Північне Причорномор’я за доби еллінізму (остання третина IV — середина І ст. до н. е.)

Елліністичний період в історії Греції позначився інтенсивним розвитком виноробництва та культури. Грецькі міста-держави, що переживали глибоку кризу, були підкорені правителями сусідньої Македонії. Під керівництвом царя Олександра македонці та греки розгромили Перську державу. Наслідком цих змін стало поширення грецької культури на Схід. На території Греції утворилися федеративні союзи грецьких полісів, а на Сході, після розгрому Перської держави та смерті Олександра Македонського, — елліністичні монархії. Найхарактернішою рисою елліністичного періоду було виникнення різнотипних територіальних державних утворень, що прийшли на зміну полісам класичного типу. В Північному Причорномор’ї відбувалися схожі процеси, хоча й позначені певною специфікою.

У третій чверті IV ст. до н. е. відбувся скіфо-македонський збройний конфлікт, що мав важливі наслідки для грецького населення регіону. Готуючись до походу в Азію, Олександр Македонський у 335 р. до н. е. здійснив збройну акцію проти трибаллів й уклав із ними та з кельтами вигідний мир. Як наслідок, загони, сформовані з іллірійсько-фракійських племен, брали участь у його Східному поході. На чорноморському узбережжі Фракії представником Олександра став Зопіріон, який у 331 р. до н. е. здійснив похід проти скіфів, що закінчився невдачею. Сам полководець загинув, а його військо було знищене. Цим подіям передувала облога Ольвії, але завдяки рішучим діям ольвіополітів та їхніх скіфських союзників Зопіріону не вдалося захопити місто.

Рис. 17. Ансамбль агори та центрального теменосу Ольвії (за С. Д. Крижицьким)

Рис. 17. Ансамбль агори та центрального теменосу Ольвії (за С. Д. Крижицьким)

Нижнє Побужжя в останній третині IV — першій половині III ст. до н. е.

Облога Ольвії македонськими військами згуртувала мешканців міста й спричинила низку важливих подій, наслідком яких була зміна політичного устрою. До влади прийшли радикальні демократи, за правління яких відбулися значні зміни в житті місцевого населення. Найбільш показовим у цьому відношенні було розширення міського будівництва (рис. 17). Відбулося також помітне розширення хори Ольвії, що добре ілюструється топографією знахідок ольвійських монет — борисфенів.

Основою економіки Ольвії залишалося сільське господарство. Воно базувалося на дрібних та середніх за розмірами землеволодіннях, де починають зводитися садиби. На більшості сільських поселень забудова була вільна, а самі вони являли собою сукупність господарчих одиниць. У Нижньому Побужжі зафіксовано кілька типів населених пунктів. Тут існувало землеволодіння повноправних громадян, представлене індивідуальними садибами, мешкало вільне, але неповноправне населення і соціально залежні верстви. Ольвійська громадянська община вважалася верховним власником землі, а населення, яке мешкало на ній, мало сплачувати земельну ренту-податок.

Розширення територіальних володінь призвело до виникнення у Нижньому Побужжі нової соціально-економічної та політичної структури, яка істотно відрізнялася від поліса класичного типу. Криза полісних структур тут найбільш помітно проявилася у другій половині V ст. до н. е., після встановлення тиранії. Повалення тиранії і реформа політичного устрою сприяли стрімкому розвиткові економіки, що зумовило процес соціальної диференціації населення, несумісний із класичною полісною соціально-політичною структурою. В останній третині IV ст. до н. е. Ольвія стає центром територіальної держави, економічною основою якої була експлуатація різних категорій населення, що мешкало на території її сільської округи.

Нижнє Подністров’я останньої чверті IV — середини ІІІ ст. до н. е.

Збільшення вивозу сільськогосподарської продукції через Ніконій сприяло поступовому відродженню життя на залишених раніше поселеннях і виникненню на лівому березі Дністровського лиману нових. Вторинне освоєння лівобережжя Дністровського лиману розпочалося завдяки значному припливу населення у цей район. Землеробські поселення того часу в околицях Ніконія ще не досліджені. Проте сьогодні є всі підстави стверджувати, що, поряд із хорою цього античного центру та грецькими сільськими поселеннями в його окрузі, на лівому березі Дністровського лиману існувала значна кількість скіфських поселень, економічно пов’язаних із Ніконієм. Значну роль у житті цього району відігравали кочові скіфи, які лояльно ставилися до грецького населення, й водночас експлуатували своїх осілих одноплемінників, беручи з них данину.

На правому березі Дністровського лиману в IV—III ст. до н. е. також фіксується поява сільських поселень. Цей процес став передумовою економічного піднесення, яке переживала Тіра. Близько середини IV ст. до н. е. ЇЇ північно-східний район був обнесений захисною стіною. У другій половині IV — на початку III ст. до н. е. починається карбування полісної монети, що засвідчило не лише розвиток внутрішнього ринку, а й збільшення товарної спрямованості економіки.

Нижнє Побужжя у другій половині III — І ст. до н. е.

У середині III ст. до н. е. Ольвія вступає в смугу економічної кризи. Причини і характер цього явища крилися у тих процесах, що відбувалися на Балканах та в інших районах Північно-Західного Причорномор’я. Близько середини III ст. до н. е. більшість сільських поселень і садиб ольвійської периферії, розташованих на правому березі Бузького лиману, припиняють своє існування. Беручи до уваги, що економічне піднесення Ольвійської держави наприкінці IV — у першій половині III ст. до н. е. зумовлювалося розширенням сільських володінь, то кризові явища, відмічені у другій половині III ст. до н. е., слід пов’язувати насамперед із припиненням господарської діяльності на поселеннях Нижнього Побужжя. Хоча в безпосередній близькості від Ольвії і на лівому березі Бузького лиману на поселеннях знайдено матеріали другої половини III — середини II ст. до н. е. Проте обсяги виробництва сільськогосподарської продукції тут значно скоротилися. Це, своєю чергою, призвело до негативних наслідків у соціальній сфері. Відсутність нормального постачання продуктів харчування, а також припинення регулярного надходження форосу спричинили дестабілізацію соціально-політичного життя. Громадянська община всіляко намагалася знайти вихід із цього скрутного становища.

Загибель сільських поселень на правому березі Бузького лиману й загальна дестабілізація воєнно-політичної ситуації в усьому Північно-Західному Причорномор’ї були пов’язані з просуванням сюди кельтів, які під іменем галатів згадуються в ольвійському декреті на честь Протогена. Ситуацію погіршувало ще й те, що ольвіополіти змушені були періодично сплачувати значну данину варварським правителям. А це спричинило переселення до Ольвії мешканців неукріплених сільських поселень, позбавлених засобів до існування. Втрата значної частини територій і збільшення кількості населення міста у другій половині III ст. до н. е. призвели до погіршення його майнового стану і зростання соціальних суперечностей. Із поглибленням соціальної диференціації пов’язана елітаризація державного устрою Ольвії, унаслідок якої доступ до вищих магістратур став прерогативою небагатьох заможних сімей, представники яких рік у рік займали вищі посади в державному апараті. Основна ж маса населення поступово розорялася.

Близько середини II ст. до н. е. Ольвія знову переживає кризову ситуацію, пов’язану з погіршенням відносин із навколишніми варварами. В середині II ст. до н. е. припиняють своє існування поселення лівого берега Бузького лиману, пов’язані з Ольвією. Це змусило громадянську общину шукати підтримки у пізньоскіфського царства Скілура. Ольвіополіти добровільно визнали над собою його владу, що дало їм можливість здобути захист від зазіхань інших варварів. Ольвійсько-скіфський союз існував до розгрому Кримської Скіфії понтійськими військами. Залишившись без скіфської підтримки, Ольвія знайшла собі нового покровителя в особі Мітрідата VI Євпатора. Після розгрому Мітрідата VI Римом соціально-економічна криза в Ольвії поглибилася. Значна частина населення переселилася до інших місць, зокрема на нижньодніпровські пізньоскіфські городища. В середині І ст. до н. е., після того як місто було зруйноване внаслідок одного із грабіжницьких походів гетів, життя на території Ольвії припиняється і відновлюється лише на початку нової ери.

Нижнє Подністров’я в середині III — І ст. до н. е.

Від середини ІІІ ст. до н. е. фіксуються ознаки кризи античних центрів Північно-Західного Причорномор’я, спричиненої зміною зовнішньополітичної ситуації. Раніше вважалося, що Ніконій припинив своє існування наприкінці III ст. до н. е. Проте знахідка в Тірі нового декрету першої половини III ст. до н. е. дає підстави датувати цю подію більш раннім часом. Частина його мешканців могла переселитися до Тіри, яка не постраждала від ворожої навали. Попри загибель сільських поселень правого берега Дністровського лиману, життя на території Тіри тривало. Виявлені під час розкопок зразки імпортної продукції свідчать, що в III—II ст. до н. е. Тіра зберегла певний економічний потенціал. Згодом місто потрапляє у сферу впливу Понтійського царства, а з приходом до влади Мітрідата VI Євпатора входить до складу його держави. Історія Тіри після смерті Мітрідата невідома. Проте ситуація, що склалася, дає підстави припустити, що вона була розорена гетами або ж опинилася під їхньою владою.

Південно-Західний і Північно-Західний Крим

У середині — другій половині IV ст. до н. е. в історії Херсонеса починається новий період. У середині — наприкінці IV ст. до н. е. поліс переживає значне економічне піднесення. Наслідком цього було збільшення міської території, зведення нової захисної стіни, а також активізація житлового та храмового будівництва. На зламі IV— III ст. до н. е. Херсонес досягає своїх максимальних розмірів і освоює сільськогосподарську територію усього Гераклейського півострова (рис. 18). Протягом останньої третини IV — початку ІІІ ст. до н. е. в Північно-Західній Тавриці виникають нові грецькі городища та поселення, триває процес освоєння значних сільськогосподарських територій. Одним із найбільш досліджених херсонеських укріплень, що виникли в Північно-Західному Криму, були Калос Лімен, розташований поблизу Керкінітіди, як про це згадується в херсонеській присязі, та поселення Панське (рис. 19).

Широка херсонеська експансія у Північно-Західному Криму, підкорення Керкінітіди шляхом примусового сінойкізму або сімполітії та освоєння сільських територій у цьому районі сприяли значному економічному піднесенню Херсонеса.

Рис. 18. Система розмежування земель на Гераклейському півострові (Цифрами позначено номери земельних ділянок) (за Г. М. Ніколаєнко)

Рис. 18. Система розмежування земель на Гераклейському півострові (Цифрами позначено номери земельних ділянок) (за Г. М. Ніколаєнко)

prisyaga

Землями в Північно-Західній Тавриці володіла громадянська община міста, яка мала від цього певний зиск. На зламі IV—ПІ ст. до н. е. в Херсонесі остаточно завершився процес перетворення невеликого автономного поліса класичного типу на центр територіального державного об’єднання. До цього часу слід віднести розвиток інтеграційно-централістських тенденцій, які знайшли відображення в єдності духовної та матеріальної культури на території Херсонеської держави, що добре простежується за археологічними матеріалами.

Після освоєння Гераклейського півострова та земель у Північно-Західному Криму відбуваються помітні зміни в економіці. Її основою залишалося сільське господарство, однак політичне підкорення Північно-Західного Криму призвело до певних змін у його структурі. На Гераклейському півострові переважало вирощування винограду та виробництво вина, тоді як на античних поселеннях Північно-Західного Криму — зернових культур. Це зумовило подальший розвиток ремесла і торгівлі.

Унаслідок збільшення виробництва зерна та вина торговельна діяльність Херсонеса значно активізується. Особливо інтенсивні торговельні зв’язки місто підтримувало з Нижнім Подніпров’ям та Нижнім Подонням. Але до варварського населення херсонеське вино потрапляло через посередників — купців Ольвії та Боспору. Розвиток торговельних операцій стимулював збільшення виробництва товарної продукції. Це, своєю чергою, спонукало до збільшення випуску власної монети з другої половини IV ст. до н. е. та появи в Херсонесі монет інших центрів.

Зміни в економіці вплинули на соціальний склад населення. У громадянській общині виділилася соціальна верхівка, яка володіла великими земельними ділянками й брала участь у морській торгівлі. Поліпшився також матеріальний стан переважної більшості громадян. Адже після приєднання Північно-Західного Криму частина доходів, що надходили з цього району, спрямовувалася на потреби всього громадянського колективу. Значну частину херсонеського суспільства становили верстви соціально залежного та неповноправного населення. Однак немає підстав стверджувати про наявність тут значної кількості рабів. Дрібні вільні виробники обробляли більш як три чверті земель на Гераклейському півострові.

У другій чверті або в другій третині III ст. до н. е. у степовій зоні Північного Причорномор’я відбулися суттєві зміни, внаслідок яких на території Таврики виникло пізньоскіфське ранньодержавне утворення з центром у Неаполі Скіфському.

Скіфи, які на той час зайняли степову та передгірську смуги Криму, почали активно переходити до осілості. На початку III ст. до н. е. вони зруйнували низку античних поселень у Північно-Західному Криму й почали освоювати залишені греками поселення. Наприкінці III — на зламі III—IІ ст. до н. е. скіфи захопили майже всю сільську територію. Вистояли лише Керкінітіда та Калос Лімен, які мали потужні укріплення, проте у другій половині II ст. до н. е. греки залишили й ці міста. На місцях херсонеських поселень у II ст. до н. е. виникають скіфські фортеці.

За цих обставин херсонеська громадянська община здійснила низку заходів з тим, щоб припинити подальше просування варварів й усунути загрозу центрові держави. Однак у другій половині II ст. до н. е. пізньоскіфське державне утворення на чолі зі Скілуром знову активізувало свої дії. Якщо раніше скіфська експансія спрямовувалася проти грецьких поселень Північно-Західної Таврики, то тепер скіфи загрожували безпосередньо Херсонесові. Громадянська община була змушена звернутися за підтримкою до правителя Понтійської держави Мітрідата VI Євпатора. Той надіслав до Таврики війська під командуванням свого полководця Діофанта, який разом із хсрсонеситами в ході кількох воєнних кампаній (113—111 pp. до н. е.) розгромив скіфів, очолюваних сином Скілура Палаком і ліквідував загрозу, що нависла над Херсонесом.

Воєнна підтримка Мітрідата призвела до певних змін у політичному статусі громадянської общини Херсонеса. Вона проголосила царя своїм «захисником» та, зберігши самоврядування, увійшла до складу Понтійської держави. В Херсонесі було розміщено понтійський гарнізон, який забезпечував охорону міста від варварів та сплату данини. З цього часу Херсонес утратив свою незалежність. Протягом 80—70-х років до н. е. він залишався в орбіті політики Мітрідата, однак після повстання фанагорійців вийшов зі складу Понтійської держави. Цими подіями завершується елліністичний період в історії Херсонеса.

Східна Таврика та узбережжя Керченської протоки

Об’єднання під владою Спартокідів до початку IV ст. до н. е. значних територій у Східному Криму, на Таманському півострові і прилеглих до нього районів стало поворотним пунктом в історії Боспорської держави. Від другої чверті IV ст. до н. е. починається стрімке зростання кількості поселень й організація сільських територій держави. Розпочинається інтенсивне будівництво в Пантікапеї та інших містах Боспору.

В епіграфічних пам’ятках Левкон І фігурує як «архонт Боспору та Феодосії». Це дає підстави вважати, що політичний статус останньої у складі царства був близьким політичному статусові столичного Пантікапея. Громадянські общини цих міст користувалися правами самоуправління. Правителі Боспору виступали по відношенню до грецьких центрів не як парі, а як архонти, демонструючи тим самим свою прихильність до еллінських традицій. Після організації хори держави відбуваються зміни у формах землеволодіння. Царі — верховні власники землі, передали частину її у володіння своєму найближчому оточенню. Тим самим було започатковано процес виникнення садиб, що стали центрами великого землеволодіння.

Таким чином, землі в околицях великих боспорських міст перебували у володінні громадян. Більш віддалені території були заселені осілим варварським населенням, оскільки після підпорядкування Феодосії боспорським царям ці території стали їхньою земельною власністю. До Боспору надходив форос у вигляді поставок зерна із земель, що становили царський фонд.

У другій чверті — середині III ст. до н. е. на хорі царства відбулися суттєві зміни. Переважна більшість античних поселень занепадає. Деякі з них були залишені своїми мешканцями. Причому загибель сільських поселень і кризові явища в економіці у цей період фіксуються не лише на Боспорі, айв інших античних державах регіону. Зміни у становищі Боспорської держави відбуваються і на її східних кордонах. Тут це було пов’язано з пересуванням сарматських племен, про що свідчить будівництво укріплень на багатьох поселеннях, сліди руйнувань, а також скарби монет кінця IV — першої половини III ст. до н. е. Близько середини III ст. до н. е. Боспорська держава втратила контроль за територіями, продукція з яких була основним джерелом збагачення династії Спартокідів і основою їхньої експортної діяльності.

Після подій середини III ст. до н. е., під час яких зникають поселення, городища та садиби, населення хори держави у Східному Криму значно скоротилося. Проте в останній чверті III ст. до и. е. життя на поселеннях в околицях Феодосії, у Кримському Приазов’ї та в інших місцях Керченського півострова поступово відроджується. Виникають нові укріплені городища. Частина пам’яток цього часу представлена великими, добре укріпленими городищами та невеликими «садибами». Планування городищ вирізняється лінійністю, квартальною чи блочною забудовами. Вони розташовувалися на мисах, у добре захищених природою місцях. Навколо них зводилися оборонні стіни, башти і форти. До них прилягала «приміська» зона, але й вона була укріплена. Такі городища ставали центрами своєрідних укріплених районів.

Зменшення населення Східного Криму внаслідок погіршення відносин зі скіфами спричинило ситуацію, коли значні маси неповноправного населення були змушені залишати обжиті місця і переселятися до спокійних районів. Частина із них осіла в містах, де зріс прошарок вільного, але неповноправного населення, праця якого могла бути використана в ремісничому виробництві та промислах, у тому числі й виноробстві.

Чіткі сліди ремісничого виробництва елліністичного періоду, й насамперед металообробки і гончарства, поки що зафіксовано лише при розкопках великих боспорських центрів (Пантікапею, Німфею, Фанагорії, Горішнії). У той же час на території порівняно добре вивченого в археологічному відношенні Мірмекія, окрім виноробства, не зафіксовано будь-яких слідів значних майстерень. Виявлено лише окремі речі, що свідчать про домашнє виготовлення намиста. В малих боспорських містах переважало виробництво нескладних кістяних виробів і ліпної кераміки. Це свідчить про аграрну основу господарства даних поселень.

У III ст. до н. е. економіка Боспору зазнала помітних змін. Зросла питома вага виноробства і ремесел у господарстві найбільших боспорських центрів. Це сприяло зростанню обсягів товарного виробництва й подальшому розвитку товарно-грошових відносин на всій території Боспору. Збільшення виробництва вина і піднесення ремесла супроводжувалися активізацією торгівлі. Раніше зовнішня торгівля Боспору базувалася головним чином на вивозі значних партій зерна, однак зі скороченням сільських територій, де впрошувалися зернові, зросла роль економічних зв’язків із варварським населенням. Адже саме воно було головним споживачем вина і ремісничої продукції, виготовлених на Боспорі. Прибутки від торгівлі зумовили активізацію будівництва у великих містах. Скорочення хлібного експорту значною мірою компенсувалося збільшенням питомої ваги інших продуктів у торгівлі з центрами Південного Причорномор’я та Середземномор’я.

У II ст. до н. е. економіка Боспору досягла певної стабілізації. Цьому значною мірою сприяло укладення скіфо-боспорського союзу, спрямованого проти об’єднання сарматських племен (сіраків та аорсів). Хоча під тиском саме цих племен Боспор був змушений сплачувати данину у все більших розмірах. Сьогодні важко уявити, як конкретно складалася ситуація на Боспорі, але вона, безперечно, була досить напруженою. Це змусило боспорського царя Перісада під час херсонесько-скіфського збройного протистояння і завдяки дипломатичній активності Діофанта передати владу над царством Мітрідатові VI Євпатору.

Події, пов’язані з переданням влади Мітрідату, супроводжувалися заколотом під керівництвом Савмака. Тривалий час цей виступ розглядався як революція рабів. Однак нині встановлено, що Савмак був одним із представників скіфської знаті і, ймовірно, командував скіфськими найманцями на Боспорі. Після передання влади Мітрідату він зі своїми прибічниками здійснив державний переворот, сподіваючись захопити боспорський трон. Однак завдяки рішучим діям Діофанта заколот було придушено, а його ватажка відправлено до Понгійського царства. Входження Боспору до складу цієї держави позитивно позначилося на розвитку грецьких міст. Адже тепер вони становили єдине ціле з високорозвиненими містами Понгійського царства.

Підтримуючи економічний розвиток Боспору, Мітрідат дбав про власні інтереси. Він розраховував використати його багаті сировинні ресурси для підготовки до війни з Римом. Проте надходження значних ресурсів не могло забезпечуватися лише за рахунок прибутків від ремесла й торгівлі чи зростання міського господарства та полісного землеволодіння. За часів правління Мітрідата хора на території Боспору складалася із сільських садиб та низки поселень і городищ. Сільські садиби належали боспорській знаті, а городища являли собою військово-господарські поселення (катойкії), де переважно мешкали військові поселенці (катойкі). Виникнення значної кількості таких поселень, де проживало еллінізоване варварське населення, що перебувало на службі в понтійського правителя, — одна з найхарактерніших ознак розвитку Боспору. Система поселень, створених у цей час, проіснувала до III ст. до н. е. і цілком довела свою життєздатність в умовах Боспору.

Розрив економічних зв’язків із південнопонтійськими центрами, зростання обсягів податків із населення Боспорського царства, яке стало останнім притулком царя на завершальному етапі його боротьби з Римом, спричинили зростання антимітрідатівських настроїв. Особливо потерпала від становища, що склалося, соціальна верхівка населення грецьких міст, яка вела морську торгівлю і сплачувала значні податки. Однак Мітрідат іще міцно тримав у своїх руках важелі управління, тож розрив із ним загрожував серйозними наслідками заможній частині грецького населення. Але після повстання Фанагорії Й інші грецькі міста відпали від царя. Скориставшись цим, син Мітрідата Фарнак у 63 р. до н. е. підняв повстання проти батька в Пантікапеї, під час якого Мітрідата, на його прохання, було вбито одним із охоронців. У нагороду за зраду Фарнак дістав від Помпея в управління Боспорське царство та підлеглі йому території, за винятком Фанагорії, громадянська община якої за анти мітрідатівські дії здобула права елевтерії («свободи») й автономії.

Основні категорії пам’яток і матеріальна культура

Доба еллінізму характеризувалася розквітом містобудівного мистецтва. В цей період виникає низка нових поселень та міст (Горгіппія, Танаїс, Порфмій та ін.), а площа та кількість населення уже існуючих міст (Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Фанагорія) значно зростають. Завдяки збільшенню міської території у деяких містах (Ольвія, Пантікапей, Фанагорія) виділяються верхня та нижня частини, які з’єднувалися терасами. Масштабні будівельні роботи, під час яких зазнавали реконструкції цілі квартали, проводилися в Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї. Показовим є приклад Херсонеса, де майже в класичному вигляді було застосовано гіпподамову систему ортогонального планування міської території. Перебудовувалися оборонні споруди, зводилися нові мури й башти, спорудження яких велося з урахуванням рельєфу місцевості. В найвищій точці Пантікапея виріс укріплений акрополь, де розмішувався царський палац (рис. 20).

Для міської забудови характерні два типи будинків: безордерні помешкання малої площі та будинки перестильного типу, які мали розвинену планувальну схему та значну площу. В будинках заможних громадян чітко виділяються андрони (чоловічі кімнати), підлога яких прикрашалася мозаїками, та великі приміщення з вогнищами. Для покрівлі будинків різного типу використовували черепицю місцевого та імпортного виробництва, а також архітектурну теракоту. Стіни тинькували й розписували кольоровими фарбами. Центральні частини міст забудовували ордерними будинками, а скромніші оселі концентрувалися на окраїнах (Ольвія, Фанагорія). Керамічні майстерні, небезпечні з огляду пожежної безпеки, виносили за межі житлової забудови (Херсонес, Фанагорія). У цей час остаточно формуються міські магістралі, поверхню яких мостили битою керамікою та дрібним камінням, а іноді й плитами. Під покрівлею вулиць прокладали водостічні канали, а сміття вивозили за межі міста. Проводили масштабні роботи з архітектурного оформлення громадських центрів міст, будівництва ансамблів культових та громадських споруд. Найбільш показовим у цьому відношенні є центр Ольвії, де вивчені прилеглі один до одного агора і теменос із храмами Зевса та Аполлона Дельфінія. Наприкінці і V ст. до н. е. в Херсонесі споруджено театр (рис. 21). Писемні джерела свідчать, що театри були і в Ольвії та Пантікапеї. В Пантікапеї відкрито залишки громадського будинку III—II ст. до н. е., які інтерпретовано як пританей (приміщення для зібрань посадовців-пританів), а в Горгіппії — гімнасій. Згадується гімнасій і в одному із написів з Ольвії. В будівництві використовували різні системи кладок (рис. 22), а в архітектурі найпоширенішими були іонійський та дорійський ордери, корінфський використовувався менше.

Рис. 20. Акрополь Пантікапея (за В. П. Толстіковим)

Рис. 20. Акрополь Пантікапея (за В. П. Толстіковим)

Досить активно в цей час відбувалося освоєння сільських територій, де виникали різнотипні укріплені та неукріплені поселення (Ольвія, Північно-Західний Крим, Боспор), розбудовувалися садиби, які концентрувалися в межах земельних володінь громадян (Херсонес, Керкінітіда). Сільські помешкання представлені в основному багатокамерними безордерними будинками з внутрішніми дворами та чітко вираженою господарчою функцією. На Бос-порі продовжували функціонувати оборонні вали, завдяки яким були захищені величезні сільськогосподарські території.

Рис. 21. Античний театр у Херсонесі (реконструкція О. І. Домбровського. Фото з повітря К. Вільямса)

Рис. 21. Античний театр у Херсонесі (реконструкція О. І. Домбровського. Фото з повітря К. Вільямса)

Певних змін зазнали некрополі античних центрів. В Ольвії та на території Боспору зросла кількість поховань представників заможних верств, які ховали своїх небіжчиків лід курганними насипами. На Боспорі використовувалися підкурганні кам’яні склепи з уступчастими склепіннями, які складалися з дромоса та поховальної камери квадратної або прямокутної форми. Найбільш показовим є склеп Царського кургану поблизу м. Керчі (рис. 23). Склепи з уступчастими перекриттями споруджувалися протягом IV—II ст. до н. е. Іноді склепіння таких поховальних споруд розписували фресковим живописом. У Херсонесі під курганний обряд поховання не набув поширення. Більшість підкурганних поховань були пограбовані ще в давнину, однак грандіозні розміри поховальних споруд свідчать, що вони належали найзаможнішим верствам суспільства.

Рис. 22. Типи кладок житлових і громадських споруд другої половини IV ст. — II ст. до н. е. (за С. Д. Крижицьким)

Рис. 22. Типи кладок житлових і громадських споруд другої половини IV ст. — II ст. до н. е. (за С. Д. Крижицьким)

Рис. 23. Дромос Царського кургану

Рис. 23. Дромос Царського кургану

Поховальні споруди ґрунтових некрополів, у яких ховала своїх померлих родичів основна маса жителів античних центрів, представлені різними типами. Поряд із ґрунтовими трапляються могили, складені з черепиць, а також підбійці та земляні могили або вирубані у скелі склепи різної конструкції. Дітей продовжують ховати в амфорах. Переважало тілопокладення, але трапляються й кремації, причому найбільшу кількість таких поховань у цей час зафіксовано в Херсонесі. У ґрунтових похованнях з тілопокладеннями зафіксовано по

одному небіжчику, а в склепах, які були сімейними усипальницями, вже ховали кількох померлих. Тіла небіжчиків клали в дерев’яні труни або саркофаги. Витончені саркофаги, виконані у вигляді храму, знайдено в некрополі Пантікапея. Поряд із дерев’яними використовувалися саркофаги із мармуру. Разом із небіжчиком в могилу клали речі, які, на думку греків, могли знадобитися йому в потойбічному світі. їх набір залежав від статі, віку, становища померлого в суспільстві. Над могилами ставилися надгробки у вигляді прямокутних стел, іноді прикрашені антефіксами, або антропоморфні пам’ятники. Найбільш показовими у цьому відношенні є стели із зображеннями зброї IV— III ст. до н. е. із Херсонеса. Виходячи з даних поховального обряду, етнічний склад населення античних центрів був переважно грецьким, хоча в Ольвії та Боспорі, особливо на сільських територіях, фіксується певний прошарок вихідців із середовища тубільного населення. У Херсонесі, навпаки, наявність варварів не простежується.

Масовий археологічний матеріал представлений головним чином продукцією керамічного виробництва. Це, насамперед, фрагменти амфор, в яких перевозили вино та маслинову олію з центрів Південного берега Чорного моря, Родосу, Косу та інших (рис. 24). За формою посудин та клеймами чітко вирізняється продукція херсонеських та боспорських майстерень. До тарної кераміки належать також піфоси, які використовувалися для зберігання продуктів. Значною кількістю зразків представлений столовий та кухонний посуд різних типів.

Рис. 24. Імпортні амфори елліністичного періоду: І — Сімопл; 2 — Ролос; 3 — Кос; 4 — Кнід: 5 — Парос; 6 — Фасос; 7 — невідомі центри

Рис. 24. Імпортні амфори елліністичного періоду: І — Сімопл; 2 — Ролос; 3 — Кос; 4 — Кнід: 5 — Парос; 6 — Фасос; 7 — невідомі центри

Серед столового посуду значного поширення набула чорнолакова кераміка. Це переважно кіліки, канфари й тарілки. Денця таких посудин прикрашалися штампованими зображеннями ов та пальметок. У цей же час поширюються світлоглиняні лягіноси, прикрашені розписом. Чорнолакова кераміка пізньоелліністичної доби, як правило, має покриття тьмяного відтінку, а іноді — бурого й навіть червоного, що було пов’язано з режимом обпалювання. Таку кераміку нерідко прикрашали рослинними мотивами, а ручки — масками сатирів та менад. З’являються так звані «мегарські чашки», які виготовляли в різних античних центрах і привозили у Причорномор’я. Це рельєфні чаші напівсферичної форми, прикрашені гірляндами, зображеннями людей та тварин. Відомі також фігурні посудини та вази групи Гарда, які виготовляли в Александрії і використовували для поховальних цілей. Від /V ст. до н. е. набувають поширення напівзакриті та закриті аттичні чорнолакові світильники. В пізньоелліністичний час було налагоджено їх місцеве виробництво, а імпортні представлені закритими формами з витягнутим масивним ріжком малоазійського типу. В елліністичний час до Північного Причорномор’я ввозили також скляний посуд, але Його небагато і він використовувався для зберігання парфумерних розчинів. У похованнях представлені прикраси, серед яких трапляються справжні витвори ювелірного мистецтва. Проте кількісно переважають намисто, амулети з єгипетського фаянсу та предмети одягу. Від II ст. до н. е. з’являються фібули ~ застібки для одежі, які набувають поширення уже в перші століття нової ери.

Релігійний пантеон залишався суто грецьким. В іонійських центрах ушановували Аполлона, а в дорійському Херсонесі Партенос та Геракла. Однак за доби еллінізму грецький пантеон стає різноманітнішим. Тут відправлялися культи Зевса, Афіни, Деметри, Кори-Персефони, Кібели, Гестії, Діоніса, Афродіти та ін. Відправлення культових дій на честь богів мало як офіційний, так і приватний характер. Про офіційний характер культів свідчать зображення на монетах. А про приватний — графіті та теракотові статуетки, які часто знаходять у будинках та похованнях. За доби еллінізму значного поширення набули порівняно нові погляди, пов’язані з вірою у безсмертя душі та орфіко-піфагорейським ученням.

Для відправлення офіційних культів від імені усього громадянського колективу або держави використовувалися вівтарі та храми. Такі вівтарі зафіксовано в Ольвії, а в Херсонесі знайдено мармурові частини вівтаря, присвяченого Партенос. В античних центрах зафіксовано залишки храмів суто грецьких типів, під час будівництва яких застосовувалися привізні ордерні деталі та черепиці. Це, зокрема, храми Аполлона Дельфінія і Зевса Спасителя в Ольвії. На Таманському півострові розкопано толос II ст. до н. е., який також мав культовий характер. У таких спорудах встановлювали статуї богів та столи для приношень. Іноді в них зберігалася державна скарбниця. До храму могли входити тільки жерці. Культові дії на честь богів відправлялися перед храмами, де стояли вівтарі, на яких приносили в жертву свійських тварин та птахів. Неофіційні або домашні культи відправлялися в будинках, у спеціально відведених для цього кімнатах чи біля сімейного вогнища. Для них використовували вапнякові вівтарі невеликих розмірів та керамічні курильниці. Існували також святилища, які розміщувалися за межами населених пунктів. Наприклад, на захід від Фанагорії був розташований героон — місце поклоніння героям. Святилище Деметри містилося поблизу Німфея.

Мистецтво регіону вирізнялося певною оригінальністю, хоча в ньому домінували еллінські риси. Найвищого рівня у своєму розвитку воно сягнуло в елліністичний період. Саме цим часом датується переважна більшість монументальних ордерних споруд та поява пам’яток монументального живопису. Його найкращими зразками вважається фрагмент надгробка з головою юнака з Херсонеса, розпис склепу кургану Велика Близниця на Тамані та зображення корабля у німфейському святилищі. Найхарактернішими пам’ятками місцевого вазового живопису є боспорські пеліки з поліхромними зображеннями, пов’язаними з міфами. Із Ольвії походить амфора III ст. до н. е. з поліхромним зображенням Харона та Гермеса, які проводили померлих у підземне царство — Аїд. Місцеву скульптурну школу презентують вотивні плити із зображенням Геракла, стела сітонів із Ольвії та надгробний рельєф із Трьох-братніх курганів на Керченському півострові. Доволі часто трапляються вироби із пластики малих форм, які здебільшого представлені теракотовими статуетками. З кургану Куль-Оба походять пластинки зі слонової кістки з чудовими зображеннями, виконаними античними майстрами. Високого рівня сягнула торевтика. Не виключено, що саме на Боспорі виготовлено принаймні частину ювелірних виробів із золота, знайдених у скіфських курганах Півдня України.

У Північному Причорномор’ї жили або походили з нього видатні діячі науки свого часу, про що свідчать писемні та епіграфічні джерела. Це Біон Борисфеніт (III ст. до н. е.), Посідоній Ольвіополіт (III — перша половина II ст. до н. е.), Сіріск із Херсонеса (III ст. до н. е.), Смикр та Діофіл із Боспору (IV ст. до н. е.).

Головним наслідком розвитку античних держав за доби еллінізму був процес формування територіальних державних утворень із центром, роль якого виконував найбільш розвинутий поліс того чи іншого регіону. В Ольвії та Херсонесі державне управління очолювали демократично налаштовані представники громадянських общин, на Боспорі склалася монархічна система управління, яка за своїми основними ознаками була близька іншим елліністичним державам. Ніконій і Тіра продовжували існувати як невеликі міста-держави, проте, можна припустити, що й вони могли входити в єдину територіальну державу. Характерна ознака доби еллінізму в античних державах Північного Причорномор я — стрімкий розвиток економіки та культури. У зв’язку із суттєвими змінами етнополітичної ситуації в Північному Причорномор’ї, становище всіх античних держав у III ст. до н. е. погіршилося, що спричинило певну перебудову економіки та зміни у соціальній сфері. Неможливість самостійно протистояти зовнішнім воєнним загрозам змусила греків шукати собі покровителя в особі Мітрідата VI Євпатора. З його смертю закінчується елліністичний період, і античні держави Північного Причорномор’я вступають у новий етап свого розвитку, пов’язаний уже із Римською імперією.

В этот день:

Дни смерти
1984 Умер Андрей Васильевич Куза — советский археолог, историк, источниковед, специалист по древнерусским городам.
1992 Умер Николас Платон — греческий археолог. Открыл минойский дворец в Закросе. Предложил хронологию базирующуюся на изучении архитектурных комплексов (дворцов) Крита.
1994 Умер Сайрус Лонгуэрт Ланделл — американский ботаник и археолог. В декабре 1932 года Ланделл с воздуха обнаружил древний город Майя, впоследствии названный им Калакмулем, «городом двух соседних пирамид».

Рубрики

Свежие записи

Счетчики

Яндекс.Метрика

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Археология © 2014