Сармати. Пізні скіфи. Таври

Східними сусідами скіфів були сармати. Давні автори спочатку називали їх савроматами. Зокрема Геродот із цього приводу писав, що за Танаїсом (Доном) — не скіфські краї, там мешкають савромати. Цей етнонім, на думку М. Фасмера, походить від давньоіранського «саоромат» й означає «оперезаний мечем», «той, хто носить меч». Савромати займали величезні простори від Дону до Південного Приуралля. Пізніше, вже як сармати, вони з’явилися на території нашої країни.

Поява сарматів у Північному Причорномор’ї

Поширена й досі традиція пов’язувати загибель Скіфії з навалою сарматів не підтверджується повною мірою джерелами. Поштовхом для таких висновків стала оповідь Діодора Сицилійського (Історична бібліотека, II, 43, 44). Савромати, стверджував він, були виведені скіфами із Мідії і поселені на Танаїсі; у подальшому, посилившись, вони розгромили скіфів і перетворили їхню країну на пустелю. Але Діодор жив у І ст. до н. е., тож ніяких конкретних даних про те, коли саме розвивалися ці події, у нього немає. Більше того, оскільки в переказі фігурують Мідія і савромати, а не сармати, то, найімовірніше, йдеться про якусь війну в давній період історії цих народів.

Надійнішим документом є декрет на честь Протогена. Ним вдячні громадяни Ольвії вшанували патріота, який виділяв значні кошти на будівництво оборонних споруд, щоб захистити рідне місто від варварів. Серед тих, хто допікав Ольвії, згадується й цар сайїв Сайтафарн. Отож, декрет фіксує появу під стінами Ольвії нових вояків, ясна річ, не скіфів, оскільки ольвіополіти їх добре знали, але також іраномовних (на це вказують етнонім та ім’я царя). Ними могли бути сармати. Дату цього документа — рубіж III—II ст. до н. е. — можна вважати першою згадкою про сарматів на території нашої країни.

Однак нову етнополітичну карту Північного Причорномор’я подав Страбон. Його капітальну працю «Географія» у 17-ти книгах ми вже згадували. Так от, за Страбоном, західну околицю степів, між Дунаєм і Дніпром, займали гети і тірагети (фракійці), язиги, сармати царські та якісь угри. Далі на схід, між Дніпром і Доном, мешкали роксолани (VII, 3, 17). Аорси кочували між Меотідою і Каспієм, а сіраки — на південь від них (XI, 5, 7—8). Скіфи заселяли низини Дніпра та степовий Крим. Цю область, як і частину Добруджі (історична область в Румунії), Страбон назвав Малими Скіфіями. Таким чином, Страбон назвав не лише нових господарів причорноморських степів, а й їхні угруповання. Західне «крило» представляли язиги, східне — роксолани.

Про який час ідеться у цій етнокарті: той, коли вчений завершив свою «Географію» (7 р. до н. е.), чи раніший? Тут привертає увагу одна деталь. Роксолани були відомі Страбону тим, що їхній цар Тасій направив на допомогу цареві скіфів Палаку 50 тис. вояків для боротьби з Херсонесом. Це повідомлення перегукується з однією точно датованою подією, висвітленою у писемних джерелах і декреті на честь Діофанта, знайденому в Херсонесі. Херсонес дуже потерпав від скіфів, і 110 р. до н. е. понтійський цар Мітрідат VI Євпатор направив на допомогу місту свого полководця Діофанта. Той розгромив не лише скіфів Палака, а й їхніх союзників ревксиналів, за що вдячні херсонесіти й увічнили його. Тих ревксиналів дослідники схильні ототожнювати з роксоланами Страбона. Отже, з кінця II ст. до н. е. роксолани були сусідами і союзниками пізніх скіфів.

Подальші зміни на етнополітичній карті Північного Причорномор’я зафіксував Пліній Старший (І ст.), з творів якого уціліла енциклопедична праця «Природнича історія» (у 37 книгах). У переліку народів, не в усіх подробицях зрозумілому, першими на північ від Дунаю згадано гетів (вони ж даки), за ними — сарматів, і серед них аорсів (вони ж гамаксобії, з давньогрецької — ті, що живуть на візках, тобто кочовики), потім аланів і роксоланів. Таким чином, сарматське населення поповнилося новими прибульцями зі сходу — аорсами й аланами. «Величні царі Аорсії» фігурують і в одній з епіграфічних пам’яток І ст. А де ж язиги? Пліній знає їх у Паннонії (Угорська низина), як і його молодший сучасник, визначний римський історик Тацит (Аннали, XII, 29—30). А знаменитий олександрійський учений Клавдій Птолемей (II ст.) прямо називає язигів у Паннонії переселенцями (Географія, III, 5, 1). Це, до речі, добре підтверджується й археологічними даними. Туди вони відкочували, мабуть, під тиском своїх родичів.

Таким чином, сарматське населення України постійно поповнювалося прибульцями зі сходу, а сама Сарматія досягла величезних розмірів, поділяючись на Азійську і Європейську.

Політична історія сарматів

За писемними джерелами сармати постають як кочовий войовничий народ. Особливо яскраво описали їхній побут Помпоній Мела — старший сучасник Плінія (свою працю «Хорографія» він завершив десь у 44 p.), а також В. Флакк (Аргонавтика, II, 176; V, 424 і далі). їхня поява в Європі припадає на час піднесення Риму та його експансії. Більше того, вся історія сарматів вершилася на тлі запеклого протистояння Риму і варварського світу. Вони не були сторонніми спостерігачами цих подій.

Першою міжнародною подією, в якій брали участь сармати, були Мітрідатові війни, детально описані грецьким істориком Аппіаном, який жив у III ст. («Римська історія» у 24 книгах). Запеклий ворог Риму Мітрідат VI Євпатор прагнув створити не менш могутню державу, привернувши на свій бік грецькі міста Північного Причорномор’я (експедиції Діофанта). Протистояння Понтійського царства і Риму сягнуло піку в 74—63 pp. до н. е. У цих війнах на боці Мітрідата брали участь сіраки, язиги царські та скіфи. Мітрідат зазнав поразки, зокрема й через зраду власного сина Фарнака. Обдурений римлянами, Фарнак (за зраду батька він дістав лише Пантікапей) намагався відвоювати батьківські володіння і з цією метою також заручився підтримкою сарматів (Страбон, XI, 5, 8). Ці події наблизили сарматів до Боспору. Можливо, за їхньої підтримки владу в Пантікапеї захопив Асандр. В усякому разі присутність сарматів у цьому місті з середини І ст. до н. е. є відчутною (поява в матеріальній культурі їхнього ліпного посуду, озброєння, речей із тамгами, зображення на надгробках).

