Мезоліт

Рис. 20. Полювання на благородних оленів з луком і стрілами. Грот Валторта (Іспанія)

Рис. 20. Полювання на благородних оленів з луком і стрілами. Грот Валторта (Іспанія)


Мезоліт (середньокам’яна доба) — заключна фаза розвитку мисливського господарства, в надрах якого визрівала Його остаточна криза.

Основою мезолітичної економіки було неспеціалізоване індивідуальне полювання за допомогою лука та стріл на лісових нестадних копитних (рис. 20). Археологічною ознакою мезоліту є повсюдне поширення лука, що фіксується масовими знахідками мікролітичних наконечників стріл мікролітів. Для кожної з археологічних культур мезоліту був характерний власний набір наконечників (рис. 21).

Мезоліт у Європі розпочався з різкої деградації скандинавського льодовика близько 10 тис. років тому і закінчився 6—7 тис. років тому з поширенням неолітичної кераміки та відтворювальних форм господарства (землеробство, скотарство).

Значний внесок у вивчення мезолітичної доби України зробили такі відомі дослідники, як П. П. Єфименко, М. Я. Рудинський, М. В. Воєводський, О. О. Формозов, В. М. Даниленко, Д. Я. Телегін, В. І. Непріна. В наш час у галузі мезолітознавства працюють В. Н. Станко, Л.Г. Мацкевий, Л. Л. Залізняк, Д. Ю. Нужний, О. Ф. Горелик, О. О. Яневич, І. М. Гавриленко, В. О. Манько.

Природне середовище

Криза мисливства та лук зі стрілами, як визначальні особливості мезолітичної доби, поширилися в помірній зоні Євразії насамперед через різку зміну природно-кліматичних умов унаслідок деградації Скандинавського льодовика.

В останнє тисячоліття льодовикової доби (плейстоцену) на півночі Європи існувало Балтійське льодовикове озеро. Внаслідок наступу Скандинавського льодовика один із його язиків перегородив гирло Балтії в районі Данських проток. Утворилася своєрідна крижана гребля, що стримувала талі води з крижаного шита у Балтійському басейні, утворюючи величезне холодне озеро, рівень якого піднявся на ЗО м вище рівня Світового океану. Його північний берег утворювала крижана стіна, від якої відривалися айсберги. Плаваючи по озеру, вони додатково охолоджували водойму.

Холодний басейн на півночі Європи суттєво впливав на клімат континенту, в північній та середній смузі якого встановилися несприятливі кліматичні умови. Величезні обшири були вкриті холодними тундро-степами, на яких паслися численні стада північних оленів — об’єкт полювання мисливців наприкінці льодовикової доби.

Різке потепління клімату і швидка деградація Скандинавського льодовика пов’язані з так званою Білінгенською катастрофою. Ще у XIX ст. поблизу гори Білінген у Південній Швеції було виявлено величезну промоїну у гірському пасмі. З’ясувалося, що це слід прориву водами Балтії згаданої крижаної греблі. Протягом одного року рівень льодовикового водоймища знизився на 30 м, і тепла, солона вода з Атлантики почала надходити в Балтійське озеро.

Встановлено й час Білінгенської катастрофи — 8213 р. до н. е. Зроблено це шляхом підрахунку так званих стрічкових глин, які щорічно відкладалися на дні прильодовикових озер Скандинавії. Річ у тім, що біля підніжжя льодовика існувало безліч великих і малих озер, які щоліта наповнювалися талою водою з поверхні крижаного шита. Бурхливі літні потоки несли в озера щебінь та пісок. Узимку ж танення криги припинялося і на дно озер випадали мікроскопічні частинки, утворюючи тонкі прошарки глини на грубих літніх відкладах. Отже, щорічно на дні льодовикових озер утворювалося два прошарки відкладів — пісково-гравійний літній та глинистий зимовий, які легко порахувати. Вчені визначили перший засолений горизонт відкладів у водоймах Скандинавії, який фіксував момент надходження солоної океанської води після з’єднання Балтії з Атлантикою. Потім вони підрахували кількість річних стрічкових глин над ним, і в такий спосіб визначили дату Білінгенської катастрофи.

Зникнення холодної, крижаної водойми на півночі Європи спричинило різке потепління клімату й зумовило встановлення сучасних кліматичних умов на континенті. Зміни були настільки радикальними, що стали рубежем між льодовиковою добою (плейстоценом) і геологічною сучасністю (голоценом), або між палеолітом і мезолітом за археологічною періодизацією.

