Ранньосередньовічні пам’ятки півдня України

Наслідком великого переселення народів стала зміна етнокультурної та . воєнно-політичної ситуації у Східній Європі, насамперед у Лісостепу. На історичну арену тут замість готів виходять слов’яни. Водночас не менш суттєві зміни відбуваються й на півдні. Потужні міграції гунської доби втягнули у свій потік кістяк «імперії Германаріха» — аланів і готів, які стрімко рушили на захід. На півдні України замість германських та іраномовних племен з’являються нові групи кочового і напівкочового населення тюркського й угорського походження.

Грандіозні події, що змінили долі народів та Імперії, справили неабиякий вплив на римських істориків, письменників, поетів. Амміан Марцеллін докладно описав поразку остроготів Подніпров’я, очолюваних королем Гермапаріхом, від гунів близько 376 р. За Йорданом, у 412 р. до гунського вождя Донати, ставка якого розмішувалася у степах Північного Причорномор’я, було направлено посольство Східної Римської імперії. Після завоювання Паннонії на чолі гунського об’єднання став Аттіла (445 p.). Широко відомий опис ставки Аттіли (448 p.), зроблений римським послом Приском Нантським. Крім власне гунів, Приск і Йордан називають чимало інших племен, що входили до гунського союзу. Більшість із них, судячи з назв, були тюркського походження. Відомості про смерть Аттіли, поразки гунських племен та їхніх союзників на Каталаунських полях і на річці Недао, що спричинили розпал гунського союзу в 450-х роках, наводить Йордан.

Автори доби Юстиніана І (527—565 pp.) Прокопій Кесарійський та Агафій Мірінейський вважали нащадками гунів кочовиків Приазов’я та передкавказького степу. Серед них Агафій і Захарій Ритор згадують болгар, авар, хозар. сабірів та ін.

У середині V ст. підтиском тюрків через Північне Причорномор’я на Подунав’я пройшли авари. В Степу утвердилася гегемонія Тюркського каганату. Згодом виникає нове об’єднання Велика Болгарія першої половини VII ст., яку за Феофаном і Никифором зазвичай локалізують у Західному Передкавказзі. Після 630 р. правитель Великої Болгарії Куврат підняв повстання проти аварів і переміг, установивши в причорноморському степу свою владу. Протягом 620—670-х років відбувався процес становлення нової держави — Хозарського каганату, що завершився після смерті Куврата і переселення болгар Аспаруха за Дунай наприкінці VII ст.

Деякі відомості про хозар, угорців та печенігів середини X ст. містяться у праці Константина Багрянородного, а також у початкових розділах «Повісті минулих літ», про що йтиметься у наступному розділі.

Історичні події, пов’язані з Кримським півостровом, описані докладніше, аніж ті, що відбувалися в інших регіонах України чи й усієї Східної Європи, оскільки Крим завжди перебував у сфері інтересів римської, а потім візантійської політики. Зокрема, цим подіям присвячено ряд розділів у працях Йордана і Прокопія Кесарійського. Пересування готських дружин протягом Скіфських воєн, експансія гунів та розгром ними готського союзу наприкінці IV ст. детально аналізуються Йорданом. Будівництво фортець і міст за часів Юстиніана 1 на південному узбережжі Таврики, якій належало значне місце у системі оборони Візантійської імперії, описане Прокопієм. Він же оповідає про кримських готів і аланів, що були федератами Імперії.

Римські автори приділяли увагу також хозаро-болгарським війнам і хозаро-візантійським стосункам у Криму VII IX ст., процесам християнізації кримського населення, подіям, пов’язаним із появою на півострові нових кочових і осілих прибульців.

Салтівська культура

Салтівська культура була поширена у степах та лісостеповій смузі Прикаспію, Нижнього Поволжя, Подоння та Східного Криму. На території України її пам’ятки охоплюють переважно басейн Сіверського Дінця у межах Харківської, Донецької та Луганської областей (рис. 19).

Салтівська, або солтівсько-маяцька, культура стала об’єктом дослідження на початку XX ст., коли у басейнах Дона і Сіверського Дінця почали досліджувати Маяцьке городище, Салтівський катакомбний та Зливкинський ямний могильники (розкопки В. О. Бабенка, В. О. Городцова, М. О. Макаренка). Великий внесок у дослідження цих пам’яток зробили також Д. І. Ба галій, О. С. Федоровський та ін. У передвоєнний та повоєнний періоди були проведені розкопки на городищах: Правобережному і Лівобережному Цимлянських, Саркельському, Маяцькому, Верхньосалтівському (М. І. Артамонов, І. І. Ляпушкін, С. О. Плєтньова, Д.Т. Березовець); могильниках: Волоконівському, Нетайлівському, Дмитрієвському, Сухогомольшанському та інших пам’ятках у Подонні та Криму (С. О. Плєтньова, В. К. Міхєєв, І. А. Баранов, К. І. Красильников та ін.). На сьогодні відомо близько 1000 пам’яток. Серед них кочові та сезонні стійбища, постійні поселення, городища, оточені земляними валами і ровами, замки з кам’яними стінами, міста, а також підкурганні поховання, ямні та катакомбні могильники з інгумаціями та кремаціями.

