Культури слов’ян (склавінів і антів) V—VII ст.

Період переселення народів характеризується значною зміною етнополітичної ситуації в Європі. На території України практично безслідно зникає ряд культур римського часу, носії яких були втягнуті в рух гунів, готів та аланів на захід. Землі Лісостепу, що звільнилися на початку V ст., дедалі активніше освоюють слов’янські племена — нащадки носіїв київської культури, а також населення північної частини черняхівського ареалу. На їх основі формуються нові культури ранньосередньовічного періоду (V—VII ст.) — часу появи слов’янства у писемних джерелах під власним ім’ям.

Візантійські автори VI ст. — Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Феофілакт Симокатта, Маврикій Стратег — відводять слов’янам у своїх працях значне місце як численному народові, що бере активну участь у подіях на Дунаї та Балканах. Особливо важливим є твердження Йордана щодо венетів, які, «ставшися з одного кореня, породили три народи, тобто венетів, антів і склавінів». Із праці Йордана випливає, що венети, анти і склавіни VI ст. є прямими нащадками венетів IV ст., з якими воював Германаріх.

У творі Йордана також є цілком конкретні географічні прив’язки, що дають можливість локалізувати слов’янські угруповання в період експансії на Балкани. Автор, зокрема, повідомляє, що анти жили «від Данастра до Данапра, там, де Понтійське море утворює вигин», склавіни — на схід від Карпат, від Нижнього Дунаю до Дністра, а на півночі — до верхів’їв Вісли. Ареал венетів (у «вузькому» значенні цього терміна) Йордан не вказує. Зауважимо, що окрім Йордана, який написав свою працю на основі твору Кассіодора, інші античні автори, у тому числі Прокопій Кесарійський, котрий уперше дав слов’янам розгорнуту характеристику, про венетів не згадують. Для локалізації слов’янських угруповань важливе значення має також повідомлення Прокопія про мандрівку з Дунаю частини герулів, розбитих у війні з лангобардами, через «усі по черзі племена склавінів» і «велику пустельну землю», аж до варнів і данів. Таким чином, склавіни заселяли землі на схід і північ від Карпат, включаючи, можливо, верхів’я Вісли (рис. 18). Ця конкретна подія, що відбулася у 512 p., вперше фіксує історичне народження слов’янства.

Рис. 18. Склавіни і анти V—VII ст. за історичними та археологічними джерелами: 1—3 — напрями руху племен (за М. Парчевським)

Рис. 18. Склавіни і анти V—VII ст. за історичними та археологічними джерелами: 1—3 — напрями руху племен (за М. Парчевським)

Прокопій знає «незліченні племена антів» і на лівому березі Дніпра, на північ від кутригурів. На відміну від склавінів (греко-римський варіант назви типу «слов’яни ), племінна назва яких поступово поширилася на все слов’янство, ім’я антів на початку VII ст. зникає зі сторінок історичних хронік.

Утім, переважна більшість історичних даних VI—VII ст. стосується подій не на території Східної Європи, а на Дунаї та Балканах. Візантійські автори отримували інформацію про звичаї та побут слов’ян від місцевих племен або ж від склавінів та антів, що служили найманцями у військах Імперії. Північні та східні межі землі склавінів й антів візантійцям були маловідомі, тому вони не називали їхніх кордонів. Чіткіше визначити їх допомагають археологічні дані.

Празька культура

Найвідомішою зі слов’янських культур раннього середньовіччя є празька. Вона охоплює значний ареал: від басейну Прип’яті на півночі та Дніпра на сході, до Дунаю на півдні та межиріччя Ельби і Заале на заході. Таким чином, празька культура поширена на території не лише України та Білорусі, а й Центральної Європи: у Польщі, Чехії, Німеччині (рис. 19).

