Скіфія і хлібороби лісостепової та лісової смуг

Справжній залізний вік у лісостеповій смузі України настає за скіфського часу, коли повною мірою почав реалізуватися потенціал, закладений переходом до нової доби. На значних просторах — від Дністра до Дону — поширюється однотипна культура, що почасти було спричинено демографічним чинником. З’являються гігантські городища, великі курганні могильники. Цей злет, хоча він не був тривалим, припадає на другу половину VII— VI ст. до н. е., коли інтереси скіфів ще були прикутими до Передньої Азії, а на півдні нашої країни розгорнули кипучу діяльність елліни. Вже перші прибульці встановили контакти з місцевим населенням, у VI ст. вони значно активізуються. Яскравим свідченням цього є знахідка у заплаві р. Супою поблизу с. Піщане човна з 15 античними бронзовими посудинами.

Особливо тісними були зв’язки між еллінами і населенням Правобережної України — Наддніпрянщини та Надбужанщини. Березань, а потім і Ольвія стали не просто торговельними партнерами хліборобів, а й поєднувальною ланкою із середземноморським світом. То був золотий вік для лісостепового населення. Проте він швидко скінчився. Фатальною обставиною у стосунках греків із хліборобами була наявність степового коридору, що розділяв їх. І цим скористалися скіфи. Зайнявши його, степовики не лише перебрали на себе контроль за торгівлею, а й почали тиснути на хліборобів, змушуючи їх збільшувати обсяги торгівлі, щоб забезпечити себе ремісничою продукцією. В. Ю. Музін вважає, що саме на цьому ґрунті почалося зрощення кочовиків та осілого населення в один організм, який Геродот назвав Скіфією. Спроби хліборобів чинити опір цьому безцеремонному втручанню у їхнє життя виявилися безуспішними, і в IV ст. до н. е. їхня квітуча культура згасає.

Матеріалізована у різних проявах культура цього населення не має звичного кореляту у вигляді археологічної культури. В літературі воно фігурує як хлібороби лісостепової смуги скіфського часу. Йдеться не лише про інший спосіб життя, а й іншу — не іранську — етномовну його належність.
Пам’ятки

Городища. Зухвалість кочовиків добре відчули на собі ще хлібороби чорноліського часу, які почали зводити укріплені городища. За скіфського часу цей процес набуває безпрецедентних масштабів. Сотні й тисячі гектарів обнесено глибокими ровами і високими валами. Якщо нині висота валів чорноліських городищ сягає близько 3 м, то скіфських — 10 м. Система укріплень потужна і добре продумана. Кожне слабке з погляду рельєфу місце та в’їзд на городище зазвичай укріплювали додатковими лініями валів і ровів. Схили робили стрімкішими, підрізаючи їх (ескарпування).

Городища включають цитадель (одну чи декілька), розташовану у найвищому місці й захищену додатковими укріпленнями, та примикаючі обшири (напільна частина). Заселеною була зазвичай цитадель. Така структура городиш забезпечувала захист населення навколишніх селищ разом із худобою і давала можливість за умов облоги певний час підтримувати автономне існування.

Одним із найбільш ранніх у Середній Наддніпрянщині є Трахтемирівське городище, зведене у середині VII ст. дон. е. на стрімких кручах Дніпра навпроти м. Переяслава-Хмельницького. Його загальна площа — 500 га, цитаделі — 14 га. Дослідник Трахтемирова Г. Т. Ковпаненко вважає, що життя тут вирувало майже 150 років, а в VI ст. мешканці зненацька полишили його. Час зведення більшості городищ припадає на кінець VII—VI ст. до н. е. Серед найбільших городищ — Велике Ходосівське (2 тис. га) на Київщині та Мотронинське (220 га) у Потясминні. У верхів’ях Південного Бугу ровесником Трахтемирівського городища, а, можливо, й дещо ран Ішим, є Немирівське (110 га), у Посуллі — Басівське (близько 100 га). Та найграндіознішим є Більське городище понад Ворсклою — 4 тис. га (рис. 10). Житлово-господарчі комплекси концентруються тут переважно в межах трьох внутрішніх укріплень: Східного, Західного і Куземинського городищ. Дослідник Більського городища Б. А. Шрамко розглядає його як центр будіно-гелонської спільноти — м. Гелон Геродота (IV, 108).

Рис. 10. Більське городище. План та реконструкція укріплень (за Б. А. Шрамком)

Рис. 10. Більське городище. План та реконструкція укріплень (за Б. А. Шрамком)

Є всі підстави стверджувати, що гігантські городища виконували роль своєрідних «столиць» регіонів. їхня міць спиралася на весь людський потенціал, розпорошений по менших городищах та селищах.

Могильники. Ще однією прикметною рисою цього часу є виникнення великих могильників, до складу яких входили й монументальні насипи — заввишки майже 10 м, а в Посуллі — близько 20 м. Зазвичай вони об’єднують кілька десятків насипів, проте є й значно більші. Один із найбільших могильників (близько 1 тис. насипів) міститься поблизу Більського городища в урочищі Скоробор, дещо менший — поблизу городища Велика Гомольша на Сіверському Дінці (700 насипів). Великі могильники є в околицях Басівського городища, Люботинського, Караван тощо. Відомі й фунтові могильники.

