Пізньолатенський і ранньоримський час (II ст. до н. е. — II ст. н. е.)

Поняття «археологія ранніх слов’ян» є досить умовним, тісно пов’язаним із комплексною проблемою походження і ранньої історії цього етносу. Фактично воно охоплює низку генетично пов’язаних між собою культурних груп, що існували від латенського до ранньосередньовічного періоду (ІІІ-ІІ ст. до н. е. — IX—X ст. н. е.), тобто від перших протослов’янських утворень до появи Давньоруської держави. Крім того, сюди входять культури осілих сусідів слов’ян цього часу (бал ті в, германців, фракійців), що мешкали на теренах України та в суміжних областях Європи, і кочовиків Степу (гунів, болгар, хозарів) раннього середньовіччя.

Територія України займає ключове місце у слов’янському етногенезі. Саме тут, а також у суміжних районах Білорусі та Росії, археологи виявили найдавніші слов’янські старожитності середини І тис. н. е. Звідси бере свій початок широке розселення слов’ян на просторах Ватіканського півострова та Центральної Європи VI—VIII ст. Приблизно у цьому ж ареалі в латенський та римський час мешкали і їхні попередники.

Проблема походження слов’ян розробляється спільними зусиллями істориків, лінгвістів, археологів та інших дослідників. Кожній із зазначених наук властиві свої методи дослідження і кожна з них має вирішувати певні специфічні завдання. При цьому слід ураховувати, що мовознавці вважають праслов’янськими етномовні спільноти, які користувалися системою праслов’янської прамови. Водночас археологи під праслов’янами розуміють носіїв археологічних культур (етнокультурних груп), на основі яких склалися ранньосередньовічні слов’янські старожитності. Деякі історики критерієм слов’янства вважають лише самосвідомість, зафіксовану самоназвою починаючи від VI ст.

Зрозуміло, що такі уявлення відбивають різні аспекти етногенезу і не завжди збігаються між собою. Проте коректне використання їх дає можливість повніше уявити загальну картину. Слов’янський культурно-побутовий набір реконструюється насамперед на підставі археологічних даних, із залученням деяких етнографічних та історичних матеріалів. Мова, якою користувалися давні слов’яни, відновлюється лінгвістами на підставі писемних пам’яток. Нарешті, спільна самосвідомість, що є однією з найважливіших характеристик етносу, безпосередньо пов’язана з існуванням самоназви. її історія може бути простежена на основі вивчення свідчень давніх авторів, зафіксованих у писемних джерелах.

Останнім часом стало цілком очевидним, що пріоритет у вивченні проблеми етногенезу слов’ян належить саме археології, яка стрімко розширює коло своїх джерел, випереджаючи мовознавство та історію.

Наприкінці І тис. до и. е. — у першій половині І тис. н. е. відбувалося активне змішування племен та їхніх культур, котрі зазнали відчутного впливу спочатку латенської, а потім римської цивілізацій. Усе це призвело до порушення еволюційного розвитку археологічних культур у лісостеповій та лісовій зонах Східної Європи.

Важливим чинником розвитку Європи у другій половині І тис. до н. е. було формування кельтської, або латенської, цивілізації. її вплив на культуру європейських народів у наступні століття можна порівняти хіба що із впливом античного світу. Так само як і скіфська культура Східної Європи та еллінізм Середземномор’я, латенська культура знівелювала мозаїчну карту європейських культур раннього залізного віку. Племена кельтів створили нову культуру, яка дістала в археології назву латенської (поселення Ла-Тен у Швейцарії) і проіснувала до рубежу нашої ери. Ще відчутнішим став культурний вплив, проявом якого було виникнення особливого латенського стилю у багатьох сусідніх племен.

Зауважимо, що античні автори добре знали землі Північного Причорномор’я та народи, які мешкали там. Проте області, що лежали на північ від земель скіфів та сарматів, залишалися майже невідомими грекам і римлянам. Докладніші відомості вони мали про західні території, де мешкали кельтські та германські племена. Розселення кельтів, їхній культурний вплив поширювалися на землі Центральної та Західної Європи, сягнувши на сході Карпат. Кельтські військові загони у III ст. до н. е. проникали до Північного Причорномор’я і Малої Азії. Дещо пізніше розпочалася експансія германських племен кімврів і тевтонів з Північної Європи на південь. Про переселення кімврів від Ютландії до Меотиди, зокрема, згадує Посідоній (уривки його твору записані Плутархом) у II ст. до н. е. Страбон, своєю чергою, зазначає, що області за Реном, звернуті на схід, що лежать за територією кельтів, населяють германці. Останні мало відрізняються від кельтського племені.

З середини — третьої чверті І ст. н. е. починається наступний період в історії Європи — римський. У цей час вплив Римської імперії починає відчуватися навіть в областях, досить віддалених від римського лімесу. Відбувається розпад латенських традицій, що знайшло відображення у зникненні одних археологічних культур і трансформації інших.

Протягом І ст. до н. е. Римська імперія захоплює кельтську Галлію, потім Паннонію та Норікум, де створюються римські провінції. Бурштиновий торговельний шлях ішов на північ до Балтійського моря, й додаткові свідчення про ці області надавали римські купці. Найцінніші відомості про осілих варварів містяться у працях Юлія Цезаря (І ст. до н. е.), Корнелія Тацита (І ст. н. е.), Плінія Старшого (друга половина І ст. н. е.), Клавдія Птолемея (II ст. н. е.).

Прагнучи поєднати свідчення, отримані з причорноморських та прибалтійських регіонів, римські автори розширювали територію добре їм відомих сарматів далеко на північ, приписуючи їм невідомі римлянам землі. Межі Європейської Сарматії вони проводили по Віслі, за якою починалася Велика Германія.

Оповідаючи про племена, що населяли Європейську Сарматію у І—ІІ ст. н. е., античні автори згадують венетів або венедів, серед яких, як вони вважали, слід шукати предків слов’ян. Цей етнонім загалом був досить поширений і трапляється ще до рубежу н. е. для позначення явно неслов’янських племен у Бретані, Прибалтиці та на північному узбережжі Адріатики. Зокрема, Пліній Старший повідомляє, що землі Сарматії до р. Вістли заселені Сарматами, Венедами, Скірами і Гірами. З Віспою пов’язує венедів і Клавдій Птолемей (II ст. н. е.). Більш упевнено про присутність серед венетів слов’янських племен можна судити з повідомлення Тацита, який локалізує їх між певкінами і фенами, тобто десь у Східній Європі.

Територія Нижнього Подунав’я здавна була заселена фракійськими племенами гетів і даків. На початку III ст. до н. е. на їхні землі потрапляють кельти, а дещо пізніше — союз племен на чолі з бастарнами, яких давні автори пов’язували з германцями (Корнелій Тацит) або кельтами (Тіт Лівій). Бастарни, як союзники Македонії, брали участь у війнах проти Риму, а також входили до антиримської понтійської коаліції на чолі з Мітрідатом IV Євпатором (88—61 pp. до н. е.). У 29 р. до н. е. вони були розбиті римлянами і відкинуті за Дунай.

Гето-дакійське населення сягає свого розквіту у І ст. до н. е. — І ст. н. е., коли на Карпато-Дунайській території виникає племінний союз, а згодом рабовласницька держава на чолі з Буребістою (пізніше — Децибалом). Гето-даки разом із сарматами і бастарнами протягом століття вели боротьбу із Римською імперією. Після їхньої остаточної поразки у 106 р. за імператора Траяна була створена римська провінція Дакія, що викликало поступову романізацію місцевого населення. Частина вільних даків жила за межами римських володінь у Карпато-Дністерських землях, де Птолемею було відоме сильне плем’я карпів.

