Русь у період раннього феодалізму

Загальна характеристика періоду

X — початок XII ст. — це час функціонування Киеворуської держави в рамках єдиної ранньофеодальної монархії на чолі з представниками династії Рюриковичів. Поняття «великокнязівський рід» уже в X ст. означало сім’ю великого князя та його найближчих родичів. Від цього часу правління країною успадковувалося по прямій низхідній лінії споріднення за відсутності виборності. Молода держава підтримувала широкі й різноманітні зв’язки із багатьма країнами тогочасного світу. Неабияке значення мали військові походи за межі східнослов’янських земель, унаслідок яких соціальна верхівка мала значні прибутки, а сама Русь зміцнювала свій престиж на міжнародній арені. Основний зовнішній вектор був спрямований на південь, де знаходилась багата й могутня Візантійська імперія. Прагнення до отримання прибутків унаслідок міжнародних воєнних конфліктів і торговельних операцій — характерна риса правителів кінця І тис. н. е., хоча значні багатства почали надходити до центральної скарбниці також із внутрішніх районів країни.

Але щоб забезпечити стабільність цього процесу, необхідно було придушити сепаратизм місцевої знаті. В писемних джерелах зафіксовано шість випадків протистояння полян-русів і древлян, по два випадки збройних конфліктів між Києвом і уличами та сіверянами, один — із хорватами. Приєднання волинян і тиверців відбулося спокійніше, хоча в першому випадку зафіксовано конфлікт із «ляхами» — правителями польських земель. Безсумнівно, це було пов’язано з боротьбою за західноволинські землі.

Конфлікти були постійною складовою цих процесів. Так сталося, наприклад, у 945 p., коли древляни вбили князя Ігоря, а його дружина Ольга жорстоко їм помстилася. Яскравою фігурою був їхній син Святослав — природжений воїн, який розробляв й успішно здійснював не тільки тактичні воєнні операції, а й тривалі стратегічні кампанії. Саме за його князювання був знищений Хозарський каганат, а молода імперія сягнула найбільших розмірів. Він навіть планував перенести свою столицю на Дунай.

Логічне завершення політика перших руських державців дістала за часів князювання Володимира Святославича (980—-1015). В ці роки Київська Русь зайняла провідні позиції серед найрозвинутіших країн середньовічної Європи. На зламі I—II тис. здійснюється реформа структури державного правління, внаслідок якої чільні посади в керівництві могли обіймати тільки члени великокнязівської родини, а система взаємовідносин між сюзеренами і васалами стала чітко регламентованою (рис. 7).

Загальна стабільність Київської Русі сприяла зміцненню її кордонів. Навколо Києва, Чернігова і Переяслава були споруджені могутні оборонні лінії.

У соціально-політичній сфері стосунки різних груп панівної верхівки розвивалися в діалектично пов’язаній опозиції двох основ — державної і родової. До верхніх шарів соціальної ієрархії прагнули потрапити не лише представники племінної верхівки, а й безрідні, але цілковито віддані великому князеві та його оточенню вихідці з різних земель і народів.

Рис. 7. Златник Володимира Святославича

Рис. 7. Златник Володимира Святославича

Наприкінці X ст. відбулися докорінні зміни в ідеологічній системі. Після детального вивчення різних релігій, оцінки конкретної історичної ситуації та цілої низки дипломатичних заходів князь, а за ним й уся людність Русі, у 988 р. приймають із Візантії православне християнство, яке стало офіційною державною релігією. Завдяки цій величезної історичної ваги акції Київська держава увійшла до кола європейських християнських країн. А шлюб із візантійською принцесою Анною зробив самого Володимира фактично рівним імператорові.

Однак протистояння старої язичницької і нової християнської релігій на Русі призвело до появи такого синкретичного явища, як двовір’я. З наукового погляду, як вважає О.В. Чернецов, до нього можуть бути віднесені: одночасне звернення до християнських і нехристиянських надприродних персонажів та інші форми змішування різнорідних елементів; використання християнами елементів язичницької обрядовості та фразеології; присвоєння персонажам християнської міфології рис язичницьких божеств; звернення до язичницьких персонажів і мотивів у християнському середовищі.

Та попри всі суперечності Київська Русь розвивалася надалі як могутній державний організм, який впливав на всі сфери життя середньовічної Європи. По смерті Володимира його син Ярослав, прозваний Мудрим, після тривалого конфлікту з братами став правити на Русі самостійно (1019—1054 pp.). Були налагоджені дипломатичні стосунки з більшістю європейських держав, у тому числі й через династичні шлюби (самого великого князя київського навіть почали величати «тестем Європи»). Зростання економічного потенціалу країни дало можливість іще більше стабілізувати державні кордони. На міжнародній арені послідовно здійснювався курс на зміцнення авторитету Русі. Зокрема це відбилося у спробі позбавитися надмірної опіки Візантії (звідки зазвичай поставлялися митрополити) в організації церкви. її очолив не грек, а русин Іларіон, причому без узгодження з константинопольським патріархом.

Після смерті Ярослава сформувався правовий статус Києва і прилеглих до нього територій як загальнородової спадщини Рюриковичів. Великий князь володів нею тимчасово — доки сидів на київському столі. Першим тут утвердився Ізяслав — старший син Ярослава. Чернігівська земля відійшла до Святослава, а Переяславська —- до Всеволода. Інші сини Я. Мудрого отримали більш віддалені від столиці наділи (рис. 8).

