Культурно-історична спільнота Кукутені-Трипілля

Енеолітична доба України. Загальна характеристика

Навколо понять «енеоліт», «халколіт», «мідний вік», що є за змістом синонімами, впродовж останніх 50-ти років точаться жваві дискусії. Йдеться про те, чи був енеоліт окремою добою в археології, чи лише перехідним періодом між базовими в системі трьох епох кам’яною і бронзовою добами. Вирішується ця проблема з огляду на якість пам’яток того чи іншого регіону. Так, енеоліт відсутній в археології наших північних сусідів — Білорусі та Польщі, як і в лісовій зоні Євразії загалом. В Україні ж цю добу репрезентують блискуча спільнота Кукутені-Трипілля, її сусіди на заході та своєрідні культури Степу, дослідження яких ще триває.

Якщо поняття «мідний вік» є цілком однозначним, то терміни «енеоліт» і «халколіт» перекладаються як мідно-кам’яна доба. Ознакою її, на тлі розвиненої кременевої індустрії, була поява серій мідних виробів (знаряддя праці, зброя, прикраси), навичок ковальської справи та металургії. Просування енеоліту в Україну відбулося внаслідок міграції населення Кукутені-Трипілля на Правобережний Лісостеп із регіону Румунської Молдови. Мігранти частково асимілювали, частково відтіснили місцеве неолітичне населення на Північ та Схід. Зауважимо, що впродовж усієї доби енеоліту мало місце співіснування прибульців з неолітичними племенами. Частина з них (насамперед степовики) сприйняла технологічні досягнення доби й перейшла на енеолітичний ступінь розвитку. Мисливці та рибалки Полісся лишалися в добі неоліту практично до настання бронзового віку. Енеоліт, таким чином, синхронізується в Україні з середньою та пізньою фазами неоліту. Він став також важливою історичною добою, пов’язаною з розпадом пізньоіндоєвропейської мовної спільноти. У цьому епохальному процесі брали участь також племена, що населяли в V—IV тис. до н. е. терени України. Такої думки дійшли лінгвісти, а нині її активно підтримують археологи.

Хронологія енеоліту базується на серії радіовуглецевих дат із пам’яток Кукутені-Трипілля. Процедура їх калібрування дала підстави розширити часові рамки енеоліту України принаймні на 1000 років. Цей момент слід ураховувати, звертаючись до праць, що вийшли друком у XX ст., коли автори ще не користувалися каліброваними датами. Отже, доба енеоліту датується нині серединою VI—IV тис. до н. е. Зазначимо також, що найпізнішу фазу Кукутені-Трипілля (С-ІІ) сьогодні відносять до раннього бронзового віку. Слід також брати до уваги, що в узагальнювальних працях минулого століття локальні варіанти пізнього Трипілля та ямну культурно-історичну спільноту Степу відносили до енеоліту. Пам’ятки III тис. до н. е. вважали енеолітичними, а нині їх датують раннім і середнім періодами доби бронзи.
Походження, міграції та розвиток Кукутені-Трипілля

Проблема походження культур Кукутені та Трипілля хвилює дослідників від моменту їх відкриття. Спочатку з’явилася автохтонна гіпотеза походження трипільської культури, висловлена її відкривачем — киянином В. В. Хвойкою, пізніше — міграційна, сформульована одеським археологом Е. Р. фон Штерном. Конкретизація цих припущень відбулася після відкриття найдавніших поселень спільноти у ЗО—40-х роках XX ст. Ключовим моментом стало дослідження стратифікованих селищ культури Кукутені, насамперед Ізвоаре в Румунії, з нашаруваннями Прекукутені та Кукутені. На підставі отриманих даних румунські дослідники (Г. Шмідт, В. Думитреску) побудували періодизацію Прекукутені-Кукутені, яка стала базовою для створення обґрунтованої періодизації Трипілля. її здійснив, провівши розкопки на Верхній Наддністрянщині, О. О. Кандиба-Ольжич у 30-ті роки. Продовжила цю роботу російська дослідниця Т. С. Пассек. Наприкінці 40-х років вона запропонувала нову періодизацію пам’яток трипільської культури, якою користуються й понині. Здійснивши розкопки поселення Флорешти в Молдові, Т. С. Пассек установила генетичний зв’язок раннього Трипілля з неолітичною культурою Боян у Наддунав’ї. Класичні пам’ятки раннього Трипілля Лука-Врублевецька та Бернашівка розкопані українськими археологами С. М. Бібіковим та В. Г. Збеновичем у Середній Наддністрянщині. Наслідки їхніх досліджень зафіксовано у монографічних працях. Загалом же на теренах України виявлено 44 поселення раннього Трипілля (фаза А, за Т. С. Пассек).

З накопиченням нових матеріалів зникали підвалини автохтонної гіпотези походження трипільської культури. Останнім її захисником виступав В. М. Даниленко, який обстоював гіпотезу формування Трипілля на базі неолітичної буго-дністровської культури. Однак сьогодні вже є всі підстави стверджувати, що буго-дністровські племена не справили помітного впливу на мігрантів із Румунського Прикарпаття, які принесли на Середній Дністер і Південний Буг культуру Прекукутені. її називають нині культурою Прекукутені — раннє Трипілля, або ж прекукутенсько-ранньотрипільською культурою. Походження її розроблене румунськими археологами, оскільки найраніші пам’ятки фази Прекукутені І виявлені в басейні р. Сирет, лівої притоки Дунаю.

Причиною формування Прекукутені І було переселення носіїв неолітичної культури Боян із Лівобережжя Дунаю до Південно-Східної Трансільванії та Молдовського Прикарпаття. Складна взаємодія мігрантів із місцевим населенням культури лінійно-стрічкової кераміки, носіями культур Хаманджія, Кріш, Тордош зумовила формування синкретичного типу пам’яток Прекукутені І. Стабілізація цієї культури та рух її носіїв на схід спостерігалися на фазі Прекукутені II, коли вони перетнули Прут й утвердилися (тип Флорешти І) у долині р. Реут — правої притоки Дністра (Республіка Молдова). Тоді ж переселенці досягають Дністра і на його лівому березі засновують селище Бернашівка, найдавніше на теренах України (середина VI тис. до н. е.). За фази Прекукутені III відбулося освоєння Дністро-Бузького межиріччя та середньої течії Південного Бугу, остаточно оформилася прекукутенсько-ранньотрипільська культура, що відповідає Трипіллю А (рис. 1). Всі ці події відбулися ще в другій половині VI — на початку V тис. до н. е. Така схема формування культурно-історичної спільноти (далі — КІС) Кукутені-Трипілля є найбільш прийнятною серед фахівців.

Трипілля ВІ синхронізується з Кукутені А. Разом вони становлять наступний період розвитку, коли на базі прекукутенсько-ранньотрипільської культури локалізуються західна (кукутенська) та східна (трипільська) лінії розвитку КІС Кукутені-Трипілля. На етапі Кукутені А-В — Трипілля ВІІ формуються культури Кукутень і Трипілля в системі цієї спільноти. Умовну розділювальну лінію між ними позначено течією Дністра. На цей час трипільське населення займає басейни Верхньої Наддністрянщини та Верхньої Надбужанщини, а на північному сході виходить на правий берег Дніпра на ділянці Ржищів-Трипілля. Відбувалося поступове освоєння Правобережного Лісостепу.