Латенські пам’ятки Закарпаття

Пам’ятки власне латенської культури на території України зосереджені у верхів’ях р. Тиси. Старожитності українського Закарпаття разом із пам’ятками Словаччини складають найвіддаленішу групу середньоєвропейського Латена (рис. 1).

Вивчення латенських пам’яток у Закарпатті розпочалося ще в середині XIX ст. У першій половині XX ст. дослідження тут проводили чехословацькі археологи, у тому числі Я. Ейснер. Старожитності регіону у 1960-х роках систематизував В. І. Бідзіля, а розкопки продовжував В. Г. Котигорошко.

Латенські пам’ятки у Закарпатті утворюють компактну групу, яка сьогодні налічує близько 40 пунктів. Найкраще досліджені поселення Галіш-Ловачка, Верхні Ратовці, Ново-Клинове, Дякове. Вони розташовані переважно на останцях з крутими схилами. Площа поселень не перевищує 1,5—2 га. На відміну від середньоєвропейських городищ-оппідумів у Закарпатті та Словаччині відомі лише неукріплені поселення, в яких мешкали землероби-скотарі. Однак зафіксовані також великі виробничі центри з високорозвиненими ремеслами, зокрема із виготовлення та обробки заліза і кольорових металів. Наприклад, у Галіш-Ловачці, окрім 24 жител, досліджені майстерні з повним набором ковальського реманенту і готової продукції. Майже три сотні сиродутних металургійних горнів наземної конструкції відкрито в Ново-Клинові, Дякові, Вовчанському.

На селищах виявлені житла-напівземлянки площею 15—20 м2, зі стінами із плоту, обмащеного глиною, вогнищами з каменю і глини та земляними лежанками уздовж стін.

Рис. 1. Археологічні культури ІІІ ст. до н. е. — І ст. н. е.: 1 — зарубинецька (локальні варіанти: А — прип'ятсько-поліський, В — типу Горошков-Чаплин, С — типу Кістені-Чечерськ, D — середньодніпровський, Е — типу Харівка); 2 — поєнешті-лукашівська; 3 — пшеворська; 4 — юхпівська; 5 — культура штрихованої кераміки; 6 — дніпро-двінська; 7— пізньоскіфські культурні групи; 8 — верхньоокська; 9 — дяківська; 10— сарматські пам'ятки; 11 — латенські пам'ятки (стрілками показано напрями сарматської експансії на рубежі нашої ери)

Рис. 1. Археологічні культури ІІІ ст. до н. е. — І ст. н. е.: 1 — зарубинецька (локальні варіанти: А — прип’ятсько-поліський, В — типу Горошков-Чаплин, С — типу Кістені-Чечерськ, D — середньодніпровський, Е — типу Харівка); 2 — поєнешті-лукашівська; 3 — пшеворська; 4 — юхпівська; 5 — культура штрихованої кераміки; 6 — дніпро-двінська; 7— пізньоскіфські культурні групи; 8 — верхньоокська; 9 — дяківська; 10— сарматські пам’ятки; 11 — латенські пам’ятки (стрілками показано напрями сарматської експансії на рубежі нашої ери)

Могильники латенського часу в Закарпатті вивчені переважно ще у XIX ст. Поодинокими знахідками представлені кургани із залишками кремації в урнах чи в ямках. Небіжчика спалювали у повному вбранні, про що свідчать перепалені фібули, ланцюжки та ін. Урнами слугували місцеві ліпні, інколи — гончарні латенські посудини. Тілопокладення зафіксовано лише у трьох похованнях у Галіш-Ловачці.

Кераміка із латенських пам’яток Закарпаття досить різноманітна. Гончарний посуд у її асортименті становить близько 40 %. За особливостями технології він поділяється на простий сіроглиняний, лощений, графітова ний та розписний. На гончарному крузі виготовлялися горщики, миски, глечики, кухлі та великі корчаги-зерновики. Ліпна кераміка виконана у кельтських, або ж фракійських (гето-дакійських) традиціях. Це кухонні горщики, нерідко прикрашені рельєфним орнаментом, столові миски, кухлі та черпаки.

Знаряддя праці — залізні насадки на рала, серпи, коси, кам’яні жорна від ручних млинів, пружинні ножиці для стрижки овець, сокири та втульчасті тесла. Із виробництвом та обробкою металів пов’язані ковальські кліщі, молотки, ковадла, зубила, графітові тигелі та ливарні форми. Відомі також предмети озброєння: мечі, наконечники стріл, дротиків та списів. Серед кінського спорядження — залізні вудила і псалії (рис. 2).

Прикраси представлені різноманітними браслетами, виготовленими із бронзи, заліза та скла, деталями поясів у вигляді ланцюжків та гачків, фібулами, намистами зі скляної пасти. У Закарпатті виявлено кілька сотень кельтських монет, проте вони майже непридатні для визначення хронології. Річ у тім, що протягом IV—III ст. до н. е. загони кельтських вояків служили найманцями у багатьох країнах Середземномор’я, за що отримували платню грошима Філіппа II і Александра Македонського. Саме ці монети імітували в Кельтиці протягом кількох століть.

Перші групи кельтів проникають у Закарпаття в середині III — середині II ст. до н. е., про що свідчить основна маса знахідок. Діяльність таких великих виробничих центрів, як Галіш-Ловачка і Ново-Клинове, припиняється близько 60-х років до н. е., коли перестала існувати більшість оппідумів по всій Кельтиці. Вважається, що латенські пам’ятки Закарпаття залишені прийшлими кельтами та місцевим фракійським населенням, нащадками племен куштановицької культури скіфського часу.

Присутність кельтів-галатів у Східній Європі засвідчує виявлений в Ольвії декрет на честь Протогена. У ході переселення до Малої Азії у III ст. до н. е. галати здійснили похід у Північне Причорномор’я, загрожуючи поселенням місцевих греків. Дехто із дослідників припускає можливість проникнення кельтів на схід від Карпат аж до Середнього Подніпров’я. Однак речей кельтського походження тут знайдено мало.

Значно помітнішим виявився латенський вплив на художні стилі та ремісничі методи сусідніх культур. Потужний латенський імпульс спонукав до утворення на східній периферії Кельтики так званих «латенізованих»культур, зокрема, зарубинецької, пшеворської та поєнешті-лукашівської.

Зарубинецька культура та пізньозарубинецькі пам’ятки

Пам’ятки зарубинецької культури, крім території України, поширені також у Білорусі. її ареал охоплює Подніпров’я від р. Тясмину на півдні до гирла р. Березини на півночі, а також Середнє Посейм’я і Прип’ятське Полісся. Культура дістала свою назву за могильником, відкритим В. В. Хвойкою у 1899 р. у с. Зарубинці Київської губернії. Першою ґрунтовно дослідженою пам’яткою був могильник у с. Корчувате на південній околиці Києва. Тому культуру іноді називали зарубинецько-корчуватівською.