Тріумвірат старших Ярославичів (модифікований у дуумвірат після смерті першого із них у 1078 р.) певний час визначав політику Давньоруської держави і певною мірою стримував сепаратистські прагнення молодших братів. Проте незабаром старші правителі пересварилися, і великокнязівський стіл захопив другий із Ярославичів — Святослав, а після його смерті Києвом за правом найближчого спадкоємця заволодів Всеволод.

Суперечки між представниками різних гілок князівського роду поглиблювалися, що відбилося в регіональних конфліктах та рішеннях князівських з’їздів (перший такий з’їзд відбувся в 1097 р. у Любечі — резиденції чернігівських князів). Основою цих суперечок були соціально-економічні чинники, зокрема зміцнення феодальних тенденцій на місцях.

Суперечності зайшли так далеко, що до міжусобної боротьби почали залучатись й сусіди, насамперед кочівники причорноморських степів. Вони в цей час замінили скандинавів як основний іноземний військовий контингент на Русі. Все це, звісно, послаблювало міць країни й погіршувало умови життя широких мас населення, які найбільше потерпали від князівських чвар. Для різних прошарків суспільства дедалі привабливішими ставали об’єднувальні тенденції, виразниками яких на початку XII ст. були великі князі київські Володимир Мономах та його син Мстислав Великий. Перший із них зажив популярності ще будучи чернігівським і переяславським князем. Саме він виступив ініціатором походів на половецькі кочові орди. Його заклики до об’єднання діставали підтримку й розуміння серед багатьох соціальних верств, у тому числі й мешканців сіл — смердів.

Далекоглядна діяльність Мономаха сприяла певній стабілізації внутрішньополітичного становища країни. За його владарювання практично всі удільні правителі визнали зверхність великого князя. За цих умов почали зміцнюватися економічні зв’язки між різними давньоруськими землями. По смерті Володимира у 1125 р. на київському столі утвердився його син Мстислав, який послідовно продовжував політику свого батька. Роки його правління (1125-1132) вважаються періодом найвищого піднесення об’єднувальних тенденцій у Київській Русі. Однак високий рівень економічного розвитку і відповідних йому суспільних відносин уже невблаганно підводив одну із найбільших держав тогочасної Європи до епохи феодальної роздробленості.

Укріплення та озброєння

У Київській Русі, як і в інших середньовічних державах, значна частина поселень мала штучні укріплення. Це було викликано постійною воєнною загрозою не лише з боку кочівників північнопричорноморських степів та інших іноземних нападників, а й вороже налаштованих сусідів із самого східнослов’янського середовища. Перший напрям — протистояння зі Степом — вважався найбільш загрозливим, а тому вже за часів Володимира та Ярослава наприкінці І — на початку II тис. н. е. була створена ешелонована оборонна лінія: на правому березі Дніпра — спочатку по Стугні, а потім по Росі; на лівому — по Сулі, Трубежу, Остру й Десні.

Окрім городищ, на середньодніпровських землях, як установив М. П. Кучера, за часів правління вищезгаданих князів споруджувалися так звані «Змієві вали» протяжністю більш як 950 км. Це були досить складні оборонні споруди з дерева та землі (вал, рів, дерев’яна надбудова), об’єднані в єдину складну систему: 23 поздовжні вали в дев’яти оборонних лініях. їх створення для захисту від маневрової кінноти кочівників вимагало величезних матеріальних затрат й людських ресурсів, а також чіткої організації будівельних робіт. У хаотичній, на перший погляд, лінії валів усе ж удалося виявити єдину стратегічну ідею й намітити послідовність її вирішення. Основна частина цих укріплень датується кінцем X — початком XI ст., а найбільш пізній Пороський вал — не раніше початку XII ст. Насипи зводилися із піску та глини. Внутрішня їхня частина складалася із дерев’яних конструкцій зрубного та перекладного типів, що скріплювали земляний насип і надавали йому необхідної крутизни та висоти.

Рис. 8. Давньоруський воїн (реконструкція П. П. Толочка)

Рис. 8. Давньоруський воїн (реконструкція П. П. Толочка)

Повертаючись до поселенських структур, слід уточнити, що археологічний термін «городище» означає залишки будь-якого давнього укріпленого пункту. Він трапляється як у давньоруських літописах, так і в сучасній літературі. Городища споруджували на підвищеннях, і лише зрідка — на рівних місцях та в низинах. Як правило, неподалік від водоймищ. Для їхнього місцеположення характерне максимальне використання захисних особливостей навколишнього рельєфу. Досить часто городища зводилися на високих мисах корінного берега річки, оточених з боків ярами або долинами річкової заплави. Деякі з них розміщувалися на окремих високих пагорбах — останцях, на незначних підвищеннях у заплавах річок і, нарешті, на відносно рівній місцевості.

Форма городища великою мірою залежала від форми мису, останця чи підвищення, на якому воно було розташоване. Найбільш поширені укріплені поселення округлої форми, площа яких не перевищує 1 га (найчастіше — 0,4— 0,6 га). Більшість із них мають одну лінію укріплень. Розташовані доволі густо: в найбільш заселених місцевостях, уздовж річок, відстань між ними становить у середньому 5—8 км.