Наприкінці середнього (ВІІ) та на початку пізнього (СІ) етапів трипільське населення продовжувало освоювати Північний Лісостеп. При цьому спостерігався приплив нових міграційних хвиль із Заходу, з теренів Молдови. Північно-західний вектор експансії спричинив масове заселення Верхньої Наддністрянщини й початок колонізації Волині під завершення фази ВІІ. В ареалі верхньодніпровської групи пам’яток розроблялися запаси високоякісного туронського кременю та родовища солі. Потужнішим виявився східний напрям міграції, що охопив середню і верхню течії Південного Бугу (Вінницька обл.) та Буго-Дніпровське межиріччя в межах Черкаської області. Тут унаслідок взаємодії прибулого (кукутенського) і місцевого (трипільського) населення утворюються середньобузька, косенівська й томашівська групи пам’яток. З останньою пов’язаний феномен поселень-гігантів, зосереджених у Тальнівському районі Черкаської області.

Рис. 1 Карта міграції носіїв культури Прекукутені — раннє Трипілля на терени України: 1 — поселення формативної фази; ІІ — поселення типу Ларга-Жіжія — Флорешти — Бернашівка; ІІІ — поселення Дністро-Бузького межиріччя та Надбужанщини; IV — перший етап міграції; V— другий етап міграції. Поселення: 1 — Сфинту-Георге; 2 — Ерестегін; 3 — Банку; 4 — Борлешти; 5 — Траян-Дядул Вієй; 6 — Ізвоаре; 7 — Гігоєшти-Трудешти; 8 — Яси; 9 — Ларга-Жіжія; 10 — Вледені; 11 — Цигенаши; 12 — Кетрищ; 13 — Стольничени; 14 — Фундурь; 15 — Бернашівка; 16 — Флорешти; 17— Рогожами; 18 — Гайворон; 19 — Сабатинівка; 20 — Вишнопіль; 21 — Костянтинівка; 22 — Олександрівка (за В. Г. Збеновичем)

Рис. 1 Карта міграції носіїв культури Прекукутені — раннє Трипілля на терени України: 1 — поселення формативної фази; ІІ — поселення типу Ларга-Жіжія — Флорешти — Бернашівка; ІІІ — поселення Дністро-Бузького межиріччя та Надбужанщини; IV — перший етап міграції; V— другий етап міграції.
Поселення: 1 — Сфинту-Георге; 2 — Ерестегін; 3 — Банку; 4 — Борлешти; 5 — Траян-Дядул Вієй; 6 — Ізвоаре; 7 — Гігоєшти-Трудешти; 8 — Яси; 9 — Ларга-Жіжія; 10 — Вледені; 11 — Цигенаши; 12 — Кетрищ; 13 — Стольничени; 14 — Фундурь; 15 — Бернашівка; 16 — Флорешти; 17— Рогожами; 18 — Гайворон; 19 — Сабатинівка; 20 — Вишнопіль; 21 — Костянтинівка; 22 — Олександрівка (за В. Г. Збеновичем)

Надзвичайно важливе значення мав рух трипільського населення на північ від Росі. Між Россю і Стугною вивчено коломийщинську групу пам’яток, а далі на Північ, від Стугни до Прип’яті, поширилися пам’ятки чапаївсько-лукашівської групи. їхні носії перетинають Дніпро й опановують ділянку Лівобережжя від Переяслава-Хмельницького до Остра на Десні в Чернігівській області. Настала доба найвищого розквіту й консолідації КІС Кукутені-Трипілля (перша половина ГУ тис. до н. е.). Практично весь Правобережний Лісостеп тоді був заселений і поділений між племенами цієї спільноти.

Фінальним у розвитку КІС Кукутені-Трипілля став період СП, коли монолітність цього грандіозного явища, досягнута в попередній період, була остаточно втрачена. Під тиском степовиків трипільці втрачають Дніпро-Бузьке лісостепове межиріччя та Побужжя. На Дніпрі їм удалося утриматися лише в районі Києва, де зафіксовано софіївську групу пам’яток, яку, можливо, варто розглядати як окрему культуру.

Софіївська культура належить до завершального етапу КІС Кукутені-Трипілля й датується першою чвертю НІ тис. до н. е. Відомі чотири ґрунтові цвинтарі поблизу сіл Чернин, Червоний хутір, Софіївка та Завалівка Київської області, розташовані на піщаних дюнах уздовж краю борової тераси лівого берега Дніпра. Поховальний обряд — тілоспалення на стороні. Прах ховали в урнах або мішечках у ямах. У половині поховань виявлено знаряддя праці (крем’яні ножі, клинцеві сокири, рогові сокирки, ретушери, віджимники, прясла), зброю (кам’яні сокири-молоти, мідні сокири й кинджали, крем’яні та мідні вістря стріл), прикраси (мідні браслети й пронизки, намистини з бурштину, кості, каменю), кераміку (широкогорлі й біконічні горщики, опуклотілі посудини, конічні чаші, амфорки, мініатюрний посуд). Аналіз ритуалу дає можливість виділити чотири статевовікові групи (діти-підлітки, дорослі, чоловіки, жінки) і три соціальні страти серед населення софіївської культури.

Софіївське населення рушило далі на Захід, сформувавши західноволинську групу пам’яток. На Східній Волині, між верхів’ями Південного Бугу і середнім Дністром, локалізовано городсько-касперівську групу пам’яток. Нижче за течією

Дністра й у Дністро-Прутському межиріччі послідовно виділено вихватинську та гордінештську групи пам’яток. Частина трипільського населення із втратою родючих земель у Лісостепу змушена була спуститись уздовж Дністра до Степу, де між Дністром і Дунаєм фіксується усатівська культура з виразною орієнтацією на скотарське господарство. Втрата теренової цілісності, сегментація на ізольовані групи пам’яток, що простяглися ланцюжком від Києва до Волині, й далі, уздовж Дністра, до Чорного моря, обмежений діапазон контактів, зрештою, призвели до зникнення КІС Кукутені-Трипілля на початку III тис. до н. е.

Топографія, планіграфія та архітектура поселень

Археологічна спадщина Кукутені-Трипілля за обсягами накопичених та потенційних матеріалів є унікальною. її можна порівнювати з потенціалом античних міст Надчорномор’я, скарбами скіфських курганів чи міст Київської Русі. В ареалі спільноти відомі сотні поселень, досліджених більшою чи меншою мірою. Трипільські колекції зберігаються в багатьох музеях та наукових установах Європи, що ускладнює їх системне вивчення. Протягом останніх років пам’ятки Кукутені-Трипілля стали об’єктом хижацького пограбування з метою вилучення старожитностей на продаж (так звана «чорна археологія»), що завдає непоправної шкоди науковому вивченню цієї людності. Адже давні речі поза археологічним контекстом, тобто депаспортизовані, втрачають десь на 90% своє значення для науки. За відсутності поховальних пам’яток, відомих лише на стадії розпаду спільноти, саме поселення дають практично весь матеріал для її характеристики.