Рис. 19. Археологічні культури слов'ян та їхніх сусідів у другій половиш І ст. н. е.: 1 — празька; 2 — пеньківська; 3 — колочинська; 4 — райковецька; 5 — волинцевська і роменська; 6 — сайтівська

Рис. 19. Археологічні культури слов’ян та їхніх сусідів у другій половиш І ст. н. е.: 1 — празька; 2 — пеньківська; 3 — колочинська; 4 — райковецька; 5 — волинцевська і роменська; 6 — сайтівська

Пам’ятки цього кола вперше були досліджені С. С. Гамченком поблизу с. Корчак на Житомирщині близько ста років тому, пізніше такі старожитності були виділені І. Борковським серед знахідок Празького музею. Цю культурну групу інколи називають пам’ятками типу Прага-Корчак або празько-корчацькою культурою. Найвідомішими пам’ятками на території України є поселення Корчак на Східній Волині, Ріпнів і Зимне на Західному Бузі, Рашків 3, Теремці, Лука Каветчинська і Бернашівка на Дністрі, Кодин на Пруті (розкопки В. В. Ауліха, І. П. Русанової, Б. О. Тимощука, В. Д. Барана, І. С. Винокура та ін.), а також низка пам’яток на території Центральної Європи.

Неукріплені поселення здебільшого мають невеликі розміри (0,5—1 га) і розміщуються по краях першої тераси, на підвищеннях у заплаві, інколи — на корінному березі. Зокрема, на території Києва відомі два празьких поселення: Луг 4 (Оболонь) на великій дюні у заплаві Дніпра, та на схилах Старокиївської Гори. У Подністров’ї зафіксована також низка великих поселень. Зокрема, у Рашкові 3 досліджено 92 житла і 53 господарські ями, по кілька десятків споруд — у Бернашівці, Луці Каветчинській та Теремцях. Селища нерідко розташовані групами на відстані 0,5—3 км одне від одного. Відомі також поодинокі празькі городища, передусім Зимне у басейні Західного Бугу, що загинуло у вогні. Воно розміщене на останці, схили якого були подекуди підсипані чи підрізані. Майданчик оточений частоколом, а з південно-західного боку — ще й земляним валом. Уздовж стін стояла довга дерев’яна споруда, поділена на окремі камери.

На території України між Дніпром і Західним Бугом досліджено приблизно 350 жител. Серед них переважають невеликі напівземлянки зрубної або стовпової конструкції з піччю-кам’янкою в одному із кутків. Лише на кількох поселеннях у Західному Побужжі та Поліссі печі споруджувалися із глини (Ріпнів, Підріжжя, Городок та ін.). Глиняними були й печі жител на Старокиївській Горі у Києві. їхня основа вирізалася у материковому останці, а склепіння зводилося із глиняних яйцеподібних блоків (вальків). Між Віслою і Одером житлобудівництво празької культури дещо відрізнялося від східних регіонів. Тут зруби не вставлялись у квадратний котлован, а зводилися на поверхні ґрунту навколо овального заглиблення. Окрім печей, на заході набули поширення вогнища з кам’яними чи глиняними черенями.

Окрім жител і господарських ям, на празьких поселеннях виявлено кілька виробничих споруд. Зокрема, в одному із жител поселення Ріпнів досліджено три металургійні чи ковальські горни, вирізані у материковій стінці.

Могильники празької культури на території України вивчені недостатньо — відомі лише 12 невеликих могильників і окремих поховань. Зате в Чехії та Румунії досліджені великі поля поховань, що налічують сотні й тисячі поховань (Пржитлуки, Серата Монтеору). Поховальний обряд — тілоспалення на стороні з уміщенням решток кремації у горщик-урну або неглибоку яму. Поховання здійснювалися на ґрунтових або курганних могильниках під насипом заввишки до 1 м діаметром 4—10 м. В останньому випадку урни стоять на ритуальних кострищах на рівні давнього горизонту. Відомі також безурнові поховання у насипу, на горизонті чи в ямках. Кремації іноді супроводжувалися уламками кераміки або окремими посудинами.