Поховальний обряд був доволі строкатим. В улаштуванні могил широко застосовували дерево. Найпростішою поховальною спорудою була яма, перекрита деревом, що спиралося на край могили, а інколи — й на опорні стовпи. Іншим різновидом є склепи — ями із дромосом у вигляді бокового похилого входу-спуску. Ями і склепи нерідко облицьовували деревом або влаштовували у них зруб. Небіжчиків клали у випростаному, рідше скорченому стані на дерев’яний настил, кору, траву, зрідка у гробовища. Переважає західна орієнтація. Ховали небіжчиків також у дерев’яних склепах, зведених на поверхні. Інколи їх перекривали шатроподібними конструкціями. Після завершення похорону їх підпалювали й починали зводити насип. Вогонь відігравав важливу роль у поховальному ритуалі, і сліди його дії часто помітні в могилах. Зрідка трапляються справжні кремації — небіжчиків спалювали, а прах зсипали в могилу чи, рідше, в урну.

Поховальний обряд лісостепового населення постає доволі самобутнім, хоча й має деякі спільні риси зі скіфським. Продовжуючи традиції попереднього часу, він, на відміну від поховальних традицій кочовиків (поширення підбоїв і катакомб), не зазнав суттєвих змін. Щоправда, з V ст. до н. е. поховальний обряд хліборобів спрощується: зменшуються розміри могил та асортимент супроводу, переважають могили у вигляді ям, перекритих деревом. Масштабні спалення замінюють розведенням невеличкого вогнища на перекритті, поміщенням у могилу деревних вуглинок, шматочків крейди та фарби.

Матеріальна культура

Культура скіфів справила великий вплив на лісостепове населення. Зброя, оснащення коня, речі у звіриному стилі були спільними для обох світів. Більше того, саме у хліборобському середовищі скіфська культура доби архаїки виражена яскравіше й повніше. У похованнях лісостепової смуги виявлено чудові зразки навершів, кам’яних блюд, люстерок, бойових сокир, списів, жертовних ножів, наборів вуздечок (рис. 11). Однак це середовище зберегло також чимало самобутніх рис. Це стосується, насамперед, посуду.

У кераміці панують різновиди, що з’явилися ще за часів чорноліської культури, хоча вони й зазнали певних змін. Так, тюльпаноподібні горщики поступаються місцем більш профільованим (з округлим плічком) та банкоподібним, валик із защипами чи ямками від пальця переміщують із тулуба під край вінець. На нього наносять наскрізні проколи або наколи зсередини, які зовні утворюють горбочки (перлинний орнамент). Починаючи із IV ст. основною формою стає горщик з роздутим тулубом та гладенькими відігнутими вінцями, хоча оздоблення ямками від пальця та валиком також трапляються.

Побутують і всі різновиди лощеного посуду: корчаги, кубки, черпаки, миски. Різні за формою корчаги, оздоблені прокресленим орнаментом та наліпами-шишечками, є прикметною рисою пам’яток VII—VI ст. до н. е. Неорнаментовані зразки зрідка трапляються й серед матеріалів V ст. Лінію розвитку місцевого посуду відбивають і черпаки, які у VII—VI ст. набувають витончених форм. Вони представлені двома основними різновидами: черпачками з мілкою, інколи повністю орнаментованою чашечкою та високою петле-подібною ручкою з виступом, і грушовидними, що сягають нерідко розмірів кухлів. Характерними для архаїчних пам’яток є також кубки — невеликі кулясті посудини з увігнутою шийкою. Однак найпоширенішими серед столового посуду були миски — здебільшого конічної форми із загнутим краєм, оздоблені на перегині вінець із середини рядочком наколів, який іззовні проступав перлинами.

Рис. 11. Поховання архаїчного часу. Курган Реп'яхувата Могила (за О. І. Тереножкіним та В. А. Іллінською)

Рис. 11. Поховання архаїчного часу. Курган Реп’яхувата Могила (за О. І. Тереножкіним та В. А. Іллінською)

Таким чином, продовжуючи місцеву лінію розвитку, за скіфського часу посуд зазнає певних змін. Це стосується не лише форми, а й орнаментації. Пік розвитку геометричної орнаментації припадає на жаботинський час, коли колорит насичених орнаментальних смуг посилювали затиранням білою пастою. За скіфського часу такі композиції спрощуються, зникає звичай затирати їх пастою. Лише окремі черпаки та кубки пишно орнаментовано по всьому тулубу, але вже за іншим принципом. Основу таких композицій становлять радіальні лінії, що відходять від центра денця до шийки. Вільні поля поміж ними чергуються із заповненими візерунком або доповнюються горизонтальним зигзагом. Уже в V ст. такі традиційні для хліборобів форми, як корчаги, черпаки й кубки, виходять з ужитку. Вони лише якоюсь мірою компенсуються появою кружок, кухлів, ваз на високій ніжці, оскільки такий посуд доволі рідкісний. У IV ст. переважають горщики і миски, ґатунок яких погіршується.

