Період феодальної роздробленості

Загальна характеристика періоду

Період феодальної роздробленості (30-ті роки XII — 40-ві роки XIII ст.) характеризується поглибленням процесу феодалізації давньоруських земель. Ставала дедалі відчутнішою необхідність підвищення рівня виробництва, зміцнення економічних та інших зв’язків між окремими територіями. Формування відносно незалежних князівств не призвело до цілковитого політичного розладу держави. Специфікою давньоруського феодалізму було те, що представники пануючого роду Рюрикович і в нерідко претендували на новий князівський стіл, котрий міг перебувати на досить значній відстані від старого. Тому вони та їхнє найближче оточення переміщувалися із одного центру до іншого і відчували себе спадкоємцями великих східноєвропейських володінь.

Зміцнення феодального способу виробництва покликало до життя не тільки імунні права, а й надзвичайно розгалужену систему васальних зв’язків. Соціальна верхівка давньоруського суспільства XII—ХШ ст. являла собою складну феодальну ієрархію, верхні щаблі якої посіли представники згаданого князівського роду, а нижчі — бояри, дружинна знать, дворяни.

Князі — засновники місцевих династій, швидко зміцнивши своє становище в окремих землях, увійшли в тісний контакт із земським боярством, великою земельною знаттю, конче заінтересованою в мирному господарюванні у своїх вотчинах. !з часом, однак, між князями і місцевим родовим боярством виникли серйозні суперечності, що нерідко переростали у збройні конфлікти. Тож у цій боротьбі володарі земель мали спиратися на постійну дружину, розташовану поблизу від столиці князівства й готову щомиті вирушити в похід на супротивника. Так у XII ст. в кожній із земель починає формуватися нижчий прошарок феодалів — дрібне дворянство.

Невід’ємним елементом державного розвитку Русі була православна церква, її організація багато в чому нагадувала світську владу. На чолі церкви стояв митрополит «Київський і всієї Русі». Єпархіями, у XII—XIII ст. територіально наближеними до князівств, управляли єпископи (переважно вихідці з київського духовенства). їх поставляли митрополит разом із великим князем київським. Важливою складовою церковних організацій були монастирі, розташовані як у великих містах, так і поза ними. Нерідко вони ставали й заміськими резиденціями окремих представників давньоруського князівського роду.

Політична історія XII—XIII ст. з її складною й заплутаною системою міжкнязівських взаємовідносин, нескінченними усобицями та об’єднавчими з’їздами, постійною половецькою загрозою і походами руських дружин у Степ засвідчує федеративну форму управління на Русі, де провідну роль відігравав київський стіл. Традиційна роль Києва — головного міста країни, її культурного та релігійного центру, економічна могутність, честь і право старшинства великокнязівської влади, високий авторитет «матері міст руських» і в XII— XIII ст. робили його заповітною мрією багатьох честолюбних князів. А політичне суперництво окремих князівських династій близько середини XII ст. покликало до життя систему дуумвірату: одночасного правління у Києві князів із двох найсильніших князівських ліній;

Протягом XI—XII ст. на Русі з’явилося майже півтора десятка великих земель-князівств, із яких п’ять — Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимир-Волинське та Галицьке — розмішувалися переважно в межах території сучасної України. Та удільні князівства також не були монолітними й самостійними державами: у другій половині XII — першій половині ХШ ст. процес політико-адміністративного дроблення захопив і їх. Виникло безліч малих князівств-васалів, а кожна земля в мініатюрі повторювала політичну систему всієї Київської Русі.

Важливе місце в політичній структурі Русі періоду феодальної роздробленості посідали Київ і Київська земля. Втративши реальну політичну силу, Київ, однак, залишався церковним центром усіх давньоруських земель, організатором боротьби проти зовнішніх ворогів. Аж до кінця 60-х років XII ст. необхідною умовою досягнення князями політичного старшинства було володіння київським столом (рис. 15).

Рис. 15. Стародавній Київ (реконструкція її. П. Голочка)

Рис. 15. Стародавній Київ (реконструкція її. П. Голочка)

А сама Київська земля — давнє політичне й територіальне ядро Русі, на думку П.П. Толочка, на відміну від більшості територій, не перетворилася на спадкову вотчину якоїсь із князівських гілок, а впродовж усього періоду феодальної роздробленості вважалася загальнодинастичною спадщиною давньоруського князівського роду.

Формування території цієї землі в основному завершилося у другій половині XI ст. , коли стару «Руську землю» було поділено між Києвом, Черніговом і Переяславом. Географічно Київська земля обіймала частини двох ландшафтних зон — Полісся та Лісостепу, що позитивно позначилося на її економічному розвитку. Одночасно з формуванням основної території визначилися її межі. На Дніпровському Лівобережжі Київ володів лише вузькою смугою завширшки 10—15 км, а основним регіоном стало Правобережжя Дніпра.

У період феодальної роздробленості Київська земля була однією із найрозвинутіших й густозаселених областей. Тут, згідно з писемними та археологічними джерелами, налічувалося близько 80 міст. Найбільшими з них (окрім самого Києва) були Вишгород, Білгород (нині с. Білгородка), Василів (нині м. Васильків), Юр’їв (нині м. Біла Церква), Овруч.

Найбільшим за площею князівством Південної Русі було Чернігівське. Процес його формування завершився в XI ст., коли Ярослав Мудрий передав Чернігову колишні землі сіверян, радимичів, вятичів, а також Муромську волость і Тмутаракань на Таманському півострові. Засновником місцевої династії став син великого князя київського Святослав. До цієї землі на початку XII ст. входили землі аж до Оки. Літописне Посем’я з центром у Курську займало проміжне положення між Чернігівщиною і Переяславщиною.

Географічне розташування Чернігівської землі сприяло тому, що тут рано почали осідати вихідці з іранського і тюркського світів, а пізніше половці. В економічному плані Чернігівське князівство було одним із найбільш розвинених. Серед його центрів виділялися Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Брянськ, Стародуб. Політичний розвиток цих територій у XII—ХШ ст. був тісно пов’язаний із діяльністю Ольговичів та Давидовичів. У період феодальної роздробленості тут виникло більш як півтора десятка невеликих уділів.

Переяславське князівство склалося як одна із трьох частин давньої «Руської землі» ще до її поділу між синами Ярослава. Проте в XII—XIII ст. воно, на відміну від інших князівств, фактично втратило політичну самостійність і цілковито залежало від Києва. На його території, що межувала зі Степом, осідали численні групи тюркомовних племен. Довкола самого Переяслава розміщувалися князівські феодальні двори, села і замки. Інших великих міст на цій території не існувало. Самі переяславські князі брали активну участь, а нерідко й очолювали походи на половців. Смерть місцевого князя Володимира Глібовича, що сталася під час походу на степняків у 1187 p., відгукнулася тугою по всій Переяславщині. «И плакашася по нем вси Персяславци… о нем же Оукраина много постона», — зазначав літописець.