Не обійшлося без сарматів й у розв’язанні конфлікту за боспорський престол між Мітрідатом VIII і його молодшим братом Котісом (середина І ст.). Ці події детально описані визначним римським істориком, молодшим сучасником Плінія Старшого Тацитом (Аннали, XII, 15—21).

Наприкінці І ст. до н. е. сармати закріпилися і на Правобережжі Дніпра і досягли Дунаю, що призвело до прямих зіткнень із римлянами. Хоча Август (31 р. до н. е. — 14 р. н. е.) вів із ними переговори, це не завадило сарматам здійснювати походи за Дунай. Перше зіткнення відбулося в 16 р. до н. е. Тоді Люцій Тарій Руф погромив сарматів. Невдалою для них була також вилазка в 6 р. до н. е. (Діон Кассій. Римська історія, IV, 20, 3; V, 30, 3—4; LX, 30, 3). Однак це не зупинило кочовиків, і на початку н. е. вони таки зайняли пониззя Дунаю (Страбон, Овідій). Це змусило римлян створити провінцію Мезію, яка протистояла сарматам зі змінним успіхом. Тацит описав два нашестя роксоланів на Мезію: у 67 р. вони знищили дві римські когорти, але взимку 68/69 р. зазнали поразки від Марка Апонія Сатурн і на. Це не завадило Риму залучити сарматів для утвердження на престолі Веспасіана (Історія, І, 79; III, 17—34). Напади на Мезію тривали і за правління Тіберія та Доміціана (Светоній. Тіберій, III, 41; Доміціан, 31).

На початку н. е. сармати спрямували свою експансію і в північному напрямі. Вони вторгнулися на обшири Середньої Наддніпрянщини, де в цей час була поширена зарубинецька культура. Накоївши тут лиха, на середину II ст. вони полишили цю територію.

Потерпала від сарматів і Ольвія, про що повідомляв блискучий грецький оратор Діон Хрисостом, який відвідав це місто близько 100 р. (Борисфенітська промова). Активність сарматів у І ст. пов’язують із правлінням царів Фарзоя та Ініємєя. Вони не згадуються у писемних джерелах, їхні імена відомі за монетами, які карбували в Ольвії. Цей факт, на думку дослідників, свідчить про можливість протекторату сарматів над Ольвією. Не мав спокою від сарматів та їхніх союзників скіфів і Херсонес, який був змушений звертатися за підтримкою до Риму. Намісник Мезії Плавтій Сільван у 63 та 64 pp. здійснив сюди воєнні експедиції, а в Херсонесі та інших містах було розташовано римські гарнізони.

Не менш бурхливим було і II ст. У 105 р. Риму вдалося здолати «лютих» даків, але це не зупинило сарматів. Вони дошкуляють Ольвії, на допомогу якій Рим посилає загін піхотинців. З початку II ст. сармати змусили Рим сплачувати їм постійну данину, а коли той спробував зменшити її, взялися за мечі. У 117 р. імператор Траян змушений був поновити данину в тому ж обсязі. В наступні роки сармати уклали союз з іншими варварами — германськими племенами маркоманів, квадів, вандалів, а також язигами й даками. Вони постійно нападають на Римську імперію, про що свідчать так звані Маркоманські війни (168-175 і 178-180 pp.).

На зламі II—III ст. на півдні нашої країни з’явилася ще одна грізна сила — готи — прибульці зі Скандинавії. Одне із їхніх угруповань (візіготи) зайняло Подністров’я, інше (остроготи) — Приазов’я. Під їхнім натиском упало Пізньоскіфське царство. Очолювані готами загони сарматів громили Римську імперію зі сходу і заходу — морем і суходолом. Серія воєн III ст. дістала в писемних джерелах назву Скіфських, хоча основними дійовими особами на цей час були вже готи й очолювані ними сармати.

У 375 р. в Північне Причорномор’я зі сходу вдерлися гуни. У своєму русі на захід вони, мов вихор, підхопили готів і сарматів (аланів) і дійшли аж до Франції. Інші угруповання готів та аланів переселилися до Римської імперії, й опинилися у Південній Франції, а потім і в Іспанії. Однак алани там не прижилися і переправилися до Північної Африки, де їхні сліди загубилися.

Сарматська культура

Сармати були типовими кочовиками, тому їхні пам’ятки представлено лише похованнями. Хоча сарматський період значно триваліший, аніж скіфський, кількість сарматських поховань набагато менша. За даними О. В. Симоненка, відомо близько 1300 поховань. Сарматські кургани за своїми розмірами також поступалися скіфським.

Проникнення сарматів на територію нашої країни засвідчується появою на Лівобережжі Дніпра впускних поховань у давніші кургани у вигляді видовжених (вузьких) ям. Трупопокладення орієнтовані головою на північ. Ці поховання, датовані 11—1 ст. до н. е., засвідчують формування Європейської Сарматії. Супровід їх доволі строкатий і включає не лише сарматські речі, а й імпортні. Судячи з поховань, сарматські воїни були озброєні кинджалами й мечами з серпоподібним навертям або зі штирем для насадки руків’я, лише зрідка трапляються залізні наконечники до стріл. У похованнях знаті трапляються ще й шоломи південногрецьких та північноіталійських зразків, кінські вуздечки, до складу яких входили й фалари — круглі, напівсферичної форми, срібні з позолотою бляхи. Серед інших речей — люстерка зі штирем для насадки руків’я або й без ручки, ліпний (горщики, кухлі, миски) та гончарний античний посуд (канфари, бальзамарії, кухлі тощо), а ще бронзові латенські (кельтські) фібули — доволі поширені за тих часів.