Унаслідок потепління Балтії та стрімкої деградації Скандинавського льодовика над Європою встановлюється сучасна циркуляція повітряних потоків. Як уже зазначалося, в льодовикову добу дуже холодний і сухий клімат континенту формували потужні холодні вітри, що дули з крижаного щита на південь. М’який і вологий клімат сьогодення зумовлюють періодичні циклони з Атлантики — хвилі теплого і вологого повітря, які періодично, з інтервалом близько 10 днів, проходять над Європою у східному напрямку.

Деградація льодовика та поява теплих і вологих циклонів з Атлантики різко пом’якшили клімат Європейського континенту. Безмежні тундро-степи заросли спочатку сосново-березовими, а пізніше й широколистими лісами. Мешканці тундр — північні олені — змушені були відходити за тундрою, що швидко відступала далеко на північ Східної Європи. Слідом за ними рухалися у північно-східному напрямі й згадувані у попередньому розділі свідерські мисливці на північного оленя, які протягом останнього тисячоліття льодовикової доби мешкали в Поліссі, басейні Німану, на Польській низовині. Саме вони в період раннього мезоліту у 8—7 тис. до н. е. заселили безкрайню східноєвропейську тайгу від Балтії до Північного Уралу.

Рис. 21. Крем'яні наконечники стріл у формі геометричних мікролітів (трикутників, трапецій, сегментів) та способи їх закріплення на древках стріл (за Д. Ю. Нужним)

Рис. 21. Крем’яні наконечники стріл у формі геометричних мікролітів (трикутників, трапецій, сегментів) та способи їх закріплення на древках стріл (за Д. Ю. Нужним)

Заростання лісами колишніх прильодовикових тундро-степів зумовило поширення лісових травоїдних (лось, тур, благородний олень, кабан, косуля), які стали головним об’єктом промислу мезолітичних мисливців Європи. На відміну від мамонтів, північних оленів та бізонів ці лісові тварини ведуть не-стадний спосіб життя, який диктував форми полювання, шо докорінно різнилися від колективних полювань палеолітичних мисливців. Найефективнішим засобом добування нестадних тварин у лісі виявилося індивідуальне полювання на них з луком і стрілами. Ця мисливська стратегія визначила спосіб життя мезолітичного населення Європи, а лук зі стрілами стали своєрідним символом й археологічним критерієм мезоліту як епохи (рис. 20, 21).

Роль лісової рослинності різко зросла по всій території України. Особливо це стосується північних регіонів, зокрема Поліської низовини, яка входила до смуги суцільних лісових масивів. Далі на південь утворилася лісостепова зона, а в Надчорномор’ї та Північному Криму простягалися степи з перелісками у річкових долинах. Своєрідне природне середовище властиве Карпатам та Кримським горам. Полювання з луком на лісових копитних поширилося в усіх регіонах України, але в кожному з них спосіб життя первісного населення в мезоліті мав певну специфіку.

Спосіб життя

У мезоліті більша частина Європи вкрилася густими лісами, де панував своєрідний спосіб життя лісових мисливців на нестадних копитних: тура, лося, оленя, косулю, кабана. Детальніше про життя цього суспільства дізнаємося завдяки дослідженню етнографами лісових мисливців сибірської та канадської тайги: хантів, мансі, селькупів, евенків, юкагирів, орочів, алгонкінів, атапасків та ін.

Лісову зону первісним мисливцям удалося освоїти завдяки поширенню таких транспортних засобів, як лижі, ручні нарти, човни. Люди мешкали в долинах річок, які завдяки появі човнів стали головними транспортними артеріями. Основою господарства мезолітичних мисливців було полювання. Чоловіки полювали на великих копитних. Зайців, птицю промишляли зрідка, в голодні пори року, головним чином підлітки, жінки, літні люди.

Традиційними способами полювання були гін, загін, скрад та примітивні пастки (ловчі ями, петлі). Гін — переслідування тварини мисливцями до знемоги жертви. Особливо результативним гін був узимку, коли тварина не могла швидко бігти по глибокому снігу і мисливці на лижах наздоганяли її (рис. 22). Під час загінного полювання ланцюг загінників гнав тварин у напрямі засідок, з яких досвідчені мисливці били дичину стрілами чи списами (рис. 20). Загнана в болото тварина втрачала рухливість і її добивали мисливці (рис. 23). Скрад — вистежування тварини чи полювання зі схованки. Наприклад, мисливець міг чекати на здобич у кущах, неподалік звіриної стежки. Ловчі ями копали, а сільця розвішували поруч із такою стежкою, періодично перевіряючи влаштовані пастки.