Волинське князівство являло собою відносно невелику територію на окраїнних землях Києворуської держави (межувало із землями західнослов’янських «ляхів»). Залежність Волині від Києва, а потім Галича зумовила певну невизначеність її політичних кордонів. Території між Західним Бугом і Віслою неодноразово ставали предметом незгоди між Руссю і Польщею. Земля дістала назву від свого давнього центру — міста Волинь на Бузі. Однак уже на початку XI ст. він поступився місцем новій столиці — Володимиру, заснованому князем Володимиром Святославичем. Серед інших міст у цій землі вирізнялися Луцьк, Холм (сучасний Хелм), Белз, Дорогобуж, Пересопниця.

До середини XII ст. Волинське князівство не мало власної династії: воно або безпосередньо управлялося з Києва, або ж на місцевому столі сиділи князі — ставленики. Лише за князювання Ізяслава Мстиславича Волинь здобула статус спадкової вотчини і надовго закріпилася за його родом.

Ще одне західноруське князівство — Галицьке — почало формуватися наприкінці XI ст. Остаточно цей процес завершився лише в 40-ві роки наступного століття. Як і Волинь, Галичина була відносно невеликим за розмірами князівством. Основні центри — Перемишль (сучасний Пшемисль), Звенигород, Теребовль і, звичайно, Галич (сучасне с. Крилос). Швидке піднесення останнього зумовлювалося зручним географічним розташуванням на Дністрі, а також тим, що в околицях міста добувалася «стратегічна» сировина середньовічної епохи — кам’яна сіль.

Наприкінці XII ст. Галичина і Волинь об’єдналися. Так виникло Галицько-Волинське князівство, правителем якого став Роман Мстиславич. Оволодівши потім Києвом, він, по суті, сконсолідував усю Південну Русь в одній державній структурі. Гідним спадкоємцем цього князя на галицькому столі став Данило Романович Галицький, який досяг помітних успіхів у політичній стабілізації західноруських земель.

З перипетіями буття в даний історичний період пов’язана ще одна наукова проблема: наявність чи відсутність єдиної східнослов’янської етнічної спільноти — так званої давньоруської народності. Деякі дослідники обстоюють її існування, інші — заперечують. І ті, й інші вдаються до архітектурно-археологічної аргументації. Але й це не допомагає вирішити проблему. З одного боку — спільні риси у церковному будівництві в різних районах Русі, а з іншого — відмінності в особливостях керамічних виробів навіть Галицько-Волинської Русі (тобто на території одного об’єднання). Можливо, істину треба шукати десь посередині. На рівні роду Рюриковичів та їхнього оточення (носіїв елітарної культури), мабуть, існувало відчуття певної єдності, адже вони нерідко переходили із одного князівського столу на інший. А серед маси сільського люду переміщень і контактів практично не було — їхні «світи» були набагато меншими. Навряд, щоб селянин десь під Галичем відчував свою єдність із «колегою» під Псковом.

Та всі політичні, економічні, етнічні, культурні процеси значною мірою припинилися у першій половині XIII ст. Катастрофа була викликана монголо-татарською навалою. Уперше загони нових завойовників з’явилися в північно-причорноморських степах у 20-х роках XIII ст. На київському з’їзді князів (1223 р.) було вирішено не чекати, доки грізний ворог з’явиться на кордонах країни, а зустріти його на чужій території. Того ж року сталася трагічна для руських дружин битва на р. Калка. Однак після цієї перемоги монголо-татари дійшли тільки до Новгорода-Святополча на Середньому Дніпрі, після чого повернули назад. У 1237 р. вони знову вирушили в похід на Русь (спочатку на її північні землі). У 1239 р. загарбники здобули Переяслав та Чернігів, у 1240 р. — Київ, у 1241 р. — Володимир-Волинський та Галич. Дещо пізніше хан Батий припинив свій похід на території, розміщені на захід від Русі. А ще пізніше була створена держава Золота Орда, котра вплинула й на подальшу долю східних слов’ян.

Міста і замки

Особливий інтерес археологів до середньовічного міста пояснюється не лише багатством знахідок, що містяться у його культурному шарі, а й надзвичайно широким спектром проблем, які вони дають можливість поставити й вирішувати. Зокрема, аналіз наявних джерел свідчить, що раннє давньоруське місто являло собою найважливішу структуру державності, на перших порах, по суті, рівну їй.

Є всі підстави стверджувати, що основною містотворчою силою на початковому етапі давньоруської історії була політична влада. Молода східнослов’янська знать розпочала будівництво замків-фортець, котрі порівняно швидко ставали дитинцями ранньофеодальних міст. Під їхніми стінами відбувалася концентрація ремесла і торгівлі, а в межах самих фортець складалася військова дружина. Варяги називали Русь «Гардаріки» — країною міст або замків. На початковому етапі давньоруської історії відомо 16 міст, у другій половині XI ст. з’являються повідомлення про 50 нових центрів, у XII ст. — більш як 130, а в перші десятиліття XIII ст. — ще близько 50. Як показали дослідження останніх десятиліть (П. П. Толочко, А. В. Куза та ін.), тісний адміністративно-політичний та господарський зв’язок давньоруських міст із сільськогосподарською округою зумовив певну специфічність їхнього соціально-економічного життя порівняно із західноєвропейськими. Ремесло і торгівля, попри їх загалом високий рівень, не становили основу розвитку міст. Вони росли за рахунок додаткового продукту, що створювався у сільськогосподарському секторі економіки країни внаслідок значної концентрації в містах великих землевласників. Не випадково в літературі іноді трапляється визначення давньоруського міста як колективного феодального замку. Тому ці поселенські структури характеризують як місця, де концентрувався, перероблявся й перерозподілявся додатковий продукт.

За розмірами, а отже й за кількістю населення, міста XII—XIII ст. можна поділити на чотири групи. До першої групи входять найбільші центри, площа яких сягала 100 га. Серед них — столиці уже згаданих земель-князівств, а також деякі інші центри. До другої — міста, площа яких не перевищувала 10— 50 га. До третьої — 2, 5—10 га. До четвертої — 1—5 га. Нині є всі підстави стверджувати, що на Русі за часів феодальної роздробленості в містах проживало 510—520 тис. чоловік населення (у великих центрах — 10—50 тис. осіб, у середніх 3—5 тис, у малих 1—2 тис).