Етнічну самобутність місцевої людності відображає й костюм, представлений прикрасами, зазвичай бронзовими. Серед них — шпильки у вигляді довгого стрижня з фігурною голівкою (посохоподібною, спіральною, конічною чи плоскою, як у гвіздка), якими скріплювали зачіску, головні убори й одяг; сережки й підвіски: спіральні, з шишечками на кінцях чи конічним завершенням (цвяхоподібні). Доволі поширеними були також браслети з товстого дроту, особливо з незімкненими кінцями, що завершувалися шишечками, стилізованими голівками змій чи тварин. Трапляються також гривни з гладенького чи перекрученого дроту. Усі ці речі мають витоки у чорноліській культурі.

Водночас починаючи від архаїчного часу до лісостепового населення потрапляють золоті вироби грецьких майстрів (сережки, браслети), з’являються також золоті бляшки скіфських зразків для оздоблення головних уборів, одягу, горитів. Походять вони з поховань знаті, де поєднувалися з місцевими прикрасами. Так, головний убір небіжчиці з кургану 100 поблизу с. Синя їжа на Канівшині, оздоблений золотими платівками у вигляді «скіфського оленя», доповнювали золоті цвяхоподібні сережки та шпилька. Схожу ситуацію маємо і в кургані 35 поблизу с. Бобри ця.

За значної єдності культури цього часу на просторі лісостепової України пам’ятки окремих регіонів мають і певні локальні особливості, зумовлені живучістю традицій і напрямами зв’язків. Центральний регіон виділяють у києво-черкаську локальну групу. Саме їй найбільшою мірою притаманний лошений посуд з прокресленою орнаментацією. Схожими з нею є пам’ятки ворс кримської групи. На сході вона змикається з сіверсько-донецькою групою, де уже домінує кухонний посуд (горщики) і рідко трапляється лощений, а курганні насипи не вирізняються монументальністю.

Най грандіозніші кургани архаїчної пори зосереджені в Посуллі. Насипи таких масштабів з’являться у степу лише в IV ст. Курган Старша Могила поблизу Аксютинців, оточений ровом і валом, сягав висоти 20 м. Поховання здійснено у просторому дерев’яному склепі площею близько 50 м2, улаштованому в ямі, перекритій деревом. Воно супроводжувалося повним набором озброєння (панцир, мечі, списи, сокири, сагайдак зі стрілами), а також вуздечними наборами, навершями і заколотим телям. Поховальний обряд посольських курганів доволі сталий. Переважають воїнські поховання у повному військовому спорядженні, покладені випростано головою на південь. їхню появу В. А. Іллінська пов’язує з просуванням сюди скіфів після передньоазійських походів. Крайню на північному сході культуру скіфського зразка репрезентує середньодонська група пам’яток, поширених у лісостеповій Домшині (Росія).

У західному регіоні України своєрідним явищем є пам’ятки західно-подільської групи (Середнє Подністров’я). Розкопані в останній чверті XIX ст. кургани з кам’яними конструкціями відразу привернули увагу корифеїв тодішньої науки, а подальші дослідження дали змогу Т. Сулімірському окреслити їхню своєрідність. На думку Г. І. Смирновой три складові визначили «обличчя» культури Західного Поділля: нашарування власне культури скіфів, які з’явилися тут у середині VII ст. до н. е., і трансформація двох місцевих культур — голіградської та чорноліської. Спадок останніх становлять побутові речі, а також деякі риси поховального обряду (застосування каменю, скорчена поза, кремації).

Своєрідністю вирізняються й пам’ятки Східного Поділля (Побужжя), репрезентовані матеріалами Немирівського городища, селищами та курганними похованнями. Проте вивчені вони ще недостатньо.

На шляху державогенезу

Попри своєрідність розвитку окремих регіонів масштаби змін за скіфського часу вражають. У монотонне життя хліборобів неначе увірвався вихор, що стрімко утягнув їх у нову систему цінностей. Вона розбудила активність, потребу реалізуватися й відстояти право на життя, що вилилося в грандіозне будівництво — зведення городищ і курганів. Важко навіть уявити, скільки сил на все це було витрачено. Масштаби будівництва, безперечно, засвідчують неабияку консолідацію людських ресурсів, а відтак — і появу тієї організаційної сили, яка завела цей механізм. Б. А. Шрамко, а за ним і Ю. В. Павленко та Ю. М. Бойко розглядають великі городища як міські центри ранньокласових об’єднань, оскільки містогенез і класогенез являють собою різні сторони одного процесу — державогенезу. Ця думка прижилася в науці, однак вимагає уточнення.