Провідним типом празької кераміки є ліпний горщик більш-менш витягнутих пропорцій з опуклим плечем у верхній частині посудини й короткими прямими вінцями. Горщики лише в поодиноких випадках орнаментовано горизонтальним валиком під вінцями, насічками чи зигзагами. Керамічний комплекс доповнюється сковорідками з невисоким бортиком і одиничними мисками (рис. 20). На ранніх пам’ятках празької культури на Дністрі та Пруті трапляються уламки гончарної кераміки черняхівського типу. На заході зони свого поширення, між Віслою і Одером, празький посуд часто має нижчі пропорції, наближаючись до високих мисок.

Знахідки знарядь праці та зброї пов’язані виключно з поселеннями, причому найширший асортимент демонструє городище Зимне. Серед них — залізні наральники, серпи, коси, ножі, шила, долота, кам’яні жорна, ливарні форми» глиняні пряслиця, ллячки, кістяні проколки тощо. Менш поширеними були сокири, ковальські молотки, зубила, ковадла, токарні різці. Предмети озброєння — залізні наконечники списів, дротиків і стріл. Останні представлені кількома типами: двокрильчасті, ромбо- та листоподібні.

Основні прикраси і предмети убрання також походять із Зимна. Це — браслети з потовщеними кінцями, різноманітні пряжки, кільця, пластинчасті підвіски і накладки, невеликі пальчасті фібули, різнокольорові скляні намистини. Принаймні частина цих прикрас виготовлялася місцевими майстрами, про що свідчить знахідка 64 різноманітних ливарних форм в одному із жител поселення Бернашівка, а також напівфабрикати браслетів із Зимна.

Найбільш архаїчні празькі пам’ятки датуються серединою V ст. за двома знахідками залізних двочленних фібул типу Прага (Кодин), ранньої пальчастої фібули з Теремців та підв’язної застібки із Луки Каветчинської. На поселенні Острів у Поліссі та Пархомівка на Південному Бузі виявлено дві пізньочерняхівські фібули, проте спроба І. О. Гавритухіна пролатувати найраніші празькі комплекси IV ст. не дістала підтримки. Більшість дощувальних знахідок, зо центральноєвропейськими аналогіями, належить до VI чи, переважно, VII ст. Значну кількість знахідок цього періоду виявлено на городінні Зимне (пальчасті фібули, пряжки візантійських типів, браслети та ін.).

Рис. 20. Кераміка празької культури

Рис. 20. Кераміка празької культури

Походження празької культури найбільш загадкове порівняно з іншими ранньосередньовічними культурами півдня Східної Європи. На думку В. Д. Барана, вона виникла на основі слов’янських пам’яток північно-західної частини черняхівської культури. Припускають також, що центр її формування лежить не на черняхівській периферії, а в глибині лісової зони, у середовищі північних пам’яток київської культури або подібних їм (К. Годловський). Подальша доля празької культури у східній частині її ареалу зрозуміліша — наприкінці VII cm. вона переростає в райковецьку культуру. Територія поширення празької культури досить чітко збігається із визначеним Йорданом і Прокопієм ареалом склавінів, тому вважається, що носіями празької культури були саме вони.

Пеньківська культура

Пеньківська культура охоплювала приграничні райони Лісостепу і Степу. її ареал простягається відносно вузькою смугою від Сіверського Дінця до Пруту і далі до Нижнього Подунав’я, тобто від Бєлгородської області Росії до Молдови і Румунії (рис. 19). О.М. Приходнюк виділяє чотири локальні варіанти пеньківської культури: лівобережний, надпорізький, дніпро-дністровський і дністро-прутський. У пониззі Дунаю пеньківські пам’ятки співіснують із празькими та гето-дакійськими старожитностями, утворюючи своєрідну культуру Іпотешть-Киндешть-Чурел.

Пеньківські пам’ятки уперше стали відомі наприкінці 1950-х років після розкопок на берегах майбутнього Кременчуцького водойми та. Експедиція під керівництвом Д.Т. Березовця дослідила кілька поселень поблизу с. Пеньківка на Тясмині. Тоді ж на Південному Бузі П. І, Хавлюком були розкопані селища Скибинці, Семенки, Самчинці та ін. На сьогодні всебічно досліджені також поселення Кочубіївка і Вільховчик на Дніпрі, Хитці, Рябівка, Занки на Дніпровському Лівобережжі та ін. (розкопки О. М. Приходнюка, Є.О. Горюнова, А. М. Обломського та ін.). Відомі також металургійний центр поблизу с. Гайворон у Південному Побужжі, могильники неподалік Великої Андрусівки у Середньому Подніпров’ї (розкопки В. І. Бідзілі та Д. Т. Березовця). У Будищі в Середньому Подніпров’ї та Селіште в Молдові зафіксовано городища.