Прикладом потужної фортеці є Верхньосалтівське городище, розташоване поруч із могильником площею 120 га і великим неукріпленим посадом. Воно поділялось на дві частини й було обнесене земляним валом та ровом. Цитадель у південній частині городища мала прямокутну форму. її розміри — 140 х 100 м. Очевидно, стіни цитаделі з кам’яними баштами сягали 10—12 м у висоту і 4 м у ширину. З обох сторін вони були облицьовані прямокутними плитами вапняку.

Своєрідним салтівським форпостом на слов’янській території було Битицьке городище, про що йшлося вище. Значна кількість знарядь, прикрас і зброї представлена речами волинцевських і салтівських типів. Городище було також центром гончарного виробництва: саме тут виготовлялися горщики «волинцевського типу» з високими вертикальними вінцями, прикрашені пролощеними і врізними лініями.

Салтівські житла поділяються на три групи: юрти, напівземлянки та наземні. Юрти, характерні для степових районів Приазов’я та Подоння, мають круглу основу діаметром 3-4 м, заглиблену в землю на 0,2—0,5 м. Уздовж стін простежуються ямки від каркаса, у центрі — сліди вогнища. Напівземлянки, поширені у Лісостепу та на Нижньому Дону, мають прямокутну форму, їх площа не перевищувала 20 м2, стіни зводилися з плоту чи дощок на стовпах. Обігрівалися вони печами або вогнищами. Стіни наземних прямокутних будівель обмащувалися товстим шаром глини, всередині влаштовані одне-два вогнища. У Криму, Приазов’ї та Дагестані відомі також споруди з сирцевої цегли на кам’яних цоколях.

Безкурганні могильники нерідко сягають значних розмірів. Серед них найкраще вивчені Салтівський і Дмитрієвський. Зокрема, у Верхньому Салтові досліджено близько 300 катакомб (всього у могильнику налічується не менш як 30 000 поховань). Салтівські поховання поділяються на два основні типи. Катакомбні мають довгий дромос і купольну поховальну камеру. У кожній катакомбі ховали від одного до шести небіжчиків. Супроводжувальний інвентар — прикраси, деталі одягу, інколи зброя або знаряддя праці. Від ритуальної їжі залишилися кістки тварин, глиняний посуд. Трапляються й поховання коня, нерідко зі збруєю.

На ґрунтових могильниках, на відміну від катакомбних, поховано більше вершників із кінською збруєю, прикрашеною срібними бляшками. Прикметною рисою Нетайлівського могильника є так звані вторинні поховання, в яких спостерігається відсутність скелетів в анатомічному порядку. Можливо, ритуальна руйнація скелетів зумовлювалася страхом перед покійником. Відомі також підкурганні поховання та тілоспалення. Останні досить широко представлені на могильнику у Сухій Гомольщі.

Більшість салтівської кераміки виготовлена на гончарному крузі, проте використовувався і ліпний посуд. Опуклобокі кухонні горщики прикрашені лінійним та хвильовим орнаментом, рифлінням, відбитками штампу. Столову кераміку представляють різноманітні глечики, кухлі, миски, кубушки з червоно-або сіролощеною поверхнею, прикрашеною пролощеними лініями (рис. 28), тарну — великі піфоси і глеки, а також імпортні амфори кримського або малоазійського виробництва.

Добре відомі осередки гончарства з двоярусними випалювальними печами і металургії із залізоробними колбоподібними горнами так званого ютанівського типу, а також майстерні з ковальськими горнами, інструментами та напівфабрикатами. Вироби із заліза представлені широким асортиментом знарядь землеробства і обробки дерева (лемехами, череслами, серпами, косами, мотижками, теслами, різцями, кліщами тощо), побутових предметів, зброї, кінського спорядження. Серед останніх категорій слід згадати шаблі, бойові сокири, наконечники списів та дротиків, вудила і стремена, пряжки. Використовувалися також кам’яні жорна і бруски, пряслиця із глини, черепків, кістки та каменю. З кістки та рогу виготовлялися яйцеподібні обушки, пряжки, проколки, руків’я ножів, футляри для голок, горла для бурдюків.

Із бронзи та срібла виготовлені салтівські прикраси, що походять переважно з поховань: каблучки, персні, сережки, браслети, підвіски, пряжки, бубонці, бляшки для поясів та кінської збруї, намиста. Поширеними були амулети з кісток та зубів лисиці, зайця, вовка, а також підвіски, пов’язані з солярним культом. Можливо, функції останніх виконували також круглі металеві люстерка з різноманітною рельєфною орнаментацією, що досить часто супроводжували небіжчиків.