Рис. 2. Латенська культура. Інвентар поселення Галіш-Ловачка: 1- 12, 13, 15, 17- знаряддя праці; 8, 16 – зброя; 9-11, 14- прикраси; 18, 19 – ліпний посуд; 20 — гончарна посудина

Рис. 2. Латенська культура. Інвентар поселення Галіш-Ловачка: 1- 12, 13, 15, 17- знаряддя праці; 8, 16 – зброя; 9-11, 14- прикраси; 18, 19 – ліпний посуд; 20 — гончарна посудина

Інтенсивне вивчення зарубинецьких пам’яток розпочалося у післявоєнний період. Особливо масштабними були розкопки I960— 1980-х років городиш Пилипенкова Гора, Бабина Гора, Монастирок поблизу Канева (Є. В. Максимов), поселення Оболонь (Луг 4) у Києві (Г. М. Шовкопляс), могильників Пирогів (А. І. Кубишев, Л. Є. Скиба) і Вишеньки (С. П. Пачкова) поблизу Києва, Дідів Шпиль під Каневом (Є. В. Максимов) та ін. Виділення пам’яток на Сеймі, поблизу Путивля, в окрему групу вдалося здійснити лише на початку 1990-х років (А. М. Обломський, Р. В. Терпиловський). На Верхньому Дніпрі та у Прип’ятському Поліссі могильники поблизу сіл Чаплин, Отвержичі, Велемичі були розкопані П. М. Третяковим, Ю. В. Кухаренком, Л. Д. По-болем, К. В. Каспаровою. На сьогодні виявлено кілька сотень пам’яток, із яких досліджено 70 могильників та поселень.

Зарубинецька культура поділяється на чотири локальні варіанти: середньо-та верхньодніпровський, прип’ятсько-поліський та сеймський (типу Харівка). На території України поширені переважно пам’ятки ґрунтовно вивченого середньодніпровського варіанта і пам’ятки типу Харівка. Кілька поселень верхньодніпровського варіанта типу Чаплин досліджено в околицях Чернігова (рис. 1).

Зарубинецькій культурі властиві два типи поселень: городища на краю високого правого берега Дніпра, на мисах чи останцях, та відкриті поселення у низьких місцях, на підвищеннях у заплавах річок або на невисоких терасах. Розміри поселень здебільшого були невеликими. Утім, городище Пилипенкова Гора, на околиці Канева, мало площу 1,5 га. Водночас на розташованому неподалік городищі Бабина Гора оточений укріпленнями майданчик мав площу всього 600 м2. Городища були захищені земляними валами, ровами та ескарпами. Городища Пилипенкова Гора, Бабина Гора, Ходосівка на Середньому Дніпрі мали по кілька рядів таких укріплень.

Зарубинецькі племена споруджували житла різної конструкції, які, однак, мали й деякі спільні риси: дещо заглиблений у землю котлован прямокутної форми з довжиною стіни 3—4,5 м та вогнище на долівці. Стіни зарубинецьких жител у Середньому Подніпров’ї робилися каркасно-плетеними, тобто каркас із вертикальних стояків переплітався лозою й обмащувався із обох сторін товстим шаром глини. Для північніших районів типовими були житла із колод зрубної або стовпової конструкції.

Окрім жител, на поселеннях виявлені численні господарські ями, складні льохи із земляним склепінням і сходинками, а також вогнища просто неба з черенями, вимощеними камінням або черепками й обмащеними глиною.

Могильники представлені «полями поховань» без зовнішніх ознак. Зазвичай вони розташовані поруч із поселеннями, приблизно в тих самих топографічних умовах. Найбільшими із досліджених зарубинецьких могильників є Чаплинський та Пирогівський, кожен із яких налічує близько 300 поховань. Інші здебільшого налічують кілька десятків поховань. Практично всі зарубинецькі поховання здійснені за обрядом кремації на стороні, за межами могили. Рештки кремації зсипалися у невеликі ями прямокутних чи овальних форм або спочатку вміщувалися у глиняну посудину-урну.

Кожен із локальних варіантів вирізняється деталями поховального обряду. Наприклад, у Верхньому Подніпров’ї відомі лише ямні (безурнові) трупоспалення, часто із залишками поховального вогнища. У Середньому Подніпров’ї та на Поліссі, окрім ямних, трапляються урнові поховання (близько 10 %). Останки небіжчиків тут, як правило, чисті, без вугілля та попелу.

Поховальний інвентар доволі одноманітний: побутовий посуд — горщик, миска та кухоль, інколи — деталі убрання, прикраси і знаряддя (фібули, булавки, браслети, ножі та ін.). У половині могил Середнього Подніпров’я трапляються кістки домашніх тварин — рештки поховальної їжі. На Пирогівському могильнику зафіксовано також перепалені кістки тварин-жертв. Як урни використовувалися побутові посудини, переважно лощені, столові.

Кераміка зарубинецької культури ліпна. Груболіпний посуд використовувався для приготування їжі, зберігання продуктів та води, а лощений виконував функції столової кераміки. Саме він переважає у матеріалах могильників, на відміну від поселень, де його кількість не перевищує 10—20 %. Вінця груболіпних горщиків та корчаг нерідко прикрашені пальчастими вдавленнями чи насічками. Частина горщиків має загладжене горло і спеціально шорстковану (хроповату) поверхню корпусу. За формою корчаги і горщики поділяються на посудини із ребристим корпусом та опуклобокі з більш-менш крутим плечем, причому останні були особливо поширеними. До груболіпної кераміки належать також покришки у вигляді низьких конічних посудин з короткою порожнистою ручкою, і диски, що використовувались як покришки чи сковорідки-коржівниці.

Чорнолощений посуд мав вишукані форми та блискучу поверхню, тому додатково майже не прикрашався. Миски за кількістю посідають друге місце після горщиків. Вони мають округле або гостре плече, денце — пласке або ж із кільцевим піддоном. їм дещо поступаються кухлі — невеликі горщики з петельчастою ручкою. На відміну від мисок та кухлів, інші категорії столового посуду, зокрема горщики та вази, були менш поширеними.

На поселеннях Середнього Дніпра та Сейму трапляються також уламки імпортного посуду — елліністичних та ранньоримських амфор. Кількість їх інколи сягає 15 %.

Знаряддя праці походять переважно із поселень. Це залізні ножі з горбатою чи прямою спинкою, невеликі серпи з гачковим кріпленням руків’я, шила, долота та ін. Поодинокими є залізні коси та сокири-кельти. Із глини виготовлялися пряслиця, грузила для ткацьких верстатів, ливарні тиглі, із каменю — точильні бруски та зернотерки. Предметів озброєння (залізні наконечники списів та стріл) зафіксовано небагато, лише із Чаплинського могильника походять 10 наконечників списів. Серед спорядження вершника — вудила, знайдені разом із черепом коня на могильнику Велемичі II, а також бронзова і залізна шпори з поселення Оболонь.

Серед деталей убрання, що походять переважно із поховань, найчастіше трапляються залізні та бронзові фібули, яких відомо кілька сотень. Майже всі вони виготовлені з одного шматка дроту і належать до середньо- та пізньолатенських схем. Специфічним для зарубинецької культури є різновид фібул середньолатенської схеми зі спинкою у вигляді трикутника. Решта предметів особистого убору та прикрас представлена металевими браслетами, булавками, кільцями, підвісками та протоками, пряжками і поясними гачками, скляними намистами.

