Скіфи

Яскраву сторінку в давню історію нашої землі вписали скіфи. Вона оживає не лише у блиску золота і чудернацьких образах, а й у динаміці подій, донесених писемними джерелами.

Скіфи за писемними джерелами

Античні автори приділили скіфам багато уваги. Це пояснювалося сусідством обох народів, а також роллю, яку відігравали скіфи у подіях тодішньої історії. Та серед усіх авторів перше місце, безумовно, посідає Геродот (484— 425). Виклад обширного фактажу щасливо поєднується у нього з даром письменника. Арістотель (384—322) вважав його визначним істориком, а римський мислитель Цицерон (І ст. до н. е.) влучно охрестив Геродота «батьком історії».

Народився майбутній історик у малоазійському м. Галікарнасс, але через політичні обставини змушений був залишити рідне місто й оселитися на о. Самос. Майже десять років свого життя він присвятив мандрам. Відвідав Передню Азію, Єгипет, острівну і материкову Грецію, Македонію, Фракію, а також, імовірно, Північно-Західне Причорномор’я — Ольвію. Останні роки життя провів у м. Фурії (Південна Італія). Помер, мабуть, в Афінах.

Наслідком цих мандрівок стала капітальна праця — «Історія». Перше знайомство публіки з нею відбулося 445 р. до н. е. в Афінах. Геродот часто бував там і входив до кола визначних діячів науки і культури, які групувалися навколо Перікла. Пізніше александрійські вчені поділили твір Геродота на дев’ять книг і кожну з них назвали ім’ям однієї з муз.

Головна тема Геродота — греко-перські війни. Цим пояснюється посилена увага історика до Переднього Сходу та Єгипту, де на той час панувала Персія, а також до народів Північного Причорномор’я, куди перський цар Дарій І Гістасп рушив приблизно у 514 р. до н. е., щоб начебто покарати скіфів за скоєне ними у Передній Азії. І тут Геродот уже не міг оминути увагою скіфів, які змусили лютих ворогів Греції — персів — ганебно втекти, через що й зажили слави непереможних.

Скіфський логос уміщено, головним чином, у четвертій книзі Геродота. Природні умови Північного Причорномор’я, обшири й етногеографія Скіфії та сусідніх земель, походження скіфів, їхнє перебування у Передній Азії, війна з Дарієм, релігія, побут, звичаї скіфських і нескіфських народів, імена скіфських царів — усе це ми знаємо, завдяки Геродоту. Від нього ми дізналися також про самоназву цього народу — сколоти, скіфами ж їх називали елліни. Достовірність багатьох свідчень Геродота підтверджена іншими писемними, а також археологічними джерелами.

На жаль, твори попередників Геродота відомі фрагментарно — за згадками пізніших авторів. Уперше етнонім скіфи засвідчено найдавнішим грецьким поетом Гесіодом (друга половина VIII ст. до н. е.). Окрім відомої поеми «Труди і дні», йому, мабуть, належить запис епічної поеми «Теогонія», уривки з якої доніс Страбон (VII, 3s 9). У ній фігурують гіппемолги (доярі кобил), які живуть в оселях на візках і яких названо скіфами.

Одним із найдавніших свідчень знайомства греків-іонійців зі скіфами є згадка про Колаксаєвого коня у поета Алкмана (друга половина VII ст. до н. е.) — вихідця зі столиці Лідії Сарди, який зажив слави своїми гімнами, зокрема пар-феніями — хорами для дівчат. Порівнюючи вроду виконавиць з прекрасними кіньми, він писав, що Колаксаїв кінь змагатиметься з лідійським. Одразу пригадується одна з версій Геродота про походження скіфів: першою людиною у їхній землі був Таргітай — син Зевса і доньки р. Борисфен. У нього було троє синів — Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай … (IV, 5—7). За В. Флакком, римським поетом І ст., період «діяльності» того царя — Колакса — сягає часів походу аргонавтів за золотим руном (поема «Аргонавтика»).

На рубежі VII—VI ст. до н. е. скіфи уже добре відомі в Європі. У поета Алкея (кінець VII—VI ст. до н. е.) з м. Мітілена (о. Лесбос), сучасника знаменитої Сафо, йдеться про Ахілла — володаря скіфської землі. Отож, скіфська земля сягала Північно-Західного Причорномор’я. Адже згідно з грецькими міфами герой Троянської війни Ахілл із поховального вогнища перенісся на о. Левке — сучасний о. Зміїний у гирлі Дунаю, і його посмертне життя було пов’язане з цим регіоном. Ахілла особливо шанували ольвіополіти.

Ясна річ, на цей час елліни знали скіфів не за чутками. Перекази про них живилися постійними зв’язками колоністів із метрополіями. Потребам такого спілкування слугували карти (першу карту світу склав у першій половині VI ст. до н. е. філософ Анаксамандр із Мілета), перієгеси — описи відомих грекам обширів (наприклад «Опис землі» Гекатея з Мілета), періпли — лоції для орієнтації моряків. Після перемоги скіфів над Дарієм їх почали залучати до грецького війська, а пізніше афіняни використовували їх як поліцейських. Тому навіть елліни, котрі зроду не бували у Північному Причорномор’ї, добре знали скіфів. Ця тема була присутня і в художніх творах.

