Кочівники Північного Причорномор’я і Середньовічний Крим

Загальна характеристика процесів у північнопричорноморському регіоні та південноруському прикордонні в X—XIII ст.

Степове населення на землях Північного Причорномор’я — невід’ємний елемент багатьох історичних епох і періодів на території сучасної України. Одна за одною набігали кочівницькі хвилі з Азії та більш східних європейських територій на береги Чорного й Азовського морів, а також численних річок, що прорізали з півночі на південь обширні трав’яні випаси. Тому, потрапляючи в царство багатотравного достатку після зауральсько-заволзьких доволі засушливих просторів та азійських напівпустель, номади будь-що прагнули закріпитися на цих землях, де кочове скотарство могло розвиватися повною мірою. Середньовічні часи у цьому відношенні не були винятком.

Є свідчення про кілька таких кочівницьких хвиль із азіатських глибин, коли наступна змітала або розбивала попередню. Датуються вони кінцем І — початком 11 тис. н. е.

Перший союз степняків у Північному Причорномор’ї створили печеніги, відомі на Заході та у Візантії як пацинаки або пачінакіти, а на Арабському Сході — баджнак. Уперше населення давньоруських земель познайомилося з ними в 915 р. і тоді ж вступило із зайдами в різноманітні контакти. Так, у 944 р, київський князь Ігор уклав зі степняками військовий договір проти Візантії. Проте такі дії не завжди були узгодженими: його син Святослав загинув на дніпровських порогах після невдалого балканського походу саме від рук печенігів.

Дещо пізніше колишні союзники Русі почали періодично нападати на слов’янські гради. Печенізькі орди підступали до якогось із них, брали в кільце (якщо не вдавалося вдертися зненацька), що призводило до голодування, захоплювали знесилених захисників і з полоненими та здобиччю відступали назад у степ. Ніяких особливих пристосувань для штурму укріплень у них не було.

Така активність печенігів зумовлювалася посиленням їхньої військової могутності в середині X ст., коли численні орди кочували на просторах від Волги до Дунаю. Перебуваючи весь час на конях чи колесах, вони залишалися практично невловимими й завдавали багато лиха не тільки Русі, а й сусіднім країнам. У своєму суспільному розвитку печеніги перебували на етапі класо-

утворення, коли агресивність особливо проявляється у зв’язку з бажанням нової знаті діставати прибутки й стверджуватися насамперед за рахунок воєнних операцій та пограбунку. Нищівної поразки кочівникам завдав князь Ярослав Мудрий під стінами Києва у 1036 р.

Після цієї битви печеніги втратили свою колишню могутність, а їхнє місце у Степу зайняли торки, відомі у візантійських хроніках як узи, а на Сході як гузи. Вони прогнали печенігів із їхніх становиш і кочів’їв, а також змусили основний контингент переміститися далі на захід. Після 1060 р. протистояння Русі з торками скінчилося. Вони разом із частиною печенігів почали пізніше перекочовувати до кордонів давньоруської держави.

Вигідні простори зайняли половці, які уперше підступили до південноруських кордонів у 1055 р. У Західній Європі їх знали як команів. В арабських і перських рукописах вони відомі як кипчаки, а в Китаї — цинь-ча. Уже в 1060 р. половці спробували пограбувати південноруські землі, а пізніше — й території інших країн. Лише на Русь вони здійснили близько 50 значних набігів. Траплялося, що давньоруські князі укладали з ними союз для бойових дій проти конкурентів за той чи інший стіл.

Перейшовши у причорноморський регіон, половці насамперед захопили найвигідніші для пасовиськ райони — донецькі, нижньодонські та приазовські степи. Пізніше розселення відбувалося і в західному напрямі. До кінця XI ст. ці території в основному були розподілені між окремими ордами. В межах сучасної України найвідомішими були угрупованим придніпровських, луко-морських, кримських половців та деякі інші. їхня доля склалася трагічно: після битви на р. Калка, коли вони першими покинули поле бою, та навали орд Батия в 40-х роках XIII ст., половці зійшли з історичної арени, розчинившись у тих етносах, які збереглися (рис. 23).

Рис. 23. Інвентар із поховання кочівника поблизу с. Берестняги у

Рис. 23. Інвентар із поховання кочівника поблизу с. Берестняги у

Основою господарства усіх вищезгаданих угруповань було кочівництво, що пройшло у своєму розвитку три стадії — від безсистемного пересування до напівосілого. Друга стадія вирізнялася саме тим, що в цей час уже відбувся поділ пасовиськ на визначені ділянки для окремих орд, куренів, аілів. Це зумовило деяку стабілізацію життя кочівників, окремі групи яких обмежувалися (але й водночас гарантувалися) у своєму русі певними кордонами. У процесі розвитку середньовічні кочівники сягнули етапу розпаду первіснообщинних відносин і зародження ранньокласових структур. Особливо у цьому плані вирізнялися половці, в яких досить успішно розвивалися феодальні відносини й структури (рис. 24).

Кочівництво тривалий час велося цілорічно (табірне кочування). Стадо складалося з великої рогатої худоби, овець, коней та верблюдів. Зазвичай найбільше цінувалися коні — основна військова та робоча сила за середньовічних часів. За даними С. О. Плетньової, окрема орда налічувала 20—40 тис. чоловік, причому переважали 40-тисячні. У XII ст. на просторах східноєвропейських степів кочувало не менш як 12—15 орд, тобто загальна чисельність населення сягала 500—600 тис. Якщо врахувати, що в середньому сім’я з п’яти чоловік мала стадо, що відповідало за поголів’ям 25 коням (один кінь — п’ять голів великої рогатої худоби плюс шість овець), то можна уявити собі розміри кочових веж у Степу.

