям із Середнього Дніпра на Західний Буг (у район літописних Червенських градів на польсько-руському прикордонні). Однак методи придушення Києвом місцевого сепаратизму були такими самими, як і на Лівобережжі. Це, зокрема, засвідчують матеріали досліджень літописного Іскоростеня на Житомирщині (сучасний Коростень), де сліди спалення міста в середині X ст. підтверджують літописні повідомлення про розправу княгині Ольги з непокірними древлянами.

Ще одна проблема, до розв’язання якої слід залучати археологічні матеріали, — це наявність різних субкультур у культурі кожного етносу соціально стратифікованого суспільства. Тож уявляється доцільним вивчати дві культури в суспільствах класового рівня, а такою, безперечно, є Київська Русь. Із виділенням з єдиного егалітарного (тобто зрівняльного) суспільства, з одного боку, «багатих», «великих», «сильних», «кращих» людей чи мужів, а з іншого — бідних общинників, почалося становлення вищезгаданих субкультур. Далі ці процеси еволюціонували.

Такі субкультури дістали назви елітарної (офіційної, міської, дружинної — останній термін якраз стосується Київської Русі) і народної (фольклорної, сільської) культур. У багатьох елементах дружинної давньоруської культури простежуються генетичні зв’язки з матеріальною культурою місцевого населення раніших часів (житлобудівництво, знаряддя праці, озброєння, поховальний обряд). Однією з найхарактерніших її рис була вже згадувана гончарна манжетоподібна (або курганного типу) кераміка, характерна якраз для південних областей східного слов’янства.

Рис. 6. Ритони з Чорної Могили

Рис. 6. Ритони з Чорної Могили

Ще одним елементом нової культури стали так звані речі-гібриди. У цих металевих прикрасах дружинного вбрання, кінської збруї органічно переплелись традиції і сюжети не лише місцевого походження, а й Скандинавії, Середньої Азії, Угорщини, Прикладом може слугувати знайдена на київському Подолі шиферна формочка з арабським написом, призначена для відливання популярних у давньоруському дружинному середовищі поясних металевих накладок.

Окрім ремісничих традицій, деякі речі-гібриди несуть на собі відбиток взаємовпливів ідеологічних уявлень різних етносів, що контактують між собою. Це добре простежується, наприклад, у сюжетах зображень на срібному окутті турячих рогів для пиття з Чорної Могили (рис. 6). Деякі дослідники шукають прототипи цих сюжетів у духовному світі місцевого слов’янського населення, інші — у народів Північної Європи або ж — у звичаях хозар.

Торкаючись проблеми світогляду східних слов’ян періоду державотворення, Б. О. Рибаков зауважував, що в них існували не лише наївні забобони села, а й державна язичницька релігія міста й соціальних верхів з добре виписаним космологічним епосом, з уявленнями про божественне походження великокнязівської влади, зі складним ритуалом і розгалуженим станом жерців. Найімовірніше, їх ховали у скорченому стані (зв’язували або вкладали в мішок), оскільки відчували страх перед таємничою і невідомою силою. «Скорченики» — волхви літописних зводів — були виявлені в різні часи на багатьох могильниках.

Аналогії з іншими міфологічними системами, тричленний поділ світу на верхній, середній та нижній — концепція так званого «світового дерева», що знайшла своє відображення й у композиції Збручського ідола, сам стародавній звичай кремації померлих на кострищах вказують на те, що світогляд східних слов’ян містив поняття про поділ Космосу. Кожен об’єкт, перебуваючи в одному із трьох «світів», через певний час переміщувався до іншого (або ж міг переміщуватися). При цьому початковий напрям міг бути лише вгору — разом із димом поховального кострища до «небесного світу». Проте й пізніше, коли вже ховали за обрядом інгумації, душа так само «відлітала на небо». «Кораблями», в яких відбувалося це переміщення, були споруди будинкоподібних обрисів («будинки мертвих»), що пізніше трансформувалися у християнські домовини.

Слов’янина за життя і після смерті оберігали різні амулети — круглі підвіски (символи Сонця), лунниці (символи Місяця), сокирки й шматки кременю (символи Перуна), шумливі підвіски (для відлякування злих духів), глиняні писанки (символи відродження), ключики (символи багатства), кігті диких звірів (обереги від хвороб) та ін. Оберегами за певних обставин могли слугувати й деякі побутові предмети, наприклад ножі або ножиці.

Отже, твердження щодо примітивізму чи недосконалості язичницьких вірувань у цілому є безпідставними.

В этот день:

  • Дни рождения
  • 1928 Родился Эдуард Михайлович Загорульский — белорусский историк и археолог, крупнейший специалист по памятникам средневековья, доктор исторических наук, профессор.
  • 1948 Родился Сергей Степанович Миняев — специалист по археологии хунну.
  • Дни смерти
  • 1968 Умерла Дороти Гаррод — британский археолог, ставшая первой женщиной, возглавившей кафедру в Оксбридже, во многом благодаря её новаторской научной работе в изучении периода палеолита.
  • Открытия
  • 1994 Во Франции была открыта пещера Шове – уникальный памятник с наскальными доисторическими рисунками. Возраст старейших рисунков оценивается приблизительно в 37 тысяч лет и многие из них стали древнейшими изображениями животных и разных природных явлений, таких как извержение вулкана.

Метки

Свежие записи

Рубрики

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Яндекс.Метрика