V ст. до н. е. — час розквіту грецької драматургії, позначений іменами трьох великих трагіків — Есхіла, Софокла та Евріпіда, а також великого комедіографа Арістофана. їхні п’єси — це не лише художні твори високого ґатунку, а й своєрідна енциклопедія знань того часу, де звучала й скіфська тема. Вона певною мірою привертала увагу також учених — філософів Платона (427—348), Арістотеля, учня і друга Арістотеля Феофраста (372—288) — автора знаменитої «Історії рослин», якого називають «батьком ботаніки».

І все ж у IV ст. до н. е. інтерес до скіфів згасає, що призводить до їх ідеалізації. Найавторитетніший історик того часу Ефор оспівує бідних і справедливих абіїв та гіппемолгів, які з часів Гомера зберегли первісну чистоту і жили за законами природи — у рівності та злагоді, що зробило їх непереможними. Саме в такому середовищі міг зрости славетний Анахарсіс, котрого Ефор, за свідченнями деяких джерел, зарахував до Семи мудреців стародавнього світу. Надалі така ідеалізація знайшла прихильників серед римських поетів епохи Августа (Горацій, Вергілій та ін.).

Постать Анахарсіса (приблизно перша половина VI ст. до н. е.) є унікальною. Виходець із варварського світу потрапив до сонму наймудріших, що стояли біля витоків грецької філософії. Про нього, починаючи з Геродота, писали багато. Найповніші відомості наведено Діогеном Лаертським у трактаті «Про життя, вчення і вислови славетних філософів» (III ст.).

Загалом час злету Скіфії та її краху прямо не відбито в писемних джерелах. Але є свідчення, що відображають зміну зовнішньополітичної ситуації, зокрема піднесення Македонії та її конфлікт зі скіфами. Початок його викладено давньогрецьким істориком Феопомпом (377—300) в «Історії Філіппа Македонського», продовження — у мемуарах стратега Александра Македонського Птолемея, сина Лага. Цими джерелами користувалися Страбон, римський історик порубіжжя ер Пошей Трог («Історія Філіппа»), Курцій Руф (І ст.), Арріан (II ст.), Макробій (III—IV ст.) та ін.

Останні події історії Скіфії стосуються участі скіфів на чолі з Агаром (310/309 р. до н.е.) у боротьбі за боспорський престол на боці Сатіра II. Грецький історик Діодор Сицилійський (90—21 pp.) висвітлив їх у своїй праці «Історична бібліотека». Він подав іншу, аніж Геродот, версію ранньої історії скіфів (II, 43). Певних нюансів додали також Страбон, Помпей Трог і Гай Пліній Секунд Старший — визначний державний діяч Римської імперії, автор чудової «Природничої історії» (загинув у 79 р. під час виверження Везувію).

Уточнити хронологію подій ранньої історії скіфів дають можливість ассирійські джерела (скіфи у них фігурують як ішкуза). В них стверджується, що скіфи з’явилися у Передній Азії раніше, аніж це «розвідав» Геродот. Однак клинописні джерела, в яких ідеться про скіфів, обмежуються добою Асархаддона. Час володарювання скіфів у Передній Азії, яскраво описаний Геродотом (І, 103—106), має відлуння й у «Біблії»: у пророцтвах Єремії, Єзекіїля, Повторенні Закону, а також у «Таблиці (каталозі) народів» (Книга Буття).

Злет і падіння Скіфії

Скіфи гучно заявили про себе, з’явившись у 670-х роках до н. е. на кордонах могутньої Ассирії. Могутність та була ефемерною, оскільки трималася на силі зброї та постійних каральних експедиціях проти непокірних. Поява кочовиків з півночі — спочатку кіммерійців, а потім і скіфів під проводом Ішпакая додала їй нових ворогів. Проте Асархаддону (689—669) вдалося переманити скіфів на свій бік, що на деякий час призупинило агонію Ассирії. Мабуть, завдяки підтримці скіфів, очолюваних уже Партатуа (Прототій Геродота), їй удавалося чинити опір численним мідійцям, які прагнули скинути ассирійське ярмо. Тому перша спроба мідійського царя Кіаксара (625—585) захопити Ніневію провалилася. За Геродотом (І, 103—106), поразка Кіаксара започаткувала 28-річне панування скіфів у Передній Азії, які своїм невіглаством та здирством наводили жах на місцеве населення. Вони навіть мали намір завоювати Єгипет, але фараон Псамметіх І (664—610) відкупився дарунками.

Покінчив із цими безчинствами Кіаксар, який здолав скіфів і захопив у 612 р. до н. е. Ніневію. Через кілька років Ассирія відійшла в небуття, а володіння Мідії сягнули Північної Месопотамії. Останньою військовою епопеєю Кіаксара була війна з Лідією (590—585), на боці якої виступили також скіфи. 28 травня 585 р. до н. е. відбулося затемнення Сонця, що стало сигналом для примирення Кіаксара з лідійським царем Аліаттом. Після цього скіфи вже не згадуються у Передній Азії. Доба передньоазійських походів скінчилася.

