Походження людини

Історія починається з появи її суб’єкта — людини. Тому проблема походження (антропогенезу) людини є однією з ключових в історії людства.

Пошуки пращура: від Адама до мавпи

Сучасне бачення людини як продукту розвитку тваринного світу сформувалося пізно, лише у другій половині XIX ст., оскільки тривалий час блокувалося офіційною церквою. Адже смілива на той час версія походження людини від мавпи суперечила біблійній концепції її створення Богом за своєю подобою 7,5 тис. років тому. Хоч слідом за сміливими здогадками філософів Стародавньої Греції та інтелектуалів доби Відродження Карл Лінней уже в середині XVIII ст., систематизуючи тваринний світ, відніс людину разом із мавпою до одного загону приматів, офіційна наука заперечувала можливість еволюції мавпи в людину. Коли 1856 р. в долині Неандерталь були виявлені кістки палеоантропів, учені Дюссельдорфського університету дійшли «наукового» висновку, що знайдений череп належав «патологічному ідіоту», а крива кістка стегна — «монгольському козакові кінного загону росіян, що переслідували Наполеона в 1814 р.»

Домінантну роль у формуванні сучасних поглядів на походження людини відіграла молода на той час наука археологія. Знахідки численних доісторичних артефактів не знаходили пояснення у поглядах офіційної церкви на витоки людства. Зокрема, французький чиновник Ж. Буше-де-Перт у 1831 р. виявив у кар’єрах поблизу річки Соми великі крем’яні знаряддя, які він назвав ручними рубилами, а також численні кістки викопних слонів та гіпопотамів. Тридцять років французький дослідник марно намагався переконати громадськість, що рубила належали стародавнім людям, які загинули разом із доісторичними тваринами внаслідок біблійного потопу. Ця «битва на Сомі» завершилася перемогою Буше-де-Перта лише в J859 p., коли авторитетна комісія визнала, що зібрана ним колекція знарядь належить доісторичним людям, і визначила вік знахідок у півмільйона років.

Вирішальну роль в утвердженні сучасної концепції антропогенези мала знаменита книга Ч. Дарвіна «Походження людини та статевий добір» 1871 р. Проаналізувавши величезний матеріал, англійський учений дійшов висновку про тваринне походження людини й переніс на антропогенез принципи еволюціонізму, насамперед учення про природний добір. Утім, дослідник надто перебільшував роль статевого добору у становленні людини. Важко пояснити зникнення шерсті на її тілі, збільшення обсягу мозку, тривалий прогресивний розвиток мови чи удосконалення людської руки лише тим, що стародавні представниці прекрасної статі віддавали перевагу чоловікам саме з такими якостями.

Дослідження Ч. Дарвіна стимулювали цілеспрямовані пошуки попередників сучасної людини палеозоологами та антропологами. У 1891 р. вони увінчалися блискучим відкриттям доктором Е. Дюбуа на острові Ява кісток примітивної людської істоти. її визначили як перехідну форму від мавпи до людини і відповідно назвали пітекантропом — мавполюдиною.

Важливим теоретичним внеском у започатковану Ч. Дарвіном концепцію походження людини була трудова теорія антропогенезу Ф. Енгельса, викладена ним у книзі «Роль праці у процесі перетворення мавпи в людину» (1876 p.). Вчений наголошував, що примати, а отже й наші безпосередні пращури, були колективними тваринами. Таким чином, людина формувалася у процесі спільної праці з метою життєзабезпечення колективів. Колективне полювання, пошуки та розподіл їжі, захист від хижаків в умовах постійного ускладнення методів полювання сприяли згуртуванню первісного колективу, встановленню між його членами виробничих зв’язків. Виникала нагальна необхідність обміну інформацією, передавання виробничого досвіду наступним поколінням. Тому мова також продукт колективної праці людей.

Ф. Енгельс звертав увагу також на особливе значення прямоходіння, яке звільнило руки для трудових операцій, що, своєю чергою, стимулювали прогресивний розвиток людського мозку. Важливим чинником антропогенезу було визнано перехід до м’ясного раціону. Адже м’ясна їжа більше відповідає біохімії людського організму, аніж рослинна. її багатий хімічний склад краще забезпечував необхідними елементами організм, у тому числі мозок людських істот, що еволюціонували. До того ж висока калорійність м’яса звільняла від цілодобових пошуків страви. Своєю чергою, полювання вимагало вищого рівня інтелектуальної діяльності, аніж пошуки рослинної їжі. Не випадково психіка хижих ссавців складніша за психіку травоїдних. Усі ці біологічні чинники тривалий час безпосередньо впливали на антропогенез, аж до появи людини сучасного типу — Homo sapiens.

Остаточне формування сучасної концепції антропогенезу відбулося протягом XX ст. насамперед унаслідок великих відкриттів антропологів, археологів, палеозоологів у Африці.

Від динозаврів до найдавніших людських істот

За біологічною класифікацією людина, так само як і мавпа, належить до загону приматів сімейства ссавців. Найдавніші ссавці з’явилися ще за доби динозаврів — у мезозойську еру, коли на землі панували рептилії. Температура їхнього тіла залежала від температури середовища. Низькою активністю рептилій вночі пояснюється те, що перші ссавці були нічними тваринами завбільшки як щур.