Хронологія зарубинецької культури визначається насамперед за знахідками фібул та античних амфор. Утім, перші є звичайним хронологічним індикатором зарубинецьких могильників, тоді як фрагменти амфор походять лише з поселень. На думку Є. В. Максимова, античні амфорні клейма з городища Пилипенкова Гора свідчать, що зарубинецька культура виникла у 30—20-х роках III ст. до н. е. За матеріалами могильників рання дата визначається як рубіж ІІІ/ІІ ст. до н. е. або початок II ст. до н. е. (С. П. Пачкова, К. В. Каспарова). За сучасними уявленнями, усі латенізовані культури виникають одночасно, протягом 225—190 pp. до н. е. Розквіт культури, засвідчений масовими матеріалами, припадає на середину II—І ст. до н. е. (рис. 3).

Вважають, що зарубинецька культура сформувалася на ґрунті місцевих культур скіфського часу (милоградеької, частково поморської та лісостепової скіфського часу) під впливом латенізованого населення Середньої Європи. Вплив цивілізації кельтів (у поховальному обряді, прикрасах, насамперед у фібулах, типах знарядь, столовому посуді) відбувався опосередковано, від ясторфських племен, а також завдяки безпосереднім контактам із носіями латенсько-іллірійських культур у Подунав’ї. Не виключено, що зарубинці, як і племена іншої латенізованої культури — поєнешті-лукашівської, фігурували в античних джерелах III—І ст. до н. е. як бастарни.

Усередині — третій чверті І ст. н. е. зарубинецька культура припиняє своє існування, трансформуючись у так звані пізньозарубинецькі пам’ятки. Ознакою кризи «класичної’1 зарубинецької культури є, зокрема, припинення функціонування усіх городиш і могильників. Натомість, на значній території від Південного Бугу на заході до Осколу на сході відбувається формування кількох нових локальних груп, зумовлене міграціями зарубинецьких племен. На цій території, що лише частково (у Середньому Подніпров’ї) збігається з ареалом зарубинецької культури, виникають нові культурні спільноти, до складу яких, окрім зарубинецьких, входять традиції інших культур (рис. 4). Монолітної єдності вони не створюють і основою для їхнього об’єднання виступає лише зв’язок із попередньою зарубинецькою культурою.

Від початку 1950-х років набула поширення гіпотеза В. М. Даниленка, яку згодом розвинули П. М. Третяков та інші дослідники. На їхню думку, на півдні лісової зони Східної Європи та в суміжних районах Лісостепу наступники зарубинецької культури продовжували своє існування. Незабаром ця концепція була підтверджена матеріалами розкопок поселень Почеп (Ф. М. Заверняєв) та Синьково (А. К. Амброз) у Брянській області Роси. У 1960—1970-х роках велися дослідження пізньозарубинецьких поселень навколо Києва (В.І. Бідзіля, С. П. Пачкова, Г. М. Шовкопляс), на Південному Бузі (П. І. Хавлюк), Орелі та Сіверському Дінці. У 1980-х роках розкопки на пам’ятках вододілу Дніпра і Дону, на кордоні України і Росії, вели Є. О. та В. М. Горюновий, А. М. Обломський.

Рис. 3. Зарубинецька культура і пізньозарубинецькі пам'ятки. Головні етапи розвитку

Рис. 3. Зарубинецька культура і пізньозарубинецькі пам’ятки. Головні етапи розвитку

Рис. 4. Археологічні культури I—II ст. н. е.: 1 — Пізньозарубинецькі пам'ятки (А — типу Мар'янівка-Рахни. В — типу Лютіж, С — типу Ґрині, D — типу Почеп, Е — типу Картамишево 2, G — типу Терновка 2, Н — типу Шапкино-Інясево); 2 — зубрицька; 3 — липицька; 4 — пшеворська; 5 — культура штрихованої кераміки; 6 — дніпро-двінська; 7— пізньоскіфські культурні групи (І — типу Молога, J — нижньодніпровські, К — кримські, L — донські лісостепові); 8 — верхньоокська; 9 — дяківська; 10 — сарматські пам'ятки; 11 — римський лімес (стрілками показано напрями міграцій: 12 — пізньозарубинецьких племен, 13 — населення пізньої фази культури штрихованої кераміки, Н — населення вельбарської культури)

Рис. 4. Археологічні культури I—II ст. н. е.: 1 — Пізньозарубинецькі пам’ятки (А — типу Мар’янівка-Рахни. В — типу Лютіж, С — типу Ґрині, D — типу Почеп, Е — типу Картамишево 2, G — типу Терновка 2, Н — типу Шапкино-Інясево); 2 — зубрицька; 3 — липицька; 4 — пшеворська; 5 — культура штрихованої кераміки; 6 — дніпро-двінська; 7— пізньоскіфські культурні групи (І — типу Молога, J — нижньодніпровські, К — кримські, L — донські лісостепові); 8 — верхньоокська; 9 — дяківська; 10 — сарматські пам’ятки; 11 — римський лімес (стрілками показано напрями міграцій: 12 — пізньозарубинецьких племен, 13 — населення пізньої фази культури штрихованої кераміки, Н — населення вельбарської культури)

Пам’ятки типу Лютіж поширені у північній частині Середнього Подніпров’я, на межі лісової і лісостепової зон. Еталонами для них є повністю розкопане поселення Лютіж, а також Оболонь (Луг 4). Ці поселення виникають як «класичні» зарубинецькі і продовжують існувати й у II ст. н. е. Пам’ятки типу Лютіж є прямим продовженням середньодніпровського варіанта зарубинецької культури, про що свідчать схожі типи жител, фібул й особливо форми кераміки.

Пам’ятки типу Рохни охоплюють поріччя р. Соб у басейні Південного Бугу. Побузька група — єдина із пізньозарубиненьких, для якої є відомості про поховальний обряд. На могильнику Рахни виявлено 12 ямних тілоспалень на стороні. Із могил походять скляні намистини, бронзові фібули, браслети, гривни тощо, а також груболіпні й лощені посудини. В цілому поховальний ритуал зберігає зарубинецьку традицію, хоча наявність у похованнях перепалених речей може пояснюватися впливом пшеворської культури.

Пам’ятки типу Почеп займають поріччя Десни (переважно верхню течію). Найкраще досліджені поселення Почеп, Синьково, Синьково-Дмитрово (Росія), Киселівка 3 (Україна). Специфіка почепських пам’яток полягає в синтезі культурних традицій зарубинецького середньодніпровського населення та пізньо-юхнівських племен. Юхнівське походження, зокрема, мають довгі наземні будинки та деякі побутові речі.

Пам’ятки типу Картамишеве 2 — Терновка 2 поширені у лісостеповій зоні на сході Дніпровського Лівобережжя (у верхів’ях Сейму, Псла і Ворскли) та басейні Сіверського Дінця. Комплекси цього періоду зафіксовано у Картамишевому 2, Гочевому 7, Терновій 2 (Росія), Березівці 2 і Більську (Україна). Лощена кераміка тут має певні західні елементи, що могло бути наслідком переселення до цього регіону невеликої групи носіїв пшеворської культури.

Пам’ятки типу Грипі не утворюють компактного скупчення, характерного для інших пізньозарубиненьких груп. їх відомо лише дев’ять, проте поширені вони від гирла р. Тетерев до Ворскли і Сіверського Дінця (Грипі, Вовки, Рябівка 3 та ін.). Ймовірно, пам’ятки типу Грипі є наступним етапом розвитку верхньодніпровських зарубинецьких старожитностей.