За винятком драматичних подій, пов’язаних з вигнанням кіммерійців та поверненням скіфів із Передньої Азії, коли проти них повстало молоде покоління, прижите дружинами вояків від рабів (Геродот, IV, 3—4, 11 — 12), рання історія скіфів у Північному Причорномор’ї писемними джерелами не висвітлена. Проте є археологічні дані. В архаїчний період, коли інтереси скіфів були спрямовані до Передньої Азії, центр їхнього об’єднання містився у Передкавказзі. Цю територію розглядають як плацдарм для здійснення передньоазійських походів. Саме тут сконцентровано найдавніші та найграндіозніші поховання, які супроводжувалися багатствами, нажитими у військових походах. Це Келермеські кургани із масштабними жертвами коней і розкішним супроводом. В оформленні речей відчутні як попередня традиція, так і скіфська, й передньоазійська, а також їхнє переплетення, яке породило чудернацькі образи. Так, руків’я і піхви меча з кургану 1 облицьовано золотими накладками з ходою крилатих чудовиськ, на руків’ї церемоніальної сокири їхній грізний вигляд підкреслено натягненим луком, крила передано у вигляді риб. З архаїчних пам’яток особливу увагу привертають курган поблизу ст. Костромської (звідти походить знаменита бляха від щита у вигляді оленя), Нартанівські, Краснознам’янські, дещо пізніші Ульські кургани, серед яких і найвеличніший курган того часу із сотнями принесених у жертву коней.

Однак Північне Причорномор’я також перебувало у полі зору скіфів. їхні, хоч і нечисленні, поховання з’являються тут також у VII ст. до н. е. Припускають, що з цього часу розпочинається скіфізація (іранізація) лісостепового населення, оскільки прикметні риси скіфської культури поширюються й у хліборобському середовищі. Нам це видається проблематичним, оскільки так звана скіфська тріада (озброєння, оснащення коня і звіриний стиль) поширена й на інших просторах, наприклад у східних сусідів скіфів — савроматів.

Ситуація кардинально змінюється із завершенням передньоазійських походів скіфів. Кочовики, за влучним виразом А. Тойнбі, — супутники цивілізацій, звертають погляди до Північного Причорномор’я, де завдяки появі еллінів розгортається міське життя. Привабливе й недосяжне, воно манить скіфів. Та й північніший люд — хлібороби Лісостепу — мають доволі продуктів, аби торгувати з греками. Зайнявши степ, скіфи стали з’єднувальною ланкою цих двох світів, нерідко нав’язуючи свою волю сусідам. За Геродотом, на час походу Дарія скіфи були повновладними господарями причорноморських степів і змогли організувати достойну відсіч ворогові. Це надало їм ще більшого авторитету й сили, що незабаром відбилося на ситуації у цьому регіоні.

На початку V ст. до н. е. Причорноморська Скіфія поповнюється, як стверджує А.Ю. Алексєєв, за рахунок відтоку населення з Передкавказзя. У 496 р. до н. е. скіфи здійснили похід на Херсонес Фракійський (Геродот, VI, 40), проте на заваді скіфській експансії на захід стало могутнє фракійське царство Одрісів. Скіфи відійшли за Дунай, який став кордоном між обома царствами. Дружні стосунки між ними було закріплено шлюбом скіфського царя Аріапіфа з донькою фракійського царя Терсса. Ще однією дружиною Аріапіфа стала істріянка. Свідченням агресивної політики скіфів у цей час були сутички з агафірсами, які мешкали в Карпатському регіоні. Під час одного з таких зіткнень загинув Аріапіф, як стверджує Геродот (IV; 78), від руки царя агафірсів.

Мабуть, із активізацією скіфів пов’язане також скорочення хори Ольвії та зведення навколо міста мурів. Можливо, що місто потрапило під протекторат скіфів — Аріапіфа, а потім і його синів Скіла та Октамасада. В усякому разі в середині V ст. до н. е. Скіл (син Аріапіфа та істріянки) почувався в Ольвії як удома. Він мав там розкішний палац, дружину-еллінку й упродовж місяців не з’являвся у степу. Інтерес скіфів до Ольвії у першій половині V ст. до н. е. найімовірніше був викликаний тим, що саме цьому місту вдалося налагодити тісні стосунки з лісостеповими хліборобами. Не дарма Ольвія мала назву «торжище Борисфенітів». І скіфи не лише перебрали на себе функцію посередників у торгівлі. Заживши слави й багатства у передньоазійських походах, нащадки перших скіфських царів уже не могли зупинитись у своєму прагненні наживи. А цього можна було досягти, заручившись підтримкою лісостепових хліборобів. Починаючи з V ст. їхня активність у цьому напрямі набула загрозливих форм.