Масове вимирання динозаврів 65 млн років тому пов’язують з різкою зміною клімату, викликаною падінням на землю астероїда. Вважається, що падіння небесного тіла діаметром 10—15 км у районі Карибського моря спричинило викид в атмосферу Землі великої кількості пилу. Це різко зменшило кількість отримуваної поверхнею планети сонячної радіації, що призвело до гальмування процесу фотосинтезу рослин, різкого похолодання і вимирання великої кількості різноманітних видів рептилій, які не могли контролювати температуру свого тіла. Вижили лише ті, які сховалися у воду (крокодили, черепахи) та зарилися в землю (ящірки, змії).

Ця катастрофа планетарного масштабу зробила господарями Землі ссавців, температура тіла яких, на відміну від рептилій, не залежала від температури середовища. З початком кайнозойської ери на Землі поширюються різноманітні ссавці, у тому числі примати, що з’явилися близько 50 млн років тому.

Близько 20 млн років тому теплий і вологий клімат Землі сприяв надзвичайному розростанню тропічних лісів на планеті. Вони стали домівкою величезної популяції людиноподібних мавп дріопітеків (деревних мавп), рештки яких виявлено в Європі, Азії, Африці. Вважається, що сучасні людиноподібні мавпи (шимпанзе, горили, орангутанги, гібони) походять від різновидів дріопітеків, які не перейшли до наземного способу життя. У дріопітеків простежений розвиток зубного апарату в напрямі людських істот. Їхня діастема (відстань між іклами і різцями) зменшується, а ікла невеликі, як у людей (рис. 1).

Рамапітек — пізній дріопітек, який жив 12—8 млн років тому. Це досить тендітна мавпа, котра за об’ємом мозку (менше 400 см3) нагадувала шимпанзе. Рамапітек и почали переходити до прямоходіння, а мавпяча лапа почала перетворюватися на людську руку, якій властиве протистояння великого пальця руки чотирьом іншим.

З добою рамапітеків збіглося похолодання та зменшення вологості клімату. Цей процес розпочався з поширення льодовиків у Антарктиді, чому сприяло зникнення гірського пасма, що з’єднувало Антарктиду з Південною Америкою. Існування цієї перемички між материками зумовлювало підігрів океану навколо Антарктиди. Холодна течія від її узбережжя рухалася вздовж Південної Америки на північ до екватора, звідки вже нагріті океанічні води поверталися на південь. Зникнення згаданої перемички між двома континентами Південної півкулі близько 5 мли років тому спричинило утворення потужної холодної течії, що й понині циркулює навколо Антарктиди. Ця течія ізолювала Антарктиду від теплих вод екватора, що призвело до накопичення криги на Південному полюсі й загального похолодання на значних обширах планети.

Похолодання і зменшення вологості клімату, своєю чергою, призвело до різкого скорочення площі тропічних лісів, що стимулювало перехід мавп до наземного способу життя. Причому на землю були змушені спуститися не тільки частина людиноподібних, а й деякі примітивні мавпи. Приклад павіанів засвідчує, що цей процес супроводжувався зростанням згуртованості стада, його агресивності, переходом до вживання м’ясної їжі. Щось подібне відбулося і з рамапітековими мавпами, які дедалі частіше змушені були злазити з дерев у савану, де зустріли своїх головних ворогів — хижаків родини котячих (левів, тигрів, леопардів).

Рис. 1. Еволюція черепа людини

Рис. 1. Еволюція черепа людини

Перехід до прямоходіння збільшував можливості самозахисту наземних мавп. Він давав можливість не тільки оглядати місцевість у високих травах саван, а й звільняв передні кінцівки для самооборони від хижаків за допомогою палиць та каміння. Рука з палицею чи каменем поступово стала не тільки засобом оборони, а й знаряддям полювання. Включення до раціону м’яса створювало передумови для швидкої біологічної еволюції мавп, зокрема їхнього мозку. Необхідність кооперації для колективного полювання та захисту від хижаків зумовили згуртування мавпячого стада. Останнє вимагало вдосконалення сигнальної системи всередині стада, тобто стимулювало розвиток мови. Усе це створювало передумови для поступової трансформації мавпячого стада в первісну общину. З переходом людиноподібних мавп до наземного способу життя в саванах пов’язують появу нового їх виду, який дістав назву австралопітек.

Австралопітеки (південні мавпи) — прямоходячі людиноподібні мавпи з об’ємом мозку 400—600 см3, що мешкали в саванах Південно-Східної Африки 4—1 млн років тому. їхні рештки вперше відкрив професор Р. Дарт (1924) у Південній Африці, що й зумовило назву цих приматів. Можливо, деякі з них з Африки потрапили на Близький Схід.

Особливо багато решток австралопітеків знайдено у рифтовій долині Східної Африки — вузькому і довгому тектонічному розломі, що тягнеться з півдня на північ до Ефіопії. Його північним продовженням є Червоне море, долина Йордану та Мертве море Палестини. Рифт вирізняється великою вулканічною активністю. Вулканічна лава з глибин землі має підвищений рівень радіації. На думку дослідників, радіація спричинила мутаційні зміни в організмі пращурів людини, збільшила біологічну пластичність виду й тим самим сприяла його трансформації в людину.