Наприкінці І ст. до н. е. сарматські поховання з’являються також на Правобережжі Дніпра і згодом сягають Молдови та Мунтенії (історична область у Румунії), а на півночі — широти Києва. З’являються курганні могильники, поховальний обряд стає різноманітнішим: могили у вигляді вузьких ям доповнюються квадратними (небіжчиків у них покладено по діагоналі), підбоями й катакомбами. Супровід доповнюється римськими речами, зокрема металевим посудом провінційно-римських зразків (корці, тазки, цідилки, кухлі), курильницями (прикметна риса сарматської культури), мечами нових типів — з кільцевим навершям, виробами із золота з голубими вставками (золотаво-бірюзовий стиль). Нерідко речі помічено тамгами — значками, які становлять ще одну прикметну рису сарматської культури. Особливою розкішшю вирізняються царські поховання: Ногайчинський курган у Криму, Соколова могила на Південному Бузі, курган поблизу с. Пороги на Дністрі, в якому, можливо, поховано Інісмея та його дружину (рис. 19).

Усі ці зміни засвідчують нові хвилі сарматської експансії, які тривали й надалі і проявилися, зокрема, в поширенні на пізньому етапі речей, виконаних у «сердоліковому» стилі (або поліхромному). Центральне місце в оздобленні металевих застібок, накладок на паски, вуздечні ремінці тощо посідає сердолікова вставка, яка виділяється на тлі рельєфного орнаменту з голубими чи зеленими скляними вставками.

Попри багатий і своєрідний комплекс сарматської матеріальної культури, ми майже нічого не знаємо про їхній внутрішній світ — звичаї, релігію. Мабуть, відсутність інтересу давніх авторів до цього народу можна пояснити ворожнечею сарматів і римлян.

Пізні скіфи

На початку III ст. до н. е. завершилась історія Великої Скіфії, але не скіфів. Розпочинається новий період їхньої історії — у межах Криму і низового Дніпра, позначений зміною способу життя — з кочового на осілий, виникненням міських центрів. Страбон назвав ці утворення Малими Скіфіями. Проте не все їхнє населення було прямими нащадками Геродотових скіфів. Навала сарматів, експансія кельтів та германців змушували людей переселятися і шукати притулку на нових місцях. Так у Північне Причорномор’я потрапили гети, а елліни почали освоювати глибинні райони. Боротьба за життєвий простір консолідувала це населення — вихідців із різних регіонів, що мало наслідком появу синкретичних культур. Прикметою часу стають городища за стінами яких почувалося надійніше, хоча вони й не вберегли їхніх мешканців віл сарматських впливів, що, безперечно, позначилося на місцевій культурі, додавши їй розмаїтості.

Пізньоскіфське царство у Криму виникло як своєрідна опозиція кочовим сарматам та античним містам, насамперед Херсонесу. Його початкову історію відбиває поява на зорі II ст. до н. е. городищ у передгірській смузі (Кермен-Кир, Булганак) та селищ. Одне з таких селищ, засноване на скелястому береговому виступі р. Салгір (територія сучасного Сімферополя), стало столицею цього царства. Ймовірно, воно і є Неаполем Скіфським, відомим за писемними джерелами. Обнесений в останній третині II ст. до н. е. могутніми мурами, Неаполь Скіфський перетворюється на фортецю і царську ставку (рис. 16). Можливо, що заснування міста відбулося за активної участі вихідців із Ольвії, яка потерпала від варварів (згадаємо декрет на честь Протогена) і шукала захисту у правителів Кримської Скіфії, зокрема царя Скілура. Увесь зовнішній вигляд «міста» — форми його палаців, громадських та культових будівель — несе на собі печать грецької культури (архітектура, оздоблення фресками, скульптура, теракотові статуетки богинь, написи).

Останній притулок Скілур знайшов у мавзолеї, зведеному біля воріт, під мурами. Його поховано у кам’яній гробниці, в пишному, розшитому золотими платівками вбранні, у супроводі воїнського обладунку (сагайдак зі стрілами, мечі, списи, дротик, шолом) і трьох коней. Інші поховання здійснено у дерев’яних трунах.

Надалі знать ховали у вирубаних на верхніх терасах балок склепах. Це були доволі обширні підземні приміщення, що слугували сімейними усипальницями. Вони нещадно пограбовані, проте вціліло дещо дуже цінне. Деякі зі склепів оздоблено кольоровими малюнками — орнаментальними і фігуративними зображеннями. Серед них особливо виділяється склеп № 9 з багатофігурною композицією (вершник зі списом, чоловік із лірою, полювання собак на кабана, «килими» із шаховим візерунком). Далі на схилах розташовано могили рядового населення у вигляді земляних склепів.

Закріпившись у передгірській смузі, скіфи до середини II ст. завоювали володіння Херсонесу в Південно-Західному Криму. Деякі з поселень Херсонської хори так і не відродилися до життя, інші були заселені переможцями. Опорним пунктом скіфів у Південному Криму стало засноване поблизу гирла р. Альма Усть-Альмінське городище. На якийсь час Херсонес відновив свою міць за допомогою Діофанта, і скіфи не з власної волі стали «друзями» Мітрідата VI. Однак із поразкою Мітрідата все вернулося на свої місця: відновилося життя на відвойованих Діофантом поселеннях, засновано нові.

Проте від І ст. ситуація у Криму почала складатися не на користь скіфів. Традиційно добрі стосунки з Боспором було перервано з приходом до влади Аспурга та його послідовників, які намагалися приєднати Крим до Боспорської держави. Ворожнеча з Херсонесом спричинила появу римських гарнізонів у цьому місті та на Альма-Керменському городищі. Все це призвело до звуження меж життєвого простору пізніх скіфів і приєднання їх до Боспорської держави. Зрештою на Крим претендували й сармати, які поповнювалися новими хвилями експансії зі сходу. Вони та готи доконали Пізньоскіфське царство.

Мов різноголосий хор звучить відлуння культури кримського населення. Лише окремі нотки нагадують про колишніх скіфів — зокрема, прості ліпні горщики. Усе інше позначено прикметами нового часу, насамперед нового способу життя — осілого. Саме на цьому фунті й могла відбутися консолідація представників різних етносів, які шукали порятунку і від своїх, і від чужих, а заразом — і взаємне збагачення досвідом. Звичні для скіфів фортифікаційні споруди у вигляді валів та ровів нерідко доповнюються кам’яними мурами. Камінь та цегла-сирець стають основними матеріалами у будівельній справі. Осілість означала повернення на шлях комплексного, найбільш перспективного землеробсько-скотарського господарства (не за сарматами було майбутнє), до того ж удосконаленого (наприклад застосування жорен) й доповненого значною мірою привнесеними греками галузями, як, скажімо, садівництво, виноградарство, а відтак і виноробство. Осілість, комплексне господарство породжують нові потреби, зокрема в розширенні асортименту посуду: простенькі горщики доповнює «столовий сервіз» — миски, кухлі, кружки. Елліни намагаються наповнити своє життя (і смерть) милими їхньому серцю речами, а з них беруть приклад й інші, чи то виготовляючи схожі речі, чи то отримуючи їх шляхом обміну. Вагоме місце у матеріальному комплексі займають античні вироби: амфори (а значить олія, вино) з Родоса, Гераклеї, Синопи, а також Херсонесу, Боспору, гарний посуд (кіліки, тарілки, солонки, чаші), черепиця.