Місто — це не просто велике поселення. Воно уособлює новий поділ праці — появу ремісників, професійних воїнів, жерців, апарату управління, тобто груп людей, безпосередньо не пов’язаних із виробництвом продуктів харчування. Це могло відбутися лише за умови отримання регулярного й до того ж значного додаткового харчового продукту. Відокремлення різних сфер виробництва від сільськогосподарського вимагало обміну продуктами між виробниками. Тому місто — це й нова система розподілу: спочатку спеціальними органами, а потім і через ринок, що зумовило появу грошей.

Концентрація значних мас людей, до того ж різних професій, у межах міста вимагала нових форм управління. А його апарат не міг обійтися без обліку та контролю за виробництвом і споживанням, тобто писемності. Диференціація суспільства і поява правлячої еліти, поділ праці на фізичну та організаційну стимулювали розвиток духовної праці, покликаної забезпечити потреби у вишуканих речах, комфортних і красивих оселях, зрештою — в розкішних гробницях. Наслідком усього цього було те, що місто стало певним чином спланованим архітектурним ансамблем, де, окрім осель міщан, передбачалися квартали ремісників, складські приміщення, адміністративні й культові споруди, резиденція правителя.

З погляду змісту і призначення місто — це економічний, адміністративний та культовий центр певної території, з формального, що фіксується археологічно, — це поселення, якому притаманна монументальна архітектура. Монументальні споруди — перше, що відрізняє місто від найбільшого поселення. Монументальні храми, домінуючи над містом, символізують зверхність влади, її священність. Недарма ідеологічний чинник розглядають як першорядний в системі державотворчого процесу. Причому за всіх варіацій політогенезу зберігає силу закон, що передбачає збіг кількох обставин, серед яких дві — отримання регулярного значного додаткового харчового продукту та ідеологія, яка б змінила стереотип мислення і виправдовувала новий порядок, — є обов’язковими.

Безумовно, впровадження заліза, поява таких торговельних партнерів, як греки, демографічні й природні ресурси стимулювали процес державогенезу у хліборобському середовищі. Проте на заваді стала одна обставина — кочовики. І це спонукало хліборобів сконцентрувати свої зусилля задля однієї мети — відстояти себе. У скіфських городищах вражає власне одне — площа і потужна фортифікація. Забудова їх доволі одноманітна, як і знахідки — уламки посуду та кістки тварин, інші речі доволі рідкісні. За наявності слідів ремесел кварталів ремісників не відмічено.

Культові споруди на городищах представлено зольниками, глиняними вівтарями-вимостками та глиняними стовпцями. Приміщення, в яких їх виявлено, не вирізняються монументальністю і навряд чи виконували функцію центрального храму, на що вказував Б. О. Рибаков. На думку С. С. Безсонової, багатолюдні загальнозначущі обряди виконували, мабуть, просто неба. Не виключено, що функцію суспільних святилищ могли виконувати деякі кургани й курганоподібні споруди, розташовані поза межами поселень.

Таким чином, у городищах яскраво виражено захисну функцію. Ворог нам відомий — кочовики степу. Загроза консолідувала хліборобів і висунула лідерів — організаторів захисту, а також воєнізувала суспільство (усі чоловічі поховання, а нерідко й жіночі, супроводжуються зброєю). Виконання лідерами та їхнім оточенням важливих функцій мало своїм наслідком зосередження у їхніх руках контролю за виробництвом і обміном. Воєнізований побут спричинив поширення тут звіриного стилю, своєрідного знаку цієї доби, і передових військових технологій. Попри поширення речей скіфського зразка є очевидним, що населення зберігало свою «національну» ідентичність.

Технологічна оснащеність, демографічний потенціал, концентрація зусиль з метою організації захисту, що живилася збігом інтересів правлячої еліти й усього суспільства, зрештою, домінантний за доби архаїки напрям інтересів скіфів та, мабуть, і дипломатичні зусилля давали можливість певний час підтримувати рівновагу сил. Не виключено, що місцеві «царки» навіть брали участь у передньоазійських походах. В усякому разі в кургані Переп’ятиха, який С. С. Безсонова відносить до числа храмових комплексів місцевого населення, знайдено золоті бляшки у вигляді грифона передньоазійського зразка.

Пильнуючи свої землі, хлібороби розгортають грандіозний проект їхнього захисту, пік якого припадає на VI ст. до н. е. Прикметно, що в організації відсічі Дарію скіфи просять допомоги у сусідів (Геродот, IV, 118). Після перемоги над Дарієм, відчувши себе повновладними господарями, кочовики почали всіляко утискувати лісостепове населення, обклавши його поборами. Від V ст. розпочинається деградація культури хліборобів, а в IV ст. скіфські поховання у катакомбах, зокрема й знаті, з’являються на території хліборобів.

Таким чином, лісостепове населення не витримало натиску кочовиків і, виснажене ними, згасло на рубежі IV—III ст. до н. е., так і не реалізувавши свій потенціал, змушене витратити його на захист своєї землі. Соціально-політичну сутність хліборобського суспільства за часів його розквіту видається логічним визначити як складні вождівства, переростання яких у ранньодержавні утворення загальмували зовнішні обставини.