Вулканічний попіл численних вивержень утворював потужні відклади, які добре консервують кістки тварин та людей. Тому африканський рифт став справжнім музеєм плейстоценової фауни. Зокрема, це стосується Олдувейської ущелини в Танзанії, яка розрізала вулканічні відклади на глибину 100 м. Схили цієї долини устелені кістками вимерлих тварин, серед яких трапляються рештки приматів. Ось уже півстоліття сім’я відомих палеоантропологів Лікі (Люїс, Мері та їхній син Річард) досліджують Олдувей у пошуках вимерлих гомінід. На північ від Олдувею розташовані інші відомі місцезнаходження викопної фауни — Омо, Хадар в Ефіопії. У повоєнний період в африканському рифті зроблені видатні відкриття, які дали підстави поглибити історію людства до 2,5 мли років і переконливо довели, що його прабатьківщиною була Африка.

Палеонтологічні та археологічні дослідження рифтової долини свідчать, що процес олюднення мавп відбувався в умовах сухих, спекотних саван Східної Африки. Похолодання та аридизація клімату посилювалися підняттям хребтів африканського рифту, що призвело до деградації тропічних лісів. Скоротилися популяції лісових тварин, різко збільшилася кількість великих травоїдних ссавців. Наші мавпоподібні пращури змушені були перейти до наземного життя в саванах. Серед укритих густою травою, окремими кущами та деревами пагорбів текли ріки, вздовж яких росли ліси. Різноманітні копитні травоїдні, котрі й нині населяють африканську савану, були здобиччю численних левів, тигрів, леопардів. Австралопітеки здебільшого полювали на дрібних тварин (гризунів, земноводних, ящірок, комах тощо), але не гребували й залишками здобичі великих хижаків. Рештки кісток тварин на стоянках австралопітекових мавп дали підстави вченим називати їх «крисоловами пустель». Значну частину їхнього раціону складала рослинна їжа — дикі плоди, їстівне коріння, соковиті пагони тощо.

Поступово австралопітеки починають полювати на більших тварин, навіть таких агресивних, як павіани. Як мисливську зброю вони застосовували, мабуть, палиці та каміння, однак кам’яних знарядь не виготовляли, оскільки їх не знайдено в шарах із кістками австралопітеків.

Сучасній науці відомі рештки близько 500 особин австралопітеків з Африки, серед яких учені виділяють 3—4 різновиди. Деякі з них за розмірами тіла нагадували сучасних шимпанзе, інші були завбільшки з сучасну людину.

Australopithecus afarensis («південна мавпа з Афару») — найдавніший різновид, що мешкав 4—1 млн років тому, мав зріст І —1,3 м і важив близько 30 кг. Від нього походять інші різновиди австралопітеків, а також людський рід Homo. Avstratopithecus afiicanus своїми розмірами нагадував попередника і жив З—1 млн років тому. Поряд із ним мешкав травоїдний Avstratopithecus robustus (могутній) або Parantrop зростом 1,6 м і вагою 50 кг. Від нього походить Avslralopithecus boisei або Zinjantrop зростом до 1,8 м і вагою до 80 кг.

Ці всеїдні, вкриті шерстю, прямоходячі мавпи саван утворювали дві основні групи: менш розвинену, травоїдну, масивну і всеїдну, тендітну. Саме від останніх походять найдавніші людські істоти, що виготовили перші знаряддя з каменю. По суті, австралопітек був перехідною формою між людиноподібною мавпою і найдавнішими людськими істотами.

Найдавніші людські істоти

Вважається, що головним критерієм формування людини є виготовлення перших знарядь праці. Сталося це близько 2,5 млн років тому у Східній Африці Й знаменувало собою початок нової ери в історії землі — антропогену, а також початок історії людства та початок палеоліту за археологічною періодизацією.

Людина вміла (Homo habilis) — найдавніші людські істоти, що вперше почали виготовляти знаряддя з каменю близько 2,5 млн років тому і вимерли 1 млн років тому. Ці найдавніші представники роду Homo дуже нагадували австралопітекових, однак розмірами тіла та об’ємом мозку дещо перевищували останніх. Зріст Homo habilis сягав 150 см, вага — 50 кг, а мозок — 800 см3. їхні примітивні кам’яні знаряддя дістали назву галькових, оскільки являли собою звичайну кварцитову або крем’яну річкову гальку, один кінець якої дещо загострений кількома грубими, але цілеспрямованими відколами (рис. 2). Ці грубі, рубальні знаряддя давали змогу першим людським істотам добувати поживний мозок із кісток з’їдених хижаками травоїдних. Перші людські істоти за своїм раціоном значною мірою були стерв’ятниками і не гребували рештками трапези хижаків. Суттєвим доповненням до харчового раціону було збирання їстівних рослин, плодів, коренів, а також спорадичне полювання, в тому числі, мабуть, на австралопітеків. Виявлені рештки укриттів Homo habilis, що нагадували примітивні житла.