Окрім скотарства, велику роль у господарстві відігравало облавне полювання, під час проведення якого молоде покоління ще й навчалося добре триматися у сідлі та володіти луком. Розвивалися також залізоробне, косторізне, ювелірне ремесла, обробка шкіри та виготовлення кінської збруї. Про це свідчать характерні для Степу досить викривлені шаблі, стремена арочної форми, деякі типи вудил та круглих бронзових дзеркал, біконічні й «рогаті» срібні сережки та інші речі. Мешкали кочівники в юртах двох типів: одні ставилися на вози, а інші були стаціонарними й зводилися прямо на землі. При переході з місця на місце будинки на колесах ставилися в коло й у такий спосіб створювалася лінія оборони від можливого ворога.

Кочівники загалом досить миролюбно ставилися до торгових караванів, що проходили через їхні землі. За це вони брали з купців мито — тобто контроль над територіями давав чималий прибуток. Утім, випадки грабіжницьких нападів на купецькі каравани з метою наживи також не були рідкісним явищем. Проте більшість товарів кочівники отримували від сусідів унаслідок обміну, торгівлі чи воєнного пограбунку.

На сході це були контакти з арабами і Кавказом, на заході — із Угорщиною, Болгарією та іншими європейськими державами. Особливо активні стосунки підтримувалися із південними та північними сусідами. Переконливим свідченням добре налагоджених взаємовідносин із кримськими містами є відомий Половецький словник, створений в одному із цих міст.

Рис. 24. Речі з кочівницьких поховань

Рис. 24. Речі з кочівницьких поховань

Особливо активні зв’язки кочівники підтримували з Руссю. І не лише військові чи торговельні, а й династичні — князі часто одружувалися з дочками половецьких вельмож, хоча своїх доньок у Степ не віддавали.

У Пороссі постійно перебував значний кочівницький контингент тюркомовного населення, який у XII ст. сформувався у союз Чорних Клобуків (є деякі свідчення про те, що на Дніпровському Лівобережжі мешкали переяславські торки та чернігівські ковуї). Створили його вихідці зі степової смуги Надчорномор’я, котрі з різних причин втратили у військових сутичках контрольовані ними землі й, не бажаючи підкоритися сильнішому супротивнику, переходили під протекторат давньоруських князів. Серед них згадуються торки, печеніги, берендеї, коуї, турпеї, києпичі. Перші троє із них відігравали провідну роль у цьому союзі. Спочатку кочівники, які прийшли на постійне поселення, домагалися федеративності із давньоруськими князівствами, але були визнані лише васальні взаємовідносини. Степнякам довелося скоритися.

За отримані для проживання території кочівники, які поступово осідали на землю, мали служити київським зверхникам. У цій лісостеповій смузі розпочався перехід від кочівництва до осілого пастушества. Почав складатися побут, пізніше характерний для побуту козаків. Чоловіки завжди були готові до воєнних походів, а на жінках фактично трималася вся сімейна економіка. Зв’язки зі слов’янським населенням здійснювалися насамперед через обмін продуктів землеробства на продукти тваринництва. Цінувалася також реміснича продукція слов’ян-землеробів.

Утім, племінні особливості у середовищі новоселів зберігалися, про що свідчать місця розселення окремих груп: печеніги жили на р. Росаві, а торки й берендеї володіли кочів’ями, розташованими у західному та південно-західному напрямах від їхніх становищ.

Окрім градів, що виконували суто захисні функції, на цій території формувалися справжні міські центри, передусім столиця — літописний Торчеськ — локалізована в районі сучасного с. Шарки на р. Горохуватці. Пам’ятка складається із двох укріплених частин, розташованих на деякій відстані одна від одної. Недостатньо досліджена на сьогодні, столиця кочівників у Пороссі усе ж, за наявними матеріалами, характеризується як значний центр, площа якого за давньоруських часів сягала 90 га.

У степовій смузі сучасної України мешкали не лише тюркомовні кочівники. Виникли тут поселення слов’ян-землеробів та ремісників, які вигідно обмінювалися зі степняками продуктами своєї праці. Існували також групи слов’янського населення, які не мали постійних стаціонарних жител. Ідеться про бродників і берладників — предтеч майбутніх козаків. Можливо, таким знатним бродни ком був за життя воїн, похований під курганним насипом поблизу с. Таганча на Черкащині. Чоловік орієнтований головою на захід, біля нього поклали екіпірованого коня. В могилі виявлені також різноманітна зброя і спорядження (шабля, спис, щит, кольчуга, шолом, нетипова для кочівників булава), срібні прикраси і чаша. Особливий інтерес викликає медальйон із зображенням Христа.

Археологічні пам’ятки середньовічних кочівників

Через постійне перекочування і відсутність стаціонарних поселень, основних категорій кочівницьких старожитностей середньовічних часів усього дві. Це поховання і так звані кам’яні баби.

Кочівники, як і інші стародавні народи, були язичниками і вірили, що в потойбічному світі буття триватиме значною мірою так само, як і на землі. Тому разом із померлим в могилу клали речі, що, на думку родичів і близьких, будуть потрібні йому в місцях потойбічного існування. Характерною рисою обрядовості була наявність вірного супутника кочовика — коня або хоча б його опудала чи символам (під час розкопок фіксуються кістки черепа та ніг).