Відзначимо різний характер поселень культур Кукутені і Трипілля. Кукутенці могли упродовж сотень років проживати на одному й тому ж місці, яке поступово перетворювалося на грандіозний штучний пагорб (тель). Це дало можливість румунським археологам побудувати обґрунтовану періодизацію даної культури. Природні ресурси Румунського Прикарпаття могли забезпечити продовольчими ресурсами обмежену кількість населення. Тому надлишок людей час від часу відправлявся на схід, за річку Прут і далі, аж до Дніпра. Мігранти з Кукутені, а саме вони створили власне трипільську культуру, мабуть, не відчували особливого пієтету до новонадбаних земель, оскільки здійснювали тактику виснаженої землі. Заснувавши поселення, вони жили на ньому десь 50 років, виснажуючи ґрунти й вирубуючи ліси. Потім спалювали своє село, лишали знівечене довкілля й шукали нове придатне для життя місце, де й оселялися на кілька десятків років. Виснаживши чергове довкілля, вони знову рушали вперед у пошуках екологічно сприятливої ніші для побудови нового селища. Така система функціонувала впродовж багатьох сотень років. Цей грандіозний експеримент над довкіллям перетворив квітучий Південний Лісостеп на голий Степ, а роботящі трипільці посунули далі на північ. У підсумку українські археологи дістали у спадщину сотні одношарових короткотермінових пам’яток, датувати які допомогли румунські довготривалі стратифіковані поселення-репери.

Для трипільських селищ показовою була висока топографія на вододілах, мисах, природних підвищеннях у річкових долинах. Зрозуміло, що питанням безпеки приділялася особлива увага. З приходом трипільців уперше на теренах України з’являються укріплені поселення з ровами та валами. Серед них Козаровичі на північ від Києва, Маяки в гирлі Дністра, Жванець-Щовб на Середньому Дністрі та деякі інші. Вал на поселенні Жванець-Щовб на Дністрі був додатково укріплений камінням. Загалом же час побудови штучних укріплень припадає на період розпаду спільноти (кінець IV — початок III тис. до н. е.), як засіб порятунку у ворожому оточенні.

Забезпеченню потреб кругової оборони відповідала й планіграфія поселень. Житла будувалися віялом по колу, глухим торцем назовні та виходом з протилежного боку на середину селища, де містився спільний загін для домашньої худоби. Проміжки між житлами перегороджувалися парканами. Зростання кількості населення змушувало трипільців збільшувати кількість кілець жител, зводячи їх концентрично, з дотриманням заданої наперед схеми. Вже знято плани більш як 80 трипільських поселень різних періодів, від невеличких селищ раннього до поселень-гігантів пізнього періоду. Врахування природних особливостей підвищеного рельєфу місцевості призводило іноді до розміщення жител та господарчих споруд у формі овалу чи складнішої за конфігурацією форми (рис. 2).

Оскільки трипільці будували свої села на видноті, часто на вододілі, то особливості їхньої архітектури простежувалися з досить великої відстані. Реальну грандіозність наслідків праці трипільських будівельників удалося усвідомити після дешифровки генеральних планів поселень-гігантів, проведеної за матеріалами аерофотозйомок військовим топографом К. Шишкіним наприкінці 60-х років XX ст. Результати дешифровок перевірили геомагнітними зйомками та археологічними розкопками. Тоді науковий світ був уражений гармонійною продуманістю і масштабністю планування величезних населених пунктів. Деякі дослідники навіть наважуються називати їх п рото містам и (М. М. Шмаглій, М. Ю. Відейко та ін.), а більшість фахівців — поселеннями-гігантами. Найграндіозніші з них — Таллянки (450 га) та Майданець (275 га) — розташовані у Тальнівському районі Черкаської області. Площа пересічних селищ коливалася в межах 1—50 га. Внутрішній та зовнішні овали суцільної забудови на поселеннях-гігантах чергувалися з вулицями та кварталами всередині. На Майданці, зокрема, досліджено суцільну забудову так званої «житлової стіни» цих овалів. Глухі торці двоповерхових будівель із круглими вікнами на другому поверсі та горищі, що справляли незабутнє враження, робили ці населені пункти практично неприступними для непроханих гостей.

Перші мігранти з теренів Румунії та Молдови селилися на підвищеннях надзаплавних терас у землянках та напівземлянках, а обжившись, будували стаціонарні наземні житла. Ранній період представлений 70 житлами та іншими спорудами (8—15 на селище). Серед перших виявлених селищ — Бернашівка на Дністрі (7—9 споруд). Основний тип жител — наземні, прямокутні з каркасно-стовповою конструкцією, обмащені глиною. Житла зорієнтовані довгою віссю до центру селища, а в деяких випадках — до води. Приблизні розміри жител 5 х 10 м. Вхід розміщувався з короткого внутрішнього боку, долівка була земляною, а на рівні другого поверху в пізніших спорудах — дерев’яною, обмазаною глиною. Форма очеретяного даху — двосхила, іноді з рогатим оформленням порталу. Опалення здійснювалося за рахунок відкритих вогнищ та пересувних жаровень. Реконструкції жител проведено за матеріалами розкопок Ленківців, Тимкового, Олександрівки.

Розквіт трипільського домобудування припадає на середній та першу фазу пізнього періодів (4600—3500 pp. до н. е.). Площа окремих поселень збільшується до 100—300 га (Веселий Кут, Небелівка, Гордашівка). А згодом з’являються такі гіганти, як уже згадувані Майданець (площа — 275 га, 1575 жител) і Таллянки (площа 450 га, близько 2500 жител). Досліджено близько 450 жител середнього періоду. Серед них переважають наземні житла каркасно-стовпової конструкції, часто двоповерхові. Достовірні дані про землянки та напівземлянки відсутні. Площа жител 60—120 м2. Долівка земляна чи обмазана тонким шаром глини. Дах дво- або чотирисхилий, іноді з отвором для диму, критий очеретом. Опалювалися приміщення склепінчастою піччю чи відкритим вогнищем. Припускається існування культових споруд з поліхромним розписом стін іззовні та зсередини (моделька «храму» з Ворошилівки на Вінниччині, комплекс «М» Майданця).