Рис. 2. Спосіб виготовлення галькових знарядь

Рис. 2. Спосіб виготовлення галькових знарядь

Уперше кістки Homo habilis були знайдені в 1960 р. Люїсом Лікі в Олдувейській ущелині. Вони залягали в шарі (де містилися також кістки викопних тварин та галькові знаряддя), який датувався часом 1,7—2 млн років тому. Син Люїса Річард Лікі 1972 р. знайшов на березі озера Рудольф у Кенії значну кількість кісток Homo habilis, у тому числі рештки черепа, який, попри більшу об’ємність порівняно з черепом з Олдувею, мав вік більш як 2 млн років тому. Пізніше рештки Homo habilis виявили в Ефіопії (Хайдарі) та в Південній Африці, у печерах Штеркфонтейн і Сварткранс. Дослідники припускають, що зі Східної Африки Homo habilis переселилися до Аравії та Близького Сходу, де відомі місцезнаходження характерних галькових знарядь.

На думку деяких дослідників, показником належності до людських істот (гомінід) є не тільки перші виготовлені знаряддя праці, а й деякі біологічні особливості — так звана «гомінідна тріада». До таких ознак належить об’єм мозку (більш як 800 см3), рука з протиставленням великого пальця іншим та прямоходіння. Однак якщо визначати первісну форму людських істот за цими ознаками, то згаданим критеріям більше відповідає не Homo habilis, а значно розвинутіша форма гомінід — пітекантроп.

Пітекантроп (мавполюдина) відомий також під назвами архантроп та Homo erectus (людина прямоходяча). Вперше був відкритий Е. Дюбуа у 1891 р. на острові Ява в Індонезії. Це була кремезна істота на зріст до 170 см, вагою сучасної людини і середнім об’ємом мозку 800—1100 см . Череп пітекантропа характеризувався архаїчними рисами: неабиякою товщиною, похилим лобом, розвиненими надбрівними дугами, що утворювали характерний козирок (рис. 3). Скошене підборіддя свідчило про початкову стадію розвитку мови, про існування якої у зародковій формі свідчить устрій черепів. Архантропи втратили значну частину волосяного покриву тіла. Натомість у них з’явилися потові залози для регуляції температури тіла, що давали можливість їм мешкати на спекотних рівнинах Африки, не перегріваючись під променями тропічного сонця.

Рис. 3. Пітекантроп з о. Ява (реконструкція за черепом М. М. Герасимова) та ручні рубила пітекантропів

Рис. 3. Пітекантроп з о. Ява (реконструкція за черепом М. М. Герасимова) та ручні рубила пітекантропів

Пітекантропи були вмілими мисливцями на великих травоїдних. Вони полювали на копитних (оленів, антилоп, коней) і навіть товстошкірих (слонів, носорогів, гіпопотамів). Основною мисливською зброєю був дерев’яний спис із загостреним і обпаленим для міцності кінцем та ручні рубила — масивні, оббиті з двох сторін крем’яні знаряддя мигдалеподібної форми (рис. 3). Однак рубила були властиві лише африканським та європейським пітекантропам, на півдні та в Південно-Східній Азії вони не набули поширення.

Рештки пітекантропів відомі не тільки на батьківщині людства у Східній Африці (Кенія, Танзанія, Ефіопія), айв Алжирі (атлантроп), на півдні Європи, в Китаї (синантроп), Індонезії. Пітекантропи з’явилися в Африці 1,7 млн років тому, звідки 1,2 млн років тому розселилися на Близький Схід аж до Кавказу, а далі, просуваючись на схід, потрапили до Центральної Азії, Індостану, Індокитаю, на південь Китаю. До Західної Європи пітекантропи потрапили з Північної Африки через Гібралтар близько 1 млн років тому. їхні кістки та сліди життєдіяльності відомі в Іспанії (Атапуерка), у гротах Валоне та Лазаре на півдні Франції. Приблизно в цей же час пітекантропи з Близького Сходу через Балкани просуваються у Центральну та на південь Східної Європи. Сюди вони могли потрапити лише через територію України. Не випадково найдавніші стоянки у Східній Європі досліджені саме в Україні. Нижній шар стоянки Королеве в Закарпатті датується близько 1 млн років тому й, очевидно, являє собою стоянку архантропів.

Освоєння архантропами помірної зони Північної півкулі стало можливим лише завдяки вогню, який, судячи з шарів попелу на стоянках, був добре відомим пітекантропам. Вогнище не тільки гріло, воно захищало від хижаків, на ньому готували їжу, гострили списи. Завдяки вогню людям удалося не тільки заселити безмежні території південної Євразії, а й витримати наступ льодовиків, що розпочався з півночі. На деяких стоянках пітекантропів знайдено рештки примітивних жител. Пітекантропи зникли 150 тис. років тому, поступившись у Європі новому різновидові наших пращурів — неандертальцю.