Рибальству належала допоміжна, порівняно з полюванням, роль. Лише зі зменшенням чисельності промислових копитних у лісі наприкінці мезоліту значення рибальства зросло, досягши максимуму в наступну, неолітичну добу.

В мезоліті знали чотири основні способи риболовлі: лучіння, заколи з вершами, ставні сітки та гачкові снасті. Велику рибу били гарпунами чи острогами влітку з човна, а взимку — з криги через ополонки. Заколи — загати на річках із гілок та каміння з отворами для верш, які періодично перевірялися рибалками. Ставні сітки з поплавками по верхньому краю і грузилами по нижньому, ставили вертикально у воду вздовж берегових заростей, прив’язавши попередньо до увіткнутих у дно жердин. Двічі на добу рибалки на човні оглядали сітку, вибираючи з неї рибу, що заплуталася (рис. 23). Гачки з приманкою тяглися на мотузці за човном при пересуванні по річці.

Продукти збиральництва (ягоди, горіхи, гриби тощо) відігравали незначну, допоміжну роль у раціоні лісових мисливців.

Через рухливий спосіб життя великих запасів не робили, тому більшу частину м’яса з’їдали невдовзі після полювання, часто в сирому вигляді. М’ясо могли засмажувати на рожні чи варити в дерев’яному посуді, куди кидали розпечені на вогнищі камені. Внаслідок м’ясного раціону пили багато рідини (бульйон, трав’яний чай), які виводили з організму шкідливі азотисті сполуки.

Рис. 22. Полювання на лося в мезоліті (реконструкція Л. Л. Залізняка та П. В. Корнієнка)

Рис. 22. Полювання на лося в мезоліті (реконструкція Л. Л. Залізняка та П. В. Корнієнка)

Основним типом житла була кругла у плані, конічна конструкція з жердин, укрита шкурами або корою берези (берестою). Вона нагадувала чум корінних народів Сибіру чи тіпі індіанців Північної Америки. Взимку таке житло для утеплення обкладалося дерниною, а підлога дещо заглиблювалася в землю.

Одяг лісових мисливців складався зі своєрідної куртки, виготовленої зі шкури оленя (парки), поли якої зв’язувалися спереду поворозками (рис. 22). Нижня частина одягу комплектувалася зі шкіряних трусів, ноговиць (шкіряних холош, що надягалися на ноги і поворозкою прив’язувалися до пояса, та примітивного шкіряного взуття (так званих поршнів).

Літо лісові мисливці проводили в общинних таборах на берегах великих річок, харчувалися рибою та впольованими у прирічкових лісах копитними. На осінь перебиралися подалі в ліс, де будували заглиблене в землю тепле зимове житло. З початком зими полювали на копитних, переслідуючи їх по глибокому снігу на лижах (рис. 22). Навесні перебиралися ближче до річки, перечікуючи повінь на підвищеному місці. З приходом літа пливли човнами до минулорічного літнього стійбища на березі річки.

Такий спосіб лісового життя надзвичайно поширився в мезолітичній Європі. Адже континент у цей час був укритий густими лісами. Разом із тим завдяки природній специфіці півдня України, де поряд із лісовими масивами збереглися степи, у Кримських горах та Карпатах, у Дніпровському Надпоріжжі спосіб життя мезолітичних мисливців мав певну своєрідність.

Зокрема, у лісостепу лісова модель мисливського суспільства включала в себе елементи степового господарства, наприклад промисел диких коней. У Надпоріжжі поряд із полюванням на копитних (насамперед тура) значну роль відігравало рибальство (рис. 23). Мисливці та рибалки Дніпровського Надпоріжжя взимку жили у великих (до 10 м у діаметрі) землянках, на літо переселяючись у курені на березі річки. Гірські мисливці Криму зимували в печерах передгір’їв, а на літо піднімалися слідом за оленями та іншими тваринами на високогірні пасовиська (яйли).

Рис. 23. Полювання на тура в мезоліті (реконструкція Л. Л. Залізняка та П. В. Корнієнка за матеріалами стоянки Ігрень 8 (Надпоріжжя))

Рис. 23. Полювання на тура в мезоліті (реконструкція Л. Л. Залізняка та П. В. Корнієнка за матеріалами стоянки Ігрень 8 (Надпоріжжя))

Суспільства мезолітичної доби принципово не відрізнялися від суспільств кроманьйонців кінця льодовикової епохи (див. тему 4). І ті, й інші мали три основні соціальні підрозділи: сім’я, община, плем’я. Разом із тим мезолітичним суспільствам властива більша індивідуалізація способу життя, проявом чого була певна господарсько-побутова відособленість сім’ї від общини, зумовлена поширенням ефективної індивідуальної мисливської зброї — луків та стріл.

Пам’ятки

На території України відомі тисячі мезолітичних стоянок. Особливо багато їх у Поліссі, на Сіверському Дінці, у Гірському Криму, на Одещині, в Надпоріжжі (рис. 24). У рівнинних районах вони розташовані на невисоких піщаних підвищеннях уздовж річок, а в Гірському Криму — в печерах та гротах.

Рис. 24. Мезолітичні пам'ятки України: Пам'ятки культур: І – Кудлаївка; ІІ – Яніславиця; ІІІ – Гребеники; IV – Кукрук; V – Пісочний Рів; VI – Зимівники; VIІ – донецька; VIІІ – Мурзак-Коба.

Рис. 24. Мезолітичні пам’ятки України: Пам’ятки культур: І – Кудлаївка; ІІ – Яніславиця; ІІІ – Гребеники; IV – Кукрук; V – Пісочний Рів; VI – Зимівники; VIІ – донецька; VIІІ – Мурзак-Коба.

Залягання культурного шару в піщаних відкладах зумовило його руйнування в більшості мезолітичних пам’яток України, де збереглися лише крем’яні вироби. Стоянки, на яких культурний шар зберігся, являють собою кілька скупчень знахідок діаметром близько 10 м, які нерідко зливаються в одну велику пляму археологічних матеріалів. Тобто за планіграфією мезолітичні стоянки нагадують верхньопалеолітичні і складаються з невеликих стоянок окремих сімей, що мешкали в доволі скромних за розмірами житлах. На відміну від невеликих літніх жител окремих сімей, зимові напівземлянки мали діаметр 5—10 м і могли вміщати 2—4 малі сім’ї. Приклади таких великих зимових поселень дають відомі мезолітичні стоянки Ігрень 8, В’язівок 4а, Мирне.

Ігрень 8 — відома мезолітична стоянка в місці впадіння р. Самари у Дніпро в межах м. Дніпропетровська. Уздовж краю піщаної тераси Дніпра виявлено рештки 10 заглиблених на 0,7—1 м у пісок круглих напівземлянок діаметром 6—10 м. Заглиблені в землю з метою утеплення житла перекривалися дерев’яними каркасами та очеретяними дахами. В такому житлі могло зимувати кілька сімей, які, судячи зі знайдених на стоянках кісток, полювали у прирічкових заростях на турів, оленів, кабанів, диких коней, водоплавних птахів, ловили рибу (рис. 23). Крем’яні та кістяні знаряддя стоянки дають підстави віднести її до кукрецької культури і датувати приблизно 8 тис. років тому.

В’язівок 4а — ранньомезолітична стоянка, розташована на невисокому узвишші біля річки Сліпород неподалік м. Лубни на Полтавщині. На стоянці досліджено п’ять трохи заглиблених у землю, напівземлянок, що мали круглу в плані форму діаметром 4—7 м. Кістки оленів, лосів, кабанів, диких коней, косуль, бобрів, риб свідчать про мисливсько-рибальський характер господарства. Крем’яні вироби дають підстави віднести стоянку до зимівниківської культури мезоліту Лівобережної України і датувати 9 тис. років тому.

Мирне — велике пізньомезолітичне поселення на березі р. Дракулі на Одещині, що складалося зі скупчень матеріалів гребени ківської та кукрецької культур мезоліту України. Судячи зі знайдених кісток, основою господарства місцевого населення було полювання (за допомогою луків, стріл та метальних списів) на турів і диких коней.

Печери кримських гір були надзвичайно привабливим житлом для мисливців кам’яної доби й неодноразово заселялися ними. Тому печерні стоянки мезоліту Гірського Криму, як правило, багатошарові. Вони містять по кілька насичених знахідками культурних горизонтів, що належать до різних мезолітичних культур. Наприклад, у скельному навісі Шан-Коба в Південно-Західному Криму досліджено шість горизонтів різної культурної належності. Нижні два (6, 5) — шан-кобинської культури фінального палеоліту, що перекривалися шаром 4 шпанської культури раннього мезоліту, над яким містилися шари 3 (кукрецький), 2 (мурзак-кобинський) і, нарешті, верхній шар з рештками неолітичної доби. Така послідовність культурних нашарувань простежується й на інших печерних стоянках Криму (Фатьма-Коба, Заміль-Коба, Алимівський навіс, Буран-Кая, Сюрень, Шпан-Коба та ін.).

Мезолітичні могильники України — колективні поховання поблизу сіл Волоське та Василівка, на березі Дніпра, у Надпоріжжі. Відкриті О. В. Бодянським, розкопувалися В. М. Даниленком, Д. Я. Телегіним, А. Д. Столяром. Волоський могильник складався з 19 скорчених поховань, датованих фінальним палеолітом. На ранньомезолітичному могильнику Василівка і розкопано 24 скорчених, а на пізньомезолітичному Василівка ПІ — 34 скорчених і сім випростаних кістяків (рис. 25). Деякі з похованих, серед яких переважали чоловіки, були вбиті метальною зброєю з наконечниками, оснащеними мікро-вістрями з притупленим краєм. Антропологічні матеріали могильників демонструють зміну гранильного населення середземноморського антропологічного типу (Волоське) масивнішим протоєвропеоїдним (Василівка І, ПІ), а пізніше масивними північними європеоїдами вовнизького типу.

Рис. 25. Мезолітичний могильник Василівка III. Загальний план, мікролітичні наконечники стріл, уламок кістяного наконечника з поховань

Рис. 25. Мезолітичний могильник Василівка III. Загальний план, мікролітичні наконечники стріл, уламок кістяного наконечника з поховань

Два мезолітичні поховання досліджено в печерах Криму: чоловіка – у Фатьмі-Кобі та парне поховання чоловіка й жінки — в Мурзак-Кобі.

Археологічні культури мезоліту

У мезоліті поглибилася етнічна диференціація людства, переконливим свідченням чого була поява численних археологічних культур на мезолітичній карті Європи. Лише на території України відомі пам’ятки близько десятка культур мезоліту (рис. 24), які поділяються на ранньомезолітичні (VIII, VII тис. до н. е.) та пізньомезолітичні (VII, VI тис. до н. е.). Кожній із них властивий своєрідний набір стандартизованих мікролітичних наконечників стріл, значна частина яких мала геометричну форму різноманітних трапецій, сегментів, трикутників тощо (рис. 21). Як і у фінальному палеоліті, культури належали до двох різних культурних провінцій — північної балтійської та південної надчорноморської. Серед культур південної групи мезоліту України, пов’язаної зі степовим Надчорномор’ям та Середземномор’ям, виділимо кукрецьку, гребениківську, донецьку, шпанську та мурзак-кобинську.

Кукрецька культура — одна з найбільш вивчених і наймасштабніших за площею мезолітичних культур України. Крем’яний інвентар характеризується вкладнями кукрецького типу (рис. 26, 1—4) олівцеподібними нуклеусами, численними відтискними мікропластинами, круглими скребачками, різцями на відщепах з плоским різцевим сколом, кістяними наконечниками списів з пазами для вклади і в.

Кукрецькі стоянки відомі від Гірського Криму на півдні до Київського Полісся на півночі, від гирла Дунаю на заході до Приазов’я на сході. Найвідоміші стоянки — Кукрек, Вишенне І, Балін-Кош, Кам’яна Могила, Абузова Балка, Ігрень VIII, Добрянка, Велика Андрусівка, Лазарівка та ін. (рис. 24). Культура датується від початку мезоліту до раннього неоліту — VIII—V тис. років до н. е. Кукрецьке населення Гірського Криму полювало на лісових копитних, степового Надчорномор’я — на лісостепових тварин, Надпоріжжя — на турів, благородних оленів, кабанів прирічкових лісів, ловило рибу.

Рис. 26. Крем'яні вироби та кістяні наконечники кукрецької культури зі стоянки Ігрень 8 (Надпоріжжя): 1—4 – кукрецькі вкладні; 5 — ніж із ретушшю; 6,7 — вкладні до наконечників; 8—10— нуклеуси олівцеподібні; 11, 12 — кістяні наконечники списів; 13—17— скребачки; 18—23 — різці

Рис. 26. Крем’яні вироби та кістяні наконечники кукрецької культури зі стоянки Ігрень 8 (Надпоріжжя): 1—4 – кукрецькі вкладні; 5 — ніж із ретушшю; 6,7 — вкладні до наконечників; 8—10— нуклеуси олівцеподібні; 11, 12 — кістяні наконечники списів; 13—17— скребачки; 18—23 — різці

Культура постала у степовому Надчорномор’ї на місцевому епіграветському підґрунті, на зламі фінального палеоліту і мезоліту. Протягом мезоліту її носії розселялися в північному напрямі долинами Південного Бугу та Дніпра аж до Київського Полісся. Кукрецькі впливи простежені в Середньому Подністров’ї та на Сіверському Дінці. Наявність кукрецьких виробів у крем’яних комплексах раннього неоліту України свідчить про участь носіїв кукрецьких традицій у формуванні неолітичних культур Надпоріжжя та Надазов’я (сурська), Криму (олексіївська, ташаїрська), Південного Бугу (буго-дністровська), Середнього Подніпров’я (дніпро-донецька).

Гребениківська культура – група споріднених пам’яток пізнього мезоліту Північно-Західного Надчорномор’я зі специфічним крем’яним інвентарем (рис. 27, 2), якому властиві численні трапеції на перетинах правильних пластин, відтискна техніка розколювання кременю, плоскі, одноплощинні нуклеуси, численні «нігтьові» скребачки на невеликих відщепах, відсутність різців.

Рис. 27. Нуклеуси, мікроліти-наконечники та інші вироби з кременю мезолітичних культур України: 1 — яніславицької (Полісся); 2 — гребениківської (Одещина); 3 — мурзак-кобинської (Гірський Крим)

Рис. 27. Нуклеуси, мікроліти-наконечники та інші вироби з кременю мезолітичних культур України: 1 — яніславицької (Полісся); 2 — гребениківської (Одещина); 3 — мурзак-кобинської (Гірський Крим)

Поширена у степовій смузі Надчорномор’я між гирлом Дунаю і Нижнім Прутом на заході та Інгульцем на сході (рис. 24). Серед найвідоміших стоянок Мирне (площа розколу 1807 м2), Гіржеве, Гребеники, Познанка, Казанка, Довжанка, Карпово. Датуються пізнім мезолітом — VII—VI тис. до н. е. Фауністичні рештки на стоянках свідчать, що гребениківська людність полювала на копитних лісостепу та степу — тура, коня, меншою мірою сайгака, віслюка, а також деяких лісових тварин (олень, кабан).

Крем’яний інвентар має аналогії в пізньому мезоліті та ранньому неоліті Нижнього Подунав’я та Балкан. Це дає підстави вважати, що культура постала внаслідок просування мігрантів із Балкано-Дунайського регіону на Одещину. Домішки матеріалів кукрецької культури (олівцеподібні нуклеуси, кукрецькі вкладні, мікрогравети, кістяні наконечники з пазами) свідчать, що мігранти застали у степовому Надчорномор’ї місцеву кукрецьку людність, з якою активно контактували. Гребениківці були першою протонеолітичною хвилею мігрантів із Балкан і Подунав’я у Південно-Західну Україну, яка передувала просуванню у регіон неолітичних землеробів культур Криш, лінійно-стрічкової кераміки, Кукутені-Трипілля.

Донецька культура — група споріднених пам’яток пізнього мезоліту з однотипним крем’яним інвентарем, якому властиві яніславицькі вістря, мікропластинки з притупленим краєм, численні трапеції. Техніка розколювання кременю мікропластинчаста, нуклеус — правильний конічний, скребачки — кінцеві та округлі, різці на зламаних пластинах, сокири. Знайдені кістяні наконечники списів з крем’яними пластинками в пазах. На пізніх пам’ятках наявна неолітична кераміка з гребінцевим орнаментом. Численні пам’ятки відомі у басейні Сіверського Дінця та на Донецькому кряжі: Петрівська 4, 28, Пришиб, Ізюм, Шевченкове, Пелагіївка, Ольхова 5, Моспіно (рис. 24). Датується VII— V тис. до н. е.

Донецька людність полювала з луком та списом на копитних прирічкових лісів (олень, кабан, кінь). Значну роль відігравало рибальство. Культура сформувалася на місцевих традиціях степових мисливців кінця палеоліту під яніславицьким впливом з Полісся і, своєю чергою, вплинула на формування неоліту Сіверського Дінця з гребінцевою керамікою.

Платівський Став — тип пам’яток, крем’яний інвентар яких характеризується невеликими сегментами й трапеціями з плоскою ретушшю, що заходить на спинку, олівцеподібними нуклеусами для мікропластинок, кінцевими скребачками. Поширюються на зламі мезоліту і неоліту в пониззі Сіверського Дінця (Платівський Став, Мурзіна балка, Зимівники І). Генетично пов’язані з раннім неолітом Прикаспію та Північного Кавказу.

Шпанська культура представлена у Гірському Криму невеликою кількістю пам’яток зі своєрідним крем’яним інвентарем. Йому властиві специфічні шпанські трикутники, мікровістря з притупленим краєм, вістря з мікрорізцевим сколом, мікрорізці, пластинчаста техніка розколювання кременю, кінцеві скребачки та різці на пластинах. Найвиразніші шпанські матеріали походять із печерних стоянок Шпан-Коба (середній шар), Шан-Коба (шари 4, 3), Фатьма-Коба (шари 4, 3). Датується раннім мезолітом — 8—6 тис. років до н. е.

Основою економіки було полювання на лісових копитних Кримських гір та, можливо, степових травоїдних. Культура виникла на епіграветському підґрунті на зламі фінального палеоліту і мезоліту близько 10 тис. років тому.

Мурзак-кобинська культура — група мезолітичних пам’яток Гірського Криму з крем’яним інвентарем, якому властиві різноманітні геометричні мікроліти (трикутники, асиметричні та симетричні трапеції) (рис. 27, 3), сплощені одноплощинні нуклеуси для відтискних пластин, скребачки на відщепах, пластини з ретушованими виїмками (анкоші), кістяні гарпуни. Найвідомішими є печерні стоянки Мурзак-Коба, Фатьма-Коба (шари 3, 4), Шан-Коба (шари 2, 3), Кара-Коба, Ласпі 7. До мурзак-кобинської культури відносять поховання людей міцної статури в печерах Мурзак-Коба та Фатьма-Коба. Культура датується другою половиною мезоліту VII—V тис. до н. е.

Судячи з кісток тварин, населення полювало на копитних лісів Кримських гір (благородний олень, кабан, косуля), рибалило в гірських річках, займалося збиральництвом. У холодну пору року люди жили в печерах і навісах у долинах гірських річок. Улітку піднімалися на яйли слідом за травоїдними. Мурзак-кобинська людність брала участь у формуванні неоліту Гірського Криму.

До балтійської провінції мезоліту Європи входила Поліська низовина, де протягом цього періоду розвивалися культурні явища, аналогічні дослідженим на території Польщі, Литви, Північної Німеччини, Данії, Англії. Це кудлаївська, яніславицька культури, пісочнорівська Полісся, частково зимівниківська лісостепового Лівобережжя.

Кудлаївська культура — група споріднених пам’яток раннього мезоліту, яким властиві дрібні пластинки та вістря з притупленим краєм (рис. 21, 1—3, 22), що використовувалися як вкладні в пазах кістяних наконечників стріл та метальних списів. Техніка розколювання кременю відщепова, мікролітична. Знайдені дрібні нуклеуси для грубих мікропластин, численні дрібні скребачки на відщепах, різці, сокири на відщепах. Пам’ятки поширені в межах Поліської низовини: Кудлаївка, Таценки, Селище, Коржі, Кухарі, Мартиновичі, Броди, Люботинь 3, Криниця, Поляни (рис. 24). Останнім часом виявлені в басейні Німану. Датуються VIII—VII тис. до н. е.

Кудлаївське населення полювало на лісових копитних (тур, лось, олень, кабан) за допомогою лука, займалося рибальством. Культура генетично пов’язана із західними сусідами: коморницькою (Польща) та Дювенсі (Північна Німеччина). Сформувалася в басейні Прип’яті на початку мезоліту під впливом мігрантів з басейну Вісли. У другій половині мезоліту поступилася місцем новій хвилі мігрантів із заходу — людності яніславицької культури.

Пісочнорівська культура — група споріднених пам’яток з крем’яним інвентарем, який характеризується асиметричними вістрями алтинівського типу, грубими високими трапеціями (рис. 21, 14—21, 25, 26), відщеповою технікою обробки кременю, одноплощинними нуклеусами, скребачками та різцями на відщепах. На пізньому етапі (стоянки типу Студенок) домінантним типом наконечників стріл стає висока трапеція. Поширена в басейні Десни у Новгород-Сіверському Поліссі, де вивчені стоянки Пісочний Рів, Гридасове, Ком’ягіне, Студенок, Мураги (рис. 24). Датується VIII—VI тис. до н. е.

Мешкаючи в лісовій зоні, пісочнорівське населення полювало на лісових копитних (лось, тур, олень, кабан, косуля), а також рибалило. Найближчими аналогами спільноти є гренська культура Верхнього Подніпров’я та єнівська — верхів’їв Волги. Походить від краси осільської культури фінального палеоліту. Брала участь у формуванні неоліту басейну Десни.

Зимівниківська культура — група стоянок з крем’яним інвентарем, якому властиві грубі, високі трапеції (рис. 21, 18—20, 25, 26), відщепова техніка обробки кременю за допомогою твердого відбійника, одноплошинні нуклеуси, скребачки та різці на відщепах. Поширена в лісостеповій частині Східної України. Досліджені стоянки Зимівники, Сурський V, Сабівка, Загай І, В’язівок 4 а, Дніпровець (рис. 24). Датується кінцем IX—VII тис. до н. е.

На стоянці В’язівок 4а під Лубнами розкопано рештки п’яти округлих у плані зимових напівземлянок, господарчі ями. Знайдено кістки тура, оленя, лося, коня, бобра, птиці, риби, а також кістяні вістря, уламки кісток з геометричним орнаментом. Основою господарства було полювання на копитних лісостепу та рибальство. Культура сформувалася на місцевому підґрунті під впливом красносільської культури Полісся. Розвивалася в контакті з пісочнорівською культурою Подесення.

Яніславицька культура — група споріднених пам’яток пізнього мезоліту, крем’яним виробам якої властиві яніславицькі вістря та трикутники (рис. 27, 7; 21, 13, 24). У колекціях багато правильних пластин, трапецій, мікрорізців, одноплощинних нуклеусів для відтискних пластин, скребачок на аморфних відщепах, сокири. На пізніх пам’ятках знайдена неолітична кераміка з гребінцевим орнаментом. Поширена в басейнах Вісли, Німану та Прип’яті. В Українському Поліссі досліджені пам’ятки Сенчиці 5а, Переволока 2, Непірець, Рудня, Протереб, Оболонь, Вишгород, Бородянка 3б, Рудий Острів (рис. 24). Датується VI—V тис до н. е.

Яніславицьке населення полювало з луком на лісових травоїдних (благородний олень, тур, кабан, косуля), ловило рибу. Культура виникла внаслідок просування населення культури Маглемезе із Західної Балтії на схід. Цей міграційний рух із північного заходу через Полісся у Надпоріжжя і навіть у басейн Сіверського Дінця (рис. 24) фіксується поширенням характерних для Полісся яніславицьких вістер.

Просування мезолітичного населення Балтії в Середнє Подніпров’я підтверджують дані антропології. Могильники Подніпров’я (Василівка І, ІІІ, Вовниги, Ясиновата, Вільнянка, Микільське) свідчать про появу тут у мезоліті масивних, високих північних європеоїдів, морфологічно близьких антропологічним решткам із могильників Західної Балтії. Яніславицька людність у V тис. до н. е. брала участь у формуванні неоліту гребінцевої кераміки басейнів Прип’яті та Німану.

Різке скорочення поголів’я промислових тварин наприкінці мезоліту зумовило кризу мисливства й створило передумови для неолітизації автохтонів Європи. Перехід на новий, неолітичний етап розвитку відбувся під безпосереднім впливом ранніх землеробів балкано-дунайського регіону, від яких мезолітичні автохтони Європи запозичили неолітичні новації — глиняний посуд, навички землеробства, скотарства, разом із домашніми тваринами (вівця, коза) та рослинами (пшениця, ячмінь, горох).

В этот день:

  • Дни рождения
  • 1842 Родился Адольф Бёттихер — немецкий архитектор, искусствовед, археолог, специалист по охране памятников истории, руководитель раскопок Олимпии в 1875—1877 гг.
  • 1926 Родилась Нина Борисовна Немцева – археолог, известный среднеазиатский исследователь-медиевист, кандидат исторических наук.
  • 1932 Родился Виталий Епифанович Ларичев — советский и российский археолог-востоковед, антрополог, доктор исторических наук, специалист по археологии чжурчжэней, автор работ по палеоастрономии.

Метки

Свежие записи

Рубрики

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Яндекс.Метрика