Західна Волинь, Верхня Наддністрянщина та Закарпаття

У Західній Волині та Верхній Наддністрянщині у скіфський період мешкали спільноти зі своєю етнокультурною специфікою, не вкритою, з одного боку, серпанком скіфської культури, а з іншого — відмінною певною мірою і від тієї, яку зазвичай об’єднують поняттям культура лісостепового населення. Споріднює їх відсутність лощеного посуду та ґрунтові могильники з трупоспаленнями (хоча старожитності ці поки що більше відомі за поселеннями), а також рідкісність речей скіфського зразка та античних імпортів. Орієнтуючись на специфіку кераміки, Л. І. Крушельницька виділяє на цій території три локальні групи пам’яток, які сформувалися за взаємодії різних компонентів та припливу населення зі сходу. Різна питома вага складових визначає своєрідність кожної з них.

Рис. 12. Старожитності скіфської пори на заході України: 1 — тип Лежниця; 2 — тип Могиляни; 3 — тип Черепин-Лагодів (за Л. І. Крушельницькою)

Рис. 12. Старожитності скіфської пори на заході України: 1 — тип Лежниця; 2 — тип Могиляни; 3 — тип Черепин-Лагодів (за Л. І. Крушельницькою)

У верхів’ях Західного Бугу і Стиру локалізуються пам’ятки типу Лежниця, названі за селищем поблизу с. Лежниця Волинської області, дослідженому в 60-ті роки М. А. Пелещишиним. За розвідками й розкопками нині відомо декілька десятків селищ (Торчин, Свитазів, Ромош та ін.). Тюльпаноподібні чи більш профільовані горщики з них мають невисокі вінця й оздоблені рядочком дірочок, ямок чи перлин (рис. 12). Валик тут не був поширеним. Звичними є знахідки дископодібних покришок, друшляків. Столовий посуд представлено мисками з добре загладженою поверхнею. Інші його різновиди (корчаги, кубки, черпаки) трапляються рідко. На думку Л. І. Крушельницької, ці пам’ятки демонструють риси спорідненості з лужицькою культурою, а також передскіфськими і скіфського часу пам’ятками України.

На схід від Стиру, на Рівненщині, поширені пам’ятки типу Могиляни. Епонімною пам’яткою для них є могильник поблизу с. Могиляни, досліджений у 50-ті роки М. Ю. Смішком. Відомо також чимало поселень, хоча розкопки проводилися лише на деяких із них (Великий Олексин, Костянець, Крилів). Прикметними є тюльпаноподібні горщики струнких пропорцій, оздоблені дірочками, часто у поєднанні з валиком, а також миски з приплюснути м краєм. Водночас помітні риси спорідненості з культурою лісостепової смуги.

У північно-східному Прикарпатті, у верхів’ях Дністра та його допливів, виділено пам’ятки типу Черетт-Лагодів. Еталонними для них є поселення, розташовані поблизу сіл Черепнії і Лагодів Львівської області, досліджені у 50—60-ті роки В. Д. Бараном та Л. І. Крушельницькою. Нині відомо кілька десятків таких поселень (Залука, Звенигород, Маркопіль). Посуд цієї групи різнобарвніший і має чимало ознак, характерних для керамічних виробів деяких інших культур — висоцької (видовжені тюльпаноподібні горщики з валиком, біконічної форми), ґава-голіградської (корчаги, банкуваті горщики з виступами-шишечками), лужицької (локришки-диски), чорноліської та ранньоскіфського часу на Поділлі.

У північно-східній частині Карпатської улоговини сформувалася куштановицька культура, яка, можливо, охоплювала й територію Східної Словаччини. У Прикарпатті життя на городищах попереднього часу (Арданово, Шелестово, Іршава) десь на зламі VII—VI ст. до н. е. згасає. Виникають нові невеликі селища, а фунтові могильники змінюють курганні. За одним із них — поблизу с. Куштановиці Мукачівського району — й названо культуру.

За даними І. І. Поповича, нині відомо приблизно 20 поселень і стільки ж могильників. Проте лише на деяких поселеннях велися розкопки (Малі Геївні, Деренковець, Горяни, Дідове). Розташовані вони у двох смугах — низинній та передгірській. Стратиграфічні спостереження та особливості матеріалу дали можливість установити, що на ранньому етапі тут переважали житла у вигляді напівземлянок, пізніше — наземні, стовпової конструкції. Опалювали їх печами та вогнищами. Поблизу жител та в самих оселях виявлено господарчі ями.

Культура більш відома за могильниками. В них налічують від кількох до двох десятків невеликих насипів (0,5—1,0 м), хоча трапляються й заввишки близько 3 м. Це Колодне, Дунковиця, Станове. Найбільшим є могильник поблизу с. Білки (більш як 50 курганів). Насипи зведено із землі, інколи з домішкою каменів. У них виявлено залишки кремацій. Спалення здійснювали зазвичай «на стороні», а останки збирали в урну, за яку правив звичайний посуд (здебільшого горщик), і накривали посудиною або лишали відкритою. Інколи останки зсипали в ямку або купку. Нерідко небіжчиків спалювали на місці майбутнього кургану, зсипаючи останки до урни, ямки чи лишаючи на місці.