Штучні укріплення невеликих за площею городищ мали такий самий характер, як і давньоруських міст, але були менш потужними. Основним матеріалом для їх спорудження на Русі були дерево й земля (через відсутність у цій географічній зоні каменю). До таких укріплень належать земляні рови та вали, які не скрізь збереглися однаково. Іноді прослідковуються лише незначні їхні сліди. Найбільші за розмірами вали та рови розміщувалися з відкритого, напільного боку городища. По краях, оточених природними перешкодами, споруджувалися вали невеликих розмірів, а в окремих випадках їх не було зовсім. Більшість городищ укріплена одним валом і ровом. Висота валів, що краще збереглися, сягає 4—5 м, ширина — близько 15 м (іноді 20) в основі. Рови в розрізі мають здебільшого трикутну або трапецієподібну форму з вузьким дном і стрімкими стінками. їхня глибина не перевищує 3—4 м, а ширина — 8—12 м. Таким чином, внутрішня стінка рову і зовнішній схил валу разом становили перешкоду висотою близько 10 м. На більшості городищ збереглися виразні сліди в’їздів у вигляді розривів у валах завширшки 5—8 м (рис. 9).

Залишки дерев’яних конструкцій являють собою прямокутні зруби, що містяться усередині валу й утворюють його дерев’яну основу. Вони скріплювали насип валу і забезпечували достатню стрімкість схилів, особливо з боку рову. Зруби споруджувалися, як правило, з дубових деревин діаметром 20— 25 см. Залежно від потужності укріплень у валах трапляються 1—2—3 ряди зрубів, що прилягають один до одного й оточують усе городище з розривом лише на місці в’їзду.

Рис. 9. Оборонна стіна Білгорода Київського (за М. Г. Городцовим та Б. О. Рибаковим)

Рис. 9. Оборонна стіна Білгорода Київського (за М. Г. Городцовим та Б. О. Рибаковим)

Розкопками відкрито два основні типи зрубних конструкцій. Найпоширенішим типом дерев’яної частини оборонних споруд були зруби, поставлені один біля одного уздовж валу в один або більше рядів. Конструктивний тип дерев’яної частини укріплень, коли всі зруби пов’язані між собою й утворюють суцільний ряд уздовж валу, трапляються рідше. Іноді фіксуються конструкції змішаного типу.

У плані зруби були прямокутні та квадратні, їхні середні розміри З— 3,5 х 3—4 м. На окремих городищах вони збереглися на висоті до 2,5 м. Будувалися одночасно з ровом і заповнювалися землею. Присипалися нею також і зовні. Окрім городищ із засипаними зрубами відомі пункти з пустотілими конструкціями у валах. Вони використовувалися під господарські приміщення, рідше — під житла. Охарактеризовані зруби відповідають літописній назві «городні», а пустотілі в археологічній літературі іменуються як «кліті».

Найпоширенішим типом наземної частини укріплень була зрубна конструкція. Городні, залишки яких збереглися у валах, спочатку виходили на поверхню. Важливе місце в оборонній системі городищ належало фортечним брамам та вежам, які також будувалися із дерева.

Нерідко особливості місцевості доволі суттєво впливали на будівництво фортець. Так було в Карпатах, де в умовах гірського масиву в давньоруський час побудовано кілька укріплених пунктів. Серед них виділяється літописне городище Тустань. Принцип зведення наскельних споруд полягав у тому, щоб максимально використати скельні об’єми для створення захисного середовища у вигляді оборонних стін або побудови відповідного житла за допомогою мінімальних засобів. Розташовані паралельно скельні складки або об’єми утворювали примітивні природні «стіни». Сполучені дерев’яними конструкціями або ж об’ємами, такі «стіни» були значно міцнішими, аніж штучні. У місцях з’єднання стін чи конструкцій зі скельним масивом в останньому прорубувалися вертикальні або горизонтальні пази і вруби. Це забезпечувало стійкий зв’язок дерева з каменем. Пази прорубувалися тільки на товщину колод, що використовувалися під час побудови.

А використання сирцевої цегли лише для спорудження окремих середньовічних укріплень слід пов’язувати із певним впливом хозарської фортифікації, котра на Русі не прижилася.

На площі городищ розміщувалися житлові та господарські приміщення. На більшості з них (деякі були забудовані лише частково) житлово-господарські комплекси розташовувалися досить густо, нерідко на відстані 1—2 м один від одного, в один або кілька рядів на краю площадки; центральна частина городища здебільшого не забудовувалася. На деяких городищах життя припинилося унаслідок ворожих нападів. Невід’ємною частиною майже всіх укріплених поселень були й неукріплені селища, що розташовувалися поруч.

Одним із найбільш відомих і добре вивчених городищ на півдні Київської Русі є Райковецьке на р. Гнилоп’ять (Житомирщина). Укріплена площа (1,25 га) була обнесена потужним земляним валом, основу якого становили рублені дубові кліті — городні. Здіймаючись над гребенем валу, вони утворювали стіну завширшки 4,5 м. Укріплення доповнювалися подвійною лінією глибоких ровів. Житла, господарські споруди та ремісничі майстерні, розташовані по колу, примикали до валу й утворювали єдине кільце з городнями, з якими були конструктивно пов’язані.

Кліті розташовані уздовж валу у два ряди. Споруди першого ряду слугували житлами, а другого — мали господарське призначення (тут утримувалася худоба, зберігався різноманітний інвентар, улаштовувалися засіки для зерна та інших припасів). До двох житлових клітей прибудовували одну господарську. Всього відкрито 52 житлові кліті, а також 25 господарських споруд. Наявність церковного начиння в одній із них свідчить, що вона могла слугувати своєрідним храмом.