На території сучасної України в похованнях середньовічних часів відсутній якийсь певний панівний обряд. Нерідко на одній і тій же території і навіть на одному й тому ж курганному могильнику трапляються синхронні поховання кочівників із різним поховальним обрядом. Набір супроводжувального інвентарю у могилах однаковий: в чоловічих — зброя (стріли, наконечники списів, шаблі, іноді сокири), кінська збруя і спорядження (стремена, вудила, сідла), захисні доспіхи, побутові речі, залишки одягу, іноді прикраси; в жіночих — побутові речі, прикраси, залишки одягу, а іноді зброя (наконечники стріл та списів, елементи кінської збруї).

Хронологічні відмінності в інвентарі простежуються лише для IX—X та XI— XIII от. Щодо зброї, то її еволюція відбувалася в межах обширної території Євразії, а тому одне й те ж озброєння використовували різні народи в певні історичні періоди.

Типовою кочівницькою зброєю була шабля з широким, слабовигнутим клинком, що наближався до однолезового меча. Характерні для кочівників стремена мають вузьку підніжку і рельєфну лінію на зовнішньому боці. Із побутових речей у похованнях IX—-X ст. найчастіше трапляються скроневі кільця із незімкнутими кінцями, намисто. Одяг представлений фрагментами тканини, пряжками, ґудзиками; взуття — шматками шкіри.

Серед інвентарю кочівницьких поховань XI—ХНІ ст. помітні певні зміни, котрі пов’язують із появою у надчорноморських степах половців. Найчіткіше вони простежуються у комплексі озброєння. В XI ст. з’являються кольчуги, шоломи, щити, відсутні в попередній період. Великий інтерес викликає захисний кінський наголовник, знайдений у кочівницькій могилі поблизу с. Ромашки на Київщині. Він складався із трьох рухомих залізних пластин, з’єднаних між собою металевими кільцями. Пластини зігнуті відповідно до форми кінської голови і мають прорізи для очей.

Шаблі XI—XIII ст. істотно відрізняються від аналогій попередніх часів. Вони більш вигнуті, мають довгий, вузький і гострий кінець, а також вигнутий залізний ефес. Як пережиток трапляються шаблі зі слабовигнутим клинком. Зміна шаблі, що стала легшою і краще пристосованою для ковзного удару, вимагала більшої опори на стремена. Тому в стременах XI—XIII ст. підніжка значно ширша, аніж за попередніх часів. У могилах воїнів-вершників цих часів трапляються стріли, наконечники списів, кістяні обкладки луків, залишки берестяних, іноді з кістяною обкладкою, сагайдаків. Із побутових предметів у могилах XI—XIII ст. трапляються кресала, металеві дзеркальця, казани, чаші, глиняні горщики, риболовні гачки. Жіночі поховання супроводжують усілякі прикраси — намистини, шийні гривни, сережки, іноді браслети, нашивки на одяг.

Основні поховальні обряди кочівників у XI ст. були такі: І) впускні могили в кургани раніших часів, у прямокутних або овальних ямах. Померлих клали витягнуто, майже завжди головою на захід, найчастіше у труні, зрідка у видовбаній колоді або дощатому гробовищі; нерідко поховання супроводжується кістками коня, покладеного в анатомічному порядку, з інвентарем; 2) обряд поховання аналогічний попередньому, але померлого клали у скорченому стані в супроводі інвентарю й кісток коня; 3) поховання здійснені під курганом у прямокутній ямі зі сходинкою, на якій, як правило, покладені кістки коня (здебільшого череп та кінцівки), або ж померлого клали у витягнутому стані на спині у труні чи на підстилці; орієнтація найчастіше по лінії захід — схід. Поховання супроводжується інвентарем; 4) аналогічні попереднім, але над похованнями в ямі влаштовано дерев’яне перекриття; 5) поховання проведені під курганом у могилі з підбоєм; померлий лежить у підбої на спині у витягнутому стані, орієнтований, як правило, на захід. Поховання супроводжуються кістками коня й інвентарем; 6) безкурганні могильники. Кістяки лежать у ямах на спині у витягнутому стані, орієнтація західна або північно-західна. Поховання супроводжуються інвентарем; 7) насипи курганів земляні або перемішані з камінням. Трапляються поховання із кам’яними кромлехами. В могильну яму померлого клали у витягнутому стані на спині і в труні. Орієнтація на захід чи схід. Як правило, поховання супроводжується цілим конем або його частиною, покладеними в окрему яму. Відомі й поховання без кісток коня, що свідчить про певні зміни в поховальному обряді. Набір інвентарю у цій групі поховань багатий.

Одним із найприкметніших поховань є так звана могила Чингульського хана поблизу с. Заможне Запорізької області (рис. 25). Тут основою для половецької споруди став курган епохи бронзи, на поверхні якого зібрані численні фрагменти середньовічних амфор — тобто земляним роботам передувала тризна по померлому. Потім навколо вершини давнього насипу спорудили вал із брикетів дерну. Він складався із розділених переходами чотирьох дуг. Саму могильну яму почали копати вже після спорудження цього валу. Після завершення усіх дій, пов’язаних із похованням небіжчика, яму перекрили дерев’яним настилом, а навколо нього поклали п’ять забитих, загнузданих та осідланих коней. У процесі остаточного зведення нового насипу за середньовічних часів на ньому було побудовано ще дві кам’яні споруди. Підніжжя оточене широким і глибоким кільцевим ровом, що мав цілу низку перемичок і проходів. У ньому також виявлено численні фрагменти амфор (сліди поминальної тризни).