Рис. 6. Скіфська культура архаїчного часу: 1 – с. Підгородне; 2 - Темір-Гора; 3 - Ульський курган; 4 – с. Грушівка; 5 – с. Ковалівка; 6 — Перша Завалська Могила (за В. Ю. Мурішим)

Рис. 6. Скіфська культура архаїчного часу: 1 – с. Підгородне; 2 — Темір-Гора; 3 — Ульський курган; 4 – с. Грушівка; 5 – с. Ковалівка; 6 — Перша Завалська Могила (за В. Ю. Мурішим)

Міста Керченського півострова були змушені подбати про свою безпеку. У 480 р. до н. е. вони об’єднуються в Боспорське царство зі столицею у Пантікапеї. Очолили його Археанактіди. На Керченському півострові вони зводять Тірітакський вал та рів для захисту з боку степу. Стосунки скіфів із Боспором теплішають від середини V ст., з приходом до впади Спартокідів, тож IV ст. до н. е. — період розквіту Скіфії — пройшло під знаком миру й навіть співробітництва обох сторін. Скіфи допомогли боспорським царям здолати непокірну Феодосію. Боспорські правителі змушені були рахуватися з цією силою і, можливо, навіть сплачували скіфам данину. Тяжіння скіфів до Боспору пояснювалося тим, що саме на цей час припадає пік вивозу місцевого хліба до Афін. Задіяна у цій торгівлі скіфська знать неймовірно збагачувалася. Втілене в золото багатство мало звеличувати її і в іншому світі — потойбічному. Саме на IV ст. до н. е. припадає зведення величних курганів скіфських царів та знаті, могили яких уражають розкішшю та витонченими речами. Саме союз Скіфії і Боспору породив той феномен, що дістав назву скіфського золотарства. Виготовлені боспорськими ювелірами шедеври являють собою дивовижний сплав грецької майстерності й скіфського духу, скіфських смаків. Цілком можливо, що деякі речі, як, скажімо, знаменита пектораль, були виконані афінськими майстрами.

Однак у ньому розквіті вже помітні й тривожні ознаки кризи. «Золотою осінню» назвали IV ст. в історії Скіфії Ю. Г. Виноградов та К. К. Марченко. На тлі колосальних багатств аристократичних гробниць, відбувається зубожіння рядових кочовиків. Ідеться не лише про тисячі поховань зі скромним супроводом (декілька стріл у чоловічих похованнях чи скляне намисто та бронзові сережки у жіночих). Прикметнішою ознакою є початок седентаризаційного процесу — осідання скіфів та перехід до хліборобства. За лютої неприязні кочовиків до хліборобства це могло статися лише внаслідок їхнього цілковитого зубожіння — відсутності худоби, щоб кочувати. Уздовж низового Дніпра виникають селища і городища. Найбільше з них — Кам’янське, яке Б. М. Граков вважав столицею скіфів. Таку картину ми спостерігаємо й у низинах Дністра, а також на Керченському півострові. Формуються великі могильники, зокрема й ґрунтові.

Мабуть, у пошуках виходу з кризи цар Атей розпочинає експансію на захід — за Дунай, до фракійців. Здолати їх було неважко, оскільки після смерті Котіса І царство Одрісів розпалося. Якась частина скіфів осідає в Добруджі, й Атей обкладає даниною місцеве населення. Проте його намагання тут зіткнулися з інтересами царя Македонії Філіппа II. У 339 р. до н. е. 90-річний Атей загинув у бою, чимало скіфів потрапили в полон до македонян. Утім, після смерті Атея ніщо начебто не віщувало кінця. Саме на післяатеївський час припадає зведення багатьох царських курганів, зокрема й таких гігантів, як Чортомлик, Олександрополь, Огуз. У 331 р. скіфи знищили військо намісника Александра Македонського Зопіріона, який здійснив похід проти них, гетівта Ольвії. Пізніше Александр Македонський, який перебував у Бактрії, плекаючи надію завоювати Північне Причорномор’я, направив до скіфів посольство з дарунками. У 310 р. 30-тисячне військо скіфів брало участь у війні за боспорський престол на боці Сатіра, а онук Перисада знайшов притулок у Агара — останнього відомого, за писемними джерелами, скіфського царя.

І раптом життя у Степу завмерло. Степи запустіли, населення концентрується в долинах низового Дніпра, Дону й Дунаю та в передгір’ях Криму. Історія Великої Скіфії завершилася. Що сталося? Тривалий час дослідники були одностайними у цьому питанні. Вони вважали, що Скіфія загинула через навалу сарматів. Однак сьогодні цей аргумент піддано сумніву. Адже найпізніші скіфські поховання датують початком III ст., а сарматські поширюються з II ст. до н. е. Отож виходить, що сармати зайняли безлюдні степи. Нині висуваються й інші гіпотези щодо краху Скіфії: екологічна криза, спричинена посухою (С. В. Полін), або ж антропогенний чинник — зростання населення і, відповідно, худоби, що призвело до деградації пасовиськ (Н. А. Гаврилюк).

Комплекс скіфської культури

Якщо орієнтуватися на писемні джерела, а саме час появи кіммерійців, а згодом і скіфів у Передній Азії, то початок історії скіфів губиться щонайменше десь у VIII ст. Проте лише з середини VII ст. до н. е. (можливо, й дещо раніше — нині намітилася тенденція до подавнення скіфських архаїчних пам’яток) на території сучасної України та в Передкавказзі з’являються поховання, яким притаманний новий речовий комплекс. Це й визначає початок скіфського періоду, який збігається з появою у Північному Причорномор’ї перших грецьких колоністів, а завершується на рубежі IV—НІ ст. до н. е. У скіфській культурі виділяють два основних періоди: архаїчний (VII—V ст.) і класичний (IV — початок III ст.). Водночас V ст. до н. е. розглядають і як перехідну ланку між ними.