Усе це визначає еллінізацію пізньоскіфського об’єднання, як і поява, скажімо, надгробків у грецькому стилі поряд із примітивними антропоморфними стелами (рис. 17).

Прикметою часу стають фунтові могильники, де сусідять поховання у склепах на зразок катакомб, підбоях, ямах, плитових могилах і навіть дитячі в амфорах. Плугатар і воїн — ці заняття важко гармонійно поєднати. Зброя стає привілеєм знатних і майже не потрапляє до поховань. Скіфську добу визначало панування певних, передових на той час, зразків зброї, тепер такими стають сарматські, а також кельтські зразки. Сарматизація і латенізація (тобто кельтизація) — ще дві ознаки цієї доби, через які все ж пробивається ще одна лінія — гето-дакінська, яскравіше виражена у Нижньому Подніпров’ї.

На час правління Скілура та Палака влада пізньоскіфського царства в Криму, мабуть, простягалася аж до Ольвії (про це свідчить, зокрема, карбування там пізньоскіфських монет), а відтак, мабуть, поширювалася і на населення Нижньої Наддніпрянщини. Проте віддаленість цього регіону від Криму та своєрідність тамтешньої культури дають підстави розглядати його як самостійне явище. Його репрезентовано низкою городищ і селищ понад Дніпром від гирла до Нікополя. Вони зазвичай невеличкі (3—4 га), хоча є й значно більші, що складаються з акрополя та передмістя (найбільше, Знам’янське — 27 га). Інколи поблизу них розташовано ґрунтові могильники (Золота Балка, Миколаївка та ін.). Ще на початку XX ст. В. І. Гошкевич висловив припущення, що ці городища звели вихідці з Ольвії. Однак треба було пережити момент заперечення, аби знову повернутися до цієї гіпотези. Справді, грецький компонент тут виражено доволі яскраво й у різних деталях: акрополь, а іноді й предграддя, обнесено кам’яними мурами; садиби сплановано кварталами, розділеними вулицями, інколи забрукованими. Перші переселенці спочатку споруджували

глинобитні оселі на кам’яних підмурках, їхні нащадки — уже кам’яні, вкриті черепицею. Деякі будівлі мали вигляд мегарона.

У керамічному комплексі переважає грецький посуд: амфори з різних центрів (Синопа, Родос, Кос, Бос пор, Херсонес), а також такі суто грецькі форми, як кіліки, канфари, світильники, бальзамарії, блюда та інші речі ольвійського виробництва і більш віддалених центрів (Східне та Західне Середземномор’я). Трапляються теракотові і навіть мармурові статуетки (голова Геракла у вінку, Золота Балка). Хоча, звичайно, всі ці вироби ще не могли зрівнятися з кращими зразками міської культури.

Проте не лише греки знайшли притулок у тих «городках» на Дніпрі. Строкатий етнічний склад мешканців городиш і селищ засвідчують могильники. Поховання здійснено у катакомбах, підбоях, простих ямах, зрідка — кам’яних ящиках. Супровід доволі скромний, але показовий в етнічному плані: тут і поховання з кіньми, а також із сарматською зброєю і курильницями; кельтська зброя, фібули й браслети; посуд гетського зразка й так звані «коньки» — глиняні підставки із зооморфними елементами; зрідка трапляються речі зарубинецької культури. Й усе це прикрито серпанком римської культури. Такий собі симбіоз греко-варварської культури.

Таври

Попри всі бурхливі події, що відбувалися у Східній Європі за доби раннього заліза, пов’язані, зокрема, з появою кочовиків та активною колонізаційною діяльністю греків, а потім і піднесенням Риму, на території нашої країни існував народ, якому вдавалося якоюсь мірою стояти осторонь цих процесів і вести доволі ізольоване життя, хоча, зрештою, він і розчинився у тих подіях. Це — таври, історія яких пов’язана з Кримом і лише Кримом.

Уперше таври згадуються Геродотом (IV, 99, 100, 102, 103, 119). Вони фігурують серед тих племен, котрі відмовилися надати допомогу скіфам у їхній боротьбі проти Дарія. За Геродотом, таври мешкали у гірській країні, що видається в море між Керкінітідою і Херсонесом Скелястим, тобто між Євпаторією і Керченським півостровом. «Батько історії» оповів також про варварські звичаї цього народу — приносити в жертву богині Партенос (Діві) мореплавців, які потерпіли на морі, й загалом еллінів, захоплених у відкритому морі. Заняття таврів Геродот обмежив розбоєм та війною.

Це перегукується з повідомленнями Діодора Сицилійського (XX, 25), котрий писав про успішну боротьбу боспорського царя Євмела (310—304 pp. до н. е.) з понтійськими піратами, зокрема й таврами. За Страбоном, колись скіфське плем’я таврів заселяло більшу частину Криму (УП, 2, 4, 5), а найнебезпечнішим місцем для мореплавців була бухта Сімболон Лімен (тобто Балаклавська), де таври найчастіше нападали на них. Тацит наводив конкретний приклад: у 49 р. кілька римських кораблів, що поверталися з Боспору, викинуло бурею на берег таврів, і варвари знищили майже усіх моряків (Аннали, XII, 17). Амміан Мерцеллін (IV ст.), дублюючи свідчення Геродота про жорстокість таврів, додавав, що саме через них море й дістало назву Негостинне — Понт Аксінський (XXII, 8, 33).

Проте є й інша інформація. Так, автор II ст. до н. е. Нікандр Колофонський називав таврів кочовиками. Гірськими кочовиками вважали їх і пізніші автори — Скімн (І ст. до н. е.) та Арріан (V ст.).

Реальність таврів засвідчено й епіграфічними пам’ятками. З Пантікапею походить надгробок з віршованою епітафією на честь якогось Тихона, за походженням тавра. Згадуються таври й у відомому декреті на честь Діофанта. Написи, присвячені боспорському цареві Аспургу (8 р. до н. е. — 38 р. н. е.), інформують, що він підкорив скіфів і таврів. Другою половиною II ст. н. е. датують надгробок над могилою двох відпущеників, одного з яких убили таври.