Основним елементом зростання і розвитку кожного міста була фортеця. Феодальна природа такого урбаністичного центру зумовила його соціально-топографічну структуру: відносно невеликий князівсько-боярський дитинець, де зосереджувалися органи влади й управління, та велике за розмірами передмістя-посад, заселене переважно простолюдом. У деяких випадках зафіксовані й околишні міста, що займали проміжне місце між двома вищеназваними. Така соціально-топографічна модель залишалася універсальною протягом століть. З кінця XII — початку XIII ст. передмістя-посади почали ділитися на дрібніші адміністративно-структурні одиниці, так звані кінці. В цілому давньоруські міста являли собою соціально-економічні, політичні й культурні центри, де зосереджувалися виші матеріальні й духовні надбання народу. Напередодні монголо-татарської навали найбільші центри сягнули європейського рівня розвитку, але цей поступальний процес був насильно припинений ордами хана Батия.

Одним із найбільших міст на Русі, безперечно, був Київ (площа міста сягала 400 га), археологічні дослідження якого тривають уже більш як півтора століття. Аналіз наявної інформації свідчить, що він постав на правому березі Дніпра ще наприкінці V ст. н. е. У IX—X ст. територія міста значно збільшується: поселення й городища цього періоду розміщуються на горах — Старокиївській, Замковій, Лисій, Щекавиці, Дитинці, Кудрявці й на Подолі. Одночасно з розширенням самого міста збільшується і його центральна частина: уже в середині X ст. за межами дитинця VI—VIII ст. зводяться деякі князівські будівлі. ? всі підстави стверджувати, що в цей час окремі поселення та городища являли собою не ізольовані населені пункти, а окремі складові єдиного міста. На Старокиївській горі розмішувався дитинець із князівськими спорудами, а Поділ, Лиса гора, Щекавиця, Кудрявець та інші райони утворювали посадську частину.

Поблизу поселень містився й курганний могильник, на якому було досліджено в різні роки цілу низку багатих поховань, у тому числі й воїнів зі зброєю. Він складався із двох основних груп: на території Верхнього Києва і на Кирилівських висотах. Окрім того, поховання виявлено також у міському парку над Дніпром та на Батиєвій горі.

Кінець X — середина ХШ ст. — період найвищого піднесення міста. Збільшується його територія, розквітають економіка та культура. Найдавніше київське городище уже за часів Ігоря та Ольги стало затісним для дитинця. Тому за князювання Володимира Святославича навколо нього зводять нові земляні укріплення. Площа «міста Володимира» наприкінці X — на початку XI ст. становила 10 га, а спрямування та конфігурація валів повністю відповідали топографії місцевості. З боку плато розміщувалися центральні Софійські ворота.

В XI ст. Київ продовжував швидко зростати, а тому стара лінія укріплень також перестала відповідати вимогам його оборони. У першій половині XI ст. Ярослав Мудрий заклав нову фортецю, площа якої була набагато більшою від попередньої, хоча й починалася від валів X ст. «Місто Ярослава» мало троє в’їзних воріт — Лядські, Жидівські і Золоті. Центральні, Золоті ворота, являли собою двоярусну споруду (нагорі розмішувалися сторожова площадка і Благовіщенська церква).

У другій половині XI ст. забудовується так звана Михайлівська гора (верхнє плато сучасної Володимирської гірки). Цей район також мав власну систему укріплень.

Київ XI—XIII ст. мав великий ремісничо-торговельний посад, більша частина якого (180—200 га) містилася на Подолі. За укріпленнями посаду розміщувалися садиби «передгороддя», що тягнулися уздовж дороги на Дорогожичі (до Кирилівської церкви). Як уже згадувалося, у XII—XIII ст. в окремих містах з’являються кінці. Зокрема, один із них, Копирів, розміщувався за Жидівськими воротами (район сучасної Львівської площі) і займав територію в 40 га.

В XI—XIII ст. навколо столиці Русі з’явилися приміські слободи, села, князівські двори Й монастирські садиби, що були безпосередньо пов’язані з Києвом і складали його периферійні райони. Це, зокрема, Кирилівський, Печерський, Видубицький, Кловський монастирі, Предславино, Берестове, Красний двір та інші. Загалом у місті та його околицях мешкало близько 50 тис. чоловік. Тобто воно стало одним із найбільших населених пунктів середньовічної Європи.

Місто мало досить чітку планувальну структуру. її найважливішими вузлами були ворота в системі валів, міські площі, архітектурні ансамблі, куди радіально сходилися вуличні магістралі. Напрям вулиць залежав також від топографічних чинників: гір, річок, ручаїв. Ширина вулиць, забудованих в основному дерев’яними житлами, господарськими спорудами, об’єднаними в окремі садиби, не перевищувала 6 м, а ширина провулків — З—3, 4 м. Характерною особливістю кам’яного будівництва було те, що всі монументальні споруди розміщувалися певними ансамблями, які утворювали композиційні центри окремих районів міста. Різноманітні археологічні знахідки доповнюють інформацію про життя столиці Русі.

До міст другої із вищеназваних груп можна віднести Новгород-Сіверський, що займав територію більш як ЗО га. Заснований наприкінці X ст. на місці кількох поселень роменської культури, ймовірно, як укріплений форпост на кордоні «Руської землі» (у вузькому значенні цього терміна), він наприкінці XI ст. стає столицею великого князівства, що відділилося як окрема структура від Чернігівської землі в середині XII ст.

Місто стоїть на високому правому березі Десни. На Замку (дитинець давнього міста) були досліджені житла, господарські будівлі, оборонні споруди. Синхронні матеріали з Городка (посадська частина) та з інших територій свідчать про відносно велику кількість населення в даному пункті вже з часів Його заснування. Виділення в удільне князівство дало новий потужний імпульс його розвитку.

У XII—XIII ст. Новгород-Сіверський мав складну структуру. Ядром міста був дитинець площею близько 2 га, споруджений на високому останці ріки з крутими схилами. Наприкінці XI — на початку XII ст. старі дерево-земляні оборонні конструкції перебудовуються, внаслідок чого їхня міць збільшується удвоє. На Замок вів лише один в’їзд. Серед інших об’єктів тут виявлено погрібнедушу XII ст., в якому зберігалося близько 100 амфор з вином та медом, а також різні продукти.

Дитинець із трьох сторін був оточений посадом, площа якого сягала близько 30 га. До цієї частини міста вело троє воріт: Чернігівські, Курські та Водяні. На посаді зосереджувалося основне ремісниче виробництво, про що свідчать різноманітні вироби та будівлі. За стінами града містилися неукріплені селища. У 2 км від міста, вниз за течією ріки, був споруджений Спасо-Преображенський монастир. Досліджені центральний собор, а також будівля, аналогічна йому за конструктивними особливостями, подібної якій на Русі досі не виявлено (можливо, заміські князівські хороми). Для побудови обох вказаних споруд використана однакова цегла-плінфа. Під час пожежі, що сталася, ймовірно, за часів монголо-татарського нашестя, всередині собору загинули люди — жінки та діти.