В усьому ареалі культури трапляються написи, виконані рунічним письмом і сотні тамгоподібних знаків, малюнків-графіті на цеглі, обробленому камені, кераміці, кістці.

У похованнях Нетайлівського, Дмитрієвського та Верхньосалтівського могильника знайдено арабські дирхеми, причому з останнього походить близько 100 монет. Ці знахідки, а також речові аналогії дають можливість визначити період існування салтівської культури у межах середини VIII— початку Хет. (рис. 29). Інколи окремо виділяють період формування культури — від середини VII до середини VIII ст. Питання походження салтівської культури ще не вирішене остаточно, хоча більшість фахівців вважає, що районом формування культури був Північний Кавказ.

Рис. 28. Кераміка салтівської культури

Рис. 28. Кераміка салтівської культури

Чимало дослідників звертали увагу на неоднорідність салтівських пам’яток різних регіонів, виділяючи різні локальні варіанти. Для України, зокрема, характерні верхньодонський, приазовський і кримський варіанти. Найбільш вивченим є верхньодонський, в межах якого широко досліджено такі відомі нам ятки, як Салтів, Маяки, Мохнач, Дмитріївка, Волчанськ, Нетайлівка, Суха Гомольша та ін. Для лісостепових пам’яток Подоння характерні городища із земляними і кам’яними стінами, чотирикутні напівземлянки з печами, катакомбні та ямні інгумації, поховання з тілоспаленнями. Кочів’я набули поширення у Приазов’ї, крім того, салтівські шари фіксуються у приморських містах (Таматарха, Фанагорія). Для цього варіанта типовими є житла на кам’яних фундаментах із кам’яними стінами, підбійці підкурганні поховання, оточені ровиками. Окремий варіант салтівської культури був поширений у степах Полоння. Для нього характерні великі відкриті поселення зі слідами виноградарства, зокрема численними уламками тарного посуду. Саме тут поселення захищали кілька потужних фортець-містечок, у тому числі відомий Саркел-Біла Вежа.

Рис. 29. Прикраси салтівської культури. Хронологічні позиції

Рис. 29. Прикраси салтівської культури. Хронологічні позиції

Можна припустити, що відмінності між локальними варіантами пов’язані з поліетнічним характером салтівської культури. Це підтверджується також антропологічними даними. Вважається, що основним населенням верхньодонського варіанта були переважно алани північнокавказького походження, котрі користувалися катакомбними могильниками. Ймовірно, до них у другій половині IX ст. приєдналися деякі угорські групи. Ямні поховання на півдні та в Лісостепу належали тюркам-болгарам.

Окрім кочового тваринництва, типового для болгар, значна частина салтівського населення (передусім гданського) займалася орним землеробством, що засвідчено численними знахідками землеробських знарядь. Активні торговельні зв’язки підтримувалися між групами населення салтівської культури, що спеціалізувалися на різних галузях господарства, а також із сусідніми слов’янськими племенами, Візантією і Сходом.

Вважається, що салтівська культура існувала у рамках однієї політичної організації — Хозарського каганату.

Поховання ранньосередньовічних кочовиків і скарби

Пам’ятки кочовиків W—V1U ст. (гунів, аварів, болгар та ін.) поширені на величезній території від Центральної Азії до Західної Європи. На теренах України старожитності степовиків гунської доби (кінця IV—V ст.) представлені порівняно невеликою кількістю знахідок, оскільки центр «держави Аттіли» містився у Паннонії. Протягом останніх десятиліть їх вивчали І. П. Засецька і А. К. Амброз. На думку І. П. Засецької, гунські поховання за обрядом поділяються на три групи: поховальні пам’ятки зі спаленням або з культом вогню, трупопокладення під курганним насипом з конем або без нього, трупопокладення без насипу з конем або без нього. Найчисленнішими є поховання першої групи. У вогнищах знаходять кістки жертовних тварин, посуд. Най відомішим є спалення поблизу с. Новогригорівка на території сучасного Запоріжжя, досліджене Д. Я. Самоквасовим у 1884 р. Під кам’яними викладками були виявлені зброя, палені кістки людей і тварин, прикраси, посуд для тризни тощо.

Обряд трупопокладення у прямокутних ямах із досить багатим інвентарем походить від кам’яних склепів римського часу в Криму. Новацією у поховальному обряді є тюркський звичай уміщення у могилу шкури коня з кінцівками та черепом (рис. 30).