Рис. 2. План поселення-гіганта кукутенсько-трипільської спільноти Таллянки, базований на геомагнітній зйомці: 1 — оселі трипільців; 2 — розкопки; 3 — могили ямної спільноти, побудовані на руїнах поселення; 4 — сучасні села Таллянки (вгорі) та Легедзинс (внизу) в Тальнівському районі Черкаської обл. (за В. О. Круцем)

Рис. 2. План поселення-гіганта кукутенсько-трипільської спільноти Таллянки, базований на геомагнітній зйомці: 1 — оселі трипільців; 2 — розкопки; 3 — могили ямної спільноти, побудовані на руїнах поселення; 4 — сучасні села Таллянки (вгорі) та Легедзинс (внизу) в Тальнівському районі Черкаської обл. (за В. О. Круцем)

На пізньому етапі (3500—2750 pp. до н. е.) площі поселень зменшуються (30—40 га), хоча окремі «селища-гіганти» ще відомі. Деякі з них були укріплені ровами та валом із частоколом. Класичні споруди глинобитно-каркасного типу поступово змінювалися напівземлянками та наземними житлами з дерева. Найпомітніші споруди розкопано на пізньому поселенні-гіганті Косенівка Тальнівського району (площа — 120 га). Комплекс жител 2—4 Косенівки ще частково зберіг вертикальну двоповерхову архітектуру зі склепінчастими печами на двох рівнях.

Житла трипільської спільноти привертають увагу не тільки довершеністю архітектурних форм, а й яскравим декором як зовнішнього, так і внутрішнього оформлення. Глиняні поверхні стін слугували чудовим тлом для ритмічних розписів. Горизонтально розташовані зони із дуг, кутів, спіралей створювали яскравий декоративний ефект. Моделі жител розвиненого періоду дають можливість глядачеві зануритися в інтер’єр трипільської хати зі склепінчастою піччю попід стіною, вервечкою горщиків поруч, фігуркою жінки на «робочому місці» біля груби та чотирипелюстковим вівтарем посередині. Дбайливо, зі смаком виготовлені й розписані моделі жител є самі по собі унікальними зразками мобільного мистецтва. Відкриті модельки могли слугувати переносними вівтариками. Саме вони найдостовірніше відтворюють інтер’єри жител (Полудня, Володимирівка), а закриті, можливо, використовувалися як осуарії для зберігання праху небіжчиків. Закриті модельки чудово відтворюють архітектуру та оформлення екстер’єрів споруд, зокрема — конструкції дахів, які практично неможливо встановити археологічним шляхом. Модель із Розсохуватки фактично підтвердила можливість спорудження двоповерхових трипільських жител. Утім, ця тема й досі лишається предметом гострих дискусій серед дослідників Трипілля. О.Г. Корвін-Піотровський, зокрема, послідовно обстоює думку щодо одноповерхової забудови трипільських поселень, хоча більшість фахівців підтримують версію існування системи двоповерхових споруд, особливо на поселеннях-гігантах.

Привертає увагу чотиристовпова закрита копія житла з поселення Ворошилівка, що розглядається як модель «рогатої» храмової споруди, пов’язаної з культом бика. Простінки моделі розмальовані парними знаками змій, закрученими у спіраль — визнаний символ родючості та дуалістичного світосприйняття. С. Гусєв зазначає, що модель була похована поблизу стіни трикамерної культової споруди, яка займала центральне місце й виділялася своїми розмірами. Споруда була пофарбована зсередини і ззовні червоною фарбою. Вище вже згадувався комплекс «М» Майданця з великим вівтарем у колонній залі. На поселенні Веселий Кут Черкаської області О. В. Цвек виявила житла з умонтованими в інтер’єр двоярусними горнами для випалювання посуду: на першому поверсі розміщувалася топка, а на другому — сушарня та робоче місце майстра-гончара.

Керамічне виробництво

Глина була основним будівельним матеріалом. Вироби з неї уславили керамістів Кукутені-Трипілля. Основну увагу вони приділяли виготовленню посуду який за технологічними особливостями поділявся на три категорії: тарний, кухонний і столовий (рис. 3). При цьому враховувалися цільове призначення посуду, відмінності його техніко-технологічних, морфологічних і стилістичних ознак. Керамічне виробництво досліджують українські археологи О. В. Цвек та С. М. Рижов. Опис категорій трипільського посуду здійснено за розробкою С. М. Рижова, у 2001 р.

Тарний посуд виготовлявся з формувальної маси, до складу якої входила суміш масних («рябих») і пісних глин із додаванням піску та полови злакових рослин. Конструювання тари здійснювали шляхом сполучення різних частин — дна, тулуба, горловини. Обличкування поверхонь відбувалося нанесенням на сформований каркас тонкого шару пісної глини з домішкою шамоту. Потім поверхні ретельно загладжували, а іноді й фарбували вохрою. Низькотемпературний випал надавав посудові міцності та вологостійкості. Випал здійснювали переважно на відкритому вогнищі, що призводило до нерівномірного прожарювання поверхонь. Ємності мали великі розміри (висота — 0,8—1,0 м), товсті стінки, грушо- чи кулеподібну форму. Такі посудини називають піфосами. Зрідка їх декорували на вінцях та плічках заглибленим візерунком. Тара призначалася для зберігання сипких продовольчих припасів. Особливого поширення вона набула на етапі СІ (середина IV тис. до н. е.).

Кухонний посуд продукували впродовж усієї історії Кукутені-Трипілля. Його репрезентують широко відкриті товстостінні горщики з шорсткою фактурою поверхонь. Формувальні маси вбирали масні глини з широким набором спіснювальних домішок (зернистий пісок, жорства, кварц, слюда, шамот, товчена мушля, ракушняк, вапняк). Іноді до технологічної суміші додавали послід травоїдних тварин. Цю категорію посуду характеризує водопроникність і термостійкість. Формування кухонного посуду здійснювалося в ліпній техніці. Іноді використовували внутрішній шаблон (пісок у торбі, глиняний вальок). На шаблон глина намащувалася пошарово. Для великих і середніх посудин використовували техніку кільцевого наліпу, а невеличкі посудинки формувалися з одного шматка глини. Наступним процесом було вигладжування або вибивання поверхні, застосування техніки ангобу — обличкування шляхом нанесення на керамічну основу тонкого шару рідкої глини спеціального приготування. Ангобован и й посуд ставав міцнішим та вологостійкішим, набував привабливішого зовнішнього вигляду. Поверхня обличкування додатково вкривалася розчісами, загладжувалася чи лискувалася.

Форми кухонного посуду змінювались. У ранній період переважали горщики, миски, пласкі «жаровні», глечики, вази, «фруктовниці» на високому піддоні, зерновики, покришки, цідилки; в середній період — горщики та миски; в пізній період — горщики, миски, макітри, чаші, циліндричні кубки, амфори, підквадратні посудини, конічні покришки, «молочні» горщики, цідилки. Помітно, що пізньотрипільська кухонна кераміка дедалі більше нагадувала столовий посуд. Кухонний посуд мав здебільшого скромне декоративне оздоблення. Ранньотрипільські форми декорувалися переважно защипами та наколами довкола шийки в один-два ряди. Використовувалося також зональне лис-кування, зрідка фарбування та використання наліпів різної форми. Рельєфна орнаментика розвивається в середній період розвитку спільноти. Декор охоплював вінця та плічка посудин. Поширюється оздоблення «перлинами», продавленими зсередини, що зберігається до кінцевої фази розвитку спільноти. Посуд прикрашали також заглибленим криволінійним візерунком. Основним орнаментиром стає штамп, одно- та багатозубий. Пізніше з’являється шнуровий орнамент з використанням відбитків крученої мотузки та намотаного на паличку шнура («гусеничка»). Найвищого рівня декорування посуду досягає За пізнього періоду розвитку спільноти, коли кухонний посуд становить 70—80 % обсягу керамічних колекцій поселень. Серед форм кухонного посуду переважали горщики та миски. Простежується розвиток шнурового декору, зберігаються й інші декоративні прийоми, відомі з минулого.

