Доба ранньої бронзи

Загальна характеристика доби

Бронзова доба — важливий культурно-історичний період в історії людства. Саме в цей час набувають поширення вироби з бронзи (штучний сплав міді з оловом, миш’яком, свинцем чи іншими металами). Вироби з бронзи використовували поряд із кам’яними, поступово витісняючи їх. Бронза плавиться легше від міді, а вироби з неї твердіші й гостріші від мідних. Найдавніші вироби з бронзи знайдені в Месопотамії та Південному Ірані (IV тис. до н. е.). Пізніше вони поширюються на терени Малої Азії, Єгипту (кінець IV тис. до н. е.). У III тис. до н. е. бронзові речі вже виготовлялися в Індії та на Півдні Європи, в тому числі на теренах України, а в II тис. до н. е. — у Китаї та решті регіонів Європи. Ще пізніше бронзова доба фіксується в Африці (І тис. до н. е.) та Південній Америці (І тис. н. е.). З металургією бронзи пов’язані професійна спеціалізація майстрів, утворення нових осередків металообробки, гірничо-металургійних центрів та металургійних провінцій. Терени України в періоди ранньої та середньої бронзи входили до складу Циркумпонтійської металургійної провінції, а на етапі пізньої бронзи — Євразійської та Європейської металургійних провінцій.

Нерівномірність розвитку окремих регіонів за доби бронзи стає ще відчутнішою. У Месопотамії та Єгипті бронзова доба практично збігається з утворенням первинних держав (цивілізацій). В інших регіонах триває розвиток доцивілізаційних процесів. У II тис. до н. е. держави формуються на островах Егейського моря та на півдні Балканського півострова (Кріто-Мікенська цивілізація).

Бронзова доба на теренах України поділяється на три періоди: рамній (ХХХІІ/ХХХ—XXIII ст. до н. е.), середній (ХХШ—ХУШ ст. до н. е.) та пізній (XVII—Х/ІХ ст. до н. е.). Полісся дещо відставало у своєму розвитку порівняно з іншими регіонами. Сировина для виплавлення бронзи надходила з Бал-кано-Карпатського, Північнокавказького та Приуральського регіонів. Дефіцит її частково компенсували за рахунок розробки родовищ міді Донбасу та Волині. Найактивніше процеси поширення бронзи відбувалися у Степу (ямна спільнота, кемі-обинська культура, катакомбна область, бабинська культура, зрубна спільнота, сабатинівська та білозерська культури), Прикарпатті (культури шнурової кераміки, комарівська, Ноуа) та Закарпатті (культури Отомань, Фельшесевч-Станове, Гава). Населення Північної України (середньодніпровська, тшинецька, сосницька, мар’янівська, бондарихінська, білогрудівська, лебедівська культури) відчувало хронічну нестачу бронзи. Від XII ст. до н, е. спостерігається криза бронзоливарного виробництва, а в ужиток входять залізні вироби.

Етнічні процеси за доби бронзи розвивалися по лінії глибоких взаємних проникнень за напрямами північ — південь та захід — схід. Виділено чотири базові лінії розвитку: праслов’янська, індоіранська, прафінно-угорська, прафрако-іллірійська. Наскрізна локальна специфіка характерна для регіонів Гірського Криму та Закарпаття. З Волино-Дніпровським регіоном послідовно асоціюють нерозчленовану прабалто-слов’янську, а потім — праслов’янську лінії розвитку матеріальної культури й антропологічного типу населення, які накладаються на ареал найдавнішої слов’янської гідронімії. До цього процесу можуть бути залучені пам’ятки культури кулястих амфор від Сяну до Дніпра, підкарпатська та середньодніпровська культури шнурової кераміки, тшинецько-комарівська спільнота, білогрудівська та лужицька культури, що охоплювали Північний Лісостеп та Полісся. Подальший розвиток цього процесу пов’язаний з чорноліською та висоцькою культурами, що сформувалися за часів фінальної бронзи, але розвивалися вже за умов доби раннього заліза (див. розділ III). Степ та Південь Лісостепу опанували спільноти індоіранської лінії розвитку (ямна, катакомбна, бабинська, зрубна, сабатинівська, білозерська). Племена Карпатського басейну склали прафрако-іллірійську гілку індоєвропейців, а на Північному Сході утвердилися прафінно-угри (Мар’янівка — Малі Будки — Бондариха).