Біля одного із проходів зафіксовано скелет чоловіка у скорченому стані — ймовірно також поминальна жертва. Сама могильна яма мала земляні заплічки (східці) і була двічі перекрита дерев’яним настилом. Уздовж однієї зі стін на дошках розкладені частини баранячих туш, а на дно поставлені дві амфори. Між ними лежали кістки великої тварини і стояв полив’яний глечик. Ще одна посудина лежала на боці поруч. Труна з відкидною кришкою, що замикалася чотирма залізними замками, займала майже всю площу ями. Біля неї лежала зв’язка із чотирьох ключів, а зверху на віко покладено спис.

Рис. 25. Поховання "Чингульського хана" XIII ст.

Рис. 25. Поховання «Чингульського хана» XIII ст.

Померлого покладено витягнутим на спині, ступні ніг зв’язані золотим ланцюжком. Небіжчик убраний у шовковий каптан. Його супроводжував багатий поховальний інвентар — три пояси, золоті персні, ланцюг із електрового дроту, в долоні правої руки затиснутий кінчик витого золотого стрижня — символ влади. Зліва була розкладена зброя та військове спорядження: шабля, великий сагайдак зі стрілами, налуччя, щит, шолом і кольчуга. Крім того, біля тіла поставлено срібний посуд. Виявлено також й інші численні знахідки. Судячи з усього, родичі та близькі цього знатного половця добре підготували його для майбутнього потойбічного життя.

Іншою значною групою кочівницьких старожитностей є так звані кам’яні баби — статуї, котрі тривалий час вважалися надгробними обелісками. Нині доведено, що прямого зв’язку між людьми, похованими в конкретних курганах, і поставленими на них (часто набагато пізніше) кам’яними спорудами немає. Останні пов’язані з поминальним ритуалом і культом предків. Це не узагальнювальне зображення людини, а образ напівбога, міфічного героя і володаря, родоначальника. Загалом фігури людей доволі ретельно пророблені, й не лише у верхній частині тіла (щоправда, нижня завжди трохи укорочена). Вирізняється багато деталей в одязі, зачісці. Нерідко трапляються зображення чаші в руках, кисті яких знаходяться біля пояса (рис. 26).

При визначенні типології статуй бралися до уваги такі ознаки: стать (чоловік чи жінка), поза (сидячи або стоячи), а також різноманітні образотворчі й технічні прийоми, що використовувалися у процесі їх виготовлення.

Половецькі статуї цікаві й тим, що на них зображено велику кількість предметів від костюма, прикрас, зброї та різного побутового інвентарю. Багато які з деталей убрання та прикрас просто не були б відомі без цих витворів кам’яного мистецтва. Це, зокрема, складні жіночі зачіски-шляпки, чоловічі коси-зачіски, деталі жіночої зачіски — так звані «роги» (повстяні валики, із нашитими на них напівкруглими випуклими срібними пластинами). Крій каптанів, комірів сорочок, фасон чобіт, ремені, що підтримували халяви, нагрудні ремені й бляхи, панцирі із довгих, мабуть, металевих платівок, вишивки на одязі — ця інформація нам відома лише завдяки вивченню згаданих скульптур.

Картографування окремих деталей зачіски й одягу показало, що в різних половецьких угрупованнях вони розподілені нерівномірно. Це спостереження важливе для встановлення етнографічної своєрідності різних половецьких об’єднань. Щоправда, формування такої своєрідності ще тільки розпочалося і було перерване в першій половині XIII ст. нашестям монголо-татар.

Рис. 26. Кам'яні скульптури воїнів-кочівників (за С. О. Плетньовою)

Рис. 26. Кам’яні скульптури воїнів-кочівників (за С. О. Плетньовою)

Окрім двох основних груп археологічних пам’яток, залишених у Північному Причорномор’ї середньовічними кочівниками, відомі й поодинокі знахідки їхніх святилищ. Два із них зафіксовані на Херсонщині поблизу сіл Первомаївка та Львове. Вони були влаштовані в курганах раніших часів.

Перше з них являло собою майже квадратну неглибоку яму, стінки та дно якої викладені невеликими вапняковими брилами. У центрі виявлена основа кам’яної баби, а поруч, мабуть, стояла ще одна. На самій вимостці знайдені уламки амфори, бронзовий казан, численні кістки жертовних тварин. На долівці помітні сліди від вогнищ. У другому випадку в центральній частині насипу розміщувався вівтар або жертовник квадратної форми, в центрі якого також була встановлена кам’яна статуя. Навколо виявлено уламки амфор, кістки тварин та вуглинки. Обидва святилища, хоча й розташовані на відстані ISO км одне від одного на обох берегах Дніпра, мають між собою багато спільного: вони розміщені в однакових топографічних умовах на вододілах; для їх спорудження використані насипи скіфського часу, з кам’яних кромлехів, із яких бралося каміння для спорудження ритуальних конструкцій середньовічних часів; статуї орієнтовані обличчям на схід. У плані архітектури це складні конструкції, що містять жертовники зі статуями у центрі, кам’яний панцир і жертовні ями.