Рис. 3. Кераміка томашівської групи кукутенсько-трипільської спільноти (за В. О. Круцем)

Рис. 3. Кераміка томашівської групи кукутенсько-трипільської спільноти (за В. О. Круцем)

Справжнє розмаїття форм і прийомів оздоблення поверхонь демонструє столовий посуд — царина, де трипільські керамісти досягли найвищої досконалості. Для ліплення готували багатокомпонентні формовочні маси, змішуючи різні види масних глин та спіснюючі домішки. Особливі глини добиралися для виготовлення мальованої кераміки, гідрослюдисті — для монохромного декору й каолінітові — для поліхромного. При виготовленні столового посуду застосовувалася найпростіша — ліпна техніка — видавлення корпусу ємності з одного шматка глини. Набув поширення також стрічковий метод, коли форма нарощувалася по спіралі або замкнутими кільцями. Трипільські майстри здебільшого обирали саме цей варіант. Для формування дна використовували донний та донно-ємкісний начини. Тулуб великих посудин конструювали з двох частин (верхньої та нижньої), які з’єднували на зламі корпусу й зміцнювали шляхом намазування на внутрішній шов додаткової стрічки. Стики між стрічками ретельно промащувалися, а поверхня додатково вкривалася ангобом з рідкої, добре відмуленої глини. Посуд закритих форм укривали ангобом іззовні, а миски — зсередини. Припускається можливість існування гончарського поворотного чи нерухомого столика, проте в технологічному відношенні трипільське гончарство не вийшло за межі ручної ліпної техніки.

Особливу увагу дослідників привертає розмаїття форм столового посуду. Для раннього періоду це чаші, глеки, горщики, грушоподібні посудини, покришки, вази, «фруктовниці», черпаки. Середній період характеризується розширенням діапазону форм. Значна частина посуду виготовлялася на порожньо-тілому піддоні. Серед плавкопрофільованих посудин — кубки, горщики, амфори, миски різного профілю, вази, грушовидні ємності, покришки, посуд на піддоні, черпаки, ложки, «моноклі» та «біноклі», зоо- та антропоморфний посуд. На початку пізнього періоду виготовлялися миски, кубки, біконічні, сфероконічні, грушовидні горщики, «біноклі». Більшості форм притаманна підкреслена гострореберність. Помітною стає стандартизація типів та розмірів артефактів. Кількість форм меншає за фінального періоду (чаші, горщики, амфори, круглястий і грушовидний посуд, покришки, «молочні глеки», кухлі-аски).

Столовий посуд вражав не лише вишуканістю форм, а й яскравою пишнотою оздоблення. Серед елементів декору переважали такі: заглиблений (продряпаний, врізний, удавлений, штампований, канельований), рельєфний (виступи, ручки, вушка, зоо- та антропоморфні мотиви), мальований (фарбування, розпис). Заглиблена техніка панувала в ранньому Трипіллі. Вибрані ділянки поверхні затирали іноді білою пастою, що надавало посудові особливої ошатності. На середньому етапі у східному (трипільському) ареалі заглиблена орнаментика збереглася з додатковим залученням пасти та вохри для оздоблення візерунків. Західний (кукутенський) ареал переходить у цей період до мальованого декорування керамічних поверхонь перед випалом. Переважав розпис білою, зрідка — червоною фарбами на темно-брунатному тлі. Розпис міг бути монохромним, біхромним та поліхромним з використанням білої, червоної та чорної фарб. На фазі СІ мальований посуд поширюється вже на схід від Дністра, а на захід від нього відроджується, на заключному етапі розвитку спільноти, заглиблена орнаментика, аж до відбитків мотузки.

Культовий посуд, технологічно близький до столового, відрізнявся від нього функціонально, оскільки мав обслуговувати не побутову, а духовну сферу життя. Серед культових виробів так звані «моноклі», «біноклі» та «триноклі», що зазвичай не мали денець і тому були позбавлені побутової доцільності. їх використовували, ймовірно, у церемоніях з узливанням води. До культової сфери відносять також антропо- та зооморфний посуд, керамічні санчата з кузовом, моделі жител, мініатюрні ємності тощо.

Образотворче мистецтво Кукутені-Трипілля майже цілковито складалося з мобільних об’єктів, виготовлених із керамічної маси. Серед них переважають антропо- та зооморфні фігурки — теракоти. Виявлено близько 3000 самих лише жіночих фігурок (за підрахунками В. Балабіної). У цьому зв’язку варто звернути увагу на головні тенденції розвитку теракоти, беручи за основу класифікації антропоморфної пластики за А. Погожевою (1980) та Н. Б. Бурдо (2001). Аналіз зооморфної пластики здійснено В. Балабіною (1998). Загалом жіночі статуетки діляться на дві великі групи, відповідно до позиції (стояча або сидяча). Окремою категорією виділено фігурки з ретельно модельованими рисами обличчя, але таких виявлено небагато. У гліптиці Трипілля панував умовно-схематичний стиль творчості (рис. 4).

Для раннього періоду (Трипілля А та ВІ) канонічним образом була приземкувата безрука жінка з невеликими грудьми, широкими стегнами і загостреним шпичаком замість голови. Оголені тіла низки статуеток були суцільно декоровані нижче грудей врізним візерунком. Для цих широкозадих матрон спеціально ліпили відповідні крісла-трони з рогатими спинками. Н. Б. Бурдо вважає, що вони мали виконувати функції статуеток антропо-зооморфного плану. Адже на рогатих спинках деяких тронів наліплено виступи жіночих грудей. На підтримку цього спостереження згадаємо вирізану з кістки голову бика анфас з контурним зображенням жінки на лобі, знайдену в печері Більче Золоте у Прикарпатті.

На середньому етапі (Трипілля ВІ—ВІІ) канон образів зміщується в бік стрункішої фігури та перенесення максимальної ширини тіла на плечі, з більшою увагою до голови. Статуетки використовували вже переважно у вертикальному положенні. Ноги переходять у конічний клин для закріплення фігурки на площині. Стають помітнішими виступи рук, а груди лишаються невеличкими, загостреними. На обличчі з’являються горбатий ніс та проколи-очі.