Водночас з І ст. н. е. з’являються й етноніми тавроскіфи та скіфотаври. Пліній Старший вказував, що на Таврійському півострові мешкали тавроскіфи, сам хребет контролювали скіфотаври, а в степовій частині жили скіфи (IV, 55, 85). Відомо, що десь у середині II ст. (за Антоніна Пія) тавроскіфи напали на Ольвію, а боспорського царя Рескупоріда III (210—226) в одному з написів названо також царем тавроскіфів.

Археологічні реалії. Пам’ятки таврів відомі давно. Це так звані кам’яні ящики — доволі монументальні гробниці, майже на дві третини вкопані в землю. Виступаючи на поверхню, вони давно привернули до себе увагу. Ще мандрівники XIX ст. — П. С. Паллас, Д. де Монпере, описуючи ці пам’ятки Гірського Криму, порівнювали їх із дольменами Швейцарії, Кавказу та Бретані. Висловлювалося навіть припущення, що це кельтські жертовники. Проте невдовзі було доведено, що кам’яні ящики не що інше, як поховальні пам’ятки. Відтоді утвердилася думка, що вони належать таврам.

Отже, з таврами одностайно пов’язують кам’яні ящики південної смуги Кримського півострова. Це південне узбережжя та Гірський Крим, тобто Головне, або Перше, пасмо гір. Найбільше поховань виявлено у Байдарській долині. Класичним зразком такої гробниці є ящик із чотирьох плит, накритий п’ятою, розмірами приблизно 1 х І х І м. Тобто, вони розраховані на поховання у скорченому стані. Датують їх VII—V ст. до н. е. Ми ще повернемося до них, а поки що зауважимо, що всі дослідники вважають їх пам’ятками таврів.

Таври і кизил-кобинська культура. На початку XX ст. північніше зазначеної смуги, у передгір’ях Криму (це Внутрішнє (Друге) і Зовнішнє (Третє) пасма гір) було відкрито пам’ятки, що дістали назву кизил-кобинська культура. Назва походить від поселення, розташованого поблизу печери Кизил-Коба. Окрім селищ, у передгір’ях виявлено й могильники. Поховання здійснено у кам’яних ящиках різних конструкцій, зрідка — в ямах, обкладених чи перекритих каменями. Над деякими похованнями зведено невисокі насипи. Датується культура IX—IV/III ст. до н. е.

З виділенням кизил-кобинської культури відразу ж постало питання, складає вона разом із кам’яними ящиками Гірського Криму єдине ціле чи все ж таки це два різні явища, тобто дві археологічні культури, за якими стоять два народи.

Деякі дослідники обстоюють думку про культурну єдність пам’яток Гірського та Передгірського Криму і вважають їх таврськими, як, скажімо, Г. А. Бонч-Осмоловський, який виділив кизил-кобинську культуру, П. М. Шульц, О. М. Лесков, В. О. Колотухін, I.М. Храпунов та ін. Вони наголошують, що:

1) кам’яні ящики хронологічно збігаються з кизил-кобинською культурою;

2) у них виявлено речі, ідентичні комплексу поселень та могильників кизил-кобинської культури і 3) в писемних джерелах, що передують II ст. до н. е., коли цей регіон починають активно освоювати пізні скіфи, немає свідчень про інший народ (окрім таврів), який би мешкав тут.

На думку інших учених (В. М. Дьяков, X. І. Кріс, А. О. Щепинський), таке трактування є неправомірним з кількох причин: 1) регіон кизил-кобинських поселень не збігається з територією поширення кам’яних ящиків; 2) простежуються певні розбіжності у поховальному обряді — конструкції кам’яних ящиків, кількості похованих, інвентарі — зокрема, у таврських ящиках немає лощеної кераміки, зате багато зброї та прикрас; 3) носії кизил-кобинської культури постають як доволі розвинене землеробсько-скотарське населення, таври ж, за писемними джерелами, промишляли піратством і грабіжництвом, отже мали жити на узбережжі. В. М. Дьяков, зокрема, вважав, що вони жили за рахунок пограбування скіфів та греків або експлуатуючи кизил-кобинське населення.

Таким чином, у першому випадку увага акцентується на схожості пам’яток, у другому — на їхніх відмінностях, а також на відсутності у гірських районах поселень та багатстві супроводжувального інвентарю таврських ящиків. Варто зауважити, що, по-перше, навряд чи доцільно цілковито довіряти Геродоту й зводити діяльність таврів лише до піратства. Можна погодитися з А. С. Русяєвою, яка зауважила, що в такому випадку це набуло б більшого розголосу в писемних джерелах Й, до того ж, у кам’яних ящиках мала б бути велика кількість грецьких речей. Проте їх там немає. По-друге, ототожнення з таврами пам’яток лише VII—V ст. до н. е. суперечить писемним джерелам, котрі вказують на проживання таврів у Криму і в пізніші часи. По-третє, важко уявити, що тут мешкав іще якийсь народ, якого не знали греки.

Тому привабливішою видається позиція В. О. Колотухіна, який доводить, що представлені відмінності пам’яток двох культур є надуманими, оскільки кам’яні ящики різних конструкцій трапляються в різних смугах, і їхній інвентар є ідентичним; поселення виявлені не лише в передгір’ях, а й у гірських районах та на узбережжі. Це, зокрема, Уч-Баш поблизу Севастополя, Інкерманське, Балаклавське, Дружне. На схожість цих пам’яток указує й те, що, скажімо, в концепціях А. О. Щецинського та X. І. Кріс є суттєві розбіжності щодо віднесення деяких пам’яток до таврських чи кизил-кобинських. Таким чином, простежується тенденція до об’єднання усього масиву пам’яток у межах однієї кизил-кобинської культури.

Поселення кизил-кобинської культури здебільшого невеликі, з незначними культурними накопиченнями. Оселі, як і майже скрізь за того часу, були каркасно-стовпової конструкції. Біля них розташовані господарчі ями. Посуд представлено традиційними для раннього залізного віку типами: кухонний (горщики) і столовий лощений чорного, брунатного або червоного кольорів (корчаги, кубки, черпаки, миски, чаші). Доволі поширеними були знаряддя, виготовлені із каменю (зернотерки, сокири, молоти, точила) і кістки (псалії, наконечники стріл, проколки, пронизки, руків’я). Металевих речей мало (рис. 18).