Різноманітна зброя гунів представлена довгими двосічними мечами, часто прикрашеними поліхромною інкрустацією. Панівною формою лука стає склад поскладена, про що свідчать кістяні обкладки середніх та кінцевих частин лука. Такій потужній зброї відповідали важкі трилопатеві наконечники стріл. Типовими для кінського спорядження є вуздечкові набори з накладок, бляшок ромбоподібних блях, наконечники. До гунської доби належить і поширення сідла жорсткої конструкції, про що свідчать різноманітні пластинчасті обкладки.

Основною рисою мистецтва цього періоду є ювелірні вироби поліхромного стилю, виготовлені з бронзи, обтягнутої тонкою золотою бляхою з кольоровими вставками зі скла та напівдорогоцінних каменів. Серед них прикраси головного убору — діадеми-вінці, колти, кулони, сережки, персні, наконечники гривен і поясів. Прикметними рисами убрання гунської доби є також пряжки з довгим язичком, масивні браслети та люстерка з центральною петлею. На території гунського союзу племен також набули поширення своєрідні казани — клепані, з тонкої бляхи, чи масивні литі, з рельєфним орнаментом і грибоподібними закінченнями ручок.

Після розпаду об’єднання Аттіли в середині V ст. основна частина гунської орди повернулася в Північне Причорномор’я, де писемні джерела згадують утигурів, кутригурів, болгар та ін. Вважається, що ці племена були частково або повністю тюркизованими уграми.

Пам’ятки кочівників VI—VII ст. представлені похованнями так званого сивашівського типу, яких налічується близько 30. Більшість пам’яток виявлено у Миколаївській, Херсонській та Запорізькій областях. Матеріали систематизував та частково увів до наукового обігу Р.С. Орлов.

Використовувалися переважно дві конструкції поховальних споруджень: фунтові ями овальної чи прямокутної форми з перекриттям на заплечиках та підбій, дно якого розміщувалося нижче, аніж дно вхідної ями овальної форми (рис. 30). Перекриття виготовлялося з кам’яних плит (Нова Одеса) або з дерева (Сивашівка). Вхід до могили закривався деревом чи кам’яним закладом.

Орієнтація похованих — найчастіше головою на північний схід. Під небіжчиком на дні ями зрідка трапляються каркасні носилки або ложе. Майже завжди до могил за тюркським звичаєм клали чучело (шкура) коня, від якого залишали череп та кінцівки. Його розміщували на дерев’яному перекритті могили або у вхідній ямі перед підбоєм. Зрідка трапляються поховання цілого коня. У деяких похованнях зафіксовано тільки горщик (кухоль, глечик) поблизу голови, одну-дві пряжки, поясний наконечник, ніж, зрідка намисто, зброю (лук та стріли).

Рис. 30. Культура кочовиків IV—VII ст. Головні етани розвитку

Рис. 30. Культура кочовиків IV—VII ст. Головні етани розвитку

Такі пам’ятки зафіксовано не лише на півдні, а й на лісостеповому Лівобережжі. Вони представлені кількома поодинокими похованнями і невеликим кочівницьким могильником Рябівка 3 на Ворсклиці, що складався із п’яти поховань і перекривав більш раннє поселення пеньківської культури. Поховання Рябівки належали простим кочовикам (за антропологічними даними, тюркського походження). Вони майже безінвентарні, лише на двох скелетах виявлено бронзові браслети. Над чоловічими похованнями покладено кістки коня або частину кінської туші.

Інша група кочівницьких поховань вирізняється багатством інвентарю (Сиваське, Портове, Виноградне, Костогризове). Тут присутні зброя (палаші з Р-подібними петлями на піхвах так званого перещепинського типу, трилопатеві наконечники стріл, кістяні обкладки луків, берестяні колчани) та кінська збруя. Значно ширше представлено деталі костюма: «геральдичний» поясний набір із срібла, прикраси, взуття. Наявність у похованнях високохудожніх речей, прикрашених зерню та скляними вставками, фахівці пов’язують із участю болгарського в основі населення в аварських війнах із Візантією.

Особливу групу пам’яток Подніпров’я становлять так звані скарби з Малої Перещепини, Вознесенки, Глодос тощо. У Вознесенці на території сучасного Запоріжжя В.А. Гринченко у 1930 р. повністю розкопав чотирикутну ділянку розміром 82×51 м, обнесену валом із землі та каміння. Усередині огорожі у двох ямах знайдено «скарб», що складався із 58 залізних стремен, 40 вудил, 139 пряжок, семи стріл, ножів та ін. Ближче до дна лежали золоті та срібні речі (оздоби поясів, піхов та руків’їв шабель і кинджалів, бубонці, фігурки орла та лева — навершя візантійських штандартів). Усі ці речі було простромлено трьома шаблями.