Рис. 4. Типи та тенденції розвитку трипільської пластики (за Н. Б. Бурдо) В колонці справа позначені етапи розвитку Трипілля

Рис. 4. Типи та тенденції розвитку трипільської пластики (за Н. Б. Бурдо) В колонці справа позначені етапи розвитку Трипілля

На зламі середнього — початку пізнього етапу (Трипілля ВІІ — СІ) утверджується більш реалістичний стиль. Майстер основну увагу приділяє обличчю жінки, тоді як нижня частина тіла виконана доволі схематично. За кращими зразками цього стилю можна вивчати навіть антропологічний тип трипільського населення (вірменоїдний, східно-середземноморський). З’являються такі образи Великої Богині-Матері, як Оранта (статуетки в позі адорації) та Мадонна (жінка з немовлям, притиснутим до грудей). Численними є варіації образу вагітної жінки з одним чи двома глиняними яєчками-зародками у череві.

Заключний період (Трипілля СІІ) позначено новим сплеском схематизації жіночого образу аж до кубістичних дослідів усатівського населення Степу, коли від образу жінки лишається голова-хобот на кубику-постаменті. Водночас з’являється низка образів жінок поважного віку, що сидять. Позначено навіть поділ за віком: дівчина, мати, бабуся.

Чоловічі фігурки проходять у мистецтві Трипілля другим планом. Десятки чоловічих образів буквально губляться на тлі тисяч жіночих статуеток. На постатях раннього періоду підкреслено великий статевий орган. Угадуються чоловічі обриси в оформленні ручок деяких черпаків. Шедевром серед цієї категорії знахідок є фігура лисого чоловіка з широкою бородою передньоазійського типу з Бернашівки. Для середнього періоду характерним є виразно виконаний чоловічий торс-ручка з чудово модельованою головою із Фрумушики (Молдова). Дещо більше чоловічих образів представлено у невеликій за розмірами пластиці початку пізнього Трипілля — доби «реалістичного» стилю. Т. Мовша зібрала виразну серію індивідуалізованих чоловічих голів. Загалом ліплення чоловічих образів відбувалося по лінії антропоморфізації фалічних зображень, де модельована голова увінчувала циліндричне «тіло». В системі вірувань трипільців чоловік виступав лише одним із супутників Великої Богині, поряд із биком, змієм, собакою.

Зооморфні статуетки значно поступаються антропоморфним. Серед визначених В. Балабіною 1223 фігурок переважають звірі (489), птахи (35) риба (1). Серед звірів перед ведуть рогатий бовід та овід (401), яких не завжди можна розрізнити, є також кози (20), олені (23), свині (32), ведмеді (13). Тобто переважання домашніх тварин над дикими у пластиці є абсолютним. Зображення тварин виконувалися недбаліше, порівняно з фігурками людей. їх масово використовували для оформлення хатніх вівтарів, як супровід Великої Богині-Матері. Химерна традиція поліейконії, започаткована ще у верхньому палеоліті, розвивалася й за доби Трипілля. Характерною у цьому плані є статуетка жінки-птаха з могильника усатівської культури Маяки. У цьому ж контексті слід сприймати образ рогатої Великої Богині-Матері в оточенні звірів на кам’яній стелі з Усатівського кургану.

З огляду на відтворення у пластиці транспортних засобів, привертають увагу парні зображення биків, що волочать сани. Знахідки керамічного уламка човна та коліщаток указують на можливість використання трипільцями інших транспортних засобів.

Окрім згаданих вище об’єктів, із глини виготовляли численні прясла для веретен, важки, конуси, вальки, фішки для гральних наборів тощо.

Випал посуду відбувався на відкритому вогнищі, проте з часом з’являються спеціальні гончарні печі (горна) та спеціалізовані житла-майстерні з горнами для випалу посуду (рис. 5). Найдавніше горно розкопане на поселенні Лука-Врублевецька. Великий гончарний комплекс із семи печей двох типів виявлено Т. Г. Мовшею за межами поселення Жванець-Щовб на Дністрі. За своєю конструкцією горна поділяються на однокамерні та двокамерні. Серед двокамерних розрізняють одноярусні та двоярусні. Якщо в однокамерних горнах можна було підтримувати температуру близько 800 градусів, то двокамерні, де топка та сушильня були розділені перетинкою, вдавалося досягти температури більш як 1000 градусів. Реконструйовано майстерні на поселеннях Веселий Кут та Тростянчик (О. В. Цвек), Варварівка VIII (В. І. Маркевич).

Рис. 5. Реконструкції гончарних майстерень кукутенсько-трипільської спільноти (за О. В. Цвек)

Рис. 5. Реконструкції гончарних майстерень кукутенсько-трипільської спільноти (за О. В. Цвек)

Обробка неорганічних матеріалів

Металообробка Кукутені-Трипілля вивчена ще недостатньо, проте саме наявність відносно нечисленних виробів із міді спонукала до виділення енеоліту як окремої доби в історії людства. Якість обробленого матеріалу набагато важливіша за фактичну, мінімальну, кількість знахідок. Реально металевих виробів було набагато більше, але їх дбайливо зберігали, а металобрухт ішов на переплавку.

Найдавніші вироби з міді, як і технології їх виробництва, принесли з собою на терени України племена КІС Кукутені-Трипіллля наприкінці VI тис. до н. е. Відтоді Український Лісостеп, а згодом і Степ увійшли до складу Бал-кано-Карпатської металургійної провінції (БКМГТ), найдавнішої у світі. Сировина (мідна руда) видобувалася із родовищ Балка но-Карпатської рудної області й постачалася на Схід, за Дністер, у вигляді готових виробів, напівфабрикату (смужних заготовок), брухту чи рудного концентрату. Найвідомішою копальнею енеолітичної доби вважається Ай Бунар у Болгарії, де виявлено II гірничих розробок, гірничодобувні знаряддя та кераміку культури Гумельниця, синхронної Кукутені-Трипіллю.

Ранньотрипільський осередок металообробки формується наприкінці Трипілля А — початку ВІ. Руда надходила переважно з Ай Бунару. В обробці міді переважала техніка кування та зварювання, хоча відомі окремі зразки литих виробів. Масивних знарядь (тесла-долота, пробійники, сокири-молоти) відомо небагато. Серед дрібних виробів — шила та рибальські гачки. Переважають прикраси (браслети, пронизки, намистини, антропоморфні бляхи, підвіски). З 600 відомих речей 444 виявлено в Карбунському скарбі (Республіка Молдова).

Середньотрипільський осередок металообробки (170 речей) орієнтований уже на трансільванські родовища міді. З’являються нові типи виробів: хрестоподібні сокири-тесла, пласкі тесла-долота, ножі-кинджали. Технологічні традиції обробки металу зберігаються, але вже опановано технологію складного литва.

За фінальної фази розвитку КІС Кукутені-Трипілля, коли відбулася культурна дезінтеграція спільноти, виділялися два осередки металообробки — усатівський у Західному Надчорномор’ї та софіївський на Київщині. На той час завершувалася доба енеоліту та функціонування БКМП і розпочиналася доба бронзи. Терени України потрапляють у сферу діяльності Циркумпонтійської металургійної провінції.

Усатівський осередок використовував балканські рудні джерела. Практикувалося виготовлення виробів як із чистої міді, так і зі сплаву міді та миш’яку, тобто з бронзи. Виготовлялися пласкі тесла, кинджали з трапецієподібним виступом з отворами для кріплення заклепками до кістяного чи дерев’яного руків’я, шила, спіральні підвіски, пронизки, кільця. Прикраси нерідко виготовляли зі срібного дроту.