Практично усі поселення I II ст. розташовані в низьких місцях: на невисоких підвищеннях у заплавах річок або на першій терасі. Особливо яскраво тенденція до зміни топографії простежується у Середньому Подніпров’ї, де протягом першої половини — середини І ст. н. е. припиняється функціонування городищ і життя продовжується тільки на відкритих селищах у долинах річок. Зміна характеру розселення і топографії поселень, мабуть, була викликана не експансією сарматів, а певними екологокліматичними чинниками. Житла-напівземлянки зрубної конструкції, що складають у кожній групі основну масу, близькі до споруд зарубинецької культури. На пам’ятках типу Почеп частіше, аніж на інших територіях, трапляються житла з центральним опорним стовпом. У Гринях і Вовках житла-напівземлянки мали глинобитні печі.

Форми посуду в цілому зберігають зарубинецьку традицію, хоча асортимент лощеної кераміки бідніший, а її кількість менша, аніж у «класичній» зарубинецькій культурі. Специфіка пам’яток типу Грипі полягає у майже цілковитій відсутності лощеної кераміки, поширенні широкогорлих посудин, а також в орнаментації горщиків розчосами гребінцем або тріскою. Ці риси мають верхньодніпровське походження.

Набір знарядь і прикрас із пізньозарубиненьких пам’яток властивий уже ранньоримському часові. Датуючими знахідками є очкові фібули, застібки пізньолатенської схеми «почепського типу», сильнопрофільовані фібули тощо (рис. 3). Із кількох поселень сходу Дніпровського Лівобережжя (Картамишеве 2, Бобрава, Головине І, Жерновень) та Середнього Подніпров’я (Оболонь, Леськи 3) походять найраніші прикраси кола виїмчастих емалей. Речі з емаллю знайдено також у Жукині, в пониззі Десни.

Загальні рамки поширення пізньозарубинецьких пам’яток можна визначити в межах середини I—II ст. н. е. На пам’ятках типу Лютіж триває розвиток місцевих зарубинецьких традицій. Формування культурних груп Південного Побужжя, Подесення, сходу Лівобережжя та басейну Сіверського Дінця відбувалося на основі традицій середньодніпровського населення, а їхня своєрідність пояснюється місцевими субстратами. Друга хвиля переселень у Подніпров’ї відбувається у середині — другій половині II ст. і являє собою міграцію на південь і південний схід нащадків верхньодніпровського зарубинецького населення.

Як повідомляє Тацит, у другій половині І ст. н. е. венети перебувають у стані переміщення. Вони «поборознили всі ліси та гори «між фенами і бастарнами, тобто між глибиною лісової зони, де мешкали фіно-угорські племена, і Карпатами. Водночас у межах цієї ж території відбуваються міграції зарубинецьких племен, що супроводжуються появою пізньозарубинецьких пам’яток. Таким чином, е підстави вважати, що їхніми носіями були венети.

Пшеворська і зубрицька культури

Однією з найяскравіших культур Середньої Європи є пшеворська культура, що охоплює Центральну і Південну Польщу, а також західні райони України. На землях між Одрою і Віслою пшеворська культура відома від рубежу І П/П ст. до н. е. до V ст. н. е. Однак на території України вона існувала переважно упродовж заключних фаз пізньолатенського часу. Назву культурі дав могильник поблизу м. Пшеворська (Південно-Східна Польща), який досліджував на початку XX ст. К. Гадачек.

Для поселень характерні напівземлянки і наземні будинки стовпової конструкції з вогнищами в центрі. Крім звичайних поселень, у районі Свентокшижських гір відомі також великі виробничі центри з добування та обробки заліза. За походженням вони пов’язані з кельтською чорною металургією. Залізо і сталь широко використовувались при виготовленні різноманітних знарядь і зброї, побутових речей і прикрас, що, своєю чергою, забезпечило стрімкий розвиток сільського господарства та різних ремесел. Дещо пізніше чорний метал широко експортувався до Римської імперії. Свідченням активних торговельних відносин з римськими провінціями є античні імпорти у пшеворських похованнях — дорогоцінні бронзові, скляні та червонолакові посудини, скляні намиста, римські мечі та шоломи, а також численні скарби срібних монет уздовж «Бурштинового» шляху.

Основну увагу польські дослідники зосередили на вивченні могильників. Для пшеворської культури властиві великі безкурганні могильники з кремаціями та тілопокладеннями. Низка «князівських» поховань вирізняється багатим інвентарем.

Вважається, що пшеворська культура сформувалася на базі місцевої людності поморської та підкльошової культур під сильним впливом прийшлих германських племен із латенізованою культурою. На думку Й. Колєндо, який проаналізував свідчення Тацита і Птолемея, пшеворська культура належала східногерманському союзу лугіїв.

Давши коротку загальну характеристику культурі, зосередимося на пшеворських пам’ятках України. Вони розміщені у верхів’ях Західного Бугу, верхній та середній течії Дністра (рис. 1). Окремі поховання відомі також у Закарпатті.

Перші тілоспалення на території Галичини відомі з кінця XIX ст. У 1930— 1960-х роках пшеворські старожитності тут досліджували М. Ю. Смішко, І. К. Свєшніков, Г. І. Смірнова, В. Д. Баран. З 1970-х років систематичні розкопки у Подністров’ї та на Західній Волині ведуться Д. Н. Козаком.

На відміну від Польщі, пшеворські поселення в Україні вивчені краще, аніж могильники. Зазвичай вони невеликі (близько 0,5 га), розташовані на низьких терасах або мисах і складаються із трьох-п’яти жител, відкритих вогнищ та кількох ям-погребів. Житла — напівземлянки квадратної форми, з довжиною стіни 3—4 м, або наземні будівлі. Стіни мали каркасно-стовпову конструкцію і були обмащені глиною. Усередині житла розмішувалося вогнище, інколи трапляються глиняні або врізані у стінку котловану печі, а також земляні лежанки уздовж стін.

Поховальний обряд багато в чому нагадує зарубинецький, хоча лише два невеликі могильники (Звенигород та Гринів) розкопувалися цілеспрямовано. Рештки трупоспалення на стороні вміщували в урну, яка часто накривалася кам’яною плиткою, черепком, умбоном шита. Поруч клали побутові речі, знаряддя праці. Деякі з них містять сліди обпаду й, очевидно, супроводжували небіжчика на поховальному вогнищі. Гриневське поховання, що належало представникові племінної верхівки, супроводжувалося мечем у розкішних піхвах, прикрашених ажурною бронзовою бляхою, щитом, двома бойовими ножами, ножицями, наконечником списа тощо. За урну правив великий імпортний глек, виготовлений на гончарному крузі.

Керамічний комплекс пшеворської культури на українських землях мало чим відрізняється від матеріалів, що походять із Польщі. Він включає ліпні горщики, миски, кухлики, вази. Поверхня сильнопрофільованих горщиків нерідко комбінована: верх загладжений, а нижня частина хроповата. Лощений столовий посуд (різноманітні миски, вази, горщики) інколи прикрашався врізними геометричними композиціями (рис. 5). Лощена кераміка становить приблизно 20 %, як і на поселеннях сусідньої латенізованої культури — зарубинецької.

Речовий матеріал репрезентований металевими знаряддями праці (шилами, ножами, ножицями), зброєю (довгими мечами, частинами щита, наконечниками списів і стріл, шпорами), предметами одягу (пряжками, фібулами, підвісками). Із глини виготовлялися пряслиця, ллячки, тиглі тощо, із каменю — точильні бруски, зернотерки (рис. 6).