Загальна характеристика процесів у середньовічному Криму

Історію середньовічного Криму В. Л. Миц та інші дослідники умовно поділяють на кілька періодів: друга половина VII — перша половина X ст., коли влада Візантії послаблюється, й дедалі більше зростає вплив Хозарського каганату; друга половина X — перша половина ХШ ст., коли візантійська імперія повертає свій контроль над прибережною частиною півострова, а після

1204 p. — над Трапезундською імперією. Понад століття (кінець X—XI ст.) східна частина Таврики перебувала під протекторатом Київської Русі. У другій половині XIII — першій половині XIV ст. Крим підпав під воєнно-політичний контроль Золотої Орди. Водночас у постійному протиборстві відбувалося формування колоній двох торговельних республік — Генуї і Венеції, перша з яких завоювала сильніші позиції.

У той же час увесь період середньовічної історії Криму характеризується цілковитим пануванням у степовій частині кочових народів — хозаро-болгар, печенігів, половців, татаро-монголів. Родючі гірські долини та прибережні території займало осіле населення, доволі різне за етнічним складом, яке перебувало під сильним впливом більш розвинутих сусідів.

Уже близько середини VII ст. під владу хозар потрапляє частина Східного Криму, в тому числі й Боспор. Візантії довелося докласти чимало дипломатичних зусиль, щоб стримати нову експансію. У другій половині VII ст. сюди переселяються із Приазов’я та Північного Кавказу носії салтово-маяцької культури, насамперед, болгари. Вони поступово заселяють обширні території. У першій половині VIII ст. у зв’язку з масовою міграцією малоазійських греків із Візантії у період іконоборчих гонінь, на узбережжі Чорного моря з’являються десятки нових поселень, на територіях яких зводяться храми й монастирі. Цей процес триває і в IX ст., коли на півострові відбувається значне зростання населення, а на Південнобережжі та в Гірському Криму з’являються печерні монастирі. Приблизно на зламі IX—X ст. у Східному Криму створюється нова єпархія, центром якої стає місто Фулли.

Наприкінці IX ст. одна із гілок печенігів вклинилася між Таврикою і основною територією Хозарії, перервавши зв’язок останньої із візантійськими містами Криму. Внаслідок цього економіка каганату зазнала великих втрат. У IX—X ст. Візантійська імперія докладала всіх зусиль, аби завадити Київській Русі закріпитися у цьому регіоні. Князі молодої східнослов’янської держави прагнули оволодіти тут ключовими позиціями економічного та стратегічного характеру. А тому візантійці всіляко шукали дружби із печенігами і намагалися посварити Русь із сусідніми країнами (утім, руси дотримувалися тієї ж політики). Після походу Святослава у 965 р. Крим позбувся хозарської залежності.

Особливо відчутними для Візантії стали удари, завдані Руссю наприкінці X ст. Унаслідок успішного походу війська Володимира Святославича у 988 р. захопили Корсунь (сучасний заповідник Херсон). Після тривалих переговорів імператори погодилися видати за київського князя принцесу Анну, було досягнуто домовленості й щодо хрещення Русі. Утім, протистояння двох держав тривало й далі. Візантія зберегла своє панування у Південному Криму. Місцеве населення, яке проживало в основному в лісистих горах, підтримувало з візантійськими центрами (насамперед із Херсоном) економічні зв’язки, сплачувало їм податки. Досягнення господарської незалежності сприяло створенню у Гірському Криму в XIV ст. феодального князівства.

У XII ст. Корсунь-Херсон починає втрачати провідну роль у посередницькій торгівлі (його місце займає Судак-Сугдея) і доволі швидко перетворюється на аграрне місто. Пізніше й нового торговельного лідера — Судак — спіткала така сама доля: після серії татарських погромів у XIV ст. й захоплення міста генуезцями воно перетворилося на центр сільськогосподарської округи. У XIV ст. економіка прибережних міст та відкритих сільських поселень Таврики потрапляє у сферу впливу колоній Генуї, котра створила на узбережжі мережу торговельних станцій та факторій. Цей процес знайшов відображення не лише в матеріальній культурі, а й у грошовому обігу. Якщо в шарах VI—XIII ст. трапляються майже виключно херсоно-візантійські монети, а також монети держав Малої Азії, то в пізніші часи це здебільшого грошові знаки золотоординських міст та Кафи.

Загалом у політичному відношенні півострів у XII—XV ст. поділявся на три райони. Херсон — античний Херсонес — з найближчою округою виділився в окрему зону. Поступово відособилася Готія, що займала весь Південно-Західний Крим і частину південного узбережжя. Північний район охоплював Лісостеповий Крим, старокримські й судацькі гори, степ, у тому числі Присивашшя, а також Керченський півострів. Ці райони відрізнялися у соціально-економічному відношенні. Різний ступінь розвинутості суспільного укладу населення проявлявся й у містобудуванні, фортифікації, архітектурі, а також у різних кількісних співвідношеннях знайдених там імпортних і місцевих виробів, коштовних святкових і дешевих повсякденних речей.

Ще одним напрямом політичних і економічних зв’язків, що активізувалися саме у XII ст., були контакти Криму і Південного Понту. Після утворення в 1204 р. Трапезундської імперії, до її складу ввійшли Херсон і Готія. Таке становище зберігалося до завоювання півострова монголо-татарами. Залежність від Трапезунду проявлялася, очевидно, у щорічній сплаті податків та виставленні необхідних допоміжних загонів для військових операцій. 1 в подальшому відносини між Трапезундською імперією і князівством Феодоро, що сформувалося на основі колишніх візантійських володінь у XIV ст., були союзницькими.