Центральна частина являла собою внутрішнє подвір’я для усіх жителів. Тут розташовувалися кошари для худоби, стояли копиці сіна та соломи. Від них залишилися великі круглі площадки, вкриті шаром рослинного попелу (городище було розгромлене і спалене). Окрім того, в центральній частині споруджувалися також землянки ремісників.

Добутий унаслідок розкопок матеріал засвідчує, що Райковецьке городище було не тільки оборонним пунктом, а й адміністративно-господарським центром феодального землеволодіння.

Звичайно, проведення воєнних операцій різного рівня і значення було неможливим без «знарядь війни» — різноманітної зброї та обладунку. Як зауважував із цього приводу A.М. Кірпічніков, зміни військової техніки протягом усього давньоруського періоду досить часто полягали не стільки у створенні нових знарядь боротьби, скільки в удосконаленні вже існуючих.

За функціональними ознаками тогочасна зброя поділяється на зброю ближнього і дальнього бою та на рублячу, колючу й ударну. Всі ці види зброї є одночасно наступальними і захисними. Проте був також спеціальний захисний обладунок. Не слід забувати і про кінське спорядження, особливо для південних районів Київської Русі.

Меч уважався найбільш спеціалізованою й ефективною зброєю. У багатьох країнах він став військовою емблемою та державним символом (у такому значенні він неодноразово згадується у літописах). Це була доволі дорога зброя, а тому нею володіли переважно представники вищих кіл суспільства. Меч виготовлявся із високоякісної сталі, його лезо загострювалося із обох боків; між ним і руків’ям насаджувалося перехрестя; носили його у піхвах, що також прикрашалися. За певними ознаками мечі поділялися на багато типів, котрі загалом відповідали двом основним хронологічним періодам: каролінгські — IX—XI ст., капетінгські — XI—XIII ст.

Шабля — рубляча зброя, пристосована передусім для кінного бою. Вершник однією рукою правив конем, а другою — завдавав ударів. Вона легша від меча, лезо загострене з одного боку. Руків’я, навершя і перехрестя відрізнялися розмірами й формою. Шабля на Русі з’явилася уже в X ст. Гадають, що вона сюди потрапила від кочівників. Між собою шаблі різнилися хронологічно, їхня еволюція відбувалася шляхом продовження й розширення леза та надання йому більшої кривизни.

Спис належав до найдавніших масових видів зброї, а серед археологічних знахідок посідає одне з перших місць. За формою давньоруські списи поділяються на два основні типи — ранні листоподібні (IX—XI ст.) і пізні ланцетоподібні (XII—XIII ст.). Зміни у їхній конструкції були викликані розвитком захисних засобів — броні. Окрім того, існували також спеціальні метальні списи, або дротики-сулиці.

Лук і стріли вважалися найпоширенішою зброєю для бою на відстані. В Київській Русі існував так званий складний лук, корпус якого виготовлявся з кількох пластинок різних порід гнучкого дерева та кістки — для досягнення більшої еластичності. Наконечники стріл — одна з найпоширеніших категорій археологічних знахідок. За формою вони поділяються на кілька типів, основними з яких є листоподібні, ланцетоподібні, ромбічні, чотиригранні, пірамідальні та круглі. Кожен із них мав певну бойову функцію.

Сокира на Русі була основним знаряддям у господарстві й водночас важливою зброєю (для цього в ній подовжували держак). їй належить одне з перших місць серед знахідок. Відомі два типи — клиноподібні, лезо яких поступово сходить донизу, і з борідкою, лезо яких у верхній частині з боку держака має напівокруглий виріз. Відомі також суто бойові сокири (відрізняються меншими розмірами).

Ударною зброєю у Київській Русі вважалися булави та обушки. Булави (залізні, мідні, кістяні) насаджувалися на кінець дерев’яного держака; за формою вони — круглі, гранчасті та ребристі, з гострими шипами. Обушок був схожий на булаву, але до держака прикріплювався за допомогою ланцюга, ременя або вірьовки (замість дірки для насаджування існували вушка).

До бойової зброї слід віднести також великі й масивні ножі-скрамасакси, кинджали, палиці, пращі для метання каміння.

Воїна захищали від ударів супротивника щит, шолом і броня. Перший із них уважався основним засобом захисту. В центрі щита містився умбон — металева сферична його деталь. Основою звичайного щита була дерев’яна дошка або каркас, що обтягувався товстою і твердою шкірою. Відомі щити круглої, овальної, трикутної чи трапецієподібної форми.

Шолом захищав від удару голову воїна. Він мав широку тулію і плавно відігнуті Й витягнуті догори стінки, зверху увінчувався шпилем. З’явився на Русі у IX ст., а його прототипом уважалися східні шоломи. Це була доволі коштовна річ.

Броня — кольчуга і панцир — захищали тулуб воїна. Кольчуга (особливо поширена на Русі) являла собою металеву сорочку, виготовлену із кілець, пропущених одне крізь одне і потім заклепаних. Уперше з’явилася на Сході. Панцир відомий у Східній Європі з давніх часів, однак у Київській Русі він не набув масового поширення. Річ у тім, що кольчуга була легшою, елегантнішою, зручнішою у користуванні та надійнішою як засіб захисту.