Могильники містять безсистемно розташовані чи сплановані рядами кам’яні ящики. Кількість їх різна — від 6—7 до кількох десятків. Небіжчиків клали скорченими чи випростаними, дуже рідко спалювали. Могили являли собою склепи, тобто їх використовували протягом тривалого часу. Оскільки вони були невеликими, то кістки попередніх небіжчиків прибирали, лишаючи самі черепи. Завдяки цій обставині вдалося встановити кількість похованих в одній могилі. Проте можливо, що в деяких випадках ховали лише черепи (голови). Справжню картину відтворити важко, оскільки майже всі ящики пограбовано.

Орієнтуючись на синхронність кримських старожитностей зі степовими, кореляцію датованих речей із певним комплексом матеріальної культури, В. О. Колотухін виділив три етапи у розвитку кизил-кобинської культури: 1) (X — перша половина VII ст.; 2) середина VII — рубіж V—IV ст. і 3) IV— II ст. до н. е.

Ранній період датовано за наявністю речей кіммерійського зразка (предмети вуздечки і зброя). Йому притаманні горщики, оздоблені гладеньким валиком. Столовий посуд орнаментовано виступами-шишечками і зубчастим штампом. У цей час чільне місце посідала крем’яна індустрія (серпи). В могилах ховали кількох небіжчиків. Серед речей супроводу — гладенькі або оздоблені рельєфним орнаментом кубки, зрідка — металеві прикраси (сережки, шпильки) чи предмети кінської вуздечки та озброєння чорногорівсько-новочеркаського типів.

Від середини VII ст. до н. е. набуває поширення прокреслений орнамент, який інколи поєднується з рельєфним чи гребінцевим. На відміну від лісостепової смуги орнаментальні композиції доволі прості — лінія, рядочок крапок, навскісні паралельні лінії, що утворюють кути, зигзаг. Кам’яні ящики різняться улаштуванням (кількість плит), розмірами та якістю виконання. Класичний тип, притаманний VI—V ст. до н. е., — ящик із чотирьох плит, накритий п’ятою. Середні розміри — 1,2×0,7×0,6 м. їх оточено колом із каменів, покладених чи поставлених на ребро в один ряд, простір між ними і ящиком закидано камінням. У поодиноких випадках їх перекрито насипом. З’являються усипальниці з великою кількістю похованих — близько 70 чоловік. Посуд за цього часу майже не ставили в могилу — уламки його трапляються лише в межах огорож.

Основними знахідками в похованнях є бронзові речі. їх може бути доволі багато, залежно від кількості похованих. Здебільшого це дрібні речі — прикраси: гривни з гладенького чи перекрученого дроту або з пластин із геометричним орнаментом; різноманітні сережки, зокрема біконічні з двох конусів, звернених один до одного основами, та петелькою, конічні, згорнені з бронзового листочка, з дроту спіральні, у вигляді кільця, овалу, з грибоподібними шляпками; браслети, окуляроподібні та іншої форми підвіски, браслети з дроту чи пластин, каблучки, шпильки з розплющеною чи закрученою голівкою. Трапляються зброя та вуздечки скіфського зразка.

У IV—II ст. до н. е. різко скорочується асортимент ліпного посуду й набуває поширення грецький. Кизил-кобинський посуд утрачає оригінальні риси і стає схожим на скіфський.

Таври і навколишній світ. Об’єднання пам’яток Гірського і Передгірського Криму в одну культуру не спростовує того факту, що попри наявність поселень і могильників у різних зонах їх концентрація там різна: на Південному узбережжі і в Байдарській долині переважають могильники, у передгір’ях — поселення. Цю ситуацію пояснюють відмінностями у способах господарювання. Населення південної смуги, окрім хліборобства, практикувало так зване яйлажне скотарство — відгін худоби на літній випас у гори, що й спричинило появу могил у цій зоні, натомість мешканці передгірських районів більш полюбляли випасати худобу на рівнинах.

Тут слід брати до уваги й те, що для жодного народу поява греків у Північному Надчорномор’ї не мала таких трагічних наслідків, як для таврів. Адже тоді ніде на півдні нашої країни, окрім Криму, не було осілого населення. Натомість Херсонес було зведено на руїнах таврського селища. Зі зростанням міста й розширенням хори наступ на таврів продовжувався, і на початку JV ст. до н. е. Херсонес поширив свою владу на увесь Гераклейський півострів. Цей процес супроводжувався винищенням, підкоренням і витісненням таврів у гори. Тому в IV ст. до н. е. кам’яні ящики на узбережжі вже не зводили. Надалі херсонесити освоїли рівнинну смугу Південно-Західного Криму. Брак земель, придатних для обробітку, спричинив ворожнечу між таврами і греками, а з передислокацією сюди скіфів ситуація ще більше ускладнилася.

За даними писемних джерел, таври постають як доволі дикий народ. Археологічні пам’ятки також засвідчують їхню ізольованість від світу. Вороже оточення та природно-географічні чинники зумовили їхній спосіб життя — замкнений і нединамічний. Сюди не проникали грецькі речі, предмети розкоші, зокрема золоті вироби, яких так багато у скіфських похованнях. Проте таврський посуд трапляється у грецьких містах. Більше того, судячи з надгробку Тихона, таври уже в V ст. до н. е. ставали навіть членами міських общин.

І все ж це не усунуло конфронтацію між двома народами, чия ворожнеча знайшла втілення у переказах про кровожерливість таврів. Мається на увазі, насамперед, повідомлення Геродота про культ богині Партенос, яка начебто була донькою Агамемнона Іфігенією. Тривалий час цей переказ сприймали «за чисту монету», а п’єсу Евріпіда «Іфігенія в Тавриді» вважали цінним джерелом з історії та релігії таврів. Більше того, оскільки, як відомо, патронесою Херсонеса була богиня Партенос, вважалося, що її культ херсонесити запозичили у таврів. А. С. Русяєва, проаналізувавши витоки цього міфу та його трансформацію в Евріпіда, доводить, що ця богиня була введена в середовище таврів штучно, шляхом поєднання різних міфів та дії ідеологічних чинників, що мали сприяти піднесенню Афін і довести перевагу греків над варварами, їхню цивілізованість, духовність. Таким чином, ці повідомлення не мають відношення до таврів, які навряд чи були знайомі з грецькою міфологією.