Культура скіфів постає як явище нове і яскраве. її новаторський характер визначається, по-перше, появою принципово нових речей, як, скажімо, захисний металевий обладунок воїна (шоломи, панцири, поножі, бойові паски, шити) і коня (налобники, нагрудники), бойові сокири та клевці, бронзові люстерка, навершя, литі бронзові казани, кам’яні блюда-вівтарики, ритони (посудини у вигляді рогу для питва), довгі бронзові ножі тощо.

По-друге, це новий стиль оздоблення й оформлення речей — так званий звіриний стиль, який став візитною карткою цієї культури. Втілений у предметному світі зооморфний код надає речам тієї витонченості, що переводить їх у розряд високого мистецтва. Як зазначав К. Леві-Строс, предмет, його функція і символіка утворюють єдину систему. Образи тварин заполонили скіфську культуру, стали її єством, блиску якому надавало й золото. Культура еліти матеріалізується у блиску золота, яке затьмарює попередні й наступні віки історії.

Врешті, й відомі раніше речі набувають іншого вигляду. Удосконалюються також лук і стріли. У навколишньому світі скіфи славилися як найвправніші стрільці, і їм навіть приписували винайдення лука (Пліній Старший). Великого поширення набувають списи та дротики, а також мечі й кинджали. Руків’я та піхви парадних мечів виблискували золотом. Зазнали змін і посуд, кам’яні статуї тощо.

Більшість указаних речей, зокрема новацій, не має прототипів у причорноморських старожитностях, а їхня несподівана поява немов ілюструє одну з оповідей Геродота — про прихід скіфів із Азії. Особливо ревно обстоював цю ідею О. І. Тереножкін. Однак були й скептики, які заперечували таку можливість, вважаючи скіфів автохтонами, як, скажімо, Б. М. Граков. Тому XX ст. пройшло в палких дебатах з приводу походження скіфів.

Спочатку увагу дослідників привернула Передня Азія (що видавалося цілком логічним). З’явилася приваблива ідея, що скіфська культура (зокрема звіриний стиль) сформувалася під час перебування скіфів у даному регіоні. Цьому сприяли сумісні знахідки передньоазійських речей та речей, виконаних у скіфському стилі, виявлених на території Скіфії (Мельгуновський курган, Келермеські пам’ятки тощо), а також знахідки в Зівіє (Саккизький скарб) в Іранському Курдистані. Скарб поєднує речі урартські, ассирійські, скіфського типу (псалії, бутеролі), а також східні речі, оформлені у близькому до скіфського стилі. Однак цей факт дослідники оцінювали по-різному. Для одних Саккизький скарб став свідченням перших кроків формування скіфського звіриного стилю (А. Годар, М. І. Артамонов, Д. С. Раєвський та ін.). Б. М. Граков, який дотримувався думки, що передньоазійській традиції такий стиль не притаманний, вважав скарб свідченням перебування скіфів у Передній Азії.

P. Гіршман навіть припускав, що це могла бути могила скіфського царя Мадія хоча обставини знахідки остаточно не з’ясовані.

Водночас пошуки велися й у інших напрямах — далі на схід, де фігуративне мистецтво мало глибокі корені і знайшло вираз в оленних каменях, поширених у Центральній Азії та Південному Сибіру. Тут принципове значення мало відкриття М. П. Грязновим грандіозного царського кургану Аржан у Туві. У комплексі знахідок дощенту пограбованої усипальниці архаїчні речі чорногорівського зразка (вудила, псалії) поєднувалися з речами, виконаними у скіфському звіриному стилі. Це, зокрема, чудова велика бронзова бляха від щита у вигляді хижака, що згорнувся калачиком, навершя з фігурками гірського барана та ін. Дата спорудження кургану — рубіж FX—VIП ст. до н. е. (за Л. С. Марсадоловим) — визначила пріоритет цього регіону у розв’язанні проблеми походження скіфського звіриного стилю, зокрема деяких його образів. Приблизно цим же часом датують і зразки скіфського звіриного стилю, виявлені у кочівницьких похованнях Північного Китаю (А. А. Ковальов). Там же знаходять прототипи й інших речей, зокрема шоломів (А. Ю. Алексєєв). З Центральною Азією пов’язують походження кам’яних стел, мечів, люстерок з ручкою-вушком на звороті, навершів, казанів, деяких рис поховального обряду. Це не виключає того, що в формуванні скіфської культури певну роль могли відігравати й передньоазійські походи. Авторитетний скіфолог і знавець військової справи Є. В. Черненко обстоює передньоазійське походження скіфського захисного обладунку. Слід вказати також на вплив кавказьких народів, що здавна славилися майстрами-металургами. Так, деякі дослідники схильні пов’язувати скіфський акінак з мечами кабардино-п’ятигорського типу кіммерійського часу.

Рис. 7. Поховання вельможної скіф'янки. Мелітопольський курган (за О. І. Тереножкіним і Б. М. Мозолевським)

Рис. 7. Поховання вельможної скіф’янки. Мелітопольський курган (за О. І. Тереножкіним і Б. М. Мозолевським)

Таким чином, автохтонна гіпотеза походження скіфів утрачає прихильників, а їхню появу у Північному Причорномор’ї пов’язують із новою хвилею азійських кочовиків. Скіфську культуру оцінюють як сплав різних компонентів — привнесених, головним чином, з глибин Азії та частково місцевих, злиття яких відбувалося за умов передньоазійських походів, що були каталізатором цього процесу.