Софіївський осередок продовжував виготовляти артефакти з чистої міді з карпатських родовищ: черенкові та безчеренкові ножі-кинджали, пласкі тесла, долота, чотиригранні та круглі шила, пластинчасті браслети, пронизки, намистини.

Видобуток та обробка кременю становили важливий напрям господарчої діяльності КІС Кукутені-Трипілля, оскільки поширення мідних знарядь праці було обмеженим, а сам метал надто коштовним. Тому абсолютну більшість знарядь праці все ще виготовляли з кременю. Колонізувавши Наддністрянщину, трипільці встановили контроль над великими родовищами якісного кременю й почали активно його видобувати. Археологами досліджено численні шахти енеолітичної доби понад Дністром. Пізньотринільське населення освоїло великі поклади кременю Східної Волині. Найвідомішими з них доби енеоліту є Біла гора поблизу с. Студениці (дослідження С. М. Бібікова), наддністрянська частина Тернопільщини; розробки поблизу м. Дубно на Волині (обстеження В. Коноплі); район поселення Бодаки (розкопки Н. М. Скакун), урочище Рубаний міст Кіровоградської області (обстеження О. В. Цвек).

Від середнього Трипілля відомі майстерні з переробки кремінної сировини, влаштовані безпосередньо на поселеннях (Бодаки, Поливанів Яр III, Жванець-Щовб та ін.). Згадані поселення мали штучні укріплення, що свідчить про необхідність захисту видобутої сировини та знарядь із неї від сусідів. Тим більше, що вироби з кременю та напівфабрикати поширювалися не тільки в межах ареалу спільноти. Відомі вони, зокрема, й на теренах Словаччини. Пізніше майстерні влаштовували поблизу родовищ кременю. Так, В. Конопля виявив 22 майстерні з обробки кременю поблизу м. Дубна. Номенклатура виробів охоплювала тесла-сокири, відбійники, скребачки, струги, різці, свердла, вістря стріл трикутної форми, вкладні для серпів і набивних дощок для обмолоту збіжжя тощо. Про розмах кременеобробного виробництва свідчать численні знахідки відпрацьованих нуклеусів розміром 3—30 см, які потім використовувалися кременя рам и як відбійники. Заготовками для крем’яних знарядь слугували довгі платівки, сколоті з високих нуклеусів. Такі платівки-напівфабрикати йшли на експорт, їх знаходять як скарби у східнотринільському ареалі, де власного якісного кременю не було. Кількість виготовлених крем’яних знарядь зменшилася на фінальній стадії розвитку спільноти, адекватно збільшенню металевих артефактів. Знаряддя із кременю використовували в усіх галузях господарства, побуті та військовій справі, але особливо інтенсивно — в землеробстві. Використовувалися й інші породи каменю для виготовлення тесел, молотів, втульчастих шліфованих сокир, ковадел, шліфувадел тощо. Парадну втульчасту сокиру з крихкого грецького мармуру виявлено серед речей Карбунського скарбу.

Обробка органічних матеріалів

Вироби із кістки та рогу мали попит протягом усіх фаз розвитку спільноти. Це пояснюється доступністю сировини — вторинного продукту переробки об’єктів тваринництва та мисливства, відносною легкістю обробки таких м’яких матеріалів, як ріг і кістка, широкою сферою вжитку артефактів, виготовлених косторізами. Поява металевих ножів та шил значно полегшувала працю косторізів, обізнаних з навичками розм’якшення кістки та рогу. На ряді поселень виявлено робочі ділянки для обробки цих матеріалів. Масове виробництво мотик з рогу оленя, лося та козулі відігравало значну роль у мотичному землеробстві впродовж усього існування спільноти. Про спроби переходу до орного землеробства свідчить знахідка рала з рогу лося на поселенні Нові Русешти ІІа в Молдові. Виробничим матеріалом слугували також ікла й кістки дикого кабана, ріг, лопатки, трубчасті кістки й щелепи великої та дрібної рогатої худоби, стулки річкових мушель. Знаряддя, виготовлені зі згаданих кісток, домінували в керамічному виробництві (гребінцеві та однозубі штампи, орнаментири для заглибленого та канельованого декору, скребачки-правила, шпателі-лощила тощо). Для плетіння використовували кочедики з відростків рогу з отвором чи канавкою для мотузки на широкому краї, у швацтві — шила, проколки, голки. Широку сферу вжитку мали рогові молотки, а сокиру-келеп використовували у військовій справі. Для пізньої фази розвитку спільноти характерними були кістяні кинджали з руків’ям та кістяні руків’я для бронзових кинджалів усатівського типу. З кістки виготовляли також різьблені фігурки, підвіски-амулети, нашивні бляшки, намистини, пронизки, рурки, гачки та гарпуни для риболовлі, інші побутові речі.

Виготовлення одягу та взуття мало першорядне значення з огляду на доволі суворі кліматичні умови проживання на теренах України, порівняно з Балкано-Карпатським регіоном. Мисливство й тваринництво давали не лише м’ясо, а й шкури для виготовлення теплого одягу (куртки, кожушки), поясних і нагрудних пасків та взуття (чобітки, черевики, капці). Для вичинки шкур застосовували спеціальні верстати та інструменти з міді, кременю й кістки. Поступово зі шкіряним одягом дедалі більше починає конкурувати тканий — із вовни, а також рослинного походження. Важливе значення мав винахід вертикального ткацького верстата, що складався з дерев’яної рами, з напнутими нитками основи. Вертикальна позиція ниток фіксувалася за допомогою керамічних важків конічної форми, а горизонтальні нитки снували за допомогою кістяного чи дерев’яного човника. Ширина витканої смуги полотна сягала І м. Рештки такого верстата виявлено на поселенні Майданецьке, а великий фрагмент тканини рослинного походження зафіксовано С. М. Рижовим під час розкопок стоянки Конівка на Дністрі. Відбитки тканин знаходять на денцях трипільського посуду.

Обробка деревини та її масштаби фіксується передовсім під час розкопок жител та господарчих споруд, що потребували великої кількості деревини. Дерево використовували також для спорудження загонів для худоби, парканів, укріплень, поховальних споруд, виготовлення верстатів, меблів, знарядь праці, (мотики, держаки робочих сокир), зброї (луки, стріли, списи, держаки бойових сокир), посуду тощо. На жаль, дерев’яні вироби, як і будь-яка органіка, погано зберігаються й доходять до нас лише як негативи речей, відбитих у глині, чи у вигляді керамічних моделей, зображень на посуді. Використання металевих знарядь праці, особливо сокир і тесел, значно розширило можливості деревообробної галузі господарства й призвело до масової вирубки лісів для господарчих потреб, особливо ж для підсічного землеробства.

Базові галузі господарства

Землеробство вважається провідною галуззю господарства Кукутені-Трилілля, хоча такий підхід С. М. Бібіков та Г. Ф. Коробкова піддали критиці (на користь тваринництва). Палеоботаніки (З. В. Янушевич, Г. О. Пашкевич) також вельми стримано оцінюють землеробський потенціал спільноти, пристосований до примітивного способу обробки ґрунтів та зібраного врожаю. Нечисленні знахідки зерен та відбитків злаків у керамічному тісті свідчать, що за Трипілля А висівали плівчасті пшениці (одно- та двозернянка), ячмінь голозерний та плівчастий, просо, овес, горох. На етапах розвиненого та пізнього Трипілля кількість знахідок зерен зростає в десятки разів. Серед основних культур — пшениця двозернянка, голозерний ячмінь та горох. Злаки підбиралися найневибагливіші, придатні для вирощування у кліматичних умовах Українського Лісостепу, але з посередніми смаковими якостями. Збіжжя використовували для приготування каші, хліб не випікали.

Обробка легких фунтів здійснювалася за допомогою палок-копачок та мотик із наконечниками з рогу, сланцю та міді. Додаткове розпушення грудок проводили за допомогою рогових рал. С. М. Бібіков припускає можливість існування орного землеробства з використанням тяглової сили волів, але доказів оранки у трипільців поки що не знайдено, тому питання залишається дискусійним. У розпушену землю висівали зерна або закопували цілі колоски. Збір урожаю здійснювався за допомогою серпів, що мали дерев’яну чи кістяну основу та лезо, складене з кременевих вкладнів. Такі знаряддя забезпечували збір урожаю у стислі строки. Н. М. Скакун установила наявність молотильних дощок зі вставленими в них крем’яними скалками. Такі знаряддя забезпечували якісніший обмолот зернових. Зберігали врожай у тарному посуді з покришками.

Скотарство лишалося провідною галуззю комплексного господарства трипільців. Остеологічні колекції засвідчують м’ясо-мол очний характер тваринництва. На думку О. П. Журавльова, в Наддністрянщині переважав м’ясний, а на Південному Бузі — молочний напрямок. Вивчення тваринництва засвідчує й інші часові та регіональні особливості. Так, за раннього Трипілля скотарство поступалося мисливству, що засвідчують, зокрема, кількісні показники остеологічних знахідок. Рішуча перевага домашніх тварин над дикими стає помітною з середнього Трипілля. Під час міграцій знижувалося поголів’я свиней і зростало — дрібної рогатої худоби. Проте основну роль протягом усієї історії Трипілля відігравала велика рогата худоба, що забезпечувала майже 90 % споживчого раціону. Свинарство в періоди стабільності утримувало другу позицію, а дрібне скотарство — третю. Собаки охороняли тварин на пасовиськах. Нечисленні знахідки кісток коня вказують найімовірніше на те, що це був об’єкт полювання. Утім, на думку С. М. Бібікова, трипільський ареал був одним із осередків доместикації коня.

Роль мисливства та рибальства зростала в періоди міграцій та колонізації нових земель. У ранній період (Трипілля А) полювання навіть переважало порівняно зі скотарством. Промисловими тваринами були насамперед копитні (благородний олень, лось, кабан), що давали близько 75 % здобичі. Тобто беззастережно переважав м’ясний, а не хутряний напрямок мисливства. Знахідки численних гачків із кістки та міді й гарпунів указують на розвиток рибальства, що мало підсобний характер. Серед виловленої риби переважають сом та верезуб.

Духовна культура

Духовний світ племен КІС Кукутені-Трипілля, породжений ідеологією землеробських культур Переднього Сходу, все ще лишається доволі складним для розуміння та інтерпретації. За даними джерел, центральною фігурою пантеону був образ жінки-матері — Великої богині родючості. Він утілений в тисячах глиняних статуеток, різного роду амулетах, у десятках тисяч посудин. Всі інші образи трипільського мистецтва, посту лаючись головному, обіймали місця довкола трону Великої богині. Серед її строкатого супроводу особливою пошаною був оточений бик — охоронець і запліднювач. Поліейконічні образи жінки-бика засвідчують інтимний характер стосунків указаних істот. Серед інших супутників-Великої богині (здебільшого в орнаментиці посуду) особливо популярним був змій-дракон, який виконував функції супутника, охоронця й водночас спокусника жінки. Дракони оповивають пишногруді посудини, оберігаючи образ богині й уміст ємності. Нечисленні персонажі чоловічої статі лише пробиваються до почесного місця біля трону Великої богині. Роль чоловіків в ідеології стає помітнішою на схилку існування спільноти, за умов кризи господарчої системи енеолітичної Старої Європи.

Модель світобудови охоплювала підземний світ, наземний простір із рослинами, живими істотами та небесну сферу. Така тричленна модель світу стає панівною саме за доби енеоліту. Про це свідчить, зокрема, аналіз орнаментальних композицій, тлумачення яких здійснив російський археолог Б. О. Рибаков (1965; 1981). Впадає в око чітко позначена горизонтальна зональність рельєфних, заглиблених та мальованих композицій, в яких проявляється структурний поділ на три сфери. В них відбуваються здебільшого не завжди зрозумілі дії різних антропо- та зооморфних персонажів, проростання та буяння рослин, що зрештою еволюціонують в образи багатоярусних антропоморфних істот. Останні трансформуються в універсальний образ світового дерева (дерева життя), оточеного різними персонажами, в тому числі й знаками солярного та місячного циклів. Нерідко горизонтальні фризи заповнені так званими «лицьовими» мотивами, рельєфними грудьми, іншими рисами образу все тієї ж Великої богині-Матері, оповитої зміями. Небесну сферу позначали підвішеними напівовалами, сонячними та місячними символами, а земну символізувала миска з намальованими зернами. Підземний світ передавала чорна фарба.

Знакова система Трипілля постала з умовно-символічного напряму мистецтва, її творці уникали спокуси сліпого копіювання реального світу, хоча й мали його на увазі. Вони розробили складну систему комбінацій знаків. Дослідження їх на мальованому посуді середнього та пізнього Трипілля здійснив Т. Ткачук. Загалом він виділив із орнаментів на кераміці 280 знаків та знакових композицій. Орнаментальні композиції, на думку дослідника, виступали сукупностями знаків, що допомагали регламентувати стосунки суспільства з вищими силами. Йдеться також про автохтонність знакової системи Трипілля як самостійного осередку піктографії. Такі знаки ще не можна вважати писемністю, хоча вони вже були формою передавання інформації.

В этот день:

Дни смерти
1984 Умер Андрей Васильевич Куза — советский археолог, историк, источниковед, специалист по древнерусским городам.
1992 Умер Николас Платон — греческий археолог. Открыл минойский дворец в Закросе. Предложил хронологию базирующуюся на изучении архитектурных комплексов (дворцов) Крита.
1994 Умер Сайрус Лонгуэрт Ланделл — американский ботаник и археолог. В декабре 1932 года Ланделл с воздуха обнаружил древний город Майя, впоследствии названный им Калакмулем, «городом двух соседних пирамид».

Рубрики

Свежие записи

Счетчики

Яндекс.Метрика

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Археология © 2014