Глодоський «скарб» у басейні Південного Бугу містився в ямі між двома паралельними лініями ровів. Тут виявлено золоті прикраси: ланцюг із медальйонами візантійського походження, браслети, персні, сережки, прикраси пояса, оздоблені сріблом деталі шаблі й кинджала, кінської збруї, дорогий срібний посуд тощо. Деякі з речей випалені у вогні. Поруч із дорогоцінностями виявлено кальциновані людські кістки.

У 1912 р. на околиці с. Мала Перещепина поблизу Полтави був знайдений скарб, що містив 25 кг золотих та 50 кг срібних виробів (усього їх налічувалося кілька сотень). Серед них — коштовний сасанідський і тюрко-согдійський посуд, зброя, предмети убрання, кінське спорядження, у тому числі й аварських типів, а також 69 золотих візантійських монет. Монограми на перснях «Куврат» і «Куврата патрикия», тобто кагана Куврата, дають підстави припустити, що частина скарбу належала Куврату або його нащадкові. Перещепинський комплекс вважають похованням, кенотафом або пожертвою.

На думку А. К. Амброза, усі зазначені вище комплекси є залишками казанських поминальних храмів, аналогії яким відомі у Монголії. В цілому вони датуються другою половиною VII ст. Взагалі, наявність трьох комплексів у компактному районі Полтавщини (Макухівка, Мала Перещепина, Нові Санжари) дає підстави припустити, що тут розміщувалася одна зі ставок каганів Великої Болгарії.

У зв’язку з «болгарською проблемою» варто згадати відоме Пастирське городище, що неодноразово досліджувалося археологами, зокрема В. В. Хвойкою. Пам’ятка датується кінцем VII — першою половиною VIII ст. Крім 50 напівземлянок і господарських споруд, в одній з яких було знайдено велику кількість обвугленого зерна, тут виявлено майстерні ковалів, ювелірів, гончарів. Феномен Пастирського, певним аналогом якому є Битицьке городите на Сумщині, пояснюється дослідниками по-різному. На думку О. М. Приходнюка, мешканці Пастирського городища були нащадками тих слов’ян, які в VI—VII ст. колонізували Нижнє Подунав’я та північно-східну частину Ватіканського півострова. З приходом туди болгар у 680 р. частина слов’ян змушена була повернутися на свої прадавні території, заснувавши Пастирське городище. І. О. Гавритухін і А. М. Обломський вважають, що Пастирське було ремісничим центром у складі Великої Болгарії, де мешкало слов’янське і кочове населення.

Крім Пастирського, у Степу відомо також два гончарні центри, де виготовлялася кераміка північнокавказьких типів. Неподалік від Запоріжжя, в балці Канцирка було досліджено 18 двоярусних горнів, де виготовлялися триручні глеки, одноручні кулясті глеки, глеки з роздутим тулубом і великі піфосо-подібні посудини. Подібні горни відкриті також на Полтавщині поблизу с. Мачухи. Дані центри найімовірніше діяли протягом VII ст., обслуговуючи кочові племена Великої Болгарії. Утім, не виключено, що вони продовжували функціонувати й пізніше, упродовж першої половини VIII ст., за часів Хозарського каганату.

Комплексів часів хозарської експансії кінця VII — першої половини VIII ст. у Причорномор’ї виявлено небагато. У селищах Яси новому на Миколаївщині та Портовому в Криму досліджено два поховання вершників із кіньми. Як відомо, Хозарський каганат був утягнутий у тривалу війну з арабами, яка тільки у 737 р. завершилася мирною угодою. За цей час частина болгарських племен разом із аланами відійшла у лісостепові райони Лівобережжя і в степи Приазов’я. Розпочався перехід до нового способу господарювання і формування нової культури — салтівської, про що йшлося вище.

Пам’ятки ранньосередньовічного Криму

На території Кримського півострова відомо понад 300 пам’яток доби раннього Середньовіччя. Це міста й фортеці, селища, храми й монастирі, виробничі центри та різноманітні могильники. Значна частина цих пам’яток активно вивчається археологами ще від XIX ст. Протягом останніх десятиліть значний внесок у їх дослідження зробили Є.В. Веймарн, А. І. Айбабін, А. К. Амброз, І. А. Баранов, В. Л. Миц та ін. Специфікою Криму є значна кількість римських і ранньовізантійських писемних свідчень про події, що відбувалися на півострові. Це дає можливість доволі чітко пов’язати згадані у джерелах ті чи інші народи та племена з археологічними реаліями.

Більша частина ранньосередньовічних пам’яток Криму належить своєрідній спільноті, що склалася внаслідок синтезу римсько-візантійської культури міст Південної Таврики та Боспору з культурами різноетнічних варварських народів. Серед останніх були не лише місцеві гірські племена, а й прийшлі кочові та напівкочові народи, що потрапляли до Таврики протягом усієї доби Великого переселення народів.