Поховальні пам’ятки. Усе розмаїття скіфської культури наочно постало завдяки розкопкам курганів. Поховання розподіляються у часі нерівномірно. На архаїчний час припадає 200—300 поховань, на IV ст. — тисячі. Вони демонструють значне соціальне та майнове розшарування скіфського суспільства.

Рис. 8. Чаша з Гайманової Могили (за В. І. Бідзілею)

Рис. 8. Чаша з Гайманової Могили (за В. І. Бідзілею)

Більшість поховань рядових общинників архаїчної пори впущено в давні кургани і здійснено у невеликих ямах, перекритих деревом (рис. 6). інвентар їх доволі скромний — стріли, деталі сагайдака та кінської вуздечки, зрідка — ліплений горщик, точило, люстерко тощо, а також — жертовна їжа (кістки худоби, поруч залізний ножик). Водночас скіфи розпочинають і власне курганне будівництво. Насипами відмічено поховання верхівки. Такі могили вирізняються розмірами та облаштуванням і нерідко відмічені кам’яною стелою: просторі ями, перекриті чи облицьовані деревом або камінням, зведені на поверхні дерев’яні гробниці. Високий соціальний ранг похованих засвідчує й супровід, зокрема золоті та імпортні речі. Одне з найбагатших поховань першої половини VII ст. до н. е. виявлено в 1763 р. у Мельгуновському (або Литому) кургані на Кіровоградщині.

Зміна поховального обряду простежується з V ст., коли набувають поширення підбої та катакомби. Абсолютну більшість поховань IV ст. до н. е. здійснено саме в них. Така могила складається із двох частин: вхідної ями та поховальної камери, влаштованої збоку. Невеличку нішу, вириту у поздовжній стінці вхідної ями й розташовану паралельно їй, називають підбоєм. Камери катакомб розміщені під землею і з’єднані з вхідною ямою вузьким лазом або коридором-дромосом. Обрядженого небіжчика клали випростано, головою у більшості випадків на захід, поруч клали їжу та різні речі: у чоловічі поховання — переважно зброю, у жіночі — прикраси, прясельця, люстерка. Вхід до камери закривали заслоном із дерева чи каменів.

Розквіт курганного будівництва припадає на IV ст. до н. е., коли було зведено тисячі курганів. Нерідко вони утворюють великі могильники. Насипи різняться розміром — від ледь помітних сьогодні до колосальних споруд, що сягають 20 м заввишки. Будівництво їх провадилося за певними канонами й було спрямоване на збереження цих святинь. У той час були споруджені най грандіозніші за всю історію курганного будівництва у степу кургани — над похованнями скіфських царів та аристократії. Сконцентровані вони в пониззі Дніпра. Поховання здійснено у глибоких (до 15 м) просторих покоях складної конструкції — з нішами для поховання основних осіб та супроводу, розміщення поховальних дарів (рис. 7). Небіжчика клали у пишному вбранні, розшитому золотими платівками, та в дорогих прикрасах, поруч, а також у спеціальних приміщеннях, клали різні речі, ховали слуг і коней. Попри нещадне пограбування могил, у них виявлено чимало шедеврів. Це, насамперед, срібна з позолотою амфора з кургану Чортомлик; золотий гребінець, увінчаний скульптурною сценою битви скіфів, з кургану Солоха; витончені речі, зокрема прекрасні золоті й срібні вуздечні набори, з кургану Огуз; пектораль із Товстої Могили; чаша і кубок із зображенням скіфів із Гайманової могили (рис. 8) та Куль-Оби; чудові речі з Братолюбівського кургану та ін.

Скіфський звіриний стиль

Найяскравішою рисою скіфської культури є звіриний стиль. Його виникнення, мабуть, пов’язане з самою природою кочового суспільства, яке завдяки мобільності та войовничості набуло певних переваг над осілими народами, певної свободи у виборі життєвого простору. Це висунуло на перший план могутніх ватажків, військову аристократію, яка мала закріпити своє лідерство у знаковій системі. Образ звіра найкраще відповідав духові цього середовища, тому й набув поширення передусім в оздобленні обладунку воїна та коня, а також ритуальних і престижних речей.

Техніка творення зооморфних образів різнилася залежно від матеріалу, з якого виготовлялися ті чи інші речі, і їхнього призначення. Більшість золотих виробів використовувалася для оздоблення парадної зброї, одягу, чаш, тобто призначалася для розміщення на площині. Тому зображення тварин витиснено із листового золота. Деякі речі, а також окремі деталі із золота виготовляли у вигляді фігурок тварин чи їхніх частин шляхом литва, тому вони мають вигляд скульптурок чи високого рельєфу. Всеосяжність зооморфізації, особливо за архаїчного часу, зумовила втілення образів тварин і в інших матеріалах: бронзі, кістці, залізі, можливо, навіть дереві. Більшість таких виробів мали утилітарну функцію. Вони демонструють дивовижну єдність форми (функції) речі з образом тварини. Вирізавши голівку на одному кінці й копитце на іншому, псалій перетворювали у стилізовану фігурку тварини; круглу бляху виготовляли у вигляді згорненого калачиком хижака; залізний бубонець із закрученим угорі кінцем ставав голівкою хижого птаха.