Кургани були колективними усипальницями і вмішували різні типи поховань — урнові, у ямках чи купкою. Так, у кургані поблизу с. Невицьке виявлено 17 поховань. Спочатку усипальниця мала вигляд обнесеного валом майданчика для розміщення праху. В міру того як майданчик заповнювався похованнями, він, мабуть, засипався землею і набував вигляду пагорба, до якого могли ще впускати поховання. Супровід поховань доволі скромний і складається, головним чином, із посуду (рис. 13).

Рис. 13. Куштановицька культура. Курган поблизу с. Невицьке. Зразки урн та супрополу (за І. І. Поповичем)

Рис. 13. Куштановицька культура. Курган поблизу с. Невицьке. Зразки урн та супрополу (за І. І. Поповичем)

Асортимент посуду куштановицької культури с традиційним для доби раннього заліза. Кухонний посуд представлено банкуватими горщиками з валиком, розміщеним нижче вінець (типова форма) та сковорідками. Звичними є покришки-диски. Столовий посуд демонструє певне спрощення порівняно з попередньою культурою (Гава-Голігради): погіршилися якість та лощення, майже зникає орнамент, змінюється й форма. Поширюються біконічні та опуклобокі з видовженими, плавно відігнутими вінцями корчаги. Численними є миски зрізаноконічної чи напівсферичної форми, зокрема із так званими пелюсткоподібними вінцями (з виступами по краю), а також черпачки з високою петле подібною ручкою.

Металеві речі трапляються дуже рідко, і представлено їх поодинокими прикрасами (сережки, браслети, пронизки) та ножиками. Речі з дорогоцінних металів зовсім рідкісні. У деяких похованнях виявлено скляне і бурштинове намисто.

Ще перші дослідники куштановицьких пам’яток, зокрема чеський археолог Я. Бем, відносили їх до кола фракійських, а брати Е. і Є. Затлукали вважали це населення нащадками голіградського. Однак на якийсь час набула поширення концепція Г. 1. Смирнової та К. В. Берняковича, які пов’язували формування куштановицької культури з просуванням у Закарпаття західно-подільського населення (змушеного мігрувати під натиском скіфів) і його взаємодією з місцевими мешканцями. Згодом В. І. Бідзіля відродив погляд про місцеве походження куштановицької культури. Його підтримав також І. І. Попович, який звертав увагу на наявність у куштановицькому керамічному комплексі впливів лужицької культури та населення межиріччя Дніпра і Дністра. Дійсно, між гава-голіградським комплексом і куштановицьким є риси спадковості, проте зміна місць мешкання, зникнення городищ і поява курганних могильників указує, можливо, й на якісь етнічні зміни у цьому регіоні. Проте у своїй основі це населення було, як визнають усі дослідники, фракійським.

Не виключено, що куштановицьке населення у Закарпатті пережило й латенський час — добу експансії кельтів, які досягли Карпат десь на рубежі Mill ст. до н. е., — і стало складовою формування культури карпатських курганів першої половини І тис. уже н. е.

Милоградська культура

Той факт, що у Середній Наддніпрянщині й особливо Верхній, окрім пам’яток, що тяжіють до скіфоїдного кола культур, є й інші, було відомо давно. Однак суттєві зрушення у вивченні цих пам’яток відбулися вже в повоєнні роки. У 50-ті роки минулого століття В. М. Даниленко на фунті розвідок і розкопок на Київщині поселення поблизу с. Підгірні виділив підгірцівський тип пам’яток. Тоді ж Ю. В. Кухаренко за матеріалами розкопок у Білорусі виділив милоградські старожитності (назву дало городище поблизу с. Милогради). Подальшими дослідженнями встановлено, що обидва типи є локальними проявами одного явища, за яким закріпилася назва милоградська культура.

Межі культури визначено у 60—70-ті роки з появою праць Ю. В. Кухаренка, О. М. Мельниковської, М. П. Кучери, Є. О. Петровської, І. К. Свєшнікова. Вона займає поліську смугу від Горині до Дніпра і Верхнє Подніпров’я, заходячи й на лівий його берег — у межиріччя низин Десни, Іпуті і Сожу, тобто Північну Україну і Південну Білорусь. Датують її IX-ІІІ/І ст. до н. е.

Початковий період представлено селищами. Розквіт культури припадає на VII—НІ ст. до н. е., коли ця територія вкривається густою мережею селищ і городиш. Більшість городищ улаштовано в болотистих низинах Білоруського Полісся (так звані болотяні), хоча трапляються й мисові на високих берегах річок. Форму таких городищ визначали обриси мису, який із напільного боку укріплювали валом та ровом. Болотні городища мають різну форму — круглі, овальні, чотирикутні. Городища невеликі (зазвичай близько 1 га), не вирізняються потужністю й оборонні споруди (висота валів не перевищує 3 м). Більші городища (близько 10 га) локалізуються на південь від Прип’яті та в Київському й Чернігівському Поліссі.