Специфікою доби ранньої бронзи можна вважати етнокультурну консолідацію населення, коли племена ямної спільноти та культури кулястих амфор контролювали практично всю територію нашої держави. Це був час, коли культурні імпульси з України переважали зовнішні чинники. їхні масштаби чітко фіксуються поширенням традицій будівництва могил.

Феномен найдавніших могил

Від доби енеоліту неодмінним елементом степового ландшафту стають могили. В період бронзи кургани масово споруджуються на теренах України. За їх поширенням (а отже, й носіїв «курганної» культури) дослідники вивчають міграції індоєвропейських племен обширами Європи та Азії. Крім того, матеріали України дають можливість, не обмежуючись вивченням самих лише курганів, глибше дослідити проблему зародження й поступу цього поховального ритуалу, що й досі вражає величчю споруд. За ним криється рання історія розвитку степової монументальної архітектури та скульптури. Зазначимо, що для номінування ранніх пам’яток степової культової архітектури використовують тюркський термін «курган», іранський за походженням. «Курган» є узагальненим визначенням для земляних деформованих напівсферичних споруд круглої та овальної форми. Українським синонімом слова «курган» є «могила». Могила стала знаком-сим волом українського степу, а сам він — її колискою. Могили зруйнували одноманітність степового обширу, надавши йому третього виміру — висоти. Будучи ритуально прив’язаними до шляхів, з урахуванням посмертних мандрів небіжчиків, могили дали можливість установити певну систему координат-орієнтирів для оперативного подолання широчіні степів.

Дослідник проблеми походження курганів Ю. Я. Рассамакін виділяє три періоди розвитку культової монументальної архітектури скотарів: а) поява перших надмогильних знаків (символів) у другій половині V тис. до н. е. (скелянська культура); б) формування розвинутої та конструктивно складної архітектури в першій половині IV тис. до н. е. (нижньомихайлівська, квітянська культури); в) активне поширення кам’яної архітектури у степовій зоні у другій половині IV тис. до н. е. (рєпінська, рогачицька, усатівська культури). Сплеск курганного будівництва припадає на першу половину НІ тис. до н. е. й репрезентує будівельну активність носіїв ямної спільноти та кемі-обинської культури. Висота курганів сягала тоді 10—12 м, а діаметр — більш як 50 м.

Ямна культурно-історична спільнота

За своєю масштабністю ямна спільнота не мала аналогів у світовій системі культур доби бронзи. Вона об’єднувала пам’ятки ямної, буджацької та полтекінської культур, що відносяться до періоду раннього бронзового віку (XXX—XXIIІ ст. до н. е.). Поширення ямної спільноти у степу та лісостепу Східної і Центральної Європи, від Зауралля на сході до теренів Сербії, Болгарії та Угорщини на заході, позначено будівництвом курганів. Тому її іноді називають ямно-курганною спільнотою. Класик російської археології В. О. Город-цов виділив ямну культуру на початку XX ст., після розкопок могил, розташованих уздовж середньої течії Сіверського Дінця. Надалі «ямні» могили досліджено в Криму, Степу та Лісостепу. Поза «ямним» ареалом в Україні лишилися Полісся та Захід. Помітний внесок у вивчення «ямників» зробив російський археолог М. Я. Мерперт. Серед українських дослідників ямної спільноти — О. Г. Шапошникова, І. Ф. Ковальова, З. П. Марі на, А. В. Ніколова, М. Я. Ричков, Д.Л. Тесленко та ін. Назва спільноти походить від типу поховальних споруд — прямокутних ям, перекритих могильним насипом. Могили ямної спільноти виступали родовими усипальнями великих сімей. Померлих ховали у скорченому стані на спині на ранньому етапі та на боці — у пізніші часи, посипали червоною вохрою. Орієнтували небіжчиків переважно на схід у регіонах на схід від Дніпра та на захід — у Правобережній Україні. Над поховальною спорудою зводили могилу. Небіжчиків, особливо дітей, супроводили горщиками з високими плічками та пригостреним дном, а також знаряддями праці, зброєю та прикрасами. Серед прикрас дротяні пронизки із золота й срібла. У поховальному звичаї використовували кам’яну монументальну скульптуру — антропоморфні стели, що являють собою стилізовані зображення людини.