В першій половині XIII ст. у східноєвропейському регіоні з’являються монголо-татари. На Крим вони здійснюють набіги з моменту своєї появи у степах Північного Причорномор’я. Спочатку їхні удари спрямовувалися у райони Східної Таврики, передусім на Судак. Після походу в Західну Європу вони розселяються у причорноморських та прикаспійських степах. До володінь нових завойовників у цей час входила і степова зона Криму. А тому місцеве населення з укріпленими центрами, монастирями та сільськими поселеннями зберігало автономію, сплачуючи монголо-татарам певну данину.

Археологічні пам’ятки середньовічного Криму

До кримських археологічних джерел середньовічних часів, як зазначав О.І. Домбровський, належать різночасні, не однакові у фортифікаційному відношенні, а отже функціонально різні укріплення. Ще недостатньо досліджені залишки численних поселень та могильників, сліди минулого сільськогосподарського терасування давно порослих лісами гірських схилів, сховані у горах крепіди терас та давні шляхи, закинуті гончарні водогони, арики, що нині не використовуються, фонтани, колодязі, середньовічні каменоломні, рудоплавильні й гончарні печі тощо.

Різностнічне населення півострова, звичайно, не могло упродовж тривалих відрізків часу мирно співіснувати. Про міжобщинні конфлікти, зокрема, свідчать численні — різні, хоча й синхронні — оборонні системи: укріплені, але не заселені в мирний час схованки поруч із відкритими поселеннями; селища, оточені стінами; місця тимчасового перебування у гірських печерах. Трапляються й прості, невеликі за розмірами житла, що стояли одне біля одного на узвишшях гір; сотоподібно сплановані селища з будинками у вигляді невеликих веж, котрі перетворювали садибу землероба на своєрідну фортецю. Напластування культурних нашарувань і стратиграфія будівельних залишків свідчать про довготривале й постійне використання населенням усіх пунктів вищевказаних категорій.

Вибір місць для проживання й відмінності у способі життя зумовлювалися насамперед віковою звичкою тих чи інших прийшлих груп населення до певних форм господарювання, котрі могли розвиватися за конкретних умов природного перебування. Це й відгінне скотарство в горах, і мисливство у поєднанні з бортництвом, і збирання дарів природи, й «чаїрне» землеробство на очищених від лісу невеликих за розмірами ділянках землі, хліборобство в долинах і городництво на невисоких вододілах, виноградарство на південних схилах гір і рибальство, дрібні сільські ремесла тощо.

Дослідження археологічних пам’яток, залишених носіями різних археологічних культур, слід починати із візантійських — VIII—X ст. їхній появі сприяла масова міграція в період іконоборства. В цей час з’являються плитові могильники, на площі яких поховання проводилися за християнськими звичаями — витягнуто на спині, головою на захід; у деяких могилах виявлено натільні хрестики. Водночас на всій території Південного Криму з’являються сільські поселення та укріплені монастирі з матеріалами провінційно-візантійської культури (круглодонні червоноглиняні амфори, візантійський білоглнняний посуд — розписні ойнохої та фляги, невеликі плоскодонні піфоси, різноманітні горщики). Пізніше форми амфор змінюються.

Площа поселень і кількість будівель у них доволі значні. З напільного боку поселення обнесені огорожами завширшки близько 3 м, але на самій території споруди розміщувалися безсистемно. Найвідомішою пам’яткою того часу є Аю-Даг — селище, розміщене на верхівці залісеної гори. Тут споруджувалися будинки двох типів — однокамерні й п’ятистінки, розміри яких удвоє перевищували попередні. В центрі поселення розміщувався храм.

Одночасно із сільськими, невеликими за розмірами, однонефними базиліками в епоху іконоборства з’являються тринефні й триабсидні базиліки значно більших розмірів. Діяльність чернецької імміграції поширювалася й у гірських районах, де виникає значна група печерних монастирів, за характером забудови близьких до так званих «печерних міст» (рис. 27).

Такими містами називають своєрідну групу пам’яток (городища, монастирі, селища), розташовану в передгір’ях півострова. їхньою характерною особливістю є висічені у скелі різноманітні приміщення господарського, військового, житлового та культового призначення. Залишки наземних будівель тепер укриті землею та рослинністю. Городища нерідко сягали значних, як для тих часів, розмірів (близько 10 га). Частина їхньої площі не була забудованою і, ймовірно, призначалася для захисту навколишнього сільського населення під час ворожих нападів або проведення торгів.

Рис. 27. "Печерне місто" Чуфут-Кале поблизу Бахчисарая

Рис. 27. «Печерне місто» Чуфут-Кале поблизу Бахчисарая

Два із них — Ескі-Кермен та Чуфут-Кале — розташовані поблизу Бахчисарая. Перше виникло у V—VI ст. й існувало до кінця ХНІ ст. Викладені з каменю оборонні стіни мали товщину близько 2 м. До них прилягали башти, вирубані у скелястих виступах. У місті було багато будівель із каменю і близько 400 печер, а також церковні споруди. Під час розкопок виявлені вулиці й зернові ями, вирубані у скелі, глибокий колодязь, водопровід та рештки ремісничих майстерень. Населення займалося землеробством, скотарством, виноградарством, ремеслом і торгівлею.

Одним із найбільших «печерних міст» було Чуфут-Кале. Його оточують кам’яні стіни значних розмірів з арковими воротами. Виникло, як інші, в V—VI ст. На його території виявлено багато печерних комплексів, глибокий колодязь та інші споруди. Пізніше правило татарам за монетний двір та в’язницю для полонених і заложників, стало центром ремесла і торгівлі. Неподалік від міста виявлено великий за розмірами могильник.