Гради третьої та четвертої груп, менші за розмірами, звичайно, були й менш топографічно структурованими. Проте всі вони складалися із двох частин — дитинця і посаду.

Одну укріплену площадку (як і прикордонні фортеці) мали давньоруські замки, які на сьогодні ще недостатньо досліджені. Мало вивчені й особливості їхнього функціонування. У соціологічному відношенні замок — це феодальне поселення його власника (іншими словами — резиденція) — центр вотчинного володіння. У поселеннях цього типу мешкали сам феодал, його челядь, особи, що належали до вотчинної адміністрації, дружинники, людність, яка обробляла землі місцевого володаря і постійно перебувала на феодальному дворі. В замку розміщувалися житла феодала та його оточення, різні виробничі та господарські приміщення. Його площа здебільшого не перевищувала 1 га.

Прикладом укріпленої феодальної садиби XII—XIII ст. площею 0,2 га може слугувати Чорнівське городище в басейні р. Пруг, на Буковині. З напільного боку садиби виявлені додаткові укріплення. До основної захисної лінії входили оборонні кліті-зруби, здебільшого прямокутної форми, а сама вона мала два яруси бою. Нижній складався з приміщень порожнистих зрубів, а на верхньому розмішувався бойовий майданчик на дерев’яному накатнику. Всі ці конструкції були споруджені за єдиним планом. Використовувалися вони як бойові камери, з яких можна було вести стрільбу, й водночас як складські приміщення. До оборонних клітей примикали житлово-господарські зруби. Мабуть, вони належали рядовим дружинникам. Біля в’їзду на городище стояла сторожова вежа.

У найвищій частині двору було двоповерхове житло самого феодала, а поблизу нього ще кілька споруд. Увесь двір городища поділявся на дві частини — житлову і господарську (до складу останньої входили хліви, легкі навіси, викладений камінням робочий майданчик). У клітях, де здебільшого не було традиційних печей, а лише відкриті вогнища, могло проживати півтора десятка воїнів зі своїми сім’ями. Хоча відсутність стаціонарних опалювальних споруд дає підстави припустити, що жили вони тут не постійно. На городищі виявлено різноманітний інвентар. Це свідчить, що місцеві жителі вели сільське господарство, ремесла, торгівлю (рис. 16).

Поблизу городища розташоване одне велике, а на певній відстані – ще сім невеликих селищ. Вони, як і в інших аналогічних випадках, очевидно археологічно відображають наявність «гнізда» поселень — тобто структуру феодальної вотчини (її укріплений центр та відкриту сільську округу, де створювався основний додатковий продукт).

Рис. 16. Чорнівське городите (реконструкція О. А. Бойко та і П. Возного)

Рис. 16. Чорнівське городите (реконструкція О. А. Бойко та і П. Возного)

Відсутність у багатьох випадках стаціонарних жител самих феодалів (в основному в найбільших замках) підтверджує наведену вище характеристику давньоруського міста як колективного замку найбільших землевласників округи. Тобто боярин контролював ситуацію, перебуваючи здебільшого в міській резиденції, а його сільською вотчиною керували представники підлеглої адміністрації, які мешкали там постійно.

Ремесла і торгівля

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства, і не лише за часів феодальної роздробленості, належало ремісничому виробництву, яке розвивалося в основному в містах.

Провідною галуззю була чорна металургія, яка разом із землеробством становила основу економічного розвитку країни. Залізо добувалося із болотних руд (у деяких поліських районах частка заліза в них сягала 40 %). Виплавлялося воно у спеціальних горнах. Як правило, залишки цього виробництва фіксуються за межами міст. Хоча відомі й спеціалізовані центри, одним із яких був літописний Городськ на Житомирщині (тут одночасно могли функціонувати десятки горнів).

На Русі застосовувались як залізні, так і стальні вироби. Горни, в яких виплавляли залізо, називалися сиродутними, оскільки під час плавки в них нагніталося непрогріте повітря, на відміну від пізніших домен, де використовується підігріте дуття. Відомі як примітивні, заглиблені в землю конструкції, так і більш «модернізовані» залізоплавильні печі наземного типу. Повітря нагніталося до горна за допомогою ручних міхів. У XII—XIII ст. з цією метою почали використовувати привід водяного млина. Завантаження здійснювалося через верхній продух, куди засипалися руда та деревне вугілля. Унаслідок плавки отримували губчастий шматок заліза — так звану крицю, вагою 2—6 кг. Потім її неодноразово проковували для видалення шлаку й надавали округлої форми. Сталь двох сортів, виготовляти яку було значно важче, становила лише 10—12 відсотків чорного металу. Використовувалася в основному для наварки лез чи робочих частин знарядь праці, для виготовлення зброї тощо.

Обробка заліза, виготовлення з нього речей для господарства, побуту, військової справи здійснювалися в ковальських майстернях-кузнях, що зводилися, як правило, на окраїнах населених пунктів. Асортимент виробів із заліза включав близько 150 найменувань: знаряддя праці, ремісничі інструменти, зброя, предмети домашнього начиння, кінська збруя, спорядження вершника, деякі види прикрас. Досконалим був ковальський інструмент, який мало в чому змінився і за пізніших часів (наковальні, молотки, кліщі, зубила, пробійники). Давньоруські майстри володіли різноманітними прийомами обробки заліза (кування, зварювання, цементація, обточування, інкрустація кольоровими металами, полірування). У ряді категорій виробів висока якість металу доповнювалася функціональною досконалістю форм, а також художнім оздобленням. Прикладом може слугувати меч із написом «Коваль Л юдота», знайдений у с. Хвощевате на Полтавщині.

Давньоруське слово «кузнец» означало також і ремісника, який працював з кольоровими металами. Ці майстри володіли усіма видами обробки кольорових металів (золота, срібла, міді), відомими за середньовічних часів: литвом, волочінням дроту, сканню або філігранню (оздоблення припаяним золотим чи срібним скрученим дротом), зерню, емаллю, технікою свинцевих та олов’яних відливок. Одним із джерел для вивчення технології ювелірного виробництва є інструментарій, виявлений в одному з поховань Пересопницького курганного могильника на Рівненщині: ваги, наковальня, молоток (все невеликих розмірів), а також бронзові матриці для виготовлення прикрас із зерню. Відомі також залишки ювелірних майстерень на території кількох населених пунктів. Проте основним джерелом інформації є матеріали численних скарбів, знайдених у різні часи, до складу яких входять різноманітні й оригінальні вироби (рис. 17).

Мистецтво відливок у так званих імітаційних формах винайшли київські майстри у XII ст. В цій техніці виготовлялися прикраси, що імітували коштовні речі й призначалися для широкого попиту. Монополією ливарників столиці Київської Русі було виготовлення хрестів-енколпіонів, котрі мали попит і за межами країни.