Нині на території України відомо близько 300 пеньківських пам’яток, серед яких основну масу становлять поселення відкритого типу. Майже всі вони займають низькі ділянки перших терас або підвищення у заплаві, поблизу води та заплавних лук, на легких для обробітку фунтах. Площа більшості селищ не перевищує 1,5—2 га, а кількість жител на них — 30, причому одночасно існувало, найімовірніше, не більше 10—15 споруд.

Основні риси житлобудівництва пеньківської культури можна простежити за матеріалами приблизно 160 жител. Воно порівняно різноманітне і представлене будівлями кількох типів. Провідне місце серед них займає квадратна напівземлянка зі стінами зрубної чи каркасно-стовпової конструкції, причому на ранньому етапі поширені житла із вогнищем, нерідко — із центральним стовпом, що нагадують споруди київської культури. Дещо пізніше на Правобережжі у житлах з’являються печі-кам’янки, що, очевидно, пов’язано із впливом сусідньої празької культури. У Надпоріжжі та на Орелі під впливом кочовиків виникають юртоподібні напівземлянки овальних обрисів, а також житла на кам’яних цоколях.

Поблизу розташовувалися господарські споруди, численні ями-льохи та вогнища просто неба з глиняними чи кам’яними черенями. Неподалік с. Гайворон, на острові Південного Бугу, розкопано металургійний центр, де виявлено більш як 20 залізоробних горнів.

Поховальний обряд вивчений недостатньо. Він представлений тілоспаленнями на стороні з уміщенням решток кремації в горщик-урну або неглибоку яму. Поховання здійснено на ґрунтових могильниках, проте на кожному з них досліджено лише по кілька кремацій. Ямні поховання здебільшого безінвентарні, тоді як урнові часто супроводжуються посудинами-приставками і бронзовими прикрасами. Зрідка трапляються інгумації (Мохнач, Олексіївка, Селіште, Данчени), які підтверджують тісні взаємозв’язки слов’ян із тюрками-степовиками. Зокрема, у Мохначі на Харківщині у глибокій могилі з підбоєм було поховано жінку в повному вбранні типу «старожитностей антів». Поховання супроводжувалося типовим пеньківським ліпним горщиком.

Про близькі стосунки носіїв пеньківської культури з кочовим населенням свідчать також гончарні центри на кордоні слов’янського і степового світів, де виготовляли кераміку в північнокавказькому стилі, у балці Канцирка і Мачухах.

Весь посуд леньківського типу ліпний. Керамічний комплекс включає насамперед горщики біконічних та опуклобоких форм із максимальним розширенням корпусу на середині висоти, зрідка трапляються слабо профільовані посудини. Великі біконічні корчаги нерідко орнаментовано горизонтальним валиком під вінцями, на горщиках у поодиноких випадках трапляються наліпи у вигляді «підковок» чи «вух». Інші категорії посуду представлено дисками, сковорідками з низьким бортиком і одиничними мисками (рис. 21). На ранніх пам’ятках зафіксовано уламки гончарної черняхівської кераміки, а на пізніх – фрагменти посудин канцирського типу.

Знахідки знарядь праці та зброї пов’язані лише з поселеннями. Серед них – залізні наральники, серпи, мотижки, ножі, шила, долота, кам’яні жорна, ливарні форми, глиняні пряслиця, ллячки, кістяні проколки, голки та ін. Предмети озброєння представлені залізними наконечниками списів і стріл, а також кістяними обкладками від лука тюркського типу з Хитців.