Репертуар зображень містить, насамперед, образи хижаків (пантера, лев, рись, барс, орел, вовк, а також дикий кабан). У них виразно простежується бажання посилити функцію речей: додати воїнові та його вірному товаришеві коневі сили, спритності, наснаги до перемоги, навіть агресивності. Звідси й акцентація уваги на певних органах: велике вирячкувате око, гарячі роздуті ніздрі, непропорційно великий хижий дзьоб, вишкірені зуби. Цей прийом вилився в передачу образу через його прикметну рису, тобто в заміну цілого частиною: могутнім дзьобом чи кігтем, лапою, крилом, голівкою або протомою. Акцентація уваги на певних рисах (органах) призвела до передачі їх знову ж таки звіриними образами. Кігті пантери з Келермесу виконано у вигляді стилізованих фігурок пантери у позі калачиком, низку їх розмішено й на хвості. Цей прийом дістав назву «зооморфного перевтілення». На деяких виробах поєднання різних образів, плавне перетікання одного в інший, їхня мінливість і загадковість утворюють таке плутане мереживо, що недосвідчене око може сприйняти його як загадковий візерунок. Поєднання різних образів — завершених чи у вигляді знака-органу (риси) — нагадує закодований у шараді текст. Особливо це притаманне звіриному стилю архаїчної пори.

Водночас були поширені й образи «мирних» тварин — травоїдних (олень, козел, баран, кінь), а також риб і водоплавних птахів, /хні зображення доволі реалістичні, хоча й не позбавлені гіперболізації деяких рис та мотиву зооморфного перевтілення (гіллясті роги оленя уздовж усього тулуба закінчуються стилізованими голівками птахів). Третю групу становлять синкретичні образи. Загалом зображення тварин постають неначе виокремленими із навколишнього світу, і це враження інколи навіть підкреслюється розмежувальними лініями.

Рис. 9. Скіфська стела, с. Тернівка (за В. Ю. Мурзіпим)

Рис. 9. Скіфська стела, с. Тернівка (за В. Ю. Мурзіпим)

Сюжетні композиції поширюються з V ст. до н. е. і передають сцени нападу хижаків на травоїдних, шматування. У ролі хижаків нерідко виступають фантастичні крилаті істоти — грифони — з тулубом кошака й орлиною головою на довгій з гребенем шиї. На центральній сцені нижнього ярусу пекторалі такі чудовиська шматують коней, на бокових — лев і пантера накинулися на оленя і кабана. «Поле битви» та постаті тварин облямовано овами, поміж звірами інколи вклинюється розетка. Таким чином, звіриний стиль доповнюється рослинним, який особливо пишно розквітає у IV ст. до н. е. Настає «золота ера» звіриного стилю, золоті вироби витісняють кістяні й бронзові.

Проте лишилася одна сфера, куди золото не проникло. Це — бронзові або залізні навершя, пов’язані, очевидно, з парадними та поховальними кортежами, штандартами. Вони являють собою металевий штир чи трубку, увінчані повним або частковим зображенням звіра, птаха, дерева чи антропоморфа. Інколи зображення розміщено на кулястому ажурному «постамент!» з кульками всередині, що нагадує брязкальця. Мелодійно звучать і навершя з підвішеними маленькими дзвониками.

У V ст. до н. е. набувають поширення й антропоморфні зображення (рис. 9). Їх представлено як повними, так і частковими фігурами. Особливо популярними були нашивні бляшки із зображенням голови людей різного віку, статі й навіть раси — анфас чи профіль, з різними зачісками та головними уборами. Повні фігури представлено як окремими зображеннями, так і груповими — сюжетними. На тлі усталених образів та сюжетів трапляються оригінальні композиції. Усі ці зміни демонструють еллінізацію скіфського мистецтва, як і втілення грецьких міфологічних тем на речах, призначених для скіфів (голівки Горгони, танцюючі менади, сюжети троянського циклу).

Хоча ми вживаємо слово «оздоблення», значення різних образів не обмежувалося естетичною функцією. Поява фігуративних зображень відбиває нове бачення світу, нову ідеологію. Тому зміст їх можна осягнути лише в контексті міфотворчості скіфів, що стосувалася двох основних моментів: їхнього походження і сонму божеств — творців та охоронців світу, покровителів усього живого, стражів порядку.

Релігія

Основою релігії є віра у надприродні сили — таємні й могутні, що правлять світом. На підтримку зв’язку із ними спрямовано певні дії, що являють собою обрядову сторону релігії. Усвідомлення себе часткою Космосу перетворювало кожну дію на ритуал, закріплений у звичаях. їх виконання здійснювалося, можна сказати, автоматично. Водночас цей глобальний зв’язок мав підтримуватися також спеціальними у тому числі й колективними діями. Такі ритуали здійснювалися за певним сценарієм і з участю посередників, здатних долати різні світи і транслювати волю та накази сил, що правлять світом. Обидві ці сторони, хоча й не повною мірою, знайшли відображення в писемних та археологічних джерелах.