Спорядження вершника та бойового коня — теж атрибут давньоруського воїна. Перший етап києворуської історії (саме в цей час на Русі з’являються вудила) характеризується засвоєнням різноманітних, переважно східних за походженням, конструкцій з прямими та дугоподібними псаліями. Уже в X ст. з’являються загальноєвропейські вудила, в яких псалій і підвісне кільце зливаються (пізніше вони витісняють інші типи). У XII—-XIII ст. спорядження кінних степняків уже не має на Русі свого попереднього впливу.

Стремена типологічно поділяються на дві основні групи. Для більш давніх характерним є вушко, оформлене у самостійному виступі, та підніжка, здебільшого округлої форми; у більш пізніх — отвір для путлища прорізаний у самій дужці, а підніжка за формою буває як заокругленою, так і виконаною під кутом. Це пов’язано зі зміною посадки й сідлання, за яких опорна роль стремен значно збільшується.

Протягом IX—X ст. київські кіннотники майже не застосовували шпор, а під час управління конем (як і степняки) користувалися нагайкою та шенкелями. Від XI ст. у зв’язку зі зростанням ролі кінноти вершники починають широко використовувати «остроги». Перші шпори мали дугу і шип, розміщені в горизонтальній площині. В XI ст. з’являються зразки шпор з вигнутою (якщо дивитися збоку) дужкою і шипом, спрямованим не вгору, а вниз.

Одним із засобів управління конем була нагайка, від якої збереглися в основному рукояті. Серед деталей кінської упряжі варто згадати пряжки та її металеві прикраси. Слід зазначити також, що в давньоруський час для бойового коня підкови не були характерними. Іноді використовувалися льодохідні шипи.

Сільське господарство та промисли

Сучасні дослідники одностайні в тому, що за середньовічних часів якраз село було формуючим осередком феодалізму, що зумовлювалося його роллю у становленні й розвитку тогочасних суспільних відносин. Це стосується як давньоруської феодальної держави у цілому, так і періоду ранньофеодальної монархії. Праця селянства — основної верстви середньовічного люду — забезпечувала отримання левової пайки додаткового продукту. Як зазначав із цього приводу Ф. Бродель, навіть у XV—XVIII ст. світ являв собою усе ще велику селянську країну, де близько 80—90 відсотків людей жили плодами землі, Й тільки ними. Основою сільськогосподарського виробництва були землеробство й тваринництво.

Панівною галуззю, на думку В. Й. Довженка та інших дослідників, на Русі було землеробство. В цей час відбуваються революційні зміни в розвитку техніки землеобробітку: перехід від розпушення ґрунту до його підрізання, переміщення та обертання шару, для чого були необхідні нові знаряддя праці. В останній чверті І тис. н. е. основним знаряддям обробітку землі залишалося рало з вузьколезим або широколезим наральниками. Для південних земель розселення східних слов’ян, за класифікацією Ю. О. Краснова, характерними були одноручні прямогрядильні рала зі стійкою між грядилем і наральником (перший тил — найбільш універсальний), а також прямогрядильні, але з наральником, вставленим у грядиль знизу, з прямим (тип 3) або вигнутим наральником (тип 2); прямогрядильні рала з наральником, що поєднувався з грядилем за допомогою двох стійок (тип 4). Усі вказані типи відрізнялися за сферою застосування на різних ґрунтах. Рало як один із видів землеробської техніки залишалося у користуванні протягом усього середньовічного періоду (рис. 10).

Проте використання чорноземних ґрунтів лісостепової (а в пізніші часи — й степової) смуги, вихід на вододіли, уведення в культурний обіг значних земельних ділянок були неможливими за умов існування лише старої системи землеробства з розпушувальною технікою — вона виступала вже стримувальним чинником зростання продуктивності землеробства. Назріла необхідність впровадження плужної оранки, за якої шар ґрунту не розпушується й залишається на місці, як раніше, а відрізається у вертикальній площині череслом та підрізається горизонтально лемешем, піднімається ним, зсувається вбік, а тому частково або Й повністю перевертається за допомогою відвалу. Позитивні можливості плуга давали змогу уводити в орний фонд нові землі — вкриті травою з переплутаним корінням важких чорноземів. За археологічними даними, лемеші та чересла — робочі частини плуга — відомі вже в XI ст.

Еволюція формальних ознак лемеша, що має безпосереднє відношення до змін техніки обробітку землі, простежується за знахідками самих знарядь: від симетричних лемешів, які разом із череслами забезпечують глибоку оранку з підрізанням та переміщенням шару, перехідних типів лемешів із певними ознаками асиметрії до асиметричних, здатних на цілковите перевертання грунту. Окрім розвитку ознак асиметрії, фіксується збільшення розмірів та ваги лемеша й чересла, що давало можливість обробляти важчі фунти (рис. 11).

Замість стандартної для рала парної упряжі, піц час оранки плугом застосовувалися дві чи й більше пар волів або коней (залежно від стану ґрунтів).

Окрім упряжних знарядь, у рільництві застосовувалися й допоміжні, ручні — мотики і заступи. Вони на деяких ділянках виконували роль основних (зокрема в городництві та садівництві). Мотики були двох типів — втульчасті із загнутими бортиками і з горизонтальним вушком. Заступи також двох типів — залізні й, частіше, дерев’яні із залізним окуттям.

Збирання урожаю, як і за попередніх часів, здійснювалося серпами. Вони були двох типів, пристосовані до найбільш ефективного збирання пшениці, жита та інших культур.