Рис. 21. Кераміка пеньківської (1) і коломийської (2) культур

Рис. 21. Кераміка пеньківської (1) і коломийської (2) культур

Набір прикрас із бронзи і срібла містив пальчасті та литі дунайські фібули, браслети з потовщеними кінцями, поясні набори «геральдичного» стилю, зоо-і антропоморфні фібули тощо (рис. 22). З пеньківською культурою пов’язана південна зона поширення скарбів типу «старожитностей антів», серед яких найвідомішими є Мартинівський, Вільховчицький, Козієвськнй та ін. Особливий інтерес у дослідників викликав скарб срібних поясних прикрас у горщику, виявлений на поселенні пеньківської культури у Вільховчику.

Найбільш архаїчні пеньківські пам’ятки датуються серединою V ст. за кількома знахідками залізних двочленних фібул (Куня, Звонецьке, Осокорівка) та пряжки з могильника Велика Андрусівка 3. Спроба О. М. Приходнюка продатувати найраніші пеньківські комплекси IV ст., залучивши до них пізньою київське поселення Роїще на Чернігівщині, не дістала підтримки більшості фахівців. Основна маса речей кола «старожитностей антів » може бути пробатована VI, а головним чином VII ст. на підставі численних дунайських та кримських аналогій.

Рис. 22. Срібні та бронзові прикраси зі слов'янських пам'яток V—VII (1) та VIII—IX ст. (2)

Рис. 22. Срібні та бронзові прикраси зі слов’янських пам’яток V—VII (1) та VIII—IX ст. (2)

За сучасними уявленнями, пеньківська культура склалася у Лісостепу внаслідок просування на південь носіїв київської культури та їхніх наступників.

На це вказує певна близькість пеньківської та сусідньої коломийської культур, особливо помітна на їх ранньому етапі. У формуванні пеньківки також, мабуть, брали участь слов’янські племена, які мешкали у Лісостепу ще за часів черняхівської культури і залишилися там у гунський період. На Правобережжі пеньківська культура зазнала значного впливу празької, ставши надалі субстратом нової, райковецької, культури. На Лівобережжі вона є одним із компонентів наступної волинцевської культури.

Територія поширення пеньківської культури доволі чітко збігається з визнане ним Йорданом і Прокопієм ареалом антів, тому вважається, що носіями пеньківської культури були саме ці племена. Низка кочових елементів у пеньківській культурі, очевидно, свідчить про перебування серед її носіїв не лише слов’ян, а й якоїсь частини степовиків.

Колочинська культура

На північ від пеньківського ареалу, переважно на Дніпровському Лівобережжі, поширювалася колочинська культура. Вона охоплювала Північно-Східну Україну і сусідні області Росії та Білорусі, тобто південь лісової зони й північ Лісостепу (рис. 19).

Перші колочинські пам’ятки виявлено oе на початку XX ст. Зокрема, М. О. Макаренко 1909 p. дослідив поховання з кремацією у ребристій посудині-урні в с. Артюхівка поблизу Ромен, однак тривалий час ця знахідка вважалася унікальною. Ці старожитності були виділені в окрему культурну групу Е. О. Симоновичем після розкопок у 1955—1960 pp. городища Колочин на Дніпрі поблизу Гомеля. В наступні роки найцікавіші матеріали отримано під час розкопок могильників Новий Бихов, Тайманово і Тощи ця поблизу Могилева, Лебяжого, Княжого, Картамишевого на Куршині, а також на поселеннях Великі Будки на Сумщині, Дегтярівка, Роїще та Олександрівка на Чернігівщині (розкопки Л. Д. Поболя, Ю. А. Ліпкинга, Є. О. Горюнова, Р. В. Терпиловського та ін.). Нині відомо більш як 100 поселень. На 20 із них проведено розкопки, в ході яких виявлено понад 50 споруд, а також 12 могильників, на яких досліджено близько 400 поховань.

Поселення здебільшого мають невеликі розміри й розташовуються на краю першої тераси, інколи — на дюнах у заплаві. В північній частині колочинського ареалу відомо кілька городищ (Колочин, Мощонка та ін.), які слугували сховищами для мешканців розташованих поблизу відкритих селищ.