За Геродотом (IV, 59), скіфський пантеон включав сім верховних божеств, значущість яких підкреслювалася послідовністю переліку, а функції — паралелями з грецькими божествами. Найбільше скіфи шанували Табіті (Гестію), потім Папая (Зевса) та його дружину Апі (Гею), після них — Гойтосіра (Аполлона), Аргімпасу (Афродіту Небесну), Геракла й Арея, а царські скіфи — ще й Фагімасада (Посейдона). Папай-Зевс і Геракл, а також Апі (у вигляді діви-змії) фігурують і в етногонічних легендах на сюжет про трьох братів. Можливо, іншим іменем Апі було Ора — так звали матір Колаксая, за В. Флаком (Аргонавтика, VI, 48—68). Антропоморфні зображення трактують як своєрідну ілюстрацію скіфського пантеону та етногенетичних міфів (Б. М. Граков, С. С. Безсонова, Д. С. Раєвський та ін.).

Обрядова сторона вірувань відображена Геродотом в описі поховального ритуалу (IV, 71—73), охорони і щорічного свята на честь золотих священних дарунків (IV, 5—7), військових звичаїв тощо. Головна їхня сутність зводилася до принесення жертв, насамперед, худоби. Серед служителів культу згадуються віщуни, які ворожили на вербовій лозі, та енареї (євнухи), «інструментом» яких були смужки липової кори (IV, 67—69).

Своєрідність скіфського пантеону полягає в тому, що його очолювало жіноче божество — богиня вогню Табіті. її верховне місце підкреслювалося метафорою «цариця скіфів» (IV, 127), а причетність до священного царського вогнища тим, що клятва богами царського вогнища («царськими Гестіями») вважалася найбільш значущою, а її порушення могло викликати хворобу царя. Зображення Табіті зазвичай убачають у такому сюжеті: жінка на троні з люстерком у руці, перед нею стоїть чоловік.

Божественна пара Папай і Апі втілює ідею союзу неба і землі. Папая — бога неба і прабатька скіфів — зображено на наверші з Лисої Гори у вигляді світового дерева, стовбур якого зливається з фігурою бога-творця. Його дружина Апі завдяки своєму імені (з давньоіранського — вода) асоціюється із вологою землею. Виходячи з етногонічних легенд, вона постає як напівдіва-напівзмія. Цей образ передано в скіфській іконографії у вигляді жінки, тулуб якої закінчується пишними закрученими вгору пагонами, зміями чи драконами.

Гойтосір, як і Аполлон та авестійський Мітра, — божество Сонця і світла, охоронець худоби, а отже стрілець і переможець чудовиськ. Натомість Аргімпаса за аналогією з Афродітою Небесною та її близькосхідними аналогами постає як богиня родючості, Володарка звірів, покровителька дикої природи. Образ її можна розпізнати в зображеннях богині в оточенні звірів.

Жорстоким богом війни постає Арей, символом якого був меч. Лише йому зводили святилища та приносили в жертву не тільки худобу, а й людей — із числа полонених (Геродот, IV, 62). Відчутним є також культ військової звитяги (IV, 64—66), яку всіляко заохочували: лише доблесним воїнам цар виділяв частку здобичі, а номарх щороку пригощав їх вином. Першу перемогу над ворогом відзначали, п’ючи його кров, а подвиги підкреслювали атрибутами зі шкіри вбитих ворогів та чашами з черепів. Угоду про дружбу (звичай побратимства) скріплювали питтям вина, змішаного з кров’ю учасників церемонії, куди занурювали зброю. Цю сцену зображено, на золотих бляшках.

Хоча Геродот обмежує скіфський пантеон антропоморфними божествами, не виключено, що вони мали й зооморфні інкарнації. Виходячи з популярності зооморфних образів, Р. Гіршман висунув припущення про «теріоморфну концепцію світу» у скіфів. Справді, в наборі образів, їхньому розташуванні на виробах є натяк на те, що різні сфери буття — реального (природні й соціальні явища) та міфічного — асоціювалися з певними тваринами. В індоіранській традиції їм приписували здатність долати різні світи, завдяки чому вони виступали помічниками шамана (а скіфську релігію відносять саме до цього зразка), їх приносили в жертву всім богам. Суттєва роль відводилася їм і в поховальних обрядах. Оскільки перехід у небуття сприймався як мандрівка у потойбічний світ, тварини виконували роль поводиря і, перетинаючи різні сфери, підтримували єдність світу. Його одвічна суперечність (дихотомія життя/смерть), можливо, знайшла відображення у сценах шматування, які, ймовірно, являють собою метафоричне зображення смерті. Долання її здійснювалося долученням до світу пращурів, уособленням якого виступав, мабуть, Колаксай — перший володар священних дарів, на честь яких щорічно влаштовували свято, він же — перший цар, ім’я якого означало Сонце-цар.

Таким чином, не маючи писемності, скіфи вдалися до зоо- й антропоморфних кодів для «запису» уявлень про Всесвіт і своє місце в ньому. Цю самобутність світовідчуття, притаманну скіфській культурі, чудово виразила Л. Костенко:

Нема письмен — є дивне сяйво казки. Лук золотий натягує стрілець. Летить грифон. І золоті підпаски Надвечір доять золотих овець.

В этот день:

  • Дни рождения
  • 1908 Родился Уиллард Франк Либби — американский химик, разработчик метода радиоуглеродного датирования. Этот метод используют археологи, почвоведы и геологи для определения возраста биологических объектов.

Метки

Свежие записи

Рубрики

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Яндекс.Метрика