Рис. 10. Давньоруське рало

Рис. 10. Давньоруське рало

Рис.11. Середньовічний плуг

Рис.11. Середньовічний плуг

Подальша обробка зерна здійснювалася відповідно до біологічних властивостей злаків. Підсушка у сушарках і жаровнях, а також у стодолах. Зерно зберігали у спеціальних ямах або сховищах, де частину приміщення відгороджували дошками для зсипання зерна. У багатьох садибах з цією метою використовувалися комори, улаштовані в житлових будинках, дерев’яна чи керамічна тара.

Для зони Українського Полісся характерною залишалася підсічна система землекористування, яка уможливлювала збільшення площі ріллі завдяки випалу лісових ділянок і підживлення ґрунту органічним добривом — попелом.

Накопичення археологічних матеріалів відкрило нові можливості для вивчення тваринництва: виявлені залишки приміщень для утримання тварин, знаряддя праці, предмети побутового вжитку, що використовувалися у тваринництві, а також кістки, залишки продуктів у льохах, господарських ямах, житлах та культурному шарі.

За даними археологічних та палеонтологічних досліджень галузей тваринництва, переважало розведення великої рогатої худоби (35—37 відсотків загальної кількості стада). Вона належала до породи великих грубокістних тварин (корови, бугаї, воли). Друге місце належало свинарству. Третє-четверте місця поділяли конярство та розведення дрібної рогатої худоби. Вирощували також різні породи домашньої птиці.

Серед виявлених знарядь праці, що використовувалися у тваринництві, переважають коси, форма яких була пристосована до ботанічного складу трав. Так, під час укосу лісових ділянок використовували косу-горбушу з коротким вістрям. Для роботи на відкритих ділянках, на ниві, застосовували інший тип коси — з вузьким, довгим клинком, із довгим косовищем, що сприяло пайційршому прокосу. Крім того, коси відрізнялися між собою й хронологічно: порівняно невеликі використовувалися у X—XI ст., а більші за розмірами — пізніше.

Як допоміжні знаряддя відомі граблі та вила. Серед іншого інвентарю, що застосовувався у тваринництві, зафіксовані цвяхи для підковування коней, самі підкови, пута із замками, підкови для тяглових тварин — биків, дзвінки-калатала (підвішували на шию корові, аби знайти її, якщо заблукала в лісі або чагарнику), пружні ножиці для стрижки овець.

Діяльність сільського (як і міського) ремісника також була певною мірою пов’язана із розвитком тваринництва, як джерела різноманітної сировини для обробки кістки, ткацтва, виготовлення одягу та взуття зі шкіри тварин, вичинки хутра й іншими видами обробки продуктів скотарства.

Поряд із сільськогосподарським виробництвом існували також різні промисли, передусім — переробка зерна на крупи та борошно. Найбільш архаїчним способом було обдирання та часткове грубе розбивання злаків за допомогою ступ. Для розмелювання зерна на дрібну крупу та якісніше борошно використовувалися ротаційні жорна. Виготовлялися також рослинна олія, тваринне масло (про що свідчать знахідки деталей спеціального пресу, мутовок та маслоробок), сир. Спеціальній обробці для тривалого зберігання піддавалися м’ясо та риба. Як і в минулому, значну роль відігравало збиральництво.

Серед досліджуваних матеріалів зафіксовано залишки смолокуріння, вигой ки дьогтю, виготовлення деревного вугілля.

Мисливство забезпечувало сільське, а часом і міське населення значною часткою м’яса, шкірою та хутром диких тварин. Порівняно невелика кількість мисливської зброї на досліджених пам’ятках зумовлювалася використанням інших, ефективніших способів полювання, без використання зброї чи таких, де вона відігравала другорядну роль.

Рибальство репрезентоване знахідками знарядь ловлі (гачки, блешні, гарпуни, ості, грузила для сіток) та остеологічними матеріалами. Бортництво представлене лише поодинокими знахідками спеціалізованих ножів-медорізок.

Сільськогосподарське виробництво та промисли розвивалися на площах відкритих поселень — селищ, розташованих здебільшого на берегах водоймищ, а іноді на вододілах. Вони займали надзаплавні тераси, миси, дюни та підвищення у заплавах річок. Площа таких ділянок була різною — від-0,2—0,6 до 8—10 га (іноді й більше), але в середньому 2—3 га. Типовою для них вважається рядова забудова, якщо цьому не перешкоджали топографічні умови місцевості (рис. 12).

На початку II тис. н. е. з’являються археологічні свідчення про появу селянських дворів. Слід зазначити, що формування садиб на селі розпочалося дещо пізніше, аніж у місті. Навколо них зводилися дерев’яні огорожі, що свідчило про розвиток приватної власності. У цей же час фіксується також поява серій навісних замків. Індивідуальний двір-садиба найповніше відповідав потребам індивідуального господарства Київської Русі.

Досліджена одна із таких садиб на селищі Автуничі — на півночі Чернігівської області. Вона функціонувала (тобто перебудовувалася і розвивалася) протягом чотирьох етапів, від кінця X — початку XI ст. до зламу XII— XIII ст. До її складу входили житло-майстерня гончара, а також супутні допоміжні споруди. Виявлені гончарні горна та невеликі глиняні кар’єри, а неподалік житла — снопосушильні та смолокурні. Побутово-господарські об’єкти розміщувалися між житловими і виробничими.