Високою технологічною досконалістю вирізняються давньоруські перегородчасті емалі. Ця складна техніка, запозичена з Візантії в X—XI ст., набула особливого поширення у XII—XIII ст. В ній виготовлялися князівські діадеми й барми, медальйони і колти, хрести, оклади книг. Прикладом високої майстерності може слугувати сахнівська діадема з Поросся (Черкащина), на якій зображено вознесіння на небо Александра Македонського.

Рис. 17. Вироби давньоруських ювелірів

Рис. 17. Вироби давньоруських ювелірів

Мистецтвом черні давньоруські майстри оволоділи ще в X ст., однак найвищої майстерності досягли у XII—XIII ст. Відомі численні знахідки, виготовлені в цій техніці — колти, медальйони, персні, хрести-енколпіони, браслети-наручі. Вражає декоративність зображень на цих виробах, їхня технічна й функціональна довершеність.

Галуззю, тісно пов’язаною з виробництвом емалей, було склоробство. В майстернях виготовляли мозаїчну масу — смальту, віконне скло округлої форми, деякий посуд, скляні браслети і намисто (дуже популярні в широких масах), персні та інші речі. Оволодіння секретами скловаріння на Русі відносять до кінця X — першої половини XI ст., а його розквіт припадає на XII—XIII ст.

Та наймасовішу продукцію поставляло на ринок гончарне виробництво. Для епохи Київської Русі це, насамперед, кружальний посуд — найчисленніша категорія знахідок, обов’язковий атрибут культурного шару усіх поселень. Цей продукт ремісничого виробництва має важливе значення не лише як етнографічне джерело. Він містить найбільш доступну інформацію про хронологію археологічних пам’яток чи окремих об’єктів (рис. 18).

За своїм функціональним призначенням давньоруський посуд поділяється на кілька типів: горщики, корчаги, глечики, миски, миски-сирниці, сковорідки, кубки. Горщики трапляються найчастіше. Вони мали відігнуті назовні вінця й невисоку шийку. Найширша частина приходилася на плічка. Як правило, ширина горщика набагато менша, ніж його висота. Весь посуд виготовлявся на гончарному крузі, поширення якого відносять до останніх століть І тис. н. е. Однак посуд IX—X ст. технологічно відрізняється від пізніших зразків. Це пов’язано з тим, що на ранніх етапах розвитку ремесла застосовувався ручний гончарний круг, а пізніше — ножний, який обертався швидше. На денцях частини керамічних виробів фіксуються так звані клейма, що вирізалися на поверхні гончарного круга й відбивалися на денцях. Стінки посудин нерідко були орнаментовані хвилястими чи паралельними лініями.

До гончарних виробів належать світильники, полив’яні фігурки людей, тварин, вершники на конях, глиняні яйця-писанки. Особливе враження справляли різнокольорові полив’яні плитки, що використовувалися для мостіння підлоги чи облицювання стін храмів, князівських та боярських приміщень. Вони мали невеликі розміри, квадратну, прямокутну або трикутну форму.

Випалювалися гончарні вироби в печах або у спеціальних горнах. Останні були двох типів — двоярусні і горизонтальні. У перших внизу містилася топка, відділена від верхньої частини горизонтальним подом з отворами для надходження гарячого повітря. У горизонтальних горнах топка розміщувалася в передній частині, звідки гаряче повітря спеціальними каналами потрапляло у випалювальну камеру.

Для виготовлення різноманітних виробів широко застосовувалася також кістка. З неї виготовляли руків’я ножів, ручки дзеркал, обкладки луків і сідел, наконечники мисливських стріл, гребінці, писала, грузики, іконки, шахматні фігурки. Частину виробів прикрашали циркульним та іншими орнаментами. Для обробки сировини використовувалися пилки, свердла, токарні станки.

Високого рівня розвитку досягли в Київській Русі галузі ремесла, пов’язані з будівельною справою: дерево- і каменеобробні, виготовлення цегли (плінфи) й вапна. Найдавнішим із них була деревообробка. Із деревини будувалися житлові та господарські споруди, численні християнські храми (особливо в сільській місцевості), оборонні стіни навколо міст і замків. Із дерева виготовляли також різноманітні господарські та побутові речі: вози, сани, човни, меблі, посуд. Утилітарність більшості дерев’яних виробів зумовлювала їхню художню досконалість. Тесля чи столяр був водночас й умілим різьбярем.

Кам’яне будівництво, що особливо активно розгорнулося на Русі на зламі І—II тис. н.е., потребувало різних спеціалістів — архітекторів-будівельників, цегельників, мулярів, майстрів випалення вапна та ін. Окрім того, з каменю виготовляли жорна, дрібну пластику (хрестики, іконки, форми для лиття), архітектурно-декоративні деталі (карнизи, капітелі, деталі порталів та ін.), точильні бруски. В галицькому, чернігівському, а також у володимиро-суздальському зодчестві використовувалася техніка білокам’яної кладки з елементами різного оздоблення. Спеціалізованим виробництвом, притаманним лише Південній Русі, було добування й обробка пірофіллітового сланцю-шиферу, поклади якого містилися на Овруцькому кряжі (Житомирщина). Там функціонували також спеціалізовані майстерні, в яких виготовляли пряслиця, натільні хрестики, підвіски. Використовували шифер і для оздоблення давньоруських храмів. Доволі поширеними були також майстерні з обробки бурштину.

Активно розвивалися и такі різновиди ремесел, як кравецьке, обробка шкіри й пошиття взуття. На Русі була відома золотна вишивка, що використовувалася для прикрашання речей церковного ужитку та одягу феодальної знаті.

Поряд із ремісничим виробництвом активно розвивалися товарний обіг і торгівля, які наприкінці І — на початку II тис. н. е. стали важливим чинником життєдіяльності феодального суспільства. Протягом усього періоду існування давньоруської державності характер і напрями економічного обміну й торговельної діяльності південноруського регіону не були сталими і пройшли кілька етапів у своєму розвитку. Цьому сприяло передусім вигідне географічне положення Русі. Через територію сучасної України пролягало кілька торговельних магістралей трансєвропейського значення, основним із яких був знаменитий шлях «із варяг у греки». Але окрім водних маршрутів існували й сухопутні.

На першому етапі розвитку торговельних операцій основним був східний напрям. Виразним свідченням цього є знахідки скарбів та окремих арабських монет-дирхемів. Масову групу імпорту кінця І тис. н. е. становлять також скляні намистини. У південному напрямі протягом століть переважали русько-візантійські відносини, про що свідчить, зокрема, амфорна тара IX—X ст., знайдена в багатьох містах — у ній доставляли на східнослов’янські землі вино, олію, можливо, нафту. Разом із амфорами на Русь потрапляв і столовий візантійський посуд. Були започатковані й русько-західноєвропейські зв’язки, про що свідчать знахідки скляних намистин та гем, а також мечів із рейнських майстерень. Скандинавські імпорти IX—X ст. (особливо з південношведського регіону) представлені знахідками зброї, прикрас, фібул, пряслиць та інших виробів із чорного стеатиту.