Початок цьому процесові було покладено вторгненням племен готського союзу під час так званих Скіфських воєн 60—70-х років III ст. Сліди руйнації цього часу помітні на більшості міст і поселень, а також на римському військовому посту в Хараксі. Могильники прибульців другої половини III—IV ст. складаються з ґрунтових або вирубаних у скелі склепів, ґрунтових простих чи підбійних могил. Такий поховальний обряд, всебічно досліджений на могильниках Інкерман, Озерне, Заморське, властивий переважно сармато-аланам. Поховання германців представлені виключно кремаціями на могильниках поблизу с. Курортне та на Чатирдазі, причому в першому випадку тілоспалення були перекриті невисокими кам’яними курганами. Тілоспалення поширені й на біритуальних могильниках у долині р. Чорна та на Гераклейському півострові, а також у долині річок Бельбек, Харакс та ін. Поряд із кремаціями у ямах, кам’яних урнах, амфорах, ліпних і гончарних посудинах тут зафіксовані й тілопокладення. У деяких могилах небіжчики лежали в дерев’яних колодах або були загорнуті в кошму. Дно могильної ями було посилане вугіллям чи крейдою. У складі інвентарю переважала імпортна червонолакова кераміка (глечики і миски), хоча трапляється також місцевий гончарний і ліпний посуд, а також світлоглиняні амфори інкерманського типу. Жіночі поховання супроводжувалися фібулами, браслетами, перснями, різноманітними підвісками, чоловічі — деталями поясного набору та кінського спорядження, зброєю. Знахідки довгих мечей, бойових сокир та частин щитів пшеворського типу підтверджують інфільтрацію до Таврики готів.

Поява у Причорномор’ї гунів у 70-х роках IV ст. фіксується впускними похованнями кочовиків у кургани на рівнинній частині півострова, а також похованнями в античному склепі (Донузлавське городище). Небіжчики супроводжувалися характерними гунськими речами: важкими стрілами, казанами, поліхромними прикрасами. Поблизу с. Миролюбівка виявлено багате поховання гунського вождя. Небіжчика супроводжував кінь, збруя якого також була прикрашена у поліхромному стилі.

Міграція гунів призвела до зміни ситуації у регіоні. Після розгрому союзу германських племен значна частина міського населення переселилася на Дунай та в Італію. В подальшому спостерігався відтік готів і станів із Криму у складі гунського об’єднання. Водночас відбуваються зміни у господарстві: орне землеробство на схилах гір витісняє відгін не та присадибне скотарство, а також садівництво і виноградарство.

У другій половині V ст. частина готів залишила Таврику і переселилася на Таманський півострів. Саме в цей час переривається функціонування могильників Ай-Тодор і Чатирдаг. Припускають, що зникнення кремацій спричинило поширення серед готів Південної Таврики християнської релігії та відповідних поховальних звичаїв.

Близько середини VI ст. ситуація у Криму стабілізується, що пояснюється входженням його до складу Візантійської імперії та припиненням гунських набігів. Пам’ятки V—VII ст. утворюють компактну групу в Байдарській долині, у горах між ріками Альма і Чорна, а також на південному узбережжі Таврики. Поселення Південно-Західного Криму супроводжуються катакомбними могильниками Скалисте, Ески-Кермен, Інкерман, Чуфут-Кале, Лучисте, Суук-Су та ін. Ці могильники складаються із поховальних споруд трьох типів: фунтових склепів-катакомб, підбитих та простих могил. Зазвичай кількісно переважали склепи. Зокрема, на могильнику Скалисте, дослідженому Є. В. Веймарном у 1959—1961 pp., із 848 поховальних споруд зафіксовано лише 37 підбійних і вісім ґрунтових могил. Розміри прямокутних поховальних камер склепів — від 2,5 х 2 до 3 х 2,6 м, довжина дромоса 2—4,5 м. Переважна більшість поховань справлена у колодах. Склепи були родинними кладовищами, тому небіжчики, як правило, лежали у кілька ярусів.

Протягом першої половини VI ст. ліпний посуд у поховальному інвентарі повністю витісняється гончарним (переважно глеками). Чоловічі поховання супроводжувалися поясними наборами, інколи зброєю (мечі та кинджали, щити, луки тюркського типу й сагайдаки зі стрілами), кінським спорядженням (вудила із псаліями). Для жіночих поховань типові широкі пояси з масивними срібними пряжками, антропо- та зооморфні прикраси. Використовувалися також браслети, скроневі кільця, парні пальчасті фібули та намиста з металу, напівдорогоцінних каменів і скла. Очевидно, протягом VI—VII ст. населення Таврики зберігало культурні зв’язки з германцями у Центральній Європі, звідки сюди потрапляли гепідські та остроготські пряжки.

Від другої половини VII ст. візантійська торевтика домінує у некрополях Південного Криму: стають типовими поясні геральдичні набори, пряжки з хрестами, зображеннями левів та людських облич тощо. Певні зміни відбуваються й у поховальному обряді, що пов’язано із християнізацією Кримської Готії: з’являються могили із західною орієнтацією, а на небіжчиках — натільні хрести й амулети.