Поселення ямної спільноти відомі менше. Розташовувалися вони здебільшого вздовж Дніпра. Серед них Михайлівське (верхній шар), Дурна Скеля у Надпоріжжі та група селищ поблизу Черкас, досліджених М. П. Сиволапом. Михайлівське поселення, обнесене ровами та кам’яними мурами, вважається племінним центром ямного населення нижньодніпровського регіону. Серед інших племінних груп спільноти в межах України виділимо буджацьку, дністровську, південнобузьку, кримську, молочанську, східну надазовську, сіверськодонецьку, орільсько-самарську, лісостепову лівобережну та лісостепову правобережну. Кожна з них репрезентована сотнями, а то й тисячами досліджених поховань. Тобто український масив «ямних» старожитностей є найпотужнішим серед інших і деякою мірою визначає образ спільноти загалом.

Племена ямної спільноти, розвиваючи систему пасторалізму, вели активний спосіб життя, поступово освоюючи обшири Степу та Лісостепу. У тваринництві поєднувалися стійлове утримання худоби й відгін у сприятливі пори року. В першому випадку розводили переважно велику рогату худобу, у другому — дрібну, зокрема — овець. Серед остеологічної колекції з середнього та верхнього шарів Михайлівки переважала велика рогата худоба (44,2%). Дрібна становила 32,7 %, кінь — 17,8 %, а свиня лише 2,2 %. У перерахунку на живу вагу роль великих тварин стає ще відчутнішою. Окрім м’ясо-молочної худоби, утримували волів як тяглову силу. Відбувалося поступове, але неухильне освоєння степових межиріч, вододілів. Тому й могили ямної спільноти досліджені не тільки вздовж річкових долин, а й на певній відстані від них, у відкритому степу. Мобільності населення сприяло застосування колісного транспорту — возів (на двох чи чотирьох суцільних дискових колесах), запряжених волами. Водночас підтримання збалансованого харчового раціону вимагало культивації зернових культур. Землеробство мало підсобний характер. Для посівів використовувалися родючі ділянки заплави Дніпра. На кераміці з поселень виявлено відбитки пшениці-двозернянки, м’якої та карликової пшениці, ячменю, проса. Знайдено рогові мотики для обробки ґрунту, крем’яні вкладні для серпів, зернотерки.

Ліплена кераміка в якісному відношенні поступалася кращим зразкам енеолітичної, особливо трипільської. В асортименті «ямного» посуду, де значною мірою зберігалися середньостогівські традиції, переважали округлі горщики з короткою шийкою, високими плічками та пригостреним дном. З’являються також кружки та амфорки з невеликим сплощеним денцем. Скромний декор посуду обмежувався відбитками мотузки, защипами, розчосами гребінцевого штампу, функціонально декоративними вушками (рис. 11). Значного розвитку набула місцева металообробка. Ретельний аналіз відповідних матеріалів дав підстави українській дослідниці Л. А. Черних поставити питання щодо виділення надчорноморського «ямного» осередку металовиробництва, орієнтованого, зокрема, на розробку донецьких родовищ мідної руди в Бахмутській улоговині. На Михайлівському поселенні, де знайдено ступки для подрібнення руди, сопла, ковадла та зразки готової продукції, С. С. Березанська та О. Г. Шапошникова реконструюють майстерню для виготовлення металевих артефактів. Про її існування за тих далеких часів свідчить, зокрема, склад супроводу поховань ковалів, досліджених С. С. Березанською. Металокомплекс ямної спільноти включав втульчасті сокири, тесла, черенкові долота, ножі, бритви, шила, спіральні пронизки. У виробництві переважали миш’якові бронзи. На цій підставі російський археолог Є. М. Черних відніс ареал ямної спільноти до складу Циркумпонтійської металургійної провінції.

Деревообробне виробництво як окрема галузь господарства вперше наочно представлене саме у населення ямної спільноти. Рештки дерев’яних поховальних споруд і транспортних засобів (возів) дають можливість розкрити особливості теслярської майстерності, підкріпленої належним інструментарієм із бронзових знарядь праці (сокири, тесла, долота, шила). Традиція широкого використання колісного транспорту в поховальному ритуалі також уперше засвідчена у ямної людності, яка поширила її від Уралу до Балкан. Локалізація поховань із возами чи елементами колісного транспорту охоплювала Степове Надчорномор’я між Доном і Дунаєм та передкавказький локальний варіант ямної спільноти (пам’ятки новотитарівської культури в Надкубанні). Вперше поховання з рештками дерев’яного воза з колесами виявлено О. І. Тереножкіним у кургