Період середньої та перехід до пізньої бронзи

Загальна характеристика доби

За доби середньої бронзи відбулися значні зрушення у сфері металургії та металообробки. Металеві речі широко входять у побут, виробництво, військову справу. Саме тоді бронзовий вік поширився на всі терени нашої держави. Циркумпонтійська металургійна провінція переживала фазу розквіту. В межах України виділено два потужні осередки металообробки: карпатський —- на крайньому Заході; катакомбний — на решті земель. У регіоні Карпат відливали олов’янисті бронзи, а в Центрі, на Сході та Півдні — миш’яковисті. В етнокультурному плані панували два ареали — катакомбний у Центрі, на Сході й Півдні і шнуровий — на Півночі та Заході. В першому мешкали праіндо-іранські племена, а в другому — ще не розчленовані прагермано-балто-слов’яни. Зазначимо, що не лише «шнуровики», а й катакомбне населення декорувало свій посуд відбитками тасьми та шнура. Тож мода на шнуровий декор набула всеукраїнського розвою. Шнур імітували в металі, а нерідко й на кам’яних сокирах. З іншого боку, остаточно виходять з ужитку гостродонні форми посуду. «Ямна» лінія розвитку завершується в ранньокатакомбний час.

За доби середньої бронзи дедалі чіткіше увиразнюється чинник Київщини в давній історії України. Власне ще від часів енеоліту цей регіон стає своєрідною лабораторією мі ж культурних, а отже, й міжетнічних контактів. Спочатку трипільці активно взаємодіяли з племенами дніпро-донецької спільноти. Надалі «ямники» перетнулися тут із носіями культури кулястих амфор. Що ж до «катакомбників», то вони не просто контактували з «шнуровиками», а й залишили по собі спільне синкретичне утворення — пам’ятки типу Ісковщини на відтинку Дніпра від Києва до Канева. Змінювалися епохи й культури, але контакти довкола Київських пагорбів тривали. Кожна наступна потужна спільнота ніби вважала за необхідне засвідчити свою присутність саме тут. Річ у тім, що Київщина лежить на перетині водяних (з Півночі на Південь) та суходільних (зі Сходу на Захід) шляхів, що вже активно функціонували за доби енеоліту та бронзи.

Активізація цього явища припадає на другу половину III тис. до н. е. Потім відбувається рішуча зміна орієнтирів, а за нею і культурної карти України. Процеси трансформації охопили ключові регіони Старого Світу. Вони були пов’язані з винаходом легкої бойової колісниці з колесами на шпицях, запряженої кіньми. Цей винахід змінив ритм і темп світового розвитку, надав йому прискорення. Цивілізаційний процес вийшов за межі родючих річкових долин у зоні сухих субтропіків і рушив на Північ. Основним чинником цього цивілізаційного поступу стали індоєвропейські племена — хетти, греки, індоарії. Цю буремну добу, яку раніше датували XVIII—XVII ст. до н. е., а тепер подавнюють до межі 111—11 тис. до н. е., на північ від Чорного моря, пов’язують із культурами бойових колісниць (синташтинською, пам’ятками потапівського типу, доно-волзькою абашевською). В Україні її репрезентує бабинська культура (культура багатоваликової кераміки). На зміну шнурової орнаментації посуду приходить валикова, а символом нових часів стає кістяна портупейна пряжка. Бабинська культура завершує середню й відкриває добу пізньої бронзи.
Катакомбна культурно-історична спільнота

Катакомбна спільнота (XXV—XX ст. до н. е.) була поширена у степовій і лісостеповій смузі від Приуралля і Північного Кавказу до пониззя Дунаю іі репрезентована численними похованнями, десятками поселень та кількома скарбами бронзових речей. Період зміни археологічних культур, а тим більше — спільнот, створює низку проблем, що утруднюють пошук спадковості між старою і новою культурами. Не є винятком ситуація зі зміною ямної спільноти низкою катакомбних культур. Розпорошення локальних груп ямної спільноти на величезних просторах від Уралу до Середнього Дунаю зробило їхню систему вразливою до зовнішніх впливів. Тому інтенсивний північнокавказький культурний імпульс, що припав на середину III тис. до н. е., виявився для неї фатальним. За спостереженнями С. Н. Братченка, поширення катакомбного ритуалу відбувалося віялом, від північного та східного берегів Азовського моря. У підсумку катакомбні культури виявилися яскравішими та строкатішими, аніж ямна спільнота. Катакомбний ареал, за всієї його вражаючої величини, ніколи не наближався до масштабів ямної спільноти. Осереддя катакомбної області локалізується у степах між Доном і Дніпром та на Північному Кавказі, де поширена ранньокатакомбна група пам’яток. На другому (пізньому) етапі розвитку утворюється низка локальних варіантів (культур), що об’єднуються у спільноту за способом поховання небіжчиків у катакомбах, але суттєво відрізняються одна від одної за показниками матеріальної культури та антропологічними типами населення. Серед катакомбних культур виділяють донецьку, середньодонську (харківсько-воронезьку), інгульську, передкавказьку.

Катакомбну культуру виділив на початку XX ст. В. О. Городцов, після згадуваних у попередній темі розкопок у середній течії Сіверського Дінця. Надалі у вивченні катакомбних старожитносте і велику роль відіграли російські науковці Б. О. Латинін, Т. Б. Попова, Л.С. Клейн, В. Я. Кияшко, О. В. Кияшко, 10. П. Матвєєв та ін. Українська школа фахівців із катакомбної проблематики сформувалася вже після Другої світової війни. Серед її представників — О. Г. Шапошникова, С. Н. Братченко, І. Ф. Ковальова, С. Ж. Пустовалов, С.М. Санжаров, Г. М. Тошев, Л. А. Черних та ін.

Ранньокатакомбна культура — поняття, що широко використовується дослідниками як робочий термін, але досі не набуло чітко сформульованого статусу. Між тим, ранні катакомби, за спостереженнями С. Н. Братченка, зосереджені довкола Азовського моря, де їхня концентрація сягала 30—40 %. Надалі обряд поховання у катакомбах поширювався в «ямному’1 середовищі уздовж течій великих і малих річок. Зміна культури попервах не супроводжувалася зміною населення. На це вказують спостереження антропологів (С. І. Круц) і характер матеріальної культури, насиченої ще «ямними» рисами. Просто «ямне» населення, через зміну ідеологічної (релігійної) парадигми, поступово переходило до ритуалу поховання в катакомбах. Цей період (середина — третя чверть III тис. до н. е.) характеризується певним співіснуванням пізньоямної та ранньокатакомбної культур, але остання неухильно відтісняла першу на периферію «ямного» ареалу.

Ідея катакомби, найімовірніше, була привнесена у степове середовище уже в готовому вигляді, або ж як переоформлення ідеї мегалітичного дольмена, семантично тотожного катакомбі. І дольмен, і катакомба символізували утробу Матері-Землі (жінки), що приймала в себе небіжчиків. Підземну частину споруди не засипали землею. Вхідний отвір до такої камери закривали дерев’яними стовпчиками чи кам’яними брилами (стелами), а вхідну шахту засипали фунтом. Катакомби впускали до могил ямної спільноти, з наступною добудовою (досипкою) вже існуючого насипу. Ранні катакомби мали Т-подібну конструкцію (поховальна камера влаштовувалася упоперек видовженої вхідної ями). Небіжчиків укладали в скорченому стані, на спину чи на бік, з несталою орієнтацією. Останнє пояснюється планіграфією катакомб, розташованих на периферії кургану по колу, з камерою, спрямованою в бік умовного центру насипу. Голову та кінцівки небіжчиків фарбували вохрою. Серед речового супроводу — круглодонні та зі сплощеним денцем горщики, декоровані розчесами зубчастого штампу чи відбитками шнура по тулубу та плічкам, бронзові бляхи, декоровані пуансоном, молоточкуваті шпильки, вкриті геометричним візерунком, бронзові та крем’яні ножі, бронзові тесла, черенкові долота, шила, різноманітні прикраси із бронзи, срібла, кості та рогу (рис. 16). Переважав тваринницький напрям господарства. Випасали велику та дрібну рогату худобу, коней під охороною собак. Розвивалося й землеробство. У катакомбі поблизу с. Болотне у Криму виявлено мішок із зернами пшениці. Поселення цієї культури відомі уздовж Дніпра, особливо на островах Надпоріжжя (Перун, Виноградний), де виявлено сліди виробництва кам’яних сокир та інших знарядь праці.

Рис. 16. Матеріали ранньокатакомбної культури: 1,2 – м. Кам'янка-Дніпровська, мог. II. пох. 9 (за Л. А. Черних); 3. 7. 24- Калинівка, мог. 2. пох. 6; 4, 50 — Калинівка, мог. 1, пох. 8; 5. 26—33 – Огороднє. мог. 3. пох. 6; 6. 38— Новоселівка, мог. 6, пох. 6; 8-16 – Куйбишеве. мог. І. пох. 22; 17- Новотроїцьке. гр. 3. мог. 3. пох. 9 (за С. М. Санжаровим); 18. 19. 21. 22. 35—37 — Олександрівська могила № 9. пох. 25 (за С. П. Братченком. Ф. Р. Балоновим. Я. П. Гершковичем); 20, 25 — Маріуполь, Виноградники, мог. 1. пох. 5; 34. 41 — Маріуполь. Виноградники, мог. 1. пох. 8; 39. 42. 47- Шевченко, гр. 1. мог. 13, пох. 4; 40. 43 – Орловське, мог. І. пох. ІЗ; 44 — Маріуполь. 1930 p.; 45 — Новоселівка. мог. 3, пох. 2; 46 — Миколаївка, мог. 2, пох. 2; 48 — Волонтерівка, мог. 1, пох. 8; 49 - Огородив, мог. 1. пох. 9; 51 - Орловське, мог. І, пох. 3; 52 — Огороднє. мог. З, пох. 2 (за С. А. Санжаровим). 1 - тин та перетини катакомби; 2 - дерево; 3-17. 19-25 - бронза; 18. 34 - кремінь; 26. 27 - зуби тварин; 28. 29 - морські мушлі; 30-33. 39. 40 - кістка, ріг; 42-52 — кераміка

Рис. 16. Матеріали ранньокатакомбної культури: 1,2 – м. Кам’янка-Дніпровська, мог. II. пох. 9 (за Л. А. Черних); 3. 7. 24- Калинівка, мог. 2. пох. 6; 4, 50 — Калинівка, мог. 1, пох. 8; 5. 26—33 – Огороднє. мог. 3. пох. 6; 6. 38— Новоселівка, мог. 6, пох. 6; 8-16 – Куйбишеве. мог. І. пох. 22; 17- Новотроїцьке. гр. 3. мог. 3. пох. 9 (за С. М. Санжаровим); 18. 19. 21. 22. 35—37 — Олександрівська могила № 9. пох. 25 (за С. П. Братченком. Ф. Р. Балоновим. Я. П. Гершковичем); 20, 25 — Маріуполь, Виноградники, мог. 1. пох. 5; 34. 41 — Маріуполь. Виноградники, мог. 1. пох. 8; 39. 42. 47- Шевченко, гр. 1. мог. 13, пох. 4; 40. 43 – Орловське, мог. І. пох. ІЗ; 44 — Маріуполь. 1930 p.; 45 — Новоселівка. мог. 3, пох. 2; 46 — Миколаївка, мог. 2, пох. 2; 48 — Волонтерівка, мог. 1, пох. 8; 49 — Огородив, мог. 1. пох. 9; 51 — Орловське, мог. І, пох. 3; 52 — Огороднє. мог. З, пох. 2 (за С. А. Санжаровим). 1 — тин та перетини катакомби; 2 — дерево; 3-17. 19-25 — бронза; 18. 34 — кремінь; 26. 27 — зуби тварин; 28. 29 — морські мушлі; 30-33. 39. 40 — кістка, ріг; 42-52 — кераміка

З розширенням ареалу культури місцеві особливості стали суперечити ранньокатакомбним стандартам. Ще більше ускладнили ситуацію локальні міграції різних груп населення на катакомбних теренах. Зрештою, на час пізнього періоду спостерігається розмаїття культур у межах ареалу. Існує низка три етапних періодизацій катакомбної спільноти, з поправками на локальну специфіку. Проте реально можна виділити два періоди — ранній і пізній, що підтверджується вже сотнями стратиграфічних спостережень. Додаткові періоди базуються на комплексах перехідних типів від першого періоду до другого чи від катакомбних культур до бакинської.

Донецька культура вважається класичною серед інших культур, оскільки саме її В. О. Городі іон виділив як катакомбну, з подальшим долученням визначення «донецька». її розвиток припадає на XXIII—XX ст. до н. е. Донецька культура посідає центральне місце в системі катакомбних старожитностей загалом, локалізуючись на Сході України (басейн Сіверського Дінця з виходом на Нижню Донщину). її пам’ятки найдокладніше вивчені на Луганщині (розкопки 70—80-х років XX ст. під керівництвом С. Н. Братченка, М. М. Бондаря, І. П. Післарія, М. М. Чередниченка). Нині досліджено більш як 1000 поховань донецької культури, переважно впущених до могил ямної спільноти. Поселення (Сердюк о не на Дінці, Миньївський Яр та Лівенцівка в пониззі Дону) вивчені недостатньо. На Сердюковому виявлено залишки напівземлянкового житла. Абсолютна більшість матеріалів отримана під час розкопок могил. Планіграфія поховань зберігає традиції ранньокатакомбної культури. Небіжчиків укладали скорченими, переважно на правому боці, обличчям до вхідного отвору. Кисті рук були простягнуті в напрямку підігнутих ніг (поза «вершника»). Переважала південна орієнтація тіл, з певними відхиленнями. На заключній фазі розвитку поширилася північна орієнтація. В ритуалі практикували посипання тіл вохрою. До камери помішали шматки фарби, а також шкури офірованих тварин (корови, вівці, кози) з черепом та кінцівками. Поховання донецької культури вирізнялися багатством і розмаїттям речового супроводу. Вражає строкатість керамічних форм: жаровні, курушки, горщики, кубки, чаші. Для жаровень брали стінки посуду, наповнені вугіллям. Курушки мали форму чаші на хрестоподібному піддоні з відділенням для олії на внутрішній стінці. Посуд був плоскодонний, середніх пропорцій, укритий по шийці та плічках складним візерунком, виконаним шнуром, тасьмою, гребінцем, наколами тощо. Особливо прикметні композиції з фестонів та концентричних кіл на тулубі. Донецька культура є найбагатшою з огляду на кількість бронзових речей, виявлених у катакомбах: набір ніж-шило, сокири з про вухом, тесла, долота, гаки, безліч дрібних прикрас (пронизки, підвіски, скроневі кільця, медальйони, намисто). Звужується коло крем’яних виробів (зникають ножі). Якісно виготовлені хіба що вістря стріл із глибокою виїмкою. Серед кам’яних знарядь — навершя булав різної форми, випростувачі древків стріл із пісковику, пести, тертушки, ступки, сокири з отвором.

Основою господарства було скотарство. Розводили велику та дрібну рогату худобу. Землеробство мало допоміжний характер. Важливою галуззю економіки виступали металургія та металообробка. Висока концентрація знахідок бронзових речей у зоні Бахмутських родовищ мідної руди на Донецькому кряжі дає підстави припустити можливість їх розробки вже носіями донецької культури (Д. П. Кравець, Л. А. Черних та ін.). Висловлено думку щодо існування Донецького центру металообробки (А. Л. Нечитайло). Додатковим аргументом на користь таких припущень є поховальні комплекси майстрів-ливарників, що засвідчують їхню глибоку професійну спеціалізацію (Луганськ, Пришиб). Контролюючи розробку мідних руд, донецьке населення небезпідставно вважало себе елітою катакомбної спільноти. Свою відмінність місцева людність доводила болісним ритуалом деформації черепів ще в дитячому віці. Досягши зрілого віку, ці «баштоголові» справляли незабутнє враження на оточення.

Заключна фаза розвитку донецької культури позначена появою ріповидного посуду, декорованого кількома валиками, біконічних форм кераміки та інших ознак бабинської культури. Це пов’язувалося, зокрема, з просуванням на Сіверськодонеччину населення харківсько-воронезької та передкавказької культур. Як наслідок цих процесів на Сіверському Дінці та Нижньому Доні формуються пам’ятки бахмутського типу, виділені С. Н. Братченком у 1969 р. в ареалі донецької культури.

Харківсько-воронезька (середньодонська) культура заходить у межах України на Харківщину та Луганське Лівобережжя Сіверського Дінця. Ця група пам’яток була виділена ще в 30-ті роки XX ст. Г. В. Подгаєцьким як середньодонська. А в 50-ті роки Т. Б. Попова виділяє харківсько-воронезький локальний варіант катакомбної культури. Воронезькі археологи традиційно вживають термін «середньодонська культура», а українські — «харківсько-воронезька». Харківський дослідник С. І. Берестнєв розглядає український сегмент цієї культури як пам’ятки осколо-донецького типу. На їх характеристиці ми й зосередимо увагу.

Харківсько-воронезька культура пов’язана своєю ґенезою з просуванням на північ носіїв ранньокатакомбної та донецької катакомбної культур. Вступивши в контакт із місцевою «ямною» людністю, катакомбники фактично створили нову яскраву культуру кінця ІІІ — початку II тис. до н. е. Сформувалася вона в Лісостепу й налічує більш як 30 поселень (Проказине на р. Айдар, низка селищ на лівому березі Сіверського Дінця, поблизу райцентру Кремінна Луганської області та ін.). Будувалися наземні житла з дерева, хоча відомі й споруди напівземлянкового типу з системою підпорних стовпів. Проте виразніший матеріал походить із 200 поховань під могильними насипами. Частина з них здійснена за старою традицією в ямах, стільки ж у Т-подібних катакомбах, але переважна більшість у Н-подібних спорудах (85% вибірки), де поздовжні осі вхідної ями та камери проходили паралельно одна одній. Активізувалося спорудження нових могил (50) та досипок над упущеними катакомбами. Небіжчиків укладали на правому боці, обличчям до вхідного отвору, хоча орієнтація тіл була несталою, унаслідок радіальної план і графи катакомб. Дно камер посипали вохрою та крейдою, клали шматки вохри. Тіла жінок та дітей посипали червоною фарбою. Наявність шкур великої та дрібної рогатої худоби, офірованої у процесі поховального ритуалу, становила 36 %. Серед супроводу переважав керамічний посуд, що вирізнявся своєрідністю і мало чим нагадував донецький. Зникають пишно орнаментовані тасьмою кубки, з’являються високі горщики з тричленним ламаним профілем, суцільно вкриті орнаментом. Горщики середніх пропорцій ще виготовлялися, але з’являються також ріповидні посудини північнокавказького походження. Основним елементом орнаментації, поряд зі шнуром, тасьмою та гребінкою, стають наліпні валики. Декоративні композиції складалися із комбінацій горизонтальних і вертикальних ялинок із трикутниками та фестонами, спрямованими вгору.

Серед бронзових речей — ножі двох типів (подум’яподібні та з паралельними лезами), сокири з отвором, шила з коротким черенком, втулчасті гаки, дрібні прикраси. Бронзові сокири походять зі скарбів (Колонтаїв, Скакун) та випадкових знахідок. Особливої уваги заслуговують найдавніші в Україні залізні речі (три випадки), зокрема залізний ножик із бронзовим держачком. Знайдено серію кам’яних шліфованих сокир з отвором, прив’язні сокири, крем’яні ножі та скребачки. Кістяні вироби репрезентовано мотиками, гарпуном, кільцями. Напрям господарювання визначається як скотарсько-землеробський.

Інгульська культура (остання чверть III — початок II тис. до н. е.) виділена О. Г. Шапошниковою наприкінці 70-х років XX ст., після розкопок курганів уздовж річки Інгул у Миколаївській області. Осмислення її як окремого явища триває. Спочатку ареал інгульської культури обмежували Буго-Інгулецьким межиріччям, а ідентичні комплекси Наддніпрянщини відносили до дніпро-азовської катакомбної культури. Проте з часом став зрозумілим механістичний характер конструювання цієї культури, де ранній шар пам’яток належав до ранньокатакомбної, а пізній — до інгульської культури. Остання не є продуктом розвитку ранньокатакомбної, оскільки утворилася внаслідок міграції однієї з груп катакомбного населення з Передкавказзя до степів Надчорномор’я. Місцеве ж ранньокатакомбне населення, навпаки, рушило на схід, до Калмицьких степів. Завдяки тривалим дослідженням удалося встановити, що «Інгульці» заселяли західний сегмент степової частини катакомбного ареалу, від Східного Надазов’я (р. Міус) до Нижнього Дунаю та Прута. Зі Степу Інгульці піднімалися вздовж Дніпра на північ аж до півдня Київщини.

Рис. 17. Матеріали інгульської катакомбної культури: 1,7 — Антонівка; 2 — Булгаківка; 3 — Відрадне; 4, 12 — Лиманні; 5 — Баратівка; 6, 11 — Привільне; 8 — Старогорожене; 9 — Старорозанівка; 10 — Піски (за С. Н. Братченком, О. Г. Шапошниковою). 1 – план поховання; 2, 3, 7, 8, 10—12 — кераміка; 4, 5 — камінь; 6, 9 — бронза

Рис. 17. Матеріали інгульської катакомбної культури: 1,7 — Антонівка; 2 — Булгаківка; 3 — Відрадне; 4, 12 — Лиманні; 5 — Баратівка; 6, 11 — Привільне; 8 — Старогорожене; 9 — Старорозанівка; 10 — Піски (за С. Н. Братченком, О. Г. Шапошниковою). 1 – план поховання; 2, 3, 7, 8, 10—12 — кераміка; 4, 5 — камінь; 6, 9 — бронза

Розкопано кілька поселень з овальними житлами на кам’яних фундаментах (Матвіївка на Миколаївщині), розвідано тимчасові стоянки. Поховання здійснювали в могилах. Відомі десятки основних поховань, але абсолютна більшість із них — упускні. Для більш як 2000 виявлених поховань характерні катакомби з округлою шахтою, квасолеподібною у плані камерою та випростаною горілиць позицією небіжчика. Орієнтація похованих лишалася несталою, з переважанням південного вектора. Вхідний отвір до камери іноді перекривали частинами дерев’яного колеса й замащували глиняним розчином, а вхідну шахту забутовували материковою глиною (рис. 17). Поховання одиночні та парні, але трапляються й колективні (до шести небіжчиків на камеру). Практикувалися підпоховання до побудованих раніше катакомб. Такі споруди виконували функцію склепів. Серед речей супроводу — кам’яні сокири та булави, наконечники стріл з глибокою виїмкою в основі, бронзові ножі та шила, металеві прикраси, а також ошатний посуд із глини, дерева та остеокерамічної маси. Останній виготовлявся для поховальних ритуалів, а тому не підлягав випалові й не міг використовуватися у побуті. Фактично тут ми маємо справу з обрядовою бутафорією.

Господарство інгульців базувалося на рухливому скотарстві та землеробстві (в катакомбі Високої Могили поблизу с. Балки Запорізької області знайдено дерев’яне рало). Соціальна ієрархія була досить складною: знать (жерці, воїни, правителі), пастухи, ремісники, залежні особи. Один із центрів інгульського суспільства містився на р. Молочній. В ідеології носіїв інгульської культури простежуються близькосхідно-середземноморські впливи (моделювання черепів, культ стопи, святилища, зародки знакової системи, деякі форми посуду).

Рис. 18. Череп носія інгульської культури з рисами обличчя, модельованими глиняною сумішшю. З мог. 2 поблизу с. Жовтневе Запорізької обл. (розкопки В. В. Отрощенко)

Рис. 18. Череп носія інгульської культури з рисами обличчя, модельованими глиняною сумішшю. З мог. 2 поблизу с. Жовтневе Запорізької обл. (розкопки В. В. Отрощенко)

Феномен модельованих черепів відкрито як явище культури й мистецтва на межі 70— 80-х років XX ст. розкопками Херсонської та Запорізької експедицій Інституту археології в басейні р. Молочної (А. І. Кубишев, С. І. Круц, В. В. Отрощенко, С. Ж. Пустовалов). їх знайдено в катакомбах інгульської культури, що й визначає ареал цього явища — степове Надчорномор’я та Надазов’я. Йдеться про ритуал відтинання голови по смерті та мацерації (очищення) черепа чи усього кістяка від м’яких тканин. Зі спеціально виготовленої глиняної суміші моделювалось обличчя по черепу (рис. 18). За мацерації тіла небіжчика створювали ляльку пращура. Модельовані таким чином черепи та ляльки використовували певний час у ритуалах, пов’язаних із культом предків, а потім повертали до катакомби, де перебувало обезголовлене тіло небіжчика.

Як уже зазначалося вище, пам’ятки раннього періоду засвідчують етнічну спадковість щодо пізнього періоду ямної спільноти, окрім принципової новації — катакомби. Про спадковість свідчать також дані антропології. Культурне розмаїття другого періоду співвідноситься з наявністю кількох антропологічних типів населення. Реальні відмінності між культурами наочно демонструють штучна деформація черепів у населення донецької катакомбної культури та моделювання черепів небіжчиків інгульської катакомбної культури. Відчувається приплив населення з теренів Калмикії та Північного Кавказу до степів України. Згадані катакомбні культури вже суттєво відрізняються від ямної спільноти, що дає підстави нам припустити їхню етнічну неоднорідність. Схоже, що нащадки ямної спільноти (праіндоіранці) були відсунуті на периферію катакомбного ареалу — до Західного Надчорномор’я, Лісостепу та за Волгу.

Світ культур шнурової кераміки

У преамбулі до теми зазначалося, що Північ і Захід України були заселені носіями культур шнурової кераміки. їх іще називали культурами бойових сокир. Проте ці доволі значні за площею регіони являли собою лише південно-східну окраїну грандіозного культурного масиву «шнуровиків», що простягався від Рейну до Верхньої Волги й від Швеції до Буковини. На цьому обширі вже відомо 25 культур шнурової кераміки (рис. 19). Перші з них виділено ще наприкінці XIX ст. Зрозуміло, що таке масштабне явище швидко вийшло за межі суто археології, ставши ідеологічною зброєю політиків. Так, німецький дослідник Г. Коссіна накреслив на картах Європи напрями походів племен бойових сокир на Схід аж до Волги. Ці матеріали були використані ідеологами нацизму для історичного обґрунтування наступальних дій на східному фронті за часів Другої світової війни. Наукові ж «війни» з приводу того, чия культура шнурової кераміки давніша та як рухалися власники бойових сокир, зі Сходу на Захід чи навпаки, все ще тривають. Датуються культури шнурової кераміки в широкому діапазоні — від другої чверті III тис. до н. е. до початку II тис. до н. е.

Український дослідник спільноти М. М. Бондар на підставі аналізу археологічних та антропологічних матеріалів пропонував поділити культури шнурової кераміки на три великі етнотериторіальні групи. До складу першої (східної) групи, на його думку, мало входити населення середньодніпровської, фатьянівської, естонської (східнобалтійської) та жуцевської (вісло-німанської) культур, яке він пов’язував із прабалтським етнічним масивом. До другої (центральної) групи — носіїв підкарпатської, городоцько-здовбицької, межановицької, стжижовської, нітрянської, східнословацьких курганів, Злота, Хлоп і невеселе та інших культур як репрезентантів праслов’янської спільноти. Третя група у складі культур: чесько-моравської, східнозаальської, шенфілдської, одерської, верхньорейнських кубків, поодиноких поховань, човникоподібних сокир могла бути прагерманською. Обережніші дослідники схиляються до думки про існування єдиної прагермано-балто-слов’янської спільноти культур шнурової кераміки. На теренах України виявлено культури першої (середньодніпровська) та другої (підкарпатська, городоцько-здовбицька, східнословацьких курганів, стжижовська) груп. Про них розповімо докладніше.

Середньодніпровська культура виділена В. О. Городцовим у 1915 р. як придніпровська, а в 1927 р. ним же названа середньодніпровською. Серед дослідників цієї культури слід згадати українських археологів І. І. Артеменка, С. С. Березанську, М. М. Бондаря, К. П. Бунятян. Ареал її охоплює Черкаську, Житомирську, Київську, Чернігівську області України, Східну Білорусь та прилеглі області Росії. Виділено три локальні групи пам’яток: київську, києво-деснянську та верхньодніпровську, Із 209 відомих поселень 98 виявлені в Україні. Серед досліджених — Ісковщина, Княжа Гора, Пекарі, Старосілля, Кийлів та ін. Топографія поселень була різною: низькою (піщані підвищення у заплавах) або ж високою (мисові виступи правого берега Дніпра). На Ісковщині виявлено чотири двокамерні житла стовпової конструкції з глиняною долівкою, глинобитними стінами та двосхилим дахом (6×5 м). Поховальні пам’ятки складалися з могильних (57) та ґрунтових (36) цвинтарів, а спосіб поховання включав інгумації та кремації у прямокутних ямах. Могильні поховання переважають у Середній Наддніпрянщині, а ґрунтові — у Верхній, уже на теренах сусідніх держав.

Рис. 19. Схема поширення культур шнурової кераміки у Східній та Середній Європі: 1 — культура човноподібних сокир; 2 — естонська культура; З — жуцевська культура; 4 — культура поодиноких поховань; 5 — олерська культура; 6 — культура нижньорейнських кубків; 7 — саксоно-тюрінгська культура; 8 — культура верхньорейнських кубків; 9 — "польська" культура шнурової кераміки; 10— городоцько-адовбинька культура; 11 — культура Злота; 12 — межановицька культура; 13 — стжижовська культура; 14 — підкарпатська культура; 15 — чесько-моравська культура; 16 — середньодніпровська культура; 17 — фатьянівська культура; 18 — культури Білорусі та Литви (за І.К.Свєшниковим)

Рис. 19. Схема поширення культур шнурової кераміки у Східній та Середній Європі: 1 — культура човноподібних сокир; 2 — естонська культура; З — жуцевська культура; 4 — культура поодиноких поховань; 5 — олерська культура; 6 — культура нижньорейнських кубків; 7 — саксоно-тюрінгська культура; 8 — культура верхньорейнських кубків; 9 — «польська» культура шнурової кераміки; 10— городоцько-адовбинька культура; 11 — культура Злота; 12 — межановицька культура; 13 — стжижовська культура; 14 — підкарпатська культура; 15 — чесько-моравська культура; 16 — середньодніпровська культура; 17 — фатьянівська культура; 18 — культури Білорусі та Литви (за І.К.Свєшниковим)

Кераміка (найбільш представлений матеріал) поділяється на кухонний і столовий посуд (рис. 20). Кухонний складається з великих товстостінних плоскодонних горщиків з домішками піску та жорстви в тісті. Столова кераміка (горщики, амфори з вушками, чаші, кубки) була тонкостінною з домішками піску та шамоту в тісті. Кубки мали характерний високий комірець (шийку), вкритий складним геометричним, часом паркетним, візерунком (відбитки шнура, лінійного чи зубчастого штампу, нігтя, нарізки). Дно таких посудин було округлим чи сплощеним. Серед нечисленних бронзових виробів — ножі, вислообушна та втульчаста сокири, діадеми, нашийні гривни, браслети, скроневі кільця верболистої форми. Переважають вироби із миш’яковистої бронзи, рідше трапляються олов’яні бронзи з Карпато-Бал камського ареалу. Окремо слід згадати Київський скарб мідних прикрас. Численними знахідками репрезентовано крем’яні вироби (пласкі сокири, наконечники стріл, дротиків, списів, ножі, скребачки). Особливу категорію знахідок становлять втульчасті кам’яні сокири, нагадуючи про другу назву спільноти шнурової кераміки — культури бойових сокир.

Характер господарства середньодніпровської культури визначають як скотарсько-землеробський. Розводили велику та дрібну рогату худобу, свиней і коней. Знахідки пласких сокир, рогових мотик, жнивних ножів із кременю та зернотерок свідчать про існування заплавного землеробства. Можливо, практикувалася й підсіка. Полювання на диких тварин (оленя, лося, кабана, бобра та вовка) забезпечувало місцеву людність м’ясом, шкурами та хутром. Припускається існування місцевої металообробки, сировиною для якої слугував переплавлений металевий брухт. Суспільство середньодніпровської культури було патріархальним, стратифікованим. Елітні поховання вирізняються складністю поховального ритуалу та багатством речового супроводу. Виділяють два періоди розвитку середньодніпровської культури, синхронні періодам катакомбної спільноти. Походження середньоднінровців пов’язують із приходом у регіон групи шнурового населення, яке надалі розселялося вгору вздовж Дніпра та Десни, асимілюючи місцеве пізньонеолітичне населення дніпро-донецької культури.

Рис. 20. Матеріали середньодніпровської культури шнурової кераміки: 1 – Долинка, мог. 56; 2 — Гречаники; 3 — Долинка, мог. 55; 4 — Гришинці; 5 — Долинка, мог. 44; 6,7 – Гатне; 8- Долинка, мог. 41; 9- Дібровка; 10-17 – Іванковичі, речі з могил 3, 5 (за І. І. Артеменком). 7—9, 11, 14, 15, 17— кераміка; 6, 10. 12, 13 — камінь; 16 — кремінь

Рис. 20. Матеріали середньодніпровської культури шнурової кераміки: 1 – Долинка, мог. 56; 2 — Гречаники; 3 — Долинка, мог. 55; 4 — Гришинці; 5 — Долинка, мог. 44; 6,7 – Гатне; 8- Долинка, мог. 41; 9- Дібровка; 10-17 – Іванковичі, речі з могил 3, 5 (за І. І. Артеменком). 7—9, 11, 14, 15, 17— кераміка; 6, 10. 12, 13 — камінь; 16 — кремінь

Підкарпатська культура була поширена на теренах Західної України та Південно-Східної Польщі. Активно досліджувалася у міжвоєнний та повоєнний періоди. Значний внесок у її вивчення зробили польські археологи Т. Сулімірський, Я. Костжевський, Я. Махнік, а також український дослідник І. Свєшников. Виділено чотири локальні групи пам’яток підкарпатської культури: краківсько-сандомирська, любачівська на теренах Польщі; верхньо-дністровська, подільська — в Україні. Розглянемо матеріали українських груп.

Характерною є невелика кількість досліджених поселень і стоянок. Виняток становлять дві стоянки пастухів поблизу с. Кавське на Львівщині. Більшість матеріалів виявлено в ході розкопок могил та ґрунтових некрополів. Переважали інгумації у скорченому стані, здійснені в ямах чи на рівні давньої денної поверхні. Відомі також кремації. Могильники на узвишшях налічували близько 30 насипів із одним-трьома похованнями під кожним (Баличі, Ковпець, Болехівці на Львівщині. Комарів та Колоколин Івано-Франківської області). У подільській групі, поблизу с. Стрільче, досліджено 12 фунтових поховань у скорченому стані в кам’яних скринях (традиція культури кулястих амфор). Поховання супроводжувалися посудом, крем’яними та кам’яними сокирами, бронзовими прикрасами. Кераміка мала традиційний для «шнуровиків» набір форм (кубки, горщики з S-подібним профілем, чаші, амфори, два типи кухлів), декорованих відбитками шнура, прокресленим орнаментом, зрідка — розчленованим валиком (рис. 21). Численними є знахідки кам’яних втульчастих сокир різних типів, а також пласких крем’яних сокир, прямокутних та овальних у перетині, крем’яних ножів, серпоподібних вкладнів, трикутних та серцеподібних наконечників стріл. На стоянці Кавське І виявлено рештки майстерні з обробки кременю. Бронзові вироби, переважно з Карпа-то-Балканської сировини, репрезентовані вислообушними сокирами, теслами, гривнами унетицького типу, скроневими верболистими підвісками з осевим реберцем. Матеріалів, що розкривали б характер господарства населення підкарпатської культури, виявлено небагато. На думку дослідників, у ньому переважав скотарський напрям, а землеробство відігравало другорядну роль.

Почапська група пам’яток культури Хлопіце-Веселе становила невеликий анклав носіїв цієї культури, що мігрував до межиріччя Західного Бугу і Дністра на схід від Львова, до ареалу подільської групи підкарпатської культури. Виявлено лише шість фунтових цвинтарів на 3—6 поховань кожний. Назва одного з них (Почали) стала епонімною для групи, виділеної І. К. Свєшниковим у 1974 р. Небіжчиків укладали на боці у скорченому стані, орієнтація — нестала. Супровід — ліплені кухлі, декоровані відбитками шнура, та чарки на піддоні. З інших знахідок привертають увагу крем’яні ножі на платівках і кинджал, проколки з кісток вівці та численні мідні прикраси (верболисті скроневі підвіски, окуляроподібна підвіска, стрічковий браслет, пронизки із перевитої стрічки, бляшки з отвором у центрі). Унікальною знахідкою є пласке металеве вістря стріли з Т-подібним черешком. Мідь — словацького походження.

Городоцько-здовбицька культура охоплювала Західну Волинь та південь Західного Полісся в межах Волинської та Рівненської областей. Виявлено 77 поселень, 17 могильних і фунтових некрополів, розробки кременю. Епонім-ними пам’ятками стали поселення Городок та Здовбиця у Рівненській області. Культуру виділено І. К. Свєшниковим за матеріалами досліджень 1959— 1966 pp. Він же поділив відкриті пам’ятки на дві хронологічні фази — ранню (городоцьку) та пізню (здовбицьку). Зазначимо, що поділу на фази піддаються лише розкопані поселення. Десять наземних жител городоцького етапу Досліджено на селищі Городок, ще чотири — у Зозові та Моквинському Майдані. Тип жител — каркасно-стовповий з двосхилим дахом. Навколо жител розміщувалися господарчі ями та майстерні з обробки кременю. На окраїні Городка знайдено яму, де видобувався кремінь, а також скупчення жовен, зі слідами первинної обробки. Виявлено декілька поховань під могилами у скорченому стані. Десять жител здовбицького етапу розкопано на поселеннях Зозів І, Зозів II та Здовбиця. Вони були конструктивно складніші й мали дві частини наземну, каркасно-стовпову, та заглиблену, з материковою лежанкою. Вогнища для обігріву та приготування їжі розміщувалися в наземній частині споруд. Поховання на пізньому етапі влаштовували у ґрунті, в кам’яних спорудах або в ямах. Небіжчиків укладали на бік, дещо скорченими, головою на захід. Найвиразніший матеріал дали поховання поблизу Здовбиці.

Рис. 21. Матеріали підкарпатської культури шнурової кераміки: 1 – Стрільче, кам'яна скриня III; 2-5- Кульчиці; 6, 24- Велика Плавуча, мог. II; 7, 30- Кульчиці, мог. XII; 8- Кульчиці, мог. XIII; 9 – Ясенівка (колишній Якторів), мог. І; 10 – Передівання; 11, 14 – Колоколин, мог. V; 12 – Колоколин, мог. IV, пох. 1; 13— Бапичі, мог. XV; 15, 16- Колоколин, мог. IІІ; 17, 19- Колоколин, мог. IV; пох. 2; 18 – Почали; 20 – Висоцьке; 21 – Кульчиці, мог. VIII; 22 – Ясенівка. мог. ІІ; 23 – Ясенівка, мог. IV; 25, 32- Колоколин, мог. 1, пох. 2; 26, 29, 33 – Кульчиці. мог. VII; 27-Кульчиці, мог. VI; 28 – Кульчиці, могила в лісі; 31 - Красів, мог. ІІ; 34 – Коропуж (за І. К. Свєшников). 1 - план та перетин поховальної споруди; 2-7, 14-17 кремінь; 11-13. 19 - вироби з каменю; 8, 21-34-кераміка; 9, 10 — мідь; 18, 20 — бронза

Рис. 21. Матеріали підкарпатської культури шнурової кераміки: 1 – Стрільче, кам’яна скриня III; 2-5- Кульчиці; 6, 24- Велика Плавуча, мог. II; 7, 30- Кульчиці, мог. XII; 8- Кульчиці, мог. XIII; 9 – Ясенівка (колишній Якторів), мог. І; 10 – Передівання; 11, 14 – Колоколин, мог. V; 12 – Колоколин, мог. IV, пох. 1; 13— Бапичі, мог. XV; 15, 16- Колоколин, мог. IІІ; 17, 19- Колоколин, мог. IV; пох. 2; 18 – Почали; 20 – Висоцьке; 21 – Кульчиці, мог. VIII; 22 – Ясенівка. мог. ІІ; 23 – Ясенівка, мог. IV; 25, 32- Колоколин, мог. 1, пох. 2; 26, 29, 33 – Кульчиці. мог. VII; 27-Кульчиці, мог. VI; 28 – Кульчиці, могила в лісі; 31 — Красів, мог. ІІ; 34 – Коропуж (за І. К. Свєшников). 1 — план та перетин поховальної споруди; 2-7, 14-17 кремінь; 11-13. 19 — вироби з каменю; 8, 21-34-кераміка; 9, 10 — мідь; 18, 20 — бронза

Кераміка доволі своєрідна. Для ранньої фази характерні в основному кулясті форми з підлощеною поверхнею, декоровані відбитками шнура та насічками. Відомі також прості слоїки без декору. На пізній фазі форми посуду урізноманітнюються (амфори, горщики, кухлі, кубки), а в тісті помічено домішку потовченого кременю. Декор — шнуровий. Набір крем’яних та кам’яних знарядь лишався типовим для «шнуровиків»: пласкі сокири, кинджали, серпоподібні та ножеподібні платівки, втульчасті шліфовані сокири. Із кістки виготовляли долотця, проколки, голки, наконечники стріл, намистини та підвіски. Знайдене рогове кайло для видобутку кременю. Нечисленні мідні речі також традиційні: верболисті скроневі підвіски, окуляроподібна підвіска, перстень, рибальський гачок. Господарство лишалося скотарсько-землеробським. Розводили здебільшого велику та дрібну рогату худобу, а також коней і свиней. Високого рівня досягли видобуток і переробка волинського кременю, вироби з якого використовувалися у місцевому господарстві, а також для обміну.

Стжижовська культура завершувала розвиток «шнурових» утворень по цей бік Карпат. Поширена на Північно-Західній Волині та Любельщині (Польща), де міститься епонімне поселення Стжижув, досліджене у 30-ті роки XX ст. Виділена А. Гардавським у 1959 р. Входить до пізнього горизонту культур шнурової кераміки (кінець 111 — початок II тис. до н.е.). Український сегмент стжижовської культури досліджував І. К. Свєшников. Відомо 66 поселень. На 11 поселеннях проведено розкопки, під час яких відкрито 13 напівземлянок, чотири з них — на поселенні Озліїв Рівненської області. Розміри жител — 4,2×2,25 м, глибина — близько 1,5 м. Попід стінами облаштовані материкові лежанки. На селищах Муравиця та Озліїв у житлах виявлено майстерні з обробки кременю. У тій же Муравиці та Перевередові такі майстерні знаходили поруч із житлами, а неподалік від Муравиці обстежено пункт з обробки кременю, де налічувалося близько 100 000 одиниць відходів (відщепів, луски, напівфабрикатів). Поховання здійснювали на ґрунтових цвинтарях (24). Найбільший із них — Торчинський (19 поховань). На Волині досліджено також чотири могили. Небіжчиків ховали у випростаному стані, головами на захід, південь або схід, з речовим супроводом (рис. 22). Відомі також скарби зі Стеблівки (Стубла) та Липи з бронзовими сокирами, верболистими скроневими підвісками та браслетами.

Рис. 22. Матеріали стжижовської культури шнурової кераміки: 1-16 с. Могиляни на Рівенщині, пох. 7; 17-19 - Торчин на Волині, пох. 16; 20- Торчин, пох. 10; 21-23, 27 – Торчин, речі зі зруйнованих поховань; 24, 26 — Торчин, пох. 4; 25 — Торчин, пох. 6 (1-16-за К. В. Каспаровою, М. Б. Шукіним; 17-27- за І. К. Свєшниковим). 1 – план поховання; 2-16 – бронза; 17-23 – кремінь; 24-27 – кераміка

Рис. 22. Матеріали стжижовської культури шнурової кераміки: 1-16 с. Могиляни на Рівенщині, пох. 7; 17-19 — Торчин на Волині, пох. 16; 20- Торчин, пох. 10; 21-23, 27 – Торчин, речі зі зруйнованих поховань; 24, 26 — Торчин, пох. 4; 25 — Торчин, пох. 6 (1-16-за К. В. Каспаровою, М. Б. Шукіним; 17-27- за І. К. Свєшниковим). 1 – план поховання; 2-16 – бронза; 17-23 – кремінь; 24-27 – кераміка

Кераміка мала домішок шамота в тісті та специфічну фактуру поверхні від загладжування жмутом соломи чи трави. Типи посуду різні: амфори з високими шийками та парою вушок, кубки, миски, кухлі. Декор, виконаний відбитками шнура, нарізками, валиком, укривав вінця та шийку з виходом на тулуб. Вінця кубків оформлювали у вигляді комірця. Помічено присутність на стжижовських пам’ятках багатоваликової кераміки бабинської культури та кістяні пряжки. Численні вироби з кременю та каменю репрезентовані пласкими клинцевими сокирами, ножеподібними серпами, виїмчастими наконечниками стріл, свердленими сокирами. Напрям господарства визначається як землеробсько-скотарський, за наявності значної кількості землеробських знарядь, особливо крем’яних серпів. З домашніх тварин розводили велику та дрібну рогату худобу, свиней, коней та собак. Помітних обсягів набули обробка кременю і ткацтво.

Ситуація в Закарпатті

Окремі групи «шнуровиків» перейшли у другій половині ІІІ тис. до н. е. через карпатські перевали на південь.

Одна з них стала відомою як культура східнословацьких курганів. Її виділив словацький археолог В. Будінський-Кричка як «східнословацьку курганну групу» в середині XX ст. Носії цієї культури заселили передгір’я та гірські райони Закарпаття, межиріччя Ужа і Латориці, де співіснували з місцевим населенням культури Ніршег. Вони лишили по собі тільки поховальні споруди у вигляді могил. У Верхньому Потиссі таких могил, висота яких не перевищує 2 м, налічується близько 500, але розкопано лише 23 із них. Найпомітніші могильники: Мала Гора поблизу Мукачевого, Зняцеве, Медведівці, Бовтрадь та ін. Насипи обкладали кам’яними брилами. Небіжчиків ховали на давній денній поверхні в кам’яних скринях та фунтових ямах за обрядами кремації та інгумації. Останній ритуал передбачав скорчений стан небіжчиків на боці чи спині, орієнтованих широтно. Інвентар складався із фрагментованого посуду (миски, кубки з S-подібним профілем, кухлі та глеки) та дископодібних прясел. Кераміку декорували відбитками шнура, валиком та наколами. Серед інших речей з поховань найчастіше трапляються крем’яні пласкі сокири, тесла, свердлені кам’яні сокири тощо. Вважається, що носії культури східнословацьких курганів були мобільними скотарями. З часом їх поглинуло місцеве населення культури Ніршег.

Ареал культури Ніршег містився загалом південніше теренів поширення східнословацьких курганів. Назва культури походить від горбистої місцевості Ніршег на Північному Сході Угорщини, де зосереджено найбільше пам’яток. Ніршег, а також культури Мако та Вучедол, утворювали КІС Зок, що охоплювала в основному терени сучасної Угорщини. На відміну від східнословацьких курганів, культура Ніршег репрезентована майже всуціль поселеннями, яких загалом уже виявлено більш як 200, але в Закарпатті їх значно менше: Мала Гора в Мукачевому, Кругла гора у Дрисиному, Сомоторська Гора, урочище Легелє поблизу с. Велика Добронь та ін. Уже самі назви засвідчують, що топографія поселень, площею близько І га, була високою (гори, горби, дюни посеред боліт). Житла — напівземлянкові, площею 7,6 х 5 м, а також намети. Угорські матеріали дають можливість зробити висновок, що поховальним ритуалом була кремація. Прах небіжчиків ховали в урнах на ґрунтових цвинтарях.

Кераміка Ніршег вирізняється розмаїтістю форм, що загалом характерно для культур Карпатського басейну. Посуд виготовляли ліпним способом, додаючи в тісто пісок та жорству. Йому властиві гарний випал, гладка поверхня з м’якою гамою кольорів від темно-сірого до брунатного. Функціонально його можна поділити на кухонний, столовий та поховальний (урни). Кухонний посуд складався з плавно профільованих горщиків та дворучних амфор. Для столового характерні одноручні глеки кулястої чи біконічної форми, конічні миски з пласким денцем чи на піддоні, кухлі, чайники, тарелі. Амфороподібні урни, заввишки 20—70 см, мали два-чотири вушка на тулубі. Зазвичай їх накривали конічними покришками. Декор доволі лаконічний — прокреслені лінії, зашипи, валики, начоси, пунктирні візерунки. Є чимало вотивних мініатюрних посудинок, що повторювали форми ужиткових, ложок, рурок, коліщаток до прямокутних кузовів іграшкових возів. Відомі також посудини у формі птаха та скрипкоподібні статуетки. Серед інших матеріалів — клинцеві пласкі сокири, ножі та серпи з кременю, зернотерки, кістяні проколки та голки. Основою господарства були орне землеробство та скотарство. Селища розташовувалися в родючих долинах річок. Вирощували пшеницю (одно- та двозернянку, карликову), ячмінь, горох, сочевицю. Врожай збирали крем’яними та кістяними серпами. Розвивалося тваринництво з притаманним йому традиційним спектром домашньої худоби (велика та дрібна рогата, свиня, собака, кінь). Високого рівня досягли керамічне виробництво та обробка кременю.

Рис. 23. Керамічні вироби культури Отомань: 1,3,4,6,8 — Дякове, Сасове, Дідове, Берегове (Закарпаття); 2, 5, 7, 9—11, 13, 14, - Отомань, Терян, Сакуені, Салакса, Tip (Трансільванія) (за Е. А. Балагурі)

Рис. 23. Керамічні вироби культури Отомань: 1,3,4,6,8 — Дякове, Сасове, Дідове, Берегове (Закарпаття); 2, 5, 7, 9—11, 13, 14, — Отомань, Терян, Сакуені, Салакса, Tip (Трансільванія) (за Е. А. Балагурі)

Культура Ніршег склалася на базі взаємодії місцевого населення культури Баден із прийшлими племенами культури Коцофені та групами «ямників», що просочилися через Карпати. Своєю чергою, на базі Ніршег сформувалася наприкінці доби середньої бронзи культура Отомань.

Культура Отомань (назва походить від міста Отомань у Трансільванії) була помітним явищем доби середньої бронзи в Карпатському басейні. На початку II тис. до н. е. вона обіймала терени Закарпаття (Берегове, Дідове, Дякове), Східної Словаччини, Північно-Східної Угорщини та Північно-Західної Румунії. Пам’ятки представлені городищами, селищами, скарбами бронзових і золотих речей. Основою господарства були розвинене орне землеробство та скотарство, металургія бронзи. Місцева людність налагодила торговельні та культурні зв’язки з егейським світом. Для культури характерні високоякісний яскраво орнаментований столовий і ритуальний посуд та багато декоровані бронзові вироби складних, іноді навіть химерних, форм (рис. 23). Поховальний обряд — біритуальний: тілоспалення з уміщенням праху до урн; тілопокладення у ґрунтових ямах на цвинтарях. Наявні багаті поховання. Соціальна диференціація помітна також на городищах, де з’являються акрополі. Основу ідеологічних уявлень становили солярні культи. На пізньому етапі розвитку Отомань еволюціонує в генетично споріднену культуру Фельшесевч-Станове.

Мар’янівська культура

Найменш дослідженим в археологічному плані лишається Північний Схід нашої держави, зокрема Сумська область. Там найдовше затримався неоліт, на зміну якому прийшла доба середньої бронзи. Мар’янівська культура сформувалася наприкінці доби середньої бронзи на основі неолітичної культури ямково-гребінцевої кераміки. Помітним у ній є також вплив середньодніпровської культури. її виділив М. Я. Рудинський у 30-ті роки XX ст., після розкопок Мар’янівського поселення на р. Сейм. Ареал культури охоплював Полісся та північ Лісостепу між Десною і Середнім Доном. Проте в Росії близькі пам’ятки сприймалися як воронезька культура, виділена В. І. Бєсєдіним. В Україні виразні комплекси вивчені на Десні та Сеймі (поселення Волинцеве, Мар’янівка, Мезин та ін.). Усі вони відкритого типу, розташовані в заплавах річок на дюнних підвищеннях. Житла представлені невеликими напівземлянками, але відомі й наземні конструкції. Поховання досліджені на теренах Росії — випростані інгумації в дерев’яних трунах та ямах (Хохольський курган у Воронезькій області). Кераміка горщикових форм виготовлялася із глини з домішкою піску, орнаментована ямковими дотиками та відбитками гусеничного штампу. Знаряддя праці виготовлені в основному з кістки та кварциту, а металеві знаряддя майже відсутні. Мар’янівська культура продовжила лінію розвитку культури ямково-гребінцевої кераміки. На її базі формуються пам’ятки малобудківського типу та бондарихінська культура доби пізньої бронзи. В етнічному плані ці культури репрезентують прафінно-угорську лінію розвитку, підкріплену відповідними гідронімами регіону.

Бабинська культура

На зламі III—II тис. до н. е. відбулися події, пов’язані з комплексом новацій (винахід коліс на шпицях, виготовлення легкої колісниці, використання коней як тяглової сили). Практичну реалізацію ці відкриття знайшли у військовій сфері, забезпечивши беззаперечний успіх тим, хто воював на бойових колісницях. З південноуральського осередку культуро ґенези групи воїнів-колісничих швидко просувалися Старим Світом, руйнуючи на своєму шляху систему культур доби середньої бронзи. На теренах України така доля спіткала утворення пізньої фази катакомбної спільноти та культур шнурової кераміки. На їхній базі постає бабинська культура. В її формуванні значну роль відіграло населення харківсько-воронезької катакомбної культури, яке під тиском доно-волзької абашевської культури колісничних мігрувало на Схід України, продовживши ланцюгову реакцію культурних змін, започаткованих на Південному Уралі.

Хронологічно бабинську культуру віднесено до кінця середньої та початку доби пізньої бронзи (XX—XVI ст. до н. е.). Поселення, могильники та скарби бабинської культури поширені у степовій і лісостеповій зонах України та Молдови, степах Росії до Нижньої Волги, а на півдні — до передгір’їв Криму та Кавказу. Впродовж певного часу бабинська культура охоплювала всі терени України, окрім Закарпаття. Багатоваликову кераміку знайдено в Гомельській області Білорусі. Епонімне поселення Бабине III на Дніпрі досліджене А. В. Добровольським на початку 50-х років XX ст. Спираючись на матеріали цих досліджень, С. С. Березанська виділила в 1960 р. культуру багатоваликової кераміки. Термін «Бабинська культура (культура Бабине НІ)», запропонований С. Н. Братченком (1977), додатково обґрунтував Р. О. Литвиненко.

Поселення розташовані на низьких надзаплавних терасах (сад ім. Т. Шевченка у Дніпропетровську, Бабине III) і високих пагорбах (Княжа гора, Кременчук, Хортиця). Досліджено наземні глинобитні житла (Бабине III), землянки та напівземлянки. Поховання в могилах та на ґрунтових цвинтарях влаштовували в неглибоких ямах, кам’яних скринях, дерев’яних рамах із дощок, колодах, підбоях. Небіжчиків ховали у скорченому стані, на лівому чи правому боці, з орієнтацією на захід чи південний схід. У ранній, елітній групі поховань чоловіків ховали на лівому боці, орієнтованими на захід, а жінок — на правому, головами на схід (рис. 24). Інвентарні поховання супроводжуються керамікою, дерев’яними чашами й тацями, кістяними та роговими пряжками різних типів, бронзовими ножами, фаянсовим «рогатим» намистом, кістками тварин. Керамічні горщики вирізнялися високими пропорціями, мали біконічний профіль та розтрубні вінця (тричленний ламаний профіль). Заломи профілю заліплювалися валиками. Декор складався з геометричних композицій, виконаних у багатоваликовій та прокресленій техніці. Серед інших речей фігурували бронзові ножі, тесла, сокири з провухом, гривни, окуляроподібні підвіски, кам’яні молотки-сокири, булави, крем’яні наконечники стріл з виїмкою в основі, фаянсове намисто, кістяні пряжки та дискові псалії з шипами.

Племена бабинської культури займалися скотарством, рільництвом, рибальством, обробкою металів, кістки та рогу.

За етнічною належністю бабинська культура, що мала п’ять локальних варіантів (нижньодніпровський, середньодніпровський, донецький, південно-західний та нижньодонський), навряд чи була однорідною. Проте за сукупністю ознак її можна віднести до лінії розвитку індоіранської мовної спільноти, а південно-західний локальний варіант містив певні традиції прагрецького етносу, запозичені від усатівської та буджацької культур доби ранньої бронзи.

Кам’янсько-лівенцівський тип пам’яток у 80-ті роки XX ст. С. Н. Братченко виділив з ареалу бабинської культури у Криму та пониззі Дону. Наприкінці 90-х років О. Є. Кислий висловив думку про доцільність виділення окремої кам’янської культури. До складу цієї групи віднесено Лівенцівську та Каратаївську фортеці в дельті Дону та низку відкритих поселень із кам’яними житлами у Східному та Гірському Криму (Кам’янка, Кіммерік, Кіровське, Щебетівка — гора Челки та ін.). Загалом виявлено більш як 25 селищ. Кам’яні стіни Лівенцівської фортеці утворювали напівколо площею близько 1,8 га понад правим високим берегом р. Мертвий Донець. Житлові та оборонні споруди були зосереджені біля стін укріплення, обведеного додатково валом. У самій фортеці ознак будівельної діяльності не виявлено. Зовнішні стіни фортеці були вкриті крем’яними вістрями стріл — ознака одного чи кількох штурмів, що свідчить про неспокійну політичну ситуацію за доби бойових колісниць. Рештки оборонних споруд (фрагменти валу та кам’яної стіни) зафіксовано й довкола Кам’янки, розташованої на Кримському березі Керченської протоки. Характерною ознакою цієї групи було кам’яне будівництво. Стіни житлових споруд Лівенцівки простежено на висоту близько 1,2 м, а їхня площа сягала 30—50 м2. На Кам’янці відкрито 12 заглиблених жител із кам’яними фундаментами та вогнищами, площею 7×8 м. Поруч із ними виявлено невеликі приміщення господарчого призначення. Кераміку репрезентують плавно профільовані горщики високих пропорцій, миски, прямостінні слоїки, фляги з вушками. В керамічному тісті помітні домішки потовченої мушлі, піску, вапняку.

Рис. 24. Матеріали бабинської культури: 1 - Пришиб, мог. 2; 2 – Нижньобараниківка, мог. 5; З - Олександрівськ, мог. 1, пох. 4; 4 - Самарський II; 5 - Миколаївка, мог. З, пох. І; 6 - Трьохізбенка, мог. 2, пох. 3; 7- Привілля, мог. 11, пох. 13; 8 – Андріївка, мог. 1, лох. 1; 9 – Шахтарськ, мог. 8, пох. 2; 10 – Меловатка, мог.1, пох. 1; 11 — Чугуно-Крепінка, мог. 1, пох.1; 12 - Високе, мог. 2, пох. 1; 13— Іллівка, мог. 2, пох. 4 (за Р. О. Литвиненком). 1, 2 - розташування поховань у довгих могилах; 3-7- комплекси чоловічих поховань; 8-13 - комплекси жіночих поховань

Рис. 24. Матеріали бабинської культури: 1 — Пришиб, мог. 2; 2 – Нижньобараниківка, мог. 5; З — Олександрівськ, мог. 1, пох. 4; 4 — Самарський II; 5 — Миколаївка, мог. З, пох. І; 6 — Трьохізбенка, мог. 2, пох. 3; 7- Привілля, мог. 11, пох. 13; 8 – Андріївка, мог. 1, лох. 1; 9 – Шахтарськ, мог. 8, пох. 2; 10 – Меловатка, мог.1, пох. 1; 11 — Чугуно-Крепінка, мог. 1, пох.1; 12 — Високе, мог. 2, пох. 1; 13— Іллівка, мог. 2, пох. 4 (за Р. О. Литвиненком). 1, 2 — розташування поховань у довгих могилах; 3-7- комплекси чоловічих поховань; 8-13 — комплекси жіночих поховань

Загладжена до лиску поверхня після сильного випалу набувала червоно-помаранчевого чи сірого кольору. Орнаментація посуду обмежувалася одним-двома валиками, декорованими насічками. Металевих виробів мало (стержні, тесло костромського типу та уламок ножа). Значно більше кам’яних (сокири, випростувачі, товкачі, зернотерки, грузила) та крем’яних (ретушери, вкладні серпів, скребачки) знарядь. Серед кістяних виробів — пряжки для пасків, дискові псалії, шпильки. Основою господарства було скотарство. Розводили велику та дрібну рогату худобу, коней і собак. Коней запрягали в колісниці. Переважав м’ясний напрям тваринництва. Помітну роль відіграли також рибальство та морський промисел. Про це свідчать знайдені остеологічні матеріали, а також розташування поселень у прибережній смузі. Набуло поширення ливарне виробництво, обробка каменю, дерева та кістки. Кам’янсько-лівенцівська група сформувалася за участі південних (бахмутської, маницької, нижньокубанської) груп катакомбного населення, що й зумовило її своєрідність.

Становлення євразійського «степового мосту»

Таким чином, перехід від середньої до пізньої бронзи зайняв особливе місце в історії людства, оскільки він завершив процес ізольованого розвитку та поступового виродження первинних цивілізацій. Кожній із них індоєвропейці додали свіжої крові, оновивши владу і зцементувавши історію Старого Світу в загальний системний процес. Цьому безумовно посприяло налагодження широтних торговельно-політичних зв’язків із використанням як сполучної ланки зони відкритих степів, що простяглися від Карпатського басейну до гір Хінгану на північному сході Китаю. Відтоді стали можливими контакти цивілізаційних осередків на півдні Європи з відповідними утвореннями Далекого та Середнього Сходу. Концепцію «степового мосту», що запрацював близько 2000 р. до н. е., запропонував американський археолог Д. Ентоні. Терени України відтоді стають важливою ділянкою такого «мосту», що складався з мережі взаємно поєднаних суходольних та водних шляхів. Один із них перетинав терени нашої держави уздовж Чорного та Азовського морів, а інший пролягав північним Лісостепом у районі сучасного Києва, з’єднуючи Карпати з Південним Уралом. Протягом наступної доби пізньої бронзи функціонування «степового мосту» забезпечували племена андронівської та зрубної спільнот. З Азії надходили до України мідь, олово, золото, нефрит. Парадні сокири знаменитого Бородінського скарбу, знайденого в Буджацькому степу, були виготовлені із саянського нефриту. Питання трансконтинентальних стосунків будуть розглянуті в наступній темі.

В этот день:

Дни смерти
1984 Умер Андрей Васильевич Куза — советский археолог, историк, источниковед, специалист по древнерусским городам.
1992 Умер Николас Платон — греческий археолог. Открыл минойский дворец в Закросе. Предложил хронологию базирующуюся на изучении архитектурных комплексов (дворцов) Крита.
1994 Умер Сайрус Лонгуэрт Ланделл — американский ботаник и археолог. В декабре 1932 года Ланделл с воздуха обнаружил древний город Майя, впоследствии названный им Калакмулем, «городом двух соседних пирамид».

Рубрики

Свежие записи

Счетчики

Яндекс.Метрика

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Археология © 2014