Неандерталець (Homo neanderthalensis), або палеоантроп, — різновид гомінід, що мешкав у Європі та на Близькому Сході 150—28 тис. років тому. Дістав назву від долини Неандерталь у Німеччині, де вперше були виявлені кістки цього виду людських істот. Численні рештки неандертальців пізніше були знайдені в печерних стоянках Європи (Ля Мустьє, Ля Кіна, Ля Шапель-о-Сен, Ля Феррасі, Сен-Сезар, Спи, Монте-Чирчио, Ле Фате 3, Крапіна, Кіїк-Коба, Заскельне V, VI та ін.). Значно менше їх виявлено на Близькому Сході (Шанідар в Іраку, Амуд, Табун І, Кебара в Ізраїлі) та в Центральній Азії (Тешик-Таш). Реконструкція палеантроп а на основі кісток літньої людини з Ля Шапель-о-Сен у Франції сформувала наше уявлення про неандертальця як згорблену, незграбну істоту. Насправді, це були невисокі (1,5—1,6 м), але надзвичайно сильні, широкоплечі люди з дуже розвиненою мускулатурою і масивним скелетом. Сила їхньої руки у кілька разів перевищувала силу сучасної людини. Кисть руки масивна, з широкими фалангами, великими, міцними нігтями. Розвинені остисті відростки хребта свідчили про потужну мускулатуру.

Череп неандертальця великий і дуже масивний порівняно з черепом сучасної людини. Об’єм мозку (1500—1700 см3) дорівнював (а іноді й перевищував) об’єм черепної порожнини сучасної людини. Профіль лоба похилий, черепна кришка низька і довга, розвинені «козирком» надбрівні дуги, виступаюча назад потилиця, велике обличчя, скошене підборіддя, великий ніс, щелепи помітно видавалися вперед (виразний прогнатизм) (рис. 4).

Ураховуючи географію масових знахідок решток неандертальців у Європі, меншою мірою на Близькому Сході та в Середній Азії, а також інші дані, більшість сучасних дослідників схиляються до думки, що їхньою батьківщиною була саме Європа. Класичний неандерталець є наслідком еволюції пізніх пітекантропів Західної Європи під впливом несприятливих природно-кліматичних умов прильодовиків’я. Масивний кістяк, кремезна статура, розвинена мускулатура, устрій носової порожнини, що давав змогу вдихати холодне повітря, фахівці вважають наслідком пристосування до холодного прильодовикового клімату. Ймовірно, що широкі ступні ніг сприяли кращому пересуванню по глибокому снігові, а короткі кінцівки перешкоджали втраті тепла.

Класичні неандертальці в Європі мешкали приблизно 130 тис. (Крапіна) — 30—28 тис. років тому (Ля Юна, Сен-Сезар у Франції, Відія і Велика Печина в Хорватії, неандертальці печер Криму). На Близькому Сході неандертальці з’явилися пізніше, аніж у Європі, — близько 60 тис. років тому. Схоже, неандертальці прийшли у Західну Азію зі своєї батьківщини, тобто з прильодовикової Європи. Інакше кажучи, неандертальці Передньої Азії є не монолітною самостійною популяцією, а лише східною периферією світу європейських спеціалізованих палеантропів. У Південно-Східній Азії, а також в Африці достовірні рештки класичних неандертальців невідомі.

Рис. 4. Неандертальська жінка з печери Ля Юна (Франція) та крем'яні вироби мустьєрської доби: 1 - гостроконечник; 2 — скребло; нуклеуси: 3 — дископодібний; 4 — підпризматичний

Рис. 4. Неандертальська жінка з печери Ля Юна (Франція) та крем’яні вироби мустьєрської доби: 1 — гостроконечник; 2 — скребло; нуклеуси: 3 — дископодібний; 4 — підпризматичний

Палеантропи суттєво вдосконалили свою мисливську зброю за рахунок прогресу в обробці кременю. Якщо рубила пітекантропів виготовлялися шляхом двобічного оббивання цілих крем’яних гальок, то неандертальці виготовляли знаряддя зі спеціально зроблених заготовок — відщепів кременю. їх відбивали зі спеціальних ядрищ кременю або нуклеусів. Ядрища палеантропів найчастіше мали дископодібну форму, а зняті з них відщепи, як правило, мали трикутні обриси (рис. 4, 3). Тому трикутними були також основні знаряддя неандертальців — гостроконечники та скребла, що виготовлялися шляхом ретушування країв крем’яних відщепів (рис. 4, 1, 2).

Низький, похилий лоб неандертальців свідчить про недорозвиненість лобних доль мозку, що відповідають за складне асоціативне мислення, а також містять центри гальмівних процесів. Іншими словами, неандертальці, порівняно з сучасними людьми, були нездатні до складного, абстрактного мислення, а нерозвиненість гальмівних центрів робила їх збудливими й агресивними. Це в поєднанні з неабиякою силою неандертальців та досить ефективною зброєю зумовлювало часті кровопролитні сутички в первісних колективах, які становили серйозну загрозу для існування самої популяції палеантропів. Саме ця обставина, на думку багатьох дослідників, стала визначальною у самознищенні класичних неандертальців, на зміну яким у Європі прийшла людина сучасного типу — Homo sapiens.

Проблема походження Homo sapiens у світлі новітніх досліджень

Homo sapiens (людина розумна), або неоантроп, відрізнявся від попередніх Форм людських істот тендітнішою статурою і меншою силою, зате значно більшим об’ємом мозку, що сягав 2000 см3. Розвинені лобні долі були досконалим інструментом складної розумової діяльності. Структура мозку свідчить про врівноваженіший характер Homo sapiens, що робило його соціальною істотою. Тому в популяціях людей сучасного типу відбулася заміна природного добору соціальним.