Рис. 12. Селище в урочищі Ревутове на Канівщині (реконструкція В. О. Петрашенко та В. К. Козюби)

Рис. 12. Селище в урочищі Ревутове на Канівщині (реконструкція В. О. Петрашенко та В. К. Козюби)

Одне із найкраще досліджених селищ давньоруського часу — Комарівське — розташоване поблизу Переяслава-Хмельницького. У різні роки на розкопаній площі у 3,5 га тут зафіксовано близько 30 жител кінця X — початку XIII ст. Площа поселення — 8—10 га. Одночасно на ньому могло розміщуватися 15—20 житлових комплексів (площа однієї садиби становила 0,2 га). Житла здебільшого з трохи заглибленими котлованами або (пізніші) наземні, на підкліті. Розташовані рядами, на відстані 20—25 м одне від одного, вони становили єдиний житлово-господарський комплекс, до якого входили житлові споруди, господарські будівлі та ями. Речові знахідки представлені сільськогосподарським та ремісничим інвентарем, а також предметами універсального призначення (наральники, серпи, жорна, рибальські знаряддя, ножі, сокири, ножиці, долота, свердла і т. ін.), прикрасами і, найбільше, керамічними виробами чи їх фрагментами.

Наявні археологічні матеріали засвідчують досить високий рівень розвитку сільськогосподарського виробництва за часів Київської Русі, а також значний вплив сільського люду на створення потенційних можливостей усього давньоруського суспільства. Вивчення останнім часом пам’яток цієї археологічної категорії дало підстави дійти важливого висновку: в IX—XIII ст. між містом і селом у багатьох сферах життя існували паритетні відносини.

Християнство і пережитки язичництва

У 988 р. Київська Русь офіційно стала християнською країною, хоча цей процес, звичайно ж, був доволі тривалим. Уже на монетах Володимира Святославича — злотниках і срібляниках — князь зображувався в імперських регаліях: з короною на голові та хрестом у правиці. Зображення Христа і напис «Володимир на столі» надавали владі великого князя київського сакрального змісту. В середньовічній владній символіці хрест наділявся синтезуючою силою, котра поєднувала земне і небесне.

Найбільшою церковною спорудою Києва став християнський собор в ім’я Богородиці, котрий дістав назву Десятинної церкви. Він розміщувався на території князівського дитинця і його було видно здалеку. Будувався з 989 по 996 р. У його спорудженні брали участь візантійські майстри. У 1240 р. столиця Київської Русі, її основні споруди були зруйновані монголо-татарами, тому достовірних даних для точного відтворення архітектурно-археологічних деталей собору ми не маємо. Завдяки дослідженням фундаментів удалося встановити тип споруди та особливості будівельної техніки. Це був великий храм, в основу плану якого було покладено хрестовобаневий варіант тринавного триапсидного храму. З трьох боків його оточували галереї, котрі, мабуть, були споруджені дещо пізніше, або лише перебудовані на початку XI ст. Західна частина ще не зовсім з’ясована. Завершувалася споруда багатьма банями. Серед руїн були виявлені численні мармурові деталі — сліди внутрішнього оздоблення — капітелі колон, уламки різьблених плит. Збереглися також фрагменти мозаїчних підлог, викладених із мармуру, пірофіліту та інших різнокольорових порід каменю (рис. 13).

За часів князювання Ярослава Мудрого головним (і найвеличнішим) храмом столиці Київської Русі вважався Софійський собор. За деякими даними, він споруджений на тому самому місці, де раніше розмішувався однойменний дерев’яний храм. Прикрашений різнокольоровими майоліковими плитками, з підлогою, інкрустованою мозаїками, розписаний яскравими фресками, оздоблений численними композиціями, собор вражав сучасників довершеністю своїх форм.

Це був п’ятинефний хрестовобаневий храм із хрещатим підбаневим простором та амфіладами бокових нефів, що його оточували. Як зазначає Ю. С. Асєєв, п’ятинефний тип нерідко трапляється у візантійській архітектурі, проте не в такому варіанті: у київському соборі застосовано не складну, а просто хрестовобаневу систему. Із трьох сторін його оточують два ряди відкритих галерей — двоповерхова внутрішня і одноповерхова зовнішня. Із заходу до собору між зовнішніми галереями прибудовані дві башти, в яких широкі сходи вели на другий поверх — «полаті». На другому поверсі містилися дві великі світлі зали, призначені для князя та його оточення. Собор завершувався тринадцятьма банями, з яких середня (найбільша) являлася центром споруди. Головний архітектурний ефект будівлі полягав у її складній і водночас гармонійній композиції.

Підсумовуючи питання церковного будівництва на півдні Київської Русі, зауважимо, що майже половина всіх церковних споруд розташована саме в Києві. Тут їх кількість у X—XI ст. дорівнює кількості аналогічних будівель XII— XIII ст. Така ж закономірність (щоправда, у скромнішому кількісному вираженні) простежується в Переяславі. В Чернігові XI ст. датуються два храми, а на територіях інших південноруських міст — по одному. Значно збільшується кількість церков, зведених на півдні Київської Русі у XII—XIII ст. Окрім залишків кам’яних споруд, у різних місцях виявлено речі культового вжитку: хороси, підсвічники, кадила, що засвідчує наявність тут на початку II тис. н. е. дерев’яних церков чи каплиць.