Оселі зводили з дерева — з плоту чи на зразок зрубу. Глиною їх не обмащували, опалювали відкритими вогнищами. Поблизу виявлено господарчі споруди — повітки, хліви, ями.

Поховальний обряд милоградської культури біритуальний — є фунтові могильники і курганні, спалення і тілопокладення. Ґрунтові могильники розміщувалися неподалік городищ чи селищ, і вони зазвичай тілопальні. Останки ховали у невеличких ямах. Супроводжувальний інвентар дуже скромний — розбиті горщики, зрідка трапляються прикраси чи інші речі. Курганні поховання здійснено під невисокими насипами (близько 1,5 м) у зрубах, на рівні давнього горизонту або ж у неглибоких ямах, у випростаному стані. Супровід їх багатший: одна-чотири посудини, інколи зброя, ножі, прикраси. Трапляються й курганні поховання зі спаленнями.

Милоградській культурі притаманний своєрідний речовий комплекс (рис. 14). Посуд доволі одноманітний за формою й орнаментацією — кулястої форми горщики, оздоблені на шийці рядочком ямок, перлин чи проколів або вдавленнями від пальця. Характерною ознакою є прясельця, нерідко і яскраво орнаментовані й так звані рогаті, трапляються фігурки тварин. Металевих виробів знайдено мало. Це здебільшого знаряддя: залізні мотижки, серпи, ножі, сокири, голки, шила. Зрідка трапляється зброя: списи, дротики, мечі та стріли. Останні, як правило, скіфських зразків. Власне милоградський тип складають залізні наконечники стріл у вигляді ромбічних і трикутних пластин із невеличким черешком. Рідкісними є також знахідки кінського спорядження. Значно більше прикрас — місцевих та імпортних: браслети, шпильки, підвіски, намисто. Кам’яні й крем’яні вироби є звичними: зернотерки, товкачики, ступки, сокири, точильні бруски, скребачки та ін. Загалом культура на тлі інших, сучасних їй культур постає доволі скромною. Відомо лише кілька золотих прикрас, античного імпорту немає зовсім, речі скіфських типів трапляються дуже рідко.

Походження милоградської культури пов’язують із лебедівською. Надалі носії милоградської культури розширили свій ареал на Волинь. Існування їх у різному оточенні спричинило певні відмінності в культурі, надавши їй локальної специфіки. У межах України виділяють три локальних варіанти: західноволинський (або горинський), житомирський і подніпровський (підгірцівський). У Київському Подніпров’ї милоградське населення співіснувало з тим, яке традиційно називають хліборобами лісостепової зони. Неширокою смугою вздовж Дніпра милоградські пам’ятки доходять до Трахтемирова. Відомі вони переважно за розвідками. У цій же смузі виявлено поодинокі фунтові поховання з випростаними скелетами, культурна належність яких розпізнається за посудом та своєрідними ажурними прикрасами. Саме на Київщині виявлено найбільше цих прикрас, які є однією з яскравих рис милоградської культури. Вони входили до скарбу, виявленого в 1915 р. на селищі поблизу с. Підгірні, знаходять їх і в деяких похованнях. Це великі шпильки із залізним стрижнем і бронзовим ажурним навершям, бронзові підвіски, бляхи. Хоча вони литі, складається враження, що їх немовби виплетено з тоненького дроту.

Рис. 14. Милоградські пам'ятки України: 1 — Підгірцівське поселення та скарб; 2 — курган поблизу с. Мізяки (за Є. О. Пешровською та Б. І. Лобаєм)

Рис. 14. Милоградські пам’ятки України: 1 — Підгірцівське поселення та скарб; 2 — курган поблизу с. Мізяки (за Є. О. Пешровською та Б. І. Лобаєм)

Згасання милоградської культури пов’язують із поширенням у середині II ст. до н. е. зарубинецької культури. Етнічну належність милоградців остаточно не з’ясовано. О. М. Мельниковська вважала їх невроми Геродота, яких багато хто з дослідників розглядав як пращурів слов’ян. С. Є. Рассад і н локалізує Невриду на Волині. Виходячи з походження милоградської культури та поширення балтських гідронімів на території Білорусі, дедалі більше дослідників схильні розглядати її як відгалуження балтських народів.

Юхнівська культура

Східними сусідами милоградців були носії канівської культури, територія якої охоплює Подесення та Посейм’я, сягаючи на північному сході верхів’їв Оки. Назву їй дано за городищем поблизу с. Юхнове Чернігівської області, дослідженим Д. Я. Самоквасовим ще в 70-ті роки XIX ст. Проте виділено культуру М. В. Воєводським у 1947 р. Попри тривале дослідження пам’яток канівської культури вона є найменш вивченою. Остаточно не з’ясовано і її датування — за О. М. Мельниковською, десь приблизно VII—НІ ст. до н. е.