Водночас розвивалася і внутрішня торгівля, яка на зламі I—II тис. н. е. уже відділилася від зовнішньої. Особливо помітним було зростання її рівня між великими міськими центрами.

У перші століття II тис. н. е. торгівля між регіонами стає більш інтенсивною. Активно розвиваються й зовнішні зв’язки. З цього часу основним партнером Південної Русі стає Візантія, куди, окрім традиційних хутра, шкіри, воску, меду, з кінця XI ст. починають надходити й деякі ремісничі вироби (в основному київських майстрів). Серед продуктів імпорту — вина та різна олія (в амфорах), а також скляні вироби, ткацька продукція тощо. Дещо пізніше збільшується обсяг імпортного художнього керамічного та металевого начиння, християнської атрибутики, зокрема книг.

Не припинялася і східна торгівля, але замість колишнього основного партнера — Хозарського каганату, якого не стало, з’явився новий — Волзька Булгарія. Наявність контактів між обома країнами засвідчують знахідки на Русі бронзових замочків у вигляді фігурок коня, барана, лева; намисто із гірського кришталю; сфероконуси для зберігання ртуті. Проте основою цих зв’язків була, насамперед, глобальна посередницька торгівля по одній із ниток Великого Шовкового шляху, що з’єднував цивілізації Сходу і Заходу.

er

Польові археологічні дослідження дали можливість реконструювати окремі ділянки маршруту і навіть виявити своєрідні караван-сараї на ньому. Встановлено, що з волзького регіону до Середнього Дніпра йшли каравани в’ючних тварин (коні, верблюди), а далі на захід товари (різноманітні хутра, шовкові тканини, ремісничі вироби, сіль) везли вже на возах. Кінцевим пунктом цього відтинку трансєвропейської магістралі був район міста Регенсбурга на Верхньому Дунаї, де добре знали купців із Русі. Звідти вони везли кольорові та дорогоцінні метали (цинк, олово, мідь, срібло), романське металеве начиння (дзвони, свічники, водолії, чаші, різьблену кістку), зброю та військовий обладунок.

Попри феодальну роздробленість продовжувала розвиватися і внутрішня торгівля. Вироби київських майстрів-ювелірів, галицька сіль, овруцькі пряслиця та інші товари поширювались далеко за межі тих регіонів, де їх виготовляли чи добували.

Під час торговельних операцій часто діяла схема «товар на товар», хоча й гроші уже стають важливим чинником економічного піднесення. На першому етапі існування давньоруської системи торгівлі основною грошовою одиницею був срібний арабський дирхем, який до початку XI ст. правив за світову «валюту». В цей час у невеликих обсягах на Русь потрапляли дрібна мідна арабська монета фельс, а також дирхеми хозарської чеканки.

Поряд з арабськими дирхемами в системі грошового обігу Русі певне місце посідав карб Візантійської імперії. Більшість монет IX—XIII ст. становили бронзові фоліси та золоті номісми. Іноді трапляються й монети Херсонеса (літописного Корсуня).

Певну роль у грошовому обігу на Русі відіграли й західноєвропейські динари, хоча їхня функція як платіжного засобу повною мірою виявилася лише на північноруських землях.

Після прийняття християнства (988 р.) київська великокнязівська адміністрація увела в обіг власну карбовану монету за золотим («злотник») та срібним («срібляник») номіналами. Наприкінці свого правління князь Володимир Святославич здійснив ще одну емісію срібних грошей. Срібляники випускали також його сини Святополк та Ярослав.

Заміна карбованої монети стандартизованими за вагою та формою зливками срібла у грошовій системі Русі відбулася в середині XI ст. Випуск цього

різновиду грошей — так званих гривень «київського типу» шестикутної форми — зумовлювався розвитком товарного виробництва, поширенням практики оптових закупівель, великих платіжно-кредитних операцій на внутрішніх та міжнародних торгах. Емісії «київських гривень» здійснювалися у двох номіналах (163, 73 г і 204, 66 г). Останнім часом удалося виділити ще один південноруський тип гривень — «чернігівський». Такі зливки вагою менш як 200 г мали ромбоподібну форму й розклепані довгі кінці (рис. 19). Подальший розвиток економіки неухильно стимулював збільшення товарної маси й розширення дрібної міської торгівлі (на селі, як і раніше, панував натуральний обмін). Водночас відчутно проявився й монетний «голод», що спричинило дефіцит монет чи зливків. За цих умов на Русі у XII—XIII ст. набуває поширення обіг шкіряних грошей. Це явище мало давні традиції — адже сприйняття хутра білок і куниць як загального еквівалента відоме ще у східних слов’ян додержавного періоду. Однак у Київській Русі нові «гроші» застосовувалися дещо інакше: в обіг вводилися лише шкури без хутра (тобто їхня товарна споживча вартість явно була меншою за номінальну мінову). Обіг цього грошового матеріалу підлягав фіскальній регламентації з боку держави (пломбувалася тільки певна кількість шкур, а до обігу потрапляли лише ті з них, які мали голови і лапи). Окрім того, встановлювався примусовий курс обміну шкіряних грошей на монетне срібло. Опломбовані шкури білки та куниці, що мали голови та лапи з пазурами й були позбавлені хутра, на Русі правили за своєрідні кредитні гроші.

Рис. 19. Київські гривні

Рис. 19. Київські гривні

Культура Київської Русі

Культуру слід розглядати як єдиний процес розвитку духовних і матеріальних її складових. При цьому типологічні особливості давньоруської культури можуть бути зрозумілими лише за встановлення ролі тенденцій і новаторства в культурно-історичному процесі східнослов’янського суспільства. З одного боку, на нього органічно впливав сам розвиток цього суспільства починаючи від часів формування державності, а з іншого — зовнішній чинник, що стимулював внутрішні творчі імпульси (Скандинавія, Візантія, Схід, Західна Європа).

Однією із складових, що характеризували рівень культури Київської Русі, стала писемність. Вона була відома слов’янам ще до зародження держави, коли вони використовували так звані «черги і різи». Це підтверджується й археологічними знахідками: на деяких із них — пряслицях, уламках посуду чи кістках тварин, фіксуються написи у вигляді рисок, знаків тощо. Іноді на одному пряслиці напис міг поєднувати такі знаки й кириличні літери.