Колективізм стимулював розвиток мовного апарату, що зумовило формування виступаючого підборіддя. Завдяки розвитку лобного відділу мозку деградував надбрівний виступ. Водночас зник такий архаїчний елемент обличчя наших пращурів, як прогнатизм — властиві мавпам виступаючі вперед верхня та нижня щелепи. Так сформувався вертикальний профіль обличчя сучасної людини (рис. 5).

Homo sapiens вважається власне людиною. Попередні форми гомінід (людина вміла, пітекантроп, неандерталець) це ще не люди, а людські істоти, що, по суті, були перехідними формами від мавпи до власне людини — Homo sapiens, її досконалий мозок зумовив піднесення суспільства та культури на новий, вищий рівень розвитку. Здатність людини розумної до абстрактного мислення створила передумови для виникнення мистецтва, релігії, міфотворчості. З’являються перші витвори образотворчого мистецтва, найдавніші календарі, зароджується лічба.

Поява людини розумної спричинила небувалий прогрес матеріальної культури. Якщо неандерталець користувався нечисленними універсальними знаряддями (різні гостроконечники, скребла), то Homo sapiens — великою кількістю спеціалізованих знарядь із кременю (рис. 5). Це — скребачки для обробки шкіри, різці для обробки кістки та дерева, різноманітні наконечники мисливської зброї, ножі для м’яса і дерева, проколки для шиття одягу та взуття, сокири для рубання дерева та багато інших. Визначальною особливістю техніки обробки кременю стає масове використання для виготовлення знарядь — вузьких і довгих крем’яних пластин, знятих з призматичних нуклеусів. Тому виготовлені з таких пластин знаряддя Homo sapiens мають характерні видовжені пропорції.

З людиною розумною поширюються різноманітні знаряддя з кісток тварин: голки, шила, наконечники списів, гарпуни тощо. Археологами виявлено чимало витворів первісного мистецтва з кістки та бивня мамонта: статуетки жінок, тварин, гравійовані зображення людей, тварин, геометричні орнаменти! Кістки великих тварин, зокрема мамонтів, використовувалися для будівництва жител.

Рис. 5. Кроманьйонець із печери Кро-Маньйон у Франції (реконструкція за черепом) та характерні вироби оріньяцької культури верхнього палеоліту: 1 – пластина з ретушшю; 2,6,7 – скребачки високої форми; 3,4 – різці; 5 – мікровкладні для кістяних наконечників; 8,9 – кістяні наконечники списів; 10-12 - нуклеуси

Рис. 5. Кроманьйонець із печери Кро-Маньйон у Франції (реконструкція за черепом) та характерні вироби оріньяцької культури верхнього палеоліту: 1 – пластина з ретушшю; 2,6,7 – скребачки високої форми; 3,4 – різці; 5 – мікровкладні для кістяних наконечників; 8,9 – кістяні наконечники списів; 10-12 — нуклеуси

Тривалий час згадані форми людиноподібних мавп та людських істот розглядалися як послідовні, генетично пов’язані етапи прогресивного розвитку гомінід, який закономірно привів до появи людини сучасного типу. Вважалося, що кожна наступна форма людських істот була прямим генетичним нащадком попередньої і розвивалася безпосередньо з неї. Така прямолінійна схема антропогенезу сформувалася наприкінці XIX — на початку XX ст. за умов панування еволюціонізму в науці. Накопичення фактів, запровадження новітніх методик дослідження, а також перехід від прямолінійно-еволюціоністських схем минулого людства до розуміння багатоваріантності історії з найдавніших часів, внесли суттєві зміни в осмислення процесу антропогенезу сучасними вченими.

Спрощеним стадіальним уявленням про антропогенез уже давно суперечили численні палеоантропологічні знахідки, які свідчили про одночасне існування кількох різновидів гомінід, частина з яких опинилася на узбіччі антропогенезу і вимерла, не залишивши нащадків. Виявилося, що Homo habilis тривалий час мешкали серед австралопітеків, а пізніше — серед пітекантропів. Останні, своєю чергою, співіснували з неандертальцями. A Homo sapiens протягом тисячоліть конкурував на теренах Близького Сходу та Європи з класичними неандертальцями.

Певні сумніви щодо чіткої стадіальності антропогенезу породжували і виявлені ще в 1931 р. на Близькому Сході в палестинських печерах Схул, Табун та Кафзех дуже давні антропологічні рештки людських істот з характерними ознаками Homo sapiens. Відомий палеоантрополог М. М. Герасимов, зокрема, писав із цього приводу: «Якби ці кістки були знайдені ізольовано від стародавньої фауни і мустьєрської індустрії, навряд чи всі вони були б визнані неандертальськими». Виявлення кісток людини сучасного типу в шарах раннього палеоліту суперечило основним принципам панівної в недавньому минулому прямолінійно еволюціоністської схеми антропогенезу. Тому первісних людей із палестинських печер назвали сапієнтними неандертальцями, котрі буцімто переживали процес трансформації в неоантропів. Вважалося, що зрештою якась група їх еволюціонувала в людину сучасного типу близько 40 тис. років тому. Адже саме цим часом датувалися найдавніші рештки Homo sapiens у Європі.