Знана ця культура насамперед за городищами, хоча в її ареалі відомі й селища. Яків милоградській культурі, городища невеличкі (0,2—0,5 га), і лише деякі мають трохи більші розміри (Шабалинівське — 3 га). Влаштовані вони на високих мисах, що визначало систему оборони: схили ескарпували, а вал та рів зводили з напільного боку. Відомі також городища, обнесені валом і ровом по периметру.

Городища різняться системою забудови. Деякі з них (Кудлаївське, Благовіщенська Гора) поділені дерев’яною стіною на дві частини: більша з них, на краю мису, була забудована, менша — вільна, очевидно використовувалася для утримання худоби. Відомі городища, де житлово-господарчі комплекси розташовано попід валом, а центральна частина також була вільною (Случевське). Не виключено, що деякі городища було забудовано повністю, а деякі використовувалися як схованки та місця проведення обрядів. Будівлі — наземні та дещо заглиблені — зводили з дерева (із вертикально встановлених кілків чи з плоту) і обмащували глиною. Відомі також споруди на зразок зруба. Окрім осель звичайного розміру, виявлено великі будинки, які є прикметною рисою канівської культури. їх розділяли перегородками на менші приміщення. Окрім городищ, розвідками виявлено й селища. Однак розкопки на них майже не проводили.

Поховальні пам’ятки юхнівської культури маловідомі. Йдеться про поодинокі виявлені на городищах поховання — кремації із вміщенням останків у ямі (Кудлаївське городище) або поховання у випростаному стані (Мезинське городище).

Керамічний комплекс юхнівської культури скромний і доволі одноманітний. Представлений головним чином горщиками видовжених пропорцій з високо розташованими плечиками та невеличким денцем або приземкуватими, роздутими в середній частині. Оздоблено його просто — рядочком ямок, насічок, відбитків нігтя на шийці чи по краю вінець. Інколи ямки скомпоновано в трикутники вершиною вниз (фона) чи у вертикальні або навскісні стовпчики, які утворюють горизонтальну смугу. Трапляються прокреслений та перлинний орнаменти. Валик не притаманний. Доволі численним є мініатюрний посуд (рис. 15).

Із глини виготовляли й інші речі. Особливо часто трапляються прясельця, на відміну від посуду яскраво орнаментовані, а також різних типів важки — у вигляді конуса, кулі чи «млинців» з отвором. Прикметною рисою юхнівської культури є так звані рогаті цеглини — з видовженими кутами.

Металевих виробів знайдено мало, і вони не оригінальні. Прикраси (шпильки, браслети, сережки) дублюють форми лісостепового населення. Виявлено тут також ажурні прикраси на зразок підгірцівських. Зрідка трапляються вістря до стріл скіфського зразка, а також залізні знаряддя. Для виготовлення різних виробів широко використовували кістку та ріг (голки, проколки, руків’я, стріли, амулети).

Походження канівської культури В. А. Іллінська переконливо пов’язувала з бондарихинською культурою. Справді, є всі підстави вважати, що натиск кочовиків з півдня та хвилі мігрантів із Правобережжя лісостепової Наддніпрянщини змусили бондарихинців полишити свою територію й закріпитися у Подесенні. Однак не варто ігнорувати й думку тих дослідників, які вказують на зв’язок канівської культури з попередньою лебедівською. Усі три спільноти — бондарихинська, лебедівська, а потім і юхнівська — за стилем культури належать до світу народів лісової смуги, можливо, балтського кола. Наявність спільних рис між ними свідчить про те, що боротьба за життєвий простір змусила консолідуватися бондарихинське та лебедівське населення, унаслідок чого й виникла юхнівська культура. Можливо, саме належність до іншого етномовного світу спричинила певну ізоляцію юхнівців, так само як і милоградців, від південних сусідів. В усякому разі речей скіфського зразка тут мало, а грецькі імпорти сюди не доходили.

Рис. 15. Юхнівська культура (за В. П. Левенком та А. Є. Аліховою)

Рис. 15. Юхнівська культура (за В. П. Левенком та А. Є. Аліховою)

Більшість дослідників схильні ідентифікувати юхнівців з «не скіфським племенем» меланхленів Геродота (IV, 20, 100—102, 107, 119, 125). Хоча юхнівська культура на тлі скіфської та скіфоїдних культур постає доволі скромною та одноманітною, вона є помітним явищем у східноєвропейській історії. Зведення численних городищ — а їх нині відомо сотні — вказує на значний потенціал цієї спільноти, нову організацію життя у боротьбі за життєвий простір. Деструкція у юхнівському середовищі була викликана формуванням і розширенням нових етнокультурних масивів, зокрема зарубинецької культури.

В этот день:

  • Дни рождения
  • 1944 Родился Рик Эрс Фри Лики — кенийский палеоантрополог, автор многих открытий, сын Луиса Лики и Мэри Лики, муж Мив Лики.

Метки

Свежие записи

Рубрики

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Яндекс.Метрика