Вважається, що катакомбні могильники належали гото-аланському населенню або аланському з незначною домішкою германського етносу. Відомо, що за часів Юстиніана І кримські готи й алани виступають як федерати Імперії.

Тиск варварських племен на кордони Візантії змусив уряд ужити заходів щодо зміцнення старих оборонних споруд Херсонеса і Боспора, а також будівництва нових укріплень. Візантійською адміністрацією Таврики у VI ст. створюється складна система захисту кордонів, орієнтована у найбільш небезпечному напрямі — з боку степу. Вона складалася з «довгих стін», які закривали проходи до гірських долин, заселених гото-аланами, і низки опорних пунктів поблизу цих проходів. Такими гірськими фортецями є Каламіта, Ескі-Кермен, Мангуп, Сюйрен, Чуфут-Кале, Бакла. Опорними пунктами Імперії на узбережжі були Алустон і Горзувіта. Крім того, на березі будується ще один порт — Сугдея. У Херсонесі та інших містах візантійськими зодчими споруджуються храми.

У першій половині VIII ст. у зв’язку з масовою міграцією на територію Криму малоазійських греків виникає низка пам’яток провінційно-візантійської культури. Нині відомо більш як 40 сільських поселень, укріплених і печерних монастирів, а також храмів і могильників з плитчастими похованнями. Водночас у гірських районах набуває розвитку виробництво будівельної і тарної кераміки: відкрито близько 25 гончарних комплексів із двоярусними горнами. На поселеннях досліджено невеликі одно- та двокамерні житла, споруджені з бутового каміння і перекриті черепицею. У центрі поселення містився храм. Типова сільська церква являла собою видовжену у плані однонефну базиліку. Одночасно з сільськими каплицями з’являються триапсидні храми значно більших розмірів, інколи багато прикрашені мозаїкою (Тепсень, Партеніт, Судак та ін.).

Близько середини VII ст. частина Східного Криму, в тому числі й Боспор, підпадає під владу Хозарського каганату. До Таврики переселяються із Приазов’я та Північного Кавказу болгари й алани. На основі культури прибульців у цей час формується салтівська культура. Сьогодні відомо більш як 100 поселень і 10 ґрунтових могильників давньоболгарського типу. Серед найбільш ранніх — поселення Тау-Кипчак, на якому виявлено 24 напівземлянки та 10 наземних будинків. Пізніше кількісно переважають саме наземні житла з кам’яними стінами і печами, близькі за формою до провінційно-візантійських споруд (Тепсень, Тиритака, Кордон-Оба, Героївка). Керамічний комплекс представлений візантійськими амфорами, піфосами та столовим посудом, тоді як кухонна кераміка залишалася сіроглиняною салтівською.

Пам’ятки з характерним матеріалом салтівської культури відкрито під час розкопок у Більбекській долині, Ласпі, Партеніті, Алушті, Фуні, Мангупі, Судаку, Баклі та інших поселеннях. Частина болгар приймає християнство, про що свідчать поява склепів візантійського типу, в яких салтівці ховали своїх небіжчиків, та будівництво християнських храмів на ряді поселень.

З посиленням влади Хозарського каганату переривається функціонування візантійської системи оборони. Хозари встановлюють контроль над Гірським Кримом, поступово відбудовуючи напівзруйновані візантійські оборонні споруди. Залишки будівельної діяльності часів хозарського панування виявлені на Мангупі, Алустоні, Киз-Кермені, Судаку та ін.

Ранньоболгарська культура зникає близько середини X ст. унаслідок хозаро-візантійських війн. Посилення у гірських та приморських районах візантійської адміністрації після падіння Хозарської держави сприяло активізації контактів ранніх болгар з аланським і грецьким населенням. На цій основі в подальшому сформувалася єдина етнокультурна спільнота.

Таким чином, на зламі нашої ери на півдні Східної Європи склалося кілька латенізованих культур, які увібрали в себе елементи місцевих старожитностей раннього залізного віку, поєднавши їх із кельтськими рисами. Протягом середини — третьої чверті І ст. н. е. нащадки зарубинецьких племен широко розселяються в лісостепу й на півдні лісової зони, інтегруючись із германськими, балтськими та фракійськими племенами. На рубежі II—III ст. досить різнорідні пам’ятки змінюються генетично пов’язаними з ними київською та зубрицькою культурами, носіями яких, очевидно, були венети Тацита. Значний вплив на них справила поліетнічна черняхівська культура з певними провінційно-римськими рисами, що вважається археологічним втіленням «держави Германаріха».