Пшеворська культура потрапила на територію України уже сформованою, тому період її існування у Подністров’ї та на Західній Волині був значно коротший, аніж у Польщі — від І ст. до н. е. до середини І ст. н. е. Починаючи з кінця І ст. н. е. пшеворське населення на західноукраїнських землях змішується з прибульцями — нащадками зарубинецьких племен і носіями липицької культури. На цій основі виникає нове явище — зубрицька культура римського часу. До іншої хвилі пшеворських міграцій належать одиничні поховання воїнів, що супроводжувалися зброєю, кінця II — початку III ст. н. е. (Капустянці, Петрилів, Млинів).

Рис. 5. Посуд пшеворської та зубрицької культур

Рис. 5. Посуд пшеворської та зубрицької культур

Рис. 6. Пшеворська та зубрицька культури: 1,5, 8, 11-16 – бронза; 2-4, 6, 7, 9, 10 – залізо; 17, 19, 20

Рис. 6. Пшеворська та зубрицька культури: 1,5, 8, 11-16 – бронза; 2-4, 6, 7, 9, 10 – залізо; 17, 19, 20

Таким чином, пшеворські старожитності на території Волині та у Верхньому Подністров’ї змінюються зубрицъкою культурою, структурно подібною до пізньозарубиненьких пам’яток (рис. 4). Назва культури (раніше її називали воли но-подільською групою пам’яток) походить від с. Зубри поблизу Львова. Вона виділена Д.Н. Козаком у 1980-х роках, хоча деякі поселення цього типу досліджувалися й раніше.

Рис. 7. Ліпний посуд культурних груп III ст. до н. е. — II ст. н. е.: 1 — зарубинецька культура; 2 — пізньозарубинецькі пам'ятки; 3 — пшеворська культура; 4 — зубрицька культура

Рис. 7. Ліпний посуд культурних груп III ст. до н. е. — II ст. н. е.: 1 — зарубинецька культура; 2 — пізньозарубинецькі пам’ятки; 3 — пшеворська культура; 4 — зубрицька культура

Площа поселень у цей час зростає до 1,5—2 га, порівняно з 0,2—0,4 га пшеворських поселень латенського часу. Селища утворюють гнізда, кожне з яких складається із трьох-восьми поселень. Відстань між ними становить 1—5 км. Докладно вивчені поселення Підберізці, Сокільники, Боратин, Линів складалися із чотирьох-шести жител. Будівлі в цілому подібні до пшеворських: представлені напівземлянками або наземними спорудами каркасно-стовпової конструкції. На кожне житло припадає від п’яти до 10 ям-льохів, що значно більше, аніж за попередніх часів.

Могильники зубрицької культури невідомі. Кераміка поєднує різні етнокультурні риси. Кількісно переважає ліпний посуд, що складається із кухонних горщиків, лощених столових мисок, а також кухликів та плоских дисків. Порівняно з пізньолатенським часом частка лощених посудин у складі керамічного комплексу зменшується до 6—10 %. Як форми, так і орнаментація посудин у різних сполученнях поєднують пшеворські, зарубинецькі та окремі липицькі елементи. Із зарубинецькою традицією пов’язано також поширення дисків-сковорідок, невідомих на цій території за попередніх часів. Гончарна кераміка інколи трапляється лише на зубрицьких поселеннях Подністров’я. Це сіроглиняний посуд липицької культури та провінційно-римський імпорт: амфори, сіро глиняні миски та червонолаковий посуд (рис. 5).

Знаряддя праці представлено невеликим набором предметів. Серед прикрас і предметів особистого вжитку — бронзові браслет і шпильки, фібули (похідні від гостропрофільованих, з високим приймачем та ін.), рогові гребені, скляні намистини, залізні ключі тощо. Зброя представлена кількома наконечниками стріл, списів, шпорою (рис. 6).

На думку Д. Н. Козака, зубрицька культура сформувалася у середині І ст. н. е. внаслідок інтеграційних процесів між носіями східної частини пшеворської культури і прийшлими із Прип’ятського Полісся групами населення зарубинецької культури. У Верхньому Подністров’ї у формуванні нової спільноти брали участь також дакійські племена липицької культури.

На Волині зубрицька культура функціонувала до кінця II ст. і припинила своє існування у зв’язку з експансією носіїв вельбарської культури. Пам’ятки на Верхньому Дністрі існували до початку III ст. і трансформувалися у локальну групу черняхівської культури типу Черепин.

Генетична спорідненість пізньозарубиненьких і зубрицьких пам’яток, присутність у кожній із цих культурних груп пшеворських і зарубинецьких елементів (рис. 7) дає підстави вважати їхніх носіїв частиною східноєвропейських венетів, про яких повідомляє Тацит наприкінці І ст. н. е.

Поєнешті-лукашівська культура

Ареал цієї культури охоплює Карпато-Дністровський регіон у межиріччі Дністра, Пруту та Серета, тобто частину території Румунії, Молдови та України (переважно Чернівецьку область) (рис. 1). Перша пам’ятка — могильник

Поєнешті в Румунії, був відкритий наприкінці 1930-х років. На території Молдови могильник і поселення поблизу с. Лукашівка дослідив у 1950-х роках Г. Б. Федоров. Він визначив їхню однотипність із румунськими пам’ятками й запропонував об’єднати їх в одну культуру — поєнешті-лукашівську.

В українському Подністров’ї аналогічні поселення у 1960—1970-х роках досліджені у Круглику, Кодині, Соколі, Гринчуку (розкопки Б. О. Тимощука, І. С. Винокура, С. П. Пачкової). Г.І. Смирновою розкопано могильник Долиняни. Нині відомо близько 200 поселень, могильників та окремих знахідок типу Поєнешті-Лукашівка, із них в українському Подністров’ї — близько 40 пунктів.

Розглянемо основні риси поєнешті-лукашівської культури, зосередивши основну увагу на пам’ятках, розмішених на території України та сусідньої Молдови. Поселення поділяються на мисові і низинні. Деякі з мисових поселень були великими городищами із доволі складною системою укріплень (Рудь). Однак більшість із них — це селища, площа яких не перевищувала 2 га, з незначним культурним шаром. Житла — наземні споруди, зі стінами плотово-каркасної конструкції, обмащені глиною, і напівземлянки прямокутної або овальної у плані форми, площею до 20 м2, із вогнищами, викладеними камінням чи глиною, та земляними лежанками уздовж стін.

Могильники — «поля поховань» без зовнішніх ознак. Найбільші із них — румунські могильники Поєнешті (152 поховання) і Боросешти (150 поховань). Інші могильники значно поступаються їм за розмірами. Обряд — кремація небіжчиків на стороні. Майже всі поховання в могильниках Поєнешті і Лукашівка (як і в пшеворській культурі) були урновими, а в Долинянах — лише 12 поховань із 58 могил. Рештки кремації, зазвичай, очищувалися від залишків поховального вогнища. Як урни використовувалися чорнолошені горщики, інколи — глеки та вази. Зверху урна накривалася покришкою — мискою. До урн клали речі, що побували у вогні: прикраси, деталі одягу (фібули, частини поясів, браслети, намистини), інколи знаряддя праці, побутові речі, зброю. Трапляються також безінвентарні поховання та кенотафи.