Основний тип житла — квадратна напівземлянка з вогнищем і центральним стовпом, дуже схожа на будівлі київської культури. Стіни — зрубної чи каркасно-стовпової конструкції. Відомо також кілька наземних жител (Деснянка) та напівземлянок з піччю-кам’янкою у кутку. Останні, очевидно, з’являються у колочинських племен під впливом правобережного населення празької культури. Господарські споруди представлені головним чином ямами-льохами.

Поховальний обряд колочинської культури порівняно з іншими ранньосередньовічними старожитностями Східної Європи вивчено доволі ґрунтовно.

Найхарактернішими є ґрунтові могильники, що інколи налічують більш як 100 трупоспалень (Тайманово, Лебяже). Кремації у невеликих округлих ямах зазвичай кількісно переважають. Винятком є могильник Княжий, де урнові поховання становлять майже 70 %. Кальциновані кістки потрапляли до ямних поховань здебільшого перемішаними з попелом і вуглем, а до урн клали очищені кістки. Урни інколи накривали перевернутою великою корчагою, в одному випадку урна була накрита глиняним диском. У похованнях зрідка, окрім посуду, трапляються металеві прикраси кола «старожитностей антів» і наконечники списів.

Відомо також кілька невеликих курганних могильників у різних частинах коломийського ареалу. Зокрема, два кургани досліджено на могильнику Бездрик поблизу Сум. Безурнові поховання тут супроводжувалися уламками ліпного посуду і бронзових прикрас, глиняними пряслицями, кістками домашніх тварин.

Кераміка — ліпна, неорнаментована. Як виняток трапляється рельєфний орнамент у вигляді горизонтальних наліпних валиків під вінцями чи «вух». Асортимент кераміки поступається попередній київській культурі — майже відсутні миски і підлошений столовий посуд. Керамічний комплекс представлений переважно горщиками та корчагами слабопрофільованих (тюльпано- і банкоподібних), опуклобоких і циліндроконічних форм, а також дисками і сковорідками (рис. 21). Для ранніх фаз культури доволі типовими є ребристі посудини, тоді як на пізніх домінують опуклобокі та слабопрофільовані горщики.

Знаряддя праці виготовлено головним чином із заліза і сталі: це ножі, серпи, риболовецькі гачки та ін. Використовувалися також кістяні кочедики і проколки, глиняні пряслиця, кам’яні зернотерки і бруски. Зброя походить зі спаленого городища Колочин 1 або ж є інвентарем окремих поховань (Лебяже, Княжий). Відомо кілька наконечників списів та стріл, великий (можливо, бойовий) ніж.

Предмети убрання і прикраси переважно знайдені у похованнях. Серед бронзових і срібних прикрас поширені так звані «старожитності антів» (великі пальчасті фібули, пряжки та деталі поясного набору, шийні гривни тощо). Великі скарби таких речей виявлено останнім часом на колочинських поселеннях у Трубчевську на Десні та в Гапоновому на Сеймі. На поселенні Великі Будки знайдено скарб речей, що належав ювелірові. До його складу входило кілька залізних знарядь, поламані срібні прикраси, а також дві невеликі пальчасті фібули і численні нашивки на одяг різних типів, виготовлені зі свинцево-олов’яного сплаву.

Найбільш архаїчні колочинські пам’ятки датуються серединою V ст. за кількома знахідками залізних фібул типу Прага (Ходосівка, Колодязний Бугор, Яловщина). Більшість датувальних знахідок належить до VI, переважно VII ст. Зокрема, серединою — другою половиною VII ст. датуються речі зі скарбів, знайдених на колочинських поселеннях у Гапоновому і Великих Будках.

Колочинська культура є прямим наступником київської. На півночі, у верхів’ях Дніпра, вона межує з пам’ятками типу верхніх шарів Банцеровщини й Тушемлі, що склалися на місцевому балтському субстраті під впливом київської культури. На Лівобережжі колочин, нарівні з пеньківкою, є одним із компонентів наступної волинцевської культури. Колочинська культура, найімовірніше, належала північно-східним угрупованням ранньоісторичних слов’ян — північній частині антів чи венетам, локалізації яких Йордан не дає. Можливо, на півночі ареалу до її складу входили окремі балтські племена.