Варто наголосити, що археологами не виявлено на таврських пам’ятках слідів кривавих культів, а культові речі не вирізняють таврів з кола інших народів: примітивні антропо- і зооморфні статуетки, конуси з крихкої глини, пов’язані, мабуть, із культом родючості, домашнього вогнища тощо. Виявлено також святилища, найвідоміше з яких розмішене на Гурзуфському Сідлі, досліджене Н. Г. Новіченковою. Гурзуфське Сідло — один із найвищих давніх перевалів, через який пролягав шлях з південного берега на північ. З його вершини (1434 м) відкривається грандіозна панорама. Святилище функціонувало майже тисячу років — з VII ст. до н. е. по III ст. н. е. Очевидно тут здійснювали якісь обряди й раніше. Давні нашарування уціліли погано. Вони являють собою скупчення кісток тварин — переважно щелеп великої рогатої худоби, а ще коней, свиней і дрібної рогатої худоби, серед яких трапляються уламки місцевого та імпортного посуду й різні речі. Найраніше групу металевих речей представлено виробами варварського середовища: браслетами з дроту, спіральними пронизками, сережками з грибоподібним кінцем, із скіфських речей виявлені акінак і спис. Від другої половини IV ст. до н. е. з’являються грецькі вироби, кількість яких різко зростає з І ст. до н. е. Це, зокрема, намисто, стрігілі, монети, а також ножі, точила, псалії та ін.

Наприкінці І ст. до н. е. було зведено новий комплекс де проводилися ритуали біля палаючих кострищ. Площадку святилища по периметру обнесено ямками для жертвопринесень. Вони заповнені зубами і щелепами худоби, попелом і різними речами. Серед них виявлено багато бронзових і срібних статуеток різних божеств — Артем іди, Кібели, Тюхе, Гермеса, Зевса, Посейдона, Ісіди, а також статуетка коня, різні прикраси, знаряддя та ін. — усього близько 5 тис. речей. Навколо площадки влаштовано попелище, куди зсипали рештки кострищ після ритуалів. Слідів людських жертвопринесень не виявлено.

У визначенні етнічної належності пам’ятки погляди дослідників розходяться — було воно скіфським, таврським чи навіть еллінським. Та, безумовно, якщо воно належало таврам, то слід погодитися з А. С. Русяєвою, що знайдені тут речі відбивають вірування не таврів, а тих, у кого їх відібрали. (Як тут не пригадати Тацита.) Виходячи з великої кількості кісток худоби та ролі скотарства у таврів, дослідниця вважає, що тут могли вшановувати якесь божество — покровителя худоби і скотарства. Ці міркування мають підставу, оскільки скотарство у таврів, як народу гірського, відігравало важливу роль.

Етнічна належність та доля таврів. М. І. Ростовцев припускав, що етнонім таври є огреченою формою місцевої назви, що перегукується з tauros (латиною — бики). Е.І. Соломонік пов’язує цей етнонім з оронімом Тавр (Таврійські гори) внаслідок перенесення його з Малої Азії до Криму. Така інтерпретація є привабливішою, оскільки етнологами встановлено, що етноніми нерідко походять від місць розселення народів, тобто географічних назв — річок, гір чи місцевостей.

Вкажемо, що для визначення етномовної належності таврів лінгвістичного матеріалу немає. Свого часу для цього спробували залучити одну із назв Феодосії. Згідно з Анонімним периплом V ст., це місто афганською чи таврською називали ще Ардабда, що в перекладі з давньоіранської означає Семибога. На цьому ґрунті Е. Міннз припускав іраномовність таврів, проте пізніше висловив думку, що цей топонім усе ж слід пов’язувати з аланами. Отже, про етномовну належність таврів орієнтовно можна говорити лише на підставі археологічних джерел, зокрема через розв’язання проблеми їхнього походження. Проте одностайності у цьому питанні серед дослідників немає. Пропонуються різні варіанти, зокрема, що таври є: 1) нащадками кіммерійців, яких витіснили в гори скіфи (Ф. Браун, М. Еберт, С. О. Жебельов та ін.); 2) фракійцями (М. 1. Артамонов); 3) залишками індоаріїв, які осіли в Криму (О.М. Трубачов); 4) носіями кобанської культури, які переселилися до Криму із Північного Кавказу й зазнали незначного впливу зрубної культури (О. М. Лесков); 5) вихідцями зі Східного Середземномор’я, оскільки там було розвинене піратство (X. І. Кріс); 6) місцевими аборигенами (С. Ф. Стржелецький). Зокрема, А. О. Щепинський виводив таврів та кам’яні ящики з кемі-обинської культури доби бронзи, хоча й визнавав значний хронологічний розрив між нею і таврами. Натомість кизил-кобинську культуру він ідентифікував із кіммерійцями, котрі осіли у передгірському Криму під натиском скіфів і культура яких зазнала змін унаслідок часткової асиміляції їх таврами. Тому походження цієї культури він пов’язував зі степовим світом, що набуло вигляду еволюційного ланцюга: катакомбна культура — сабатинівська — кизил-кобинська історичних кіммерійців. В. О. Колотухін та І. М. Храпунов генетичним підґрунтям кизил-кобинської культури вважають білозерську. Підстави для роздумів дає сама культура. Попри своєрідність кизил-кобинського комплексу він має чимало спільних рис і з кобанською культурою, і з культурою хліборобів лісостепової смуги, яка зазнала впливу з боку фракійців, і з білозерською. В. В. Отрощенко і С. М. Сенаторов навіть синхронізують найдавніші пам’ятки кизил-кобинської культури з білозерською.

Хоча кизил-кобинська культура припинила своє існування орієнтовно у III ст. до н. е., таври у писемних джерелах згадуються й пізніше. З нашої ери вживаються також етноніми тавроскіфи та скіфотаври, що, ймовірно, відбиває процес злиття двох етносів. Цьому сприяла й спільна боротьба варварів проти Херсонеса та інших міст. Можна припустити, що з утворенням Пізньоскіфського царства у Криму таври увійшли до цього об’єднання і почали втрачати свою специфіку. З проникненням сарматів до Криму вони також беруть участь у цьому процесі взаємної асиміляції. Ситуація у Криму різко змінилася з середини III ст., коли тут з’явилися готи. Вони перебрали на себе лідерство й очолили варварські об’єднання. Наступні катаклізми, викликані безперервними війнами, до яких додалася ще й навала гунів, поглинули й Римську імперію, і таврів, і скіфів та сарматів. Настала ера нових народів і нових звершень.