Керамічний комплекс складається із ліпного кухонного посуду із шорсткою поверхнею, ліпного лощеного столового посуду, а також невеликої кількості імпортної античної та кельтської кераміки. Перша група (горщики, миски, кухлі, глеки, конічні покришки, диски-коржівниці та ін.) становить майже 90 % кераміки на поселеннях. Кухонні горщики нерідко прикрашені наліпними валиками, шишечками, вушками, підковками, деякі мають хроповатий корпус і подлощені шийку та низ. Лощена кераміка представлена головним чином мисками і горщиками, рідше трапляються глеки. Миски мають аналогії серед кераміки лшеворської та ясторфської культур.

Рис. 8. Поєнешті-лукашівська культура. Головні етапи розвитку

Рис. 8. Поєнешті-лукашівська культура. Головні етапи розвитку

Речові знахідки із металу, каменю, кістки, глини доволі поширені серед латенізованих культур. Так, на поселенні Круглик знайдені сільськогосподарські залізні знаряддя: наральник та сім невеликих серпів. Предмети озброєння (наконечники списів, мечі, деталі щитів) походять переважно із Румунії. У могильнику Долиняни виявлено бронзові наконечники піхов мечей римського типу. Проте сама зброя до могил не клалася. Серед прикрас найчастіше трапляються залізні та бронзові фібули середньо- і пізньолатенської схеми із суцільним або ж рамчастим приймачем. Поширені також металеві браслети, кільця, коропоподібні шийні гривни, сережки, намиста із пронизок та скляних намистин. Серед деталей убрання найбільш частини ременя — округлі пряжки та своєрідні застібки-гачки.

Як і в зарубинецькій культурі, хронологія пам’яток типу Поєнешті-Лукашівка визначається, насамперед, за матеріалами могильників, хоча використовуються також датувальні можливості амфорних клейм, що походять із поселень. Порівняльний аналіз цих категорій речей дав можливість визначити загальні рамки існування культури від рубежу HI—II ст. до другої половини – кінця І ст. до н. е. (рис. 8). Поєнешті-лукашівська культура зникає, не залишивши по собі прямих наступників, очевидно, внаслідок складної етнополітичної ситуації на Нижньому Дунаї, зумовленої експансією гетів.

Сьогодні дослідники одностайні в тому, що поєнешті-лукашівська культура склалася унаслідок переселення племен з південного берега Балтійського моря (очевидно, германців із латенізованою культурою), які під тиском кельтів мігрували у гето-дакійське середовище пониззя Дунаю. Тому тут, окрім рис субстратної гетської, виявляються елементи різних культур — латенської, поморської, пшеворської, зарубинецької та, особливо, різних груп ясторфської культури. Найімовірніше, на ранньому етапі свого існування поєнешті-лукашівське населення було змішаним, його основу становили місцеві племена — гети, а також різноетнічне латенізоване населення межиріччя Ельби — Одеру. Можливо, саме це населення мав на увазі Страбон, коли писав про бастарнів, які змішалися із фракійцями.

Липицька культура

Липицька культура разом із пізньозарубинецькими і зубрицькими старожитностями належить до ранньоримського періоду. Вона охоплювала північну групу гето-дакійських племен, генетично пов’язану із дакійською культурою Подунав’я. Зонами її поширення були Верхнє Подністров’я та Попруття (сучасні Івано-Франківська і Чернівецька області) (рис. 4).

Назва культури походить від першої, дослідженої у 1889—1890-х роках І. Коперницьким, пам’ятки — могильника поблизу с. Верхня Липиця. В окрему культуру виділена в 1932 p. М. Ю. Смішком. У повоєнний період М. Ю. Смішко, І. К. Свєшніков, В.М. Цигилик, Л. І. Крушельницька, В. Д. Баран, Л. В. Вакуленко дослідили липицькі комплекси на багатошарових поселеннях у Черепині, Бовшіві, Незвиську та інших пунктах, а також могильники в Болотні та Звенигороді, окремі поховання. Найкраще вивчені поселення Ремезівці та Верхня Липиця.

Поселення розташовані на берегах невеликих річок та струмків. За площею вони здебільшого невеликі, хоча поселення у Верхній Липиці тягнеться уздовж берега на 500 м. Житла представлені двома типами: заглибленими і наземними. Досліджені переважно заглиблені будівлі, овальної або чотирикутної у плані форми. Серед них трапляються як напівземлянки, так і землянки глибиною до 2 м. На поселенні Ремезівці відкрито дві залізоробні майстерні у вигляді заглиблених споруд, у материкові стінки яких були врізані сиродутні горни.

lipicka

Могильники зазвичай розташовані на невисоких підвищеннях поблизу від поселень.

Грунтовно досліджені могильники у Верхній Липиці та Болотні (близько 70 поховань)

Основний поховальний обряд — тілоспалення на стороні. У Верхній Липиці зафіксовано три майданчики, на яких спалювали небіжчиків. Чисто перебрані кальциновані кістки разом із убранням покійного (пряжки, фібули) та особистими речами вміщувалися в урни (90 % кремацій) або в ями. Більшість урн мали покришки. Деякі кремації поєднують липицькі (характерна гончарна кераміка) та пшеворські риси (пошкоджена зброя — меч, наконечник списа).

Частина поховань представлена тілопокладеннями північної орієнтації. У Верхній Липиці вони становили 11 %, у Болотні — 23 %. Тілопокладеннями були також багаті поховання в Колоколині та Чижикові, що містили імпортний римський бронзовий посуд.

Керамічний комплекс чітко відрізняється від посуду латенізованих культур. Він складається з гончарної та ліпної кераміки. Ліпний посуд переважає на поселеннях, де становить 85—90 %. Своєю чергою він поділяється на груболіпний кухонний (тюльпаноподібні горщики, інколи прикрашені наліпними шишечками, валиками тощо, та лійчасті кухлі з масивною ручкою) і столовий (миски, горщики, чаші на високій ніжці). Гончарна кераміка здебільшого трапляється на могильниках, де становить 50—70 %. Вона виготовлена з відмуленої глини і має добре загладжену або лощену поверхню сірого або ж чорного кольору. Переважають біконічні горщики на кільцевому піддоні, двовухі посудинки, глечики, чаші на високій ніжці (рис. 9).

Речові знахідки представлено також різноманітними бронзовими фібулами провінційно-римських типів: сильнопрофільованими, очковими, трубчастими та прикрашеними емаллю. До цього ж кола належать металеві пряжки, молота поліхромні скляні намистини. Римський імпорт репрезентують круглі металеві люстерка, бронзові, скляні та червонолакові посудини, а також два срібних денарія Фаустини Молодшої кінця II ст. н. е. Зброя представлена мечем, наконечником списа та кількома шпорами. До знарядь праці належать залізні наральник, ножі, шила, уламок сокири та напилок, кам’яні жорна та оселки, глиняні пряслиця і грузила, проколки із кістки. Серед побутових речей — ключі від замків та кресала.

Численні знахідки переконливо датують липицьку культуру I—II ст. н. е. Найбільш ранньою пам’яткою є поховання у Колоколині, комплекс якого датується початком І ст. н. е. Найпізніші провінційно-римські фібули кінця II ст. походять із Верхньої Липиці (рис. 10).

Походження липицької культури пов’язане із просуванням у перших десятиліттях І ст. н. е. на територію Верхнього Подніпров’я дакійської людності. В цей час гето-дакійські племена були об’єднані в могутній союз на чолі з Буребистою і поширювали свою експансію на північний схід. Свідченням їхнього перебування в українському Закарпатті є дакійська фортеця поблизу с. Мала Копаня.