Господарство та соціальний устрій

Рівень соціально-економічного розвитку склавінів і антів періоду експансії на Балкани та в Центральну Європу був близьким до племен київської культури, але суттєво нижчим, аніж у черняхівців. Під поля, як і раніше, використовувалися переважно ділянки, розміщені поблизу річок, що засвідчує топографія поселень. Виснаження полів, мабуть, було однією із основних причин слов’янської колонізації. Заселивши Лісостеп, землероби починають ширше застосовувати залізні насадки на рала, використовувати серпи досконаліших типів і ротаційні жорна.

Рівень металургії та ковальства залишався невисоким. Утім, на думку більшості дослідників, у цей час відбувається відокремлення металургії від ковальської справи. Виникають невеликі виробничі центри типу залізоробної майстерні у Гайвороні, що складалася з чотирьох агломераційних печей та 21 сиродутного горна. Центром металообробки було, зокрема, городище Зимне, де знайдено залізні та бронзові напівфабрикати, ковальський інструмент. Ливарні формочки з Бернашівки, а також скарби прикрас, до яких входили й поламані речі, свідчать про появу спеціалістів-ювелірів.

Такі види ремесел, як гончарство, прядіння, ткацтво, обробка шкіри тощо, за умов слов’янського натурального способу життя залишалися в межах родинного промислу. Рівень торгівлі під час стрімкого розселення склавінів і антів також був невисоким. Поодинокі пряжки візантійського походження могли бути й воєнною здобиччю.

Слід згадати повідомлення Прокопія Кесарійського про те, що склавши й анти VI ст. «живуть у народоправстві, й тому у них доля і недоля у житті вважаються справою спільною». Невеликі слов’янські поселення, найімовірніше, належали патріархальним родинам. У більших селищах, таких як Рашків 3, могло проживати по кілька таких родин. Визначальна роль великих сімей у житті общини підтверджується матеріалами колочинських могильників Лебяже і Картамишево 2. Групи трупоспалень, на яких постійно повторюються однакові деталі поховального обряду, являють собою «мікронекрополі» патріархальних сімей.

Групи поселень у басейні тієї чи іншої річки можна співвіднести з повідомленням Йордана про те, що венети поділяються на окремі племена, назви яких відповідають родам та місцям проживання. Візантійські автори наводять чимало назв таких початкових племен для слов’ян Подунав’я. Племена доби первісної сусідської общини вже втратили основні економічні функції, але набули значення як військово-політичні об’єднання одноплемінників. Столицями таких племен могли бути деякі городища, як, скажімо, Зимне, Київ, Колочин.

Скупі рядки повідомлень авторів VI—VII ст. переконують, що під час походів на Візантію скла він и й анти мали могутні військові союзи. Слов’янське суспільство вступило у так звану добу «воєнної демократії». У цей час поширюється патріархальне рабство для полонених. Незважаючи на посилення ролі військових вождів, більшість важливих справ вирішувалися на народних зборах вільних общинників, де кожний дорослий чоловік був воїном.

В этот день:

  • Дни рождения
  • 1928 Родился Эдуард Михайлович Загорульский — белорусский историк и археолог, крупнейший специалист по памятникам средневековья, доктор исторических наук, профессор.
  • 1948 Родился Сергей Степанович Миняев — специалист по археологии хунну.
  • Дни смерти
  • 1968 Умерла Дороти Гаррод — британский археолог, ставшая первой женщиной, возглавившей кафедру в Оксбридже, во многом благодаря её новаторской научной работе в изучении периода палеолита.
  • Открытия
  • 1994 Во Франции была открыта пещера Шове – уникальный памятник с наскальными доисторическими рисунками. Возраст старейших рисунков оценивается приблизительно в 37 тысяч лет и многие из них стали древнейшими изображениями животных и разных природных явлений, таких как извержение вулкана.

Метки

Свежие записи

Рубрики

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Яндекс.Метрика