Співвідношення місцевих традицій і ортодоксального християнства простежується у певних рисах поховальної обрядовості перших століть II тис. н. е.

Рис. 13. Десятинна церква (реконструкція М. В. Холостенка)

Рис. 13. Десятинна церква (реконструкція М. В. Холостенка)

Зокрема, типовий для візантійського регіону звичай перепоховання померлих через певний час на Русі зафіксовано лише в окремих монастирях Києва та Чернігова, а також у Василеві та його околицях на Дністрі. Східні слов’яни, враховуючи психологічну специфіку їхнього ставлення до померлих, ховали їх раз і назавжди. Робили це на фунтових кладовищах, у прямокутних ямах, розміщених в основному вряд; супроводжувальний інвентар відсутній.

Певний вплив обрядовості з Візантії простежується у звичаї проживання чи поховання в печерах, що зафіксовано в кількох випадках на території Середнього Подніпров’я, Середнього Подністров’я та Волині. Найвідомішою у цьому відношенні є Києво-Печерська лавра.

Християнське віровчення знайшло відображення і в натільних хрестах із металу, перламутру чи сланцю, хрестах-складнях (енколпіонах) та образках круглої або прямокутної форми із зображеннями різних святих — Христа, Марії, Георгія, Миколая, Пантелеймона. На одному з уламків горщика XII ст., виготовленого місцевим ремісником Автуницького сільського поселення, вдалося прочитати частину напису «(Боже) поможи рабу твоєму М…». Про співіснування старих і нових вірувань у свідомості окремих людей свідчать знахідки язичницьких і християнських символів в одних і тих самих археологічних комплексах. Іноді протилежні з релігійного погляду речі могли поєднуватися в окремому виробі (наприклад, хрест у колі чи всередині підвіски-лун-ниці, або звернення до Бога на язичницькому амулеті типу кабанячого ікла).

Археологічним об’єктом, що переконливо підтверджує існування релігійного синкретизму в перші століття II тис. н. е., є сам курган XI—XII ст. У цьому похованні насип — символ язичництва в поховальній обрядовості — поєднується з обрядом інгумації, що проводилася уже в ямі, тобто виконувалася за канонами нової релігії.

Яскравими прикладами побутування двовір’я можуть слугувати вироби прикладного мистецтва. Серед них найпоказовішими є круглі амулети-змійовики візантійського походження, що здобули особливу популярність на Русі. На одному боці такого оберегу було зображення Христа, Богородиці, архангела Михаїла чи ще якогось святого, а на другому — фігура чи сама лише голова з волоссям у вигляді змій (міфологічний мотив, генетично пов’язаний з античною Медузою Горгоною). На багатьох із виявлених екземплярів присутні грецькі написи-заклинання проти зображеного на них демона — вже не Торгони. Написи на змійовиках називають цього демона «істера» (давньоруський переклад — «дно», проте це слово можна тлумачити й інакше: «внутрішнє, утроба, її хвороби та демон, що їх спричиняє»). Певно, мається на увазі хворобливий демон жіночої статі (рис. 14).

Язичницькі мотиви простежуються також на деяких жіночих прикрасах. Це срібні двостулкові браслети-наручі та не менш відомі колти з емалями. Перші з них стягували довгі й широкі рукава сорочок, що вдягалися жінками перед ігрищами, а під час танців знімалися. Другі являли собою фрагменти головного убору. На браслетах часто викарбовувалися зображення жінок у танці, скоморохів, гуслярів, тобто все те, що засуджувалося церковниками як язичницьке. А колти нерідко прикрашалися зображеннями птахів-сирен, «деревами життя» — символами будови Всесвіту. Проте варто зауважити, що у вищих суспільних колах ці речі носилися вже не для демонстрації перед духівництвом і поступово замінювалися сюжетами суто християнськими.

Язичницькі мотиви у православній атрибутиці простежуються навіть через багато століть. Так, царські ворота іконостасу чернігівського Борисоглібського собору були виготовлені зі срібного язичницького ідола, якого, за переказами, заховали в землю жерці під час хрещення місцевих жителів за князювання Володимира Святославича. Для виготовлення самого ідола були використані арабські срібні монети — дирхеми, а після його виявлення у пїзньосередньовічні часи срібло знайшло нове застосування — як матеріал для створення християнської святині.

Численні археологічні матеріали засвідчують, що процеси і явища, які зародилися за часів ранньофеодальної монархи, знайшли свій розвиток у наступному історичному періоді – за часів феодальної роздробленості.

Рис. 14. Амулет-змійовик

Рис. 14. Амулет-змійовик

В этот день:

  • Дни рождения
  • 1928 Родился Эдуард Михайлович Загорульский — белорусский историк и археолог, крупнейший специалист по памятникам средневековья, доктор исторических наук, профессор.
  • 1948 Родился Сергей Степанович Миняев — специалист по археологии хунну.
  • Дни смерти
  • 1968 Умерла Дороти Гаррод — британский археолог, ставшая первой женщиной, возглавившей кафедру в Оксбридже, во многом благодаря её новаторской научной работе в изучении периода палеолита.
  • Открытия
  • 1994 Во Франции была открыта пещера Шове – уникальный памятник с наскальными доисторическими рисунками. Возраст старейших рисунков оценивается приблизительно в 37 тысяч лет и многие из них стали древнейшими изображениями животных и разных природных явлений, таких как извержение вулкана.

Метки

Свежие записи

Рубрики

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Яндекс.Метрика