Проникнення християнства сприяло виникненню письма, якого потребували і держава, і церква. За основу було взято грецький алфавіт, хоча це мало й певні незручності. Робилися спроби доповнити його спеціальними знаками з метою досконалішого передавання особливостей слов’янської фонетики. Спочатку в слов’янській чи руській азбуці додаткових літер було не 19, як у пам’ятках книжної писемності XI ст., а значно менше. Азбука, виявлена С. О. Висоцьким на стіні київського Софійського собору, складалася із 27 літер, із них 23 були грецькими, а решта призначалася для вираження слов’янських звуків (Б, Ж, Ш, Щ).

Після впровадження християнства набуло поширення удосконалене слов’янське письмо — кирилиця, яке витіснило стару писемність. Новими письменами створені видатні книжкові пам’ятки, але відомі й давніші написи на багатьох археологічних знахідках — пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та інших предметах домашнього ужитку. Трапляються вони й на металевих виробах, цеглі, стінах багатьох церков. Так, на одному з уламків із Київського Федорівського монастиря продряпано: «ОХО НАМО ПОПОМО» (ох, нам полам). Важливими пам’ятками писемності, знайденими в основному в північнослов’янських містах, є берестяні грамоти (на березовій корі давні автори робили різноманітні написи). На території сучасної України, у зв’язку з несприятливими кліматичними умовами, вони зафіксовані лише у Звенигороді на Львівщині. Про грамотність населення Київської Русі свідчать численні знахідки писал-стилів із заліза чи бронзи, якими виводилися знаки на дощечках, покритих воском, на бересті або штукатурці. Й хоча сліди писемності зафіксовані в основному в міських шарах, знахідка уламка горщика XII ст. на поселенні Автуничі з проханням допомогти рабу М… (Миколі, Ми-кулі?) свідчить, що грамотними були й дехто із сільського люду.

Оповідаючи про музику й театральні дійства слід звернути увагу насамперед на фреску «Скоморохи» у київському Софійському соборі, на якій зображено старовинний оркестр та акробатів із жердиною. Музиканти розташовані групами, відповідно до наявних інструментів. У прикладному мистецтві Київської Русі добре відомі зображення гуслярів і танцюристів на пластинчастих браслетах із Києва, Чернігова та інших міст, на срібній чаші XII ст. із Чернігова, а також на мініатюрах Радзивіллівського літопису.

Характеризуючи мистецькі твори того часу, зауважимо, що археологічні дослідження свідчать про істотний розвиток станкового живопису вже у XII ст. Зокрема, на території київського Михайлівського монастиря була досліджена спалена у 1240 р. майстерня художника, де виявлено набір маленьких горщечків для фарб, розтиральник, шматки бурштину — обов’язкового компоненту домішок до оліфи.

Ювелірне мистецтво посідало особливе місце у культурі Київської Русі X— XIII ст. Твори художньої металообробки за своєю інформативністю значно перевищували усі інші види мистецтва, в тому числі й архітектуру, живопис, скульптуру. Прийоми обробки кольорових металів уже розглядалися нами в сюжетах, присвячених ремісничому виробництву, як і різьблення по каменю, кістці та інших матеріалах. А перелік самих лише художніх виробів, чи бодай окремих зразків, зайняв би не один том (рис. 20).

Рис. 20. Браслети-наручі

Рис. 20. Браслети-наручі

Чимало знахідок входило до складу скарбів, захованих за часів воєнної загрози. У багатьох із них виявлено цілі гарнітури святкових та буденних уборів княгинь чи бояринь. Такий убір складався із вінця, з боків якого на ланцюжках (ряснах) спускалися колти-підвіски із намистин, медальйонів, нерідко виготовлених із золота. Пізніше, у XII—XIII ст., складається стилістично єдине убранство із тих же типів прикрас, що й золоті з емалями, але вже зі срібла з черню. Особливу увагу привертають колти (зірчасті, круглі, з ажурною каймою або з намистин, кульок, без кайми), сережки із трьома намистинами (ажурними, суцільними, із зерню або сканню), дужки («аграфи»), скроневі кільця, шийні гривні, намиста, ланцюжки (плетені, із порожнистих бляшок або кілець), браслети з мотивами рослинного та геометричного орнаменту, із зображеннями птахів, людей, звірів, виті браслети (з чорненими наконечниками), персні, чаші й т. ін.

Утім, це лише один із «варіантів» у складі скарбів, хоча й досить насичений різноманітними виробами. У деяких із них були представлені елементи чоловічого вбрання, парадний посуд, коштовні християнські символи. Варто зауважити, що давньоруські ювеліри та їхні шедеври були відомі не лише на Русі, адже вони нічим не поступалися виробам зарубіжних майстрів, а нерідко й перевершували їх.

Як уже зазначалося вище, основним будівельним матеріалом на Русі було дерево, з якого зводилися не лише сільські житла, а Й численні різноманітні міські споруди, оборонні конструкції на державних кордонах, у замках та містах.

Протягом тривалих археологічних досліджень в Україні відкрито велику кількість жител давньоруського часу. За конструктивним способом зведення стін вони поділяються на каркасно-стовпові та зрубні (вінцеві). А за рівнем заглиблення у ґрунт — на землянки, напівземлянки та наземні. Каркасно-стовпові будівлі визначаються під час розкопок досить чітко за наявністю округлих ямок по периметру споруди (діаметр стовпів близько 45 см). Зрубні конструкції фіксуються за слідами нижніх вінець дерев’яних колод, із яких будувались житла (рис. 21).

Рис. 21. Садиба київського Подолу (реконструкція П.П. Голочка та В. О. Харламова)

Рис. 21. Садиба київського Подолу (реконструкція П.П. Голочка та В. О. Харламова)

За планувальною структурою вони підрозділяються на одно-, дво- і трикамерні. Найпоширенішим був перший тип. Однокамерний зруб (чи кліть) був основним житловим приміщенням; двокамерний складався із житлової частини й сіней; трикамерний — із хати, сіней і кліті. Саме цей тип житла пізніше в Україні дістав назву «дві хати через сіни». Вхід до них, зазвичай, улаштовувався з теплішої, сонячної сторони. Обов’язковим елементом кожної із таких будівель була стаціонарна піч, для спорудження якої, за відсутності на більшій частині території Русі каменю, використовувалася глина, що часто покривала дерев’яний каркас. Після випалювання він зникав, але залишалися його сліди.

Зрозуміло, що житло призначалося для перебування у ньому всієї сім’ї в нічний час, у непогоду та холодні пори року. Відносно невеликі його розміри (25—30 м2) свідчать про те, що значний час члени сім’ї перебували надворі, де виконувалася більша частина домашніх робіт. Будувалися також різноманітні господарські споруди, об’єднані в єдиний житлово-господарський комплекс — садибу. Навколо неї зводилася дерев’яна огорожа. В місті площа невеликих садиб не перевищувала 250—300 м2, середніх — 600—700 м2. Садиби багатих людей були набагато більшими.