Поселення ранніх болгар VII—X ст., відкриті в різних частинах півострова, можна поділити на дві хронологічні групи, «вододілом» між якими стала середина VIII ст. До ранніх і найбільш типових відносять поселення Тау-Кипчак, на якому будівлі з кам’яними стінами розміщувалися п’ятьма «кушами». До кожного із них входили однотипні споруди, згруповані по дві-три разом. Відстань між окремими групами сягала 10—25 м. Усередині лише одне приміщення мало вогнище (тобто було житловим), решта виконувала господарські функції.

Хозаро-болгари, прийшовши в Таврику, принесли з собою характерний тип житла — напівземлянку з куполоподібним дахом. Але, познайомившись із розвинутим кам’яним будівництвом, вони почали зводити й наземні споруди. Характерною для цього кола пам’яток була також кладка стін насухо «в ялинку». Керамічний комплекс складався з амфор місцевого та імпортного виробництва, горщиків і кухлів різних типів. Ліпна кераміка у своїй масі змінюється виготовленою на гончарному крузі. Виявлено велику кількість сільськогосподарських знарядь. Протягом другого зі згаданих періодів матеріальна культура за основними показниками не зазнала змін. Ранньоболгарська культура зникла в середині X ст. унаслідок хозаро-візантійських воєн. Пізніше тут почала формуватися нова етнокультурна спільнота.

У перші століття II тис. н. е. більшість поселень Таврики характеризувалася такими ознаками: будівлі, як правило, розміщуються на скелястих або ж дуже крутих місцинах, не придатних для обробітку. Пойма річки або рівнинна частина зрошувальної долини використовуються лише для садівництва чи посівів. Така риса характерна і для Байдарської долини, де зафіксовані поселення, розміщені навколо неї на гірських відрогах. Відомі й інші різновиди гірських поселень, житлові та господарські споруди котрих зводилися безпосередньо на земляних терасах з підпірними стінами чи полях, поділених на ділянки кам’яними огорожами.

Серед поселень XII—XIV ст. вирізняються три основні типи планування, добре зафіксовані в урочищі Ласпі неподалік від Ялти. Насамперед, це селище Хаспіо з пористою структурою, що складалося більш як із 30 терас, котрі спускалися до моря. Вони були укріплені кам’яними крепідами, на яких стояли стіни, що розділяли тераси. Житлова башта, приміщення господарського призначення, хлів для дрібної домашньої худоби примикали до стін кожного такого осередку. Все поселення користувалося водою, що надходила із одного водогону, спорудженого із гончарних труб (рис. 28).

Пізніше з’явилося ще одне поселення — Шабурла. Відносно правильні ряди будівель тут розміщувалися на довгих терасах. Ці споруди зводилися на значній відстані одна від одної. Поблизу жител, віддалених від джерел, вкопували великі піфоси для зберігання води. Третє велике поселення — Приморське — розташоване на протилежному боці згаданого ручаю. Будівлі тут зводилися безсистемно (це зумовлювалося рельєфом місцевості) і відрізнялися від попередніх за багатьма параметрами. Двори були огороджені, а між ними пролягали звивисті вулиці.

Найбагатшими й насиченими пам’ятками були міста середньовічного Криму. Одне із них — Судак (візантійська Сугдея, італійська Солдая, давньоруський Сурож), оборонні стіни якого з 26 вежами (спорудженими за різних часів) та барбаканом охоплюють двома ярусами гори й захищають підходи до порту. Загальна площа фортеці — близько 60 га. На ранньому етапі (VI — перша половина VIII ст.) місто являло собою звичайну приморську фортецю, у найвищій точці якої розміщувався візантійський гарнізон. Поблизу був споруджений маяк, який функціонував до XVII ст. Поруч із укріпленнями стояла й візантійська митниця (знайдено більш як 500 печаток із свинцю) (рис. 29).

Хозарський період (друга половина VIII—X ст.) характеризується занепадом цього приморського центру, особливо його портової частини. Але в середині IX ст. споруджується оборонна стіна, складена із блоків у типово хозарській оборонній техніці. Та ознак міської забудови цих часів не виявлено, а самі укріплення слугували виключно для захисту воїнів.

Рис. 28. Кримська середньовічна кераміка

Рис. 28. Кримська середньовічна кераміка

Рис. 29. Реконструкція периметра Судацької фортеці (за І. А. Барановим)

Рис. 29. Реконструкція периметра Судацької фортеці (за І. А. Барановим)

Формування міських кварталів і створення єдиної системи оборонних споруд розпочалося після розгрому каганату, коли частина Таврики знову увійшла до складу Візантійської імперії. До Сугдеї із Херсона-Корсуня було переведено флот та корабельні верфі. В цей період місто забудовується двоповерховими спорудами, а оборонні стіни поділяють його на п’ять зон. Міською домінантою залишається замок, до якого примикала аристократична частина. У цей період місто сягає найбільших розмірів.

Ситуація значно погіршується у другій половині XIII — першій половині XIV ст., після входження Сугдеї до складу Кримського улусу Золотої Орди: оборонні споруди Нижнього міста були повністю розібрані, а на їхньому місці з’являються майстерні. Певне піднесення місто (уже Солдая) переживає після переходу під юрисдикцію Генуї у 1380 р. Однак у 1475 р. воно було знищене турками.