Новітні генетичні дослідження кісток неандертальців та людини сучасного типу докорінно змінили спрощено-еволюціоністські погляди на антропогенез. Від середини 80-х років до аналізу палеоантропологічних матеріалів були застосовані нові методики визначення ДНК за кістками стародавніх людей. Виявилося, що генний набір Homo sapiens принципово відрізняється від геному неандертальця. Різниця між ними сумірна з різницею між геномом сучасної людини і шимпанзе. На думку відомих генетиків, що досліджували цю проблему, генетичний аналіз заперечує саму можливість походження сучасного людства від неандертальців і вилучає їх із числа наших прямих пращурів. Біомолекулярний аналіз ДНК засвідчує, що генетичні лінії палеантропів і неоантропів розійшлися приблизно 600 тис. років тому. Це спонукало дослідників переглянути традиційний погляд на згадувані антропологічні рештки з ознаками Homo sapiens з Близького Сходу та Африки, які раніше вважалися кістками сапієнтних неандертальців. За новітніми даними, в печерах Схул, Табун та Кафзех були знайдені рештки не палеантропів, а архаїчних Homo sapiens, які мешкали на Близькому Сході вже 120—100 тис. років тому.

Рештки ранніх Homo sapiens в Африці ще давніші, ніж у Палестині, й датуються 100—150 тис. років тому. Маються на увазі палеоантропологічні матеріали з гроту Мумба (Танзанія), печер на р. Класіес та печери Бордер (Південна Африка), місцезнаходження кісток Омо І (Ефіопія). Ще старшими в Африці є рештки істот, які морфологічно являли собою щось середнє між пітекантропом і людьми сучасного типу. Це антропологічні матеріали з Нгалоба, Ндуту, Єясі в Танзанії, Флорісбад, Омо II, Кообі-Форо в Ефіопії, Брокен-Хілл у Замбії. Ці знахідки датуються часом 500—120 тис. років тому і відображають початок процесу трансформації якоїсь групи пізніх африканських пітекантропів в архаїчних Homo sapiens.

Все це дало підстави для висновку, що сапієнтна лінія розвитку намітилася в середовищі африканських пітекантропів іще до появи неандертальців. Ранні Homo sapiens відгалузилися від пізніх пітекантропів приблизно 150 тис. років тому в тій же Східній Африці, звідки пізніше розселилися на інші континенти.

Новітні дослідження генетиків показали незначну розбіжність генетичних наборів різних популяцій сучасних представників білої і жовтої рас. Обмеженість генетичної варіабельності у вихідців із Європи та Азії свідчить про те, що всі вони є носіями генів досить обмеженої кількості пращурів. Вчені намагалися пояснити цей феномен походженням сучасного людства від кількох чи навіть однієї жінки. Оскільки більшість дослідників вважають колискою людства Африку, то ця гіпотеза дістала назву «чорної Єви».

На тлі бідності генного набору європейців, азіатів та похідних від них американців вражає надзвичайне багатство геному корінних африканців. Була запропонована ще одна версія походження Homo sapiens. її суть зводиться до припущення, що людство у процесі еволюції пережило ефект так званого «пляшкового горла». Йдеться про те, що відносно недавно чисельність пращурів сучасного корінного населення Європи, Азії та Америки скоротилася до кількох або кількох десятків осіб, спадкоємцями генного набору яких є все населення Землі, за винятком вихідців з Африки, оскільки в останніх варіабельність геному значно більша, аніж у вихідців з Азії чи Європи. Постійна швидкість змін генного набору людини дала змогу визначити за допомогою бімолекулярного аналізу приблизний час проходження популяції Homo sapiens через згадане «пляшкове горло». Сталося це приблизно 130 тис. років тому.

Узагальнюючи дані археології, антропології та генетики щодо походження Homo sapiens, сучасна наука дійшла таких висновків: найімовірніше, неоантропи формувалися 600—150 тис. років тому у Східній Африці на генетичній Основі якогось різновиду пітекантропів. Згаданий феномен «пляшкового горла» пояснюється тим, що близько 130 тис. років тому нечисленна група ранніх Homo sapiens просунулася з Африки на Близький Схід, де вони тривалий час співіснували з іншими видами роду Homo, зокрема класичними неандертальцями, що потрапили сюди з Європи. Саме від нечисленної популяції архаїчних Homo sapiens Близького Сходу, відомих за антропологічними рештками з палестинських печер Схул, Табун, Кафзех, походять усі сучасні вихідці з Євразійського континенту. Цим можна пояснити споріднений між собою, але дуже бідний і одноманітний набір генів у європейців, азіатів та похідних від них мешканців Америки. Багатство геному корінних мешканців Африки пояснюється їхнім походженням від основного масиву неоантропів, що лишилися в Африці після переселення згаданої групи на Близький Схід.