У першій половині V ст. спостерігається згасання черняхівської культури, викликане еколого-демографічною кризою й експансією гунів. Водночас відбуваються зміни Й у середовищі її північних сусідів, які в основному зберегли свою соціально-економічну структуру. З виникненням на цій основі празької, пеньківської і колочинської культур є підстави стверджувати про завершення процесу спільнослов’янського етногенезу. Очевидно, розвиток слов’янської спільноти відбувався доволі динамічно — починаючи з 512 р. візантійські автори фіксують появу склавінів і антів на лівому березі Дунаю. Основна експансія племен празької і пеньківської культур була спрямована в Центральну Європу та Подунав’я, тоді як колочинські групи рухалися переважно на північ. До початку VII ст. назви венети і анти, дані цим племінним групам їхніми сусідами, поступово поглинаються самоназвою «слов’яни».

Празька культура (склавіни) відіграла основну роль у формуванні культур літописних князівств останньої чверті І тис. н. е.: райковецької — на правому і волинцевсько-роменської — на лівому берегах Дніпра. Своєю чергою, на основі райковецьких пам’яток виникає культура ранньої Києворуської держави.

Більшість етнокультурних та соціально-економічних процесів, що сприяли виникненню слов’янської спільноти, а згодом і Київської Русі, відбувались у тісній взаємодії з іншими як осілими (балти, германці, кельти, фракійці), так і кочовими народами і племенами (сармати, гуни, болгари, хозари). Значний вплив на розвиток населення, що мешкало на території сучасної України, справили Римська, а згодом Візантійська імперії. На зламі VII—VIII ст. розвиток східнослов’янського суспільства значно прискорили також активні контакти з великою Моравією та Хозарським каганатом.

Рекомендована література

1. Айбабин А. И. Этническая история ранневизантийского Крыма. Симферополь, 1999.

2. Археология Украинской ССР: В 3 т. Киев, 1986.

3. Баран В. Д. Давні слов’яни. Київ, 1998.

4. Баран В. Д., Козак Д. Н., Терпиловський Р. В. Походження слов’ян. Київ, 1991.

5. Гавриіпухин И. О., Обломский А. М. Гапоновский клад и его культурно-исторический контекст. Москва, 1996.

6. Горюнов Е. А. Ранние этапы истории славян Днепровского Левобережья. Ленинград, 1981.

7. Давня історія України: У 3 т. Київ, 2000. Т. 3.

8. Козак Д. Н. Етнокультурна історія Волині (1 ст. до н. е. — IV ст. н. е.). Київ, 1992.

9. Крым, Северо-Восточное Причерноморье и Закавказье в эпоху средневековья (IV— XIII вв.). — Археология. Москва, 2003.

10. Магомедов Б. В. Черняховская культура. Проблема этноса. Люблин, 2001.

11. Максимов Е. В. Зарубинецкая культура на территории УССР. Киев, 1982.

12. Обломский А. М. Днепровское лесостепное Левобережье в поэднеримское и гуннское время. Москва, 2002.

13. Обломский А. М., Терпиловский Р. В. Среднее Поднепровье и Днепровское Левобережье в первые века нашей эры. Москва, 1991.

14. Плетнёва С. А. От кочевий к городам. — МИ А. 1967. № 142.

15. Приходнюк О. М. Степове населення України та східні слов’яни (друга половина I тис. н. е.). Київ; Чернівці, 2001.

16. Русанова И. П. Славянские древности VI-VII вв. Москва, 1976.

17. Седов В. В. Восточные славяне в VI—XIII вв. — Археология СССР. Москва, 1982.

18. Славяне и их соседи в конце І тыс. до н.э. — первой половине 1 тыс. н. э. — Археология СССР. Москва, 1993.

19. Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударствнный период. Киев, 1990. Степи Евразии в эпоху средневековья. — Археология СССР. Москва, 1981.

20. Терпиловский Р. В. Славяне Поднепровья в первой половине I тыс. н. э. Люблин, 2004.

21. Третьяков П. И. По следам древних славянских племен. Ленинград, 1982. Щукин М. Б. На рубеже эр. Санкт-Петербург, 1994.

22. Этнокультурная карта территории Украинской ССР в I тыс. н. э. Киев, 1985.

В этот день:

Дни смерти
1984 Умер Андрей Васильевич Куза — советский археолог, историк, источниковед, специалист по древнерусским городам.
1992 Умер Николас Платон — греческий археолог. Открыл минойский дворец в Закросе. Предложил хронологию базирующуюся на изучении архитектурных комплексов (дворцов) Крита.
1994 Умер Сайрус Лонгуэрт Ланделл — американский ботаник и археолог. В декабре 1932 года Ланделл с воздуха обнаружил древний город Майя, впоследствии названный им Калакмулем, «городом двух соседних пирамид».

Рубрики

Свежие записи

Счетчики

Яндекс.Метрика

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Археология © 2014