На підставі свідчень Птолемея липицьку культуру звичайно пов’язують із племенем костобоків, що жили за Карпатами в басейні Дністра. Дакійське населення, що прийшло у Подністров’я, принесло з собою липицьку культуру в уже сформованому вигляді. Так само раптово, як і з’явилася, вона зникає наприкінці II ст. Цілком можливо, що її носіїв витіснили й частково асимілювали племена зубрицької культури.

Господарство та соціальний устрій

За рівнем соціально-економічного розвитку латенізовані культури поступалися центральним районам Кельтики. Матеріали досліджень переконують, що на східній периферії населення займалося переважно землеробством і скотарством, а різні ремесла, зокрема залізодобування та обробка металів, були менш розвинені, аніж в основному ареалі латену.

Господарство базувалося на землеробстві та приселищному тваринництві, про що свідчить розташування поселень на зручних для рільництва фунтах та поблизу луків, придатних для випасу худоби. Основною системою землекористування, очевидно, був переліг, а на півдні лісової зони — підсіка. Екстенсивне землекористування за наявності великої кількості вільних земель було доволі продуктивним і давало змогу з мінімальною витратою сил отримувати відносно великі врожаї.

У II ст. до н. е. — II ст. н. е. місцева людність користувалася переважно дерев’яними ралами. Залізні вузьколезові насадки трапляються лише у племен Закарпаття, поодинокі їх знахідки фіксуються у матеріалах поєнешті-лукатівської та липицької культур, що перебували під впливом високорозвинених культур Подунав’я. Урожай збирали за допомогою невеликих серпів, особливо численних у Закарпатті на пам’ятках зарубинецької і поєнешті-лукашівської культур.

Рис. 10. Фібули липицької культури. Хронологічні позиції

Рис. 10. Фібули липицької культури. Хронологічні позиції

Кельтські досягнення у чорній металурги та металообробці сприяли розвиткові цих галузей у Південно-Східній Європі, про що свідчать такі спеціалізовані центри, як латенське Ново-Клиново та зарубинецький Лютіж. На останньому, очевидно, мешкала група давніх металургів, що засвідчує співвідношення трьох жител із 15 сиродутними горнами для добування заліза із болотяної руди і кількома сотнями ям для випалу вугілля. До більш пізнього часу (ймовірно, II ст. н. е.) належать великі скупчення горнів поблизу Умані. На відміну від кельтських, зарубинецьких і пізньозарубинецьких центрів, липицьке металургійне виробництво було розпорошене — тут не виявлено потужних центрів, таких як Свентокшижський на території пшеворської культури (Польща).

Кузні з ковальсько-слюсарними інструментами виявлені лише на латенських пам’ятках Закарпаття. В інших культурах зафіксовані поодинокі знахідки ковальських лещат, пробійників, зубил, що, звісно, не відображає обсягу й характеру робіт по металу. Залізні вироби найчастіше трапляються на латенських пам’ятках Закарпаття. Ковалі тут під час роботи із залізом і сталлю використовували найскладніші технологічні прийоми. Утім, вони залишалися універсалами, що працювали переважно на замовлення, а не на ринок.

Гончарство у латенський час досягло високого рівня майстерності, однак у побуті користувалися здебільшого ліпною керамікою. Лише у кельтів та костобоків (носіїв липицької культури) набули поширення високошвидкісний гончарний круг і товарне виробництво посуду.

У народів Південно-Східної Європи сформувалася доволі розвинена система економічних зв’язків. Як і раніше, із греко-римських країв Причорномор’я та Східного Середземномор’я надходили предмети розкоші та престижу (вино в амфорах, червонолакова кераміка, металевий та скляний посуд, скляне намисто тощо). Великому обсягу античних товарів, мабуть, відповідав зворотний потік експорту. Можливо, кельтські та зарубинецькі племена експортували залізо, що вироблялося на Закарпатті, Середньому Подніпров’ї та Південному Побужжі. Уявлення про перелік товарів, задіяних у товарообміні населення Причорномор’я і Середземномор’я, можна почерпнути із «Історії» Полібія (II ст. до н. е.): «Для необхідних життєвих потреб країни, що оточують Понт, доставляють нам худобу та величезну кількість безумовно чудових рабів, а з предметів розкоші — у великій кількості мед, віск та солону рибу. Отримують вони із продуктів, якими багаті наші країни, олію та всілякі вина; хлібом вони обмінюються з нами, то доставляючи його в разі потреби, то отримуючи…».

Визначення основних тенденцій суспільного розвитку базується насамперед на аналізі планувальної структури всебічно досліджених поселень та матеріалах могильників. Зазначимо, що для усіх розглянутих культур типовими є невеликі однокамерні житла з однією опалювальною спорудою, які можна розглядати як місце проживання малої чи індивідуальної сім’ї.

Розкопки Пилипенкової Гори та Оболоні (зарубинецька культура) дали можливість установити, що в межах великих селищ (10—20 будівель) житла розмішувалися більш-менш компактними групами. Зазвичай усередині такої групи або поруч із нею містилася спільна господарська ділянка — скупчення ям-льохів та подвір’я. Найімовірніше, на таких поселеннях мешкало по кілька великих чи патріархальних сімей, кожна з яких складалася з двох-трьох поколінь родичів, що зумовило розміщення жител групами. Своєю чергою, кілька великих сімей утворювали рід або так звану первісну сусідську общину. Дрібні поселення, очевидно, належали великим сім’ям, а гнізда з кількох патріархальних селищ утворювали рід. Поява таких селищ, а також кількох груп жител на великих поселеннях засвідчує процес сегментації общинної власності на власність окремих колективів. Своєю чергою, парна сім’я, імовірно, виконувала основні виробничі функції, нерідко виступаючи як споживча одиниця.

Невисокий рівень майнового розшарування демонструють також загалом однорідні поховання із тілоспаленням зарубинецької, пшеворської, поєнешті-лукашівської культур. Лише у кількох випадках супроводжувальний інвентар дещо виділяється із загальної маси. Наприклад, група воєнних вождів сформувалася у пшеворських племен. Про це свідчить багате поховання із Гринева, що містило повний комплект військового спорядження І ст. н. е.

На вищий рівень суспільного розвитку кельто-фракійців Закарпаття і «вільних даків» вказують елементи товарного виробництва заліза та гончарної кераміки, тісні зв’язки із розвиненими у соціально-економічному відношенні кельтськими і дакійськими суспільствами Подунав’я, а також римськими провінціями. Багаті поховання у Колоколині, Чижикові та Звенигороду мабуть, належали місцевим племінним вождям.

В этот день:

Дни смерти
1870 Умер Поль-Эмиль Ботта — французский дипломат, археолог, натуралист, путешественник, один из первых исследователей Ниневии, Вавилона.
1970 Умер Валерий Николаевич Чернецов - — советский этнограф и археолог, специалист по угорским народам.
2001 Умер Хельге Маркус Ингстад — норвежский путешественник, археолог и писатель. Известен открытием в 1960-х годах поселения викингов в Л'Анс-о-Медоузе, в Ньюфаундленде, датированного XI веком, что доказывало посещение европейцами Америки за четыре века до Христофора Колумба.

Рубрики

Свежие записи

Счетчики

Яндекс.Метрика

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Археология © 2014