Середньовічний Херсонес (Херсон, Корсунь) був успадкований Візантією від Римської імперії. Це місто, як великий ремісничий та культурний центр Кримського півострова, виконувало роль посередника імперії у морській та сухопутній торгівлі з Північним Причорномор’ям і Київською Руссю. Влада Візантії у Тавриці не була цілковитою і, по суті, лише Херсонес залишався тут її опорним пунктом в економічній та політичній боротьбі за північнопричорноморський регіон. Своєю чергою імперія захищала місто від кочівників та інших нападників. Населення тяжіло до Херсонеса, чим пояснюється скупчення землеробських поселень, а потім і значних феодальних угідь поблизу міста або на підступах до нього (рис. 30).

Уявлення про Херсонес як середньовічне місто дають розкопки східного району й північного берега, де відкриті житлові квартали. Оборонні споруди (стіни та башти) у припортовій та інших частинах міста свідчать про постійну воєнну загрозу для його мешканців. У безпосередній близькості до міських стін відкриті залишки різних громадських будівель, великі цистерни одного із міських водогонів і терм X ст. Усе це свідчить про високий рівень культури містобудування й цивілізованості населення.

Середньовічне місто зводилося на руїнах античного, повторюючи його регулярне планування. Змінювалася лише розбивка домоволодінь усередині кварталів, перебудовувалися садиби, проте планування вулиць залишалося попереднім. У X—XII ст. стало можливим помітно упорядкувати міське планування, завдяки чому центр набуває характеру цілісного архітектурного ансамблю. Головна вулиця пролягала зі сходу на захід; по обидві сторони її розміщувалися двоповерхові будинки, що тулилися один до одного. На нижніх поверхах більшості з них розміщувалися крамниці. Фасади, за винятком жител найбагатших власників, оформлялися досить просто.

Рис. 30. Садиба середньовічного Херсонеса з капличкою-усипальнею на передньому плані (реконструкція О. Л. Якобсона)

Рис. 30. Садиба середньовічного Херсонеса з капличкою-усипальнею на передньому плані (реконструкція О. Л. Якобсона)

Головну міську магістраль, ділячи її на майже рівні частини, перпендикулярно перетинали поперечні вулиці, а паралельно до неї проходили поздовжні. Головна вулиця виходила на площу, де височів храм. Тісно забудовані житлові квартали розміщувалися з обох боків від неї і терасами спускалися до моря та гавані.

Монументальна архітектура представлена в Херсонесі культовими спорудами. Базиліки, хрестовокупольні храми, невеликі каплиці зводилися майже у кожному кварталі і багато в чому визначали архітектурне обличчя міста. Зокрема у східній частині Херсонеса міститься так звана Уваровська базиліка. Судячи з її місцеположення, розмірів та облаштування, саме вона могла бути тим кафедральним собором, де вінчався (а також хрестився) князь Володимир Святославич із принцесою Анною. Разом з іншими сакральними будівлями цей храмовий комплекс займав цілий квартал.

Міцні фортифікаційні споруди не вирізняються якимись оригінальними архітектурними рішеннями, хоча й були виконані на високому для свого часу рівні. Під час будівництва використовувалися також залишки античних споруд. Особливу увагу привертає так звана вежа Зенона, зведена над портом у південному кінці оборонної лінії.

Наприкінці XIII ст. й без того захирілий Херсонес зазнав нападу ординців Ногая і після цього поступово занепав.

Рекомендована література

1. Артамонов М. И. История хазар. Ленинград, 1962.

2. Археология Украинской ССР: В 3 т. Киев, 1986. Т. 3.

3. Бліфельд Д. І. Давньоруські пам’ятки Шестовиці. Київ, 1977.

4. Брайчевськіш М. Ю. Походження Русі. Київ, 1968.

5. Давня історія України: У 3 т. Київ, 2000. Т. 3.

6. Древняя Русь. Город, замок, село. Москва, 1985.

7. Древняя Русь. Быт и культура. Москва, 1997.

8. Історія української культури: У 5 т. Київ, 2001. Т. І.

9. Корзухииа Г. Ф. Русские клады IX—XIII вв. Москва; Ленинград, 1954.

10. Кучера М. П. Змиевы валы Среднего Поднепровья. Киев, 1987.

11. Кучера М. П. Слов’яно-руські городища VIII—XIII ст. між Саном і Сіверським Дінцем. Київ, 1999.

12. Моця А. П. Погребальные памятники южнорусских земель IX—XIII вв. Киев, 1990.

13. Моця О. П. Населення південноруських земель IX—XIII ст. (За матеріалами некрополів). Київ, 1993.

14. Плетнева С. А. Печенеги, торки и половцы в южнорусских степях // Материалы и исследования по археологии СССР. 1958. № 62.

15. Плетнева С. А. Половецкие каменные изваяния // Свод археологических источников. 1974. Вып. Е4—2.

16. Степи Евразии в эпоху Средневековья. Москва, 1981.

17. Толочко П. Я. Древний Киев. Киев, 1983.

18. Толочко П. П. Древнерусский феодальный город. Киев, 1989.

19. Федоров-Давыдов Г. А. Искусство кочевников и Золотой Орды. Москва, 1976.

20. Якобсон А. Л. Средневековый Херсонес (XII—XIV вв.) // Материалы и исследования по археологии СССР. 1950. № 17.

21. Якобсон А. Л. Средневековый Крым. Москва; Ленинград, 1964.

В этот день:

Нет событий

Метки

Свежие записи

Рубрики

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Яндекс.Метрика