Рекомендована література

1. Геродот. Історії. Переклад А. О. Біленького. Київ, 1993.

2. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. Москва, 1979.

3. Доватур А. И., Каллистов Д. П., Шишова А. И. Народы нашей страны в истории Геродота. Москва, 1982.

4. Алексеев А. Ю. Хронография Европейской Скифии VII—IV веков до н. э. Санкт-Петербург, 2003.

5. Алексеев А. Ю., Мурзин В. Ю., Роме Р. Чертомлык. Киев, 1990. Андрух С. И. Нижнедунайская Скифия в VI — начале 1 в. до н. э. Запорожье, 1995.

6. Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья. Киев, 1990.

7. Археология Украинской ССР: В 3 т. Киев, 1986. Т. 2.

8. Латышев В. В. Известия дрены их писателей греческих и латинских о Скифии и Кавказе. Санкт-Петербург, 1893—1906; Вестник древней истории. 1947—1949. Плутарх. Порівняльні життєписи. Київ, 1991.

9. Скифы. Хрестоматия. Составитель Т. М. Кузнецова. Москва, 1992.

10. Бандрівський М. Могильник в Петрикові в контексті поховального обряду висоцької культури. Львів, 2002.

11. Бессонова С. С. Религиозные представления скифов. Киев, 1983.

12. Бунятян К. П., Мурзін В. Ю., Самоненка О. В. На світанку історії. Київ, 1998. Великая Скифия (учебное пособие). Киев; Запорожье, 2002.

13. Выготская Т. Н. Поздние скифы в Юго-Западном Крыму. Киев, 1972.

14. Граков Б. Н. Скифы. Москва, 1971.

15. Граков Б. Н. Ранний железный век. Москва, 1977.

16. Грязнов М. П. Аржан: царский курган раннескифского времени. Ленинград, 1980.

17. Давня історія України: У 3 т. Київ, 1998. Т. 2.

18. Дашевская О. Д. Поздние скифы в Крыму. Москва, 1991

19. Дюмезилъ Ж. Скифы и нарты. Москва, 1990.

20. Зайцев Ю. П. Неаполь Скифский (II в. до н. э. — III в. н. э.). Симферополь, 2003.

21. Золото степу. Київ, 1991.

22. Иванчик А. И. Киммерийцы. Москва, 1996.

23. Ильинская В. А. Скифы днепровского лесостепного Левобережья (курганы Посулья). Киев, 1968.

24. Ильинская В. А. Раннескифские курганы бассейна Тясмина. Киев, 1975.

25. Ильинская В. А., Тереножкин А. И. Скифия VI1-1V вв. до н. э. Киев, 1983.

26. Історія української культури: У 5 т. Київ, 2001. Т. 1.

27. Ковпаненко Г. Т. Курганы раннескифского времени в бассейне р. Рось. Киев, 1981.

28. Ковпаненко Г. Т. Сарматское погребение I в. н. э. на Южном Буге. Киев, 1986.

29. Ковпаненко Г. Т., Бессонова С. С, Скорый С. А. Памятники скифской эпохи Днепровско-Лесостепного Правобережья. Киев, 1982.

30. Колотухин В. А. Горный Крым в эпоху поздней бронзы — в начале железного века. Киев, 1996.

31. Крис X. И. Кизил-кобинская культура и тавры. Москва, 1981.

32. Крушелышцька Л. І. Взаємозв’язки населення Прикарпаття і Волині з племенами Східної та Центральної Європи Київ, 1985.

33. Крушелышцька Л. І. Чорноліська культура Середнього Придністров’я (за матеріалами непоротівської групи пам’яток). Львів, 1998.

34. Куклина И. В. Этногеография Скифии по античным источникам. Ленинград, 1985.

35. Лесков А. М. Горный Крым в первом тысячелетии до нашей эры. Киев, 1965.

36. Мелышковская О. Н. Племена Южной Белоруссии в раннем железном веке Москва, 1967.

37. Міхєєв В. К., Шрамко Б. А. Археологія залізного віку Східної Європи (навчальний посібник). Харків, 2000.

38. Мозолевській Б. М. Товста Могила. Київ, 1979. Мозолевський Б. М. Скіфський степ. Київ, 1983.

39. Мурзин В. Ю. Скифская архаика Северного Причерноморья. Киев, 1984.

40. Мурзин В. Ю. Происхождение скифов: основные этапы формирования скифского этноса. Киев, 1990.

41. Ольховский В. С. Погребально-поминальная обрядность населения степной Скифии (VI1-I1I вв. до н. э.). Москва, 1991.

42. Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. Київ, 1994.

43. Переводчикова Е. В. Язык звериных образов. Москва, 1994.

44. Погребова М. Н., Раевский Д. С. Ранние скифы и древний Восток. Москва, 1992.

45. Полин С. В. От Скифии к Сарматии. Киев, 1992.

46. Раевский Д. С. Модель мира скифской культуры. Москва, 1985.

47. Русяева А. С. Славетний мудрець скіф Анахарсіс. Київ, 2001.

48. Русяева А., Русяева М. Верховная богиня античной Таврики. Киев, 1999.

49. Рыбаков Б. А. Геродотова Скифия. Москва, 1979.

50. Симоненко А. В., Лобай Б. И. Сарматы Северо-Западного Причерноморья в І в. н. э. Киев, 1991.

51. Скржинская А. В. Древнегреческий фольклор и литература о Северном Причерноморье. Киев, 1991.

52. Степи Европейской части СССР в скифо-сарматское время. Москва, 1989.

53. Стрижах О. С. Етнонімія Геродотової Скіфії. Київ, 1988.

54. Тереножхин А. И. Предскифский период на Днепровском Правобережье. Киев, 1961. Тереножхин А. И. Киммерийцы. Киев, 1976.

55. Тереножхин А. И., Мозолевский Б. Н. Мелитопольский курган. Киев, 1988.

56. Хаитов А. М. Социальная история скифов. Москва, 1975.

57. Хазанов А. М. Кочевники и внешний мир. Ал маты, 2000.

58. Черненко Е В. Скифские лучники. Киев, 1981.

59. Черненко Е. В. Скифо-персидская война. Киев, 1984.

60. Шрамко Б. А. Вельское городище скифской эпохи (город Гелон). Киев, 1987.