Лише 40—35 тис. років тому, судячи з археологічних даних, неоантропи Палестини розселилися на схід — у Центральну, Південну та Південно-Східну Азію, а також на захід — у Європу. Якщо на півдні Азії архаїчні Homo sapiens, мабуть, застали рештки популяції пізніх пітекантропів, то в Європі вони зіткнулися з неандертальцями. Тут Homo sapiens мешкав поряд з класичним неандертальцем, очевидно конкуруючи з ним, 35—28 тис. років тому. Відсутність спільних генів у цих різновидів людських істот свідчить про те, що між ними не було шлюбних контактів. Новітні дослідження свідчать, що рештки колись численної популяції неандертальців зберігалися на півдні Піренейського, Апеннінського, Балканського півостровів та в горах Криму ще 28 тис. років тому, а за деякими даними, навіть 20 тис. років тому.

Прихід зі Східного Середземномор’я в Європу Homo sapiens археологи фіксують поширенням так званої оріньяцької крем’яної індустрії (від печери Оріньяк у Піренеях) (рис. 5). Археологічні матеріали свідчать, що 35—28 тис. років тому остання розвивалася в Європі поряд з крем’яними технологіями, носіями яких були класичні неандертальці.

Ранні Homo sapiens відрізнялися від сучасних людей масивнішою статурою, розвиненою мускулатурою, значними розмірами черепа та зубів. У Європі вони дістали назву кроманьйонців (від печери Кро-Маньйон у Франції, де ще 1868 р. виявлено кілька їхніх поховань). З часом неоантроп став стрункішим, вищим на зріст, утратив певну частину волосся на тілі. Зменшилися розміри обличчя за рахунок збільшення мозкової частини черепа.

Антропологічний тип перших неоантропів не був однорідним і складався з кількох підтипів, у яких дослідники вбачають прообрази майбутніх рас. Унаслідок природно-кліматичних впливів на популяції ранніх неоантропів природний добір лишався потужним чинником антропогенезу. Людський організм пристосовувався до кліматичних особливостей різних регіонів. За умов холодного прильодовикового клімату формувалися кремезні, широколиці кроманьйонці Європи — пращури сучасних європеоїдів. У спекотній екваторіальній Африці почали формуватися адаптовані до вологих і спекотних тропіків темношкірі негроїди. Певні негроїдні риси простежуються у грімальдійському (від поховання в печері Грімальді в Італії) антропологічному типі півдня Європи, який відомий також у Східній Європі за похованням з Маркиної гори на Дону. В умовах різкоконтинентального клімату пустель Центральної Азії формувалися монголоїди, найдавніші рештки яких відомі з верхніх шарів печери Джоу-Коу-Тянь під Пекіном. Бушмени пустелі Калахарі в Африці є реліктом одного з найдавніших різновидів Homo sapiens, який через Близький Схід, Південну Азію, Індокитай розселився до Австралії. Тож певні антропологічні паралелі поєднують бушменів та австралійських аборигенів із раніше згадуваними найдавнішими неоантропами з печер Схул і Табун Близького Сходу.

Прогресивний розвиток людського суспільства призвів спочатку до обмеження, а наприкінці палеоліту — до фактичного припинення дії природного добору, на зміну якому приходить соціальний. Наприклад, досконалий одяг і прогрес у домобудуванні ізолювали людське тіло від безпосереднього впливу природно-кліматичних чинників і наприкінці льодовикової доби процес расо-утворення різко загальмувався. Тим самим становлення людини сучасного типу (антропогенез) у цілому завершилося, хоча трансформація організму сучасної людини, пов’язана з процесами грацилізації, брахікефалізації, акселерації, триває.

Таким чином, генні дослідження останніх років зумовили остаточний перехід більшості фахівців від прямолінійно-стадіальних уявлень до усвідомлення багато варіантності шляхів біологічної історії роду Homo. Зокрема, дослідники дійшли висновку, що неандертальці не були нашими безпосередніми пращурами. Вони є тупиковим відгалуженням на дереві антропогенезу, оскільки не лишили нащадків. Однак ці революційні зміни в поглядах на антропогенез відбулися зовсім недавно. Тому поки що не варто вважати їх істиною в останній інстанції. Дослідження тривають, що неминуче призведе до подальшої кореляції основних положень концепції походження людини.

Підсумовуючи розгляд проблем походження людини, зазначимо провідну роль Африки в антропогенезі. Схоже, вже остаточно доведено, що батьківщиною людства був схід Африканського континенту. Саме тут, унаслідок аридизації клімату і деградації лісів, лісові людиноподібні мавпи перейшли до наземного способу життя та прямоходіння. У Східній Африці з’явилися перші людські істоти, котрі близько 2,5 млн років тому почали виготовляти найдавніші знаряддя праці з каменю. Звідси, за новітніми даними, походять найдавніші пітекантропи і перші Homo sapiens, що пізніше переселилися на сусідні континенти — в Європу, Азію, Америку.

Представлену картину походження людини не варто вважати остаточною. Дослідження тривають, і з появою нових фактів та наукових методик сучасна схема антропогенезу може бути суттєво доповнена.

Множество людей до сих пор испытывают затруднения при овладении компьютером. В основном освоить компьютер не могут люди старшего поколения или наоборот совсем юные. В таких случаях очень полезны пошаговые инструкции, когда все объясняется «на пальцах» и раскладывается по полочкам.

В этот день:

Нет событий

Метки

Свежие записи

Рубрики

Updated: 12.05.2015 — 11:17

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Яндекс.Метрика