Садиби в сільській місцевості з’явилися дещо пізніше від міських і значно перевищували їх розмірами. Дослідження останніх десятиліть дали підстави переглянути думку щодо примітивності й одноманітності забудови давньоруського села: тут, поряд із ординарними спорудами, виявлені й такі, що нічим не відрізнялися від міських. Вони належали, очевидно, представникам адміністрації феодала або верхівці сільської територіальної громади. Переважна більшість жител, у тому числі й у містах, — одноповерхові, але трапляються і двоповерхові, а деякі навіть мали три поверхи.

Серед основних господарських споруд — хліви, де перебувала худоба, приміщення для зберігання припасів, реманенту, сировини, майстерні, колодязі, виробничі площадки тощо.

Міська давньоруська вулиця з двох сторін була захищена парканами з ворітьми. На торгових місцях розмішувалися ряди крамниць та майстерень, що виходили на під’їзні шляхи і торгові площі. Основні вулиці сходилися біля в’їзних воріт, а також у районі торгової площі або церковного майдану. Вулиці та площі нерідко замощувалися дерев’яними колодами або плетеними гатями.

Уже на початковому етапі входження Київської Русі до світу європейської середньовічної цивілізації гут починає розвиватися будівельна справа і монументальна архітектура. При зведенні церков канонічним став візантійський хрестовобаневий тип храму. Вперше він був застосований при спорудженні Десятинної церкви. Після гворчої переробки зодчими Київської Русі він являв собою чітко визначену архітектурно-конструктивну систему споруди.

Рис. 22. Терем на чернігівському дитинці (реконструкція М. В. Холостенка)

Рис. 22. Терем на чернігівському дитинці (реконструкція М. В. Холостенка)

Важливу роль в оформленні внутрішнього простору церкви виконували мозаїка і фресковий розпис, що багатокольоровою гамою вкривали склепіння, стіни, стовпи. Одним із найяскравіших об’єктів у цьому відношенні — за майстерністю виконання, масштабами та силою художньої виразності — були фрески й мозаїки Софійського собору в Києві, що стали визначним явищем у світовому мистецтві.

Пізніше в архітектурі великих центрів дедалі більше починають проявлятися місцеві риси, що згодом розвинулися у школах зодчества окремих областей. Прикладом у цьому відношенні може слугувати Успенський собор XII ст. у центрі літописного Галича, який своїми розмірами поступався лише київському Софійському. Він був побудований із білого каменю у стилі галицької архітектурної школи. Це п’ятинефний, триапсидний храм, прикрашений фігурною та орнаментальною різьбою — масками, барельєфами, колонками і т. ін. Підлога викладена кам’яною плиткою. Неподалік від храму відкрито велике скупчення керамічних полив’яних плиток, котрі, мабуть, походять від первісної підлоги собору, знятої під час ремонтних робіт. Під час розкопок фундаменту відкрито кам’яний саркофаг, імовірно, поховання будівничого собору — князя Ярослава Осмомисла.

Усього в давньоруському періоді виділяють п’ять стильових етапів церковного будівництва. Окрім соборів, до монастирських ансамблів входили й інші споруди — трапезні, підсобні приміщення та ін. У деяких випадках до основних елементів забудови додавалися й печерні комплекси (Києво-Печерський, Ільїнський у Чернігові, Бакотський на Дністрі та інші монастирі).

Майже всі храми будувалися у хрестовобаневих традиціях. Проте були й винятки: зокрема, до кінця XII — початку XIII ст. відносять будівництво круглої ротонди навпроти Десятинної церкви. її стіни членували пілястри, а в центрі розміщувався круглий стовп.

На дитинці стародавнього Києва, окрім численних церковних споруд, археологічними дослідженнями виявлено залишки й кількох світських, на думку деяких дослідників, це були князівські палати. Одна із них, як свідчить техніка будівництва (відсутність у зв’язувальному розчині цем’янки та цегли-плінфи у підмурках), була споруджена навіть раніше за Десятинну церкву. План її цілком виявити не вдалося, хоча вважається, що за типом це була кругла ротонда, і визначають її як складову теремного палацу княгині Ольги.

Інший палац стояв поблизу західного фасаду згаданої церкви, по осі її входу. Він мав п’ятичастинну структуру, лише центральна частина його була квадратна, а бокові дещо витягнуті. Перед центральною частиною, оберненою до головного фасаду Десятинної церкви, розміщувалася галерея. Стіни членувалися плоскими пілястрами, всередині палац прикрашався фресковим розписом. Під час розкопок виявлено рештки різьблених мармурових та шиферних капітелей і деталей. На думку деяких фахівців, палац був резиденцією Володимира Святославича, тобто головною офіційною спорудою тогочасного міста.

У палацовому кам’яному будівництві, як показують матеріали досліджень, побутувало два типи споруд: великі, прямокутні у плані (X—XI ст.), й невеликі, квадратні, високі тереми, які, можливо, входили до ансамблю дерев’яних палацових комплексів (в основному XII ст.). Такі будівлі мали витоки в давньоруській дерев’яній архітектурі. Великі, прямокутні у плані, поділені на кілька відділень будівлі походять від ранньосередньовічних палацових споруд Візантії та Західної Європи. Мають певні аналогії і з архітектурними пам’ятками Ближнього Сходу. Тричастинні палаци, на основі аналогій у середньовічному палацовому будівництві та мініатюр Радзивіллівського літопису, мали вигляд видовжених, очевидно, двоповерхових будівель з баштами в центрі або з боків, можливо, з аркадами в першому ярусі та лоджіями у другому.

Залишки палацових споруд виявлені не лише у столиці Русі, а й у інших містах, зокрема на дитинці Чернігова. Але тут відомі й менші за розмірами кам’яні будівлі. Так, поблизу Спаського собору досліджено фундамент невеликого за розмірами, квадратного у плані терема. Знахідки, товщина стін та відносно невеликі розміри дають можливість реконструювати його як триповерховий терем, покритий свинцевими листами, багато прикрашений і розписаний фресками (рис. 22).

В этот день:

Дни смерти
1870 Умер Поль-Эмиль Ботта — французский дипломат, археолог, натуралист, путешественник, один из первых исследователей Ниневии, Вавилона.
1970 Умер Валерий Николаевич Чернецов - — советский этнограф и археолог, специалист по угорским народам.
2001 Умер Хельге Маркус Ингстад — норвежский путешественник, археолог и писатель. Известен открытием в 1960-х годах поселения викингов в Л'Анс-о-Медоузе, в Ньюфаундленде, датированного XI веком, что доказывало посещение европейцами Америки за четыре века до Христофора Колумба.

Рубрики

Свежие записи

Счетчики

Яндекс.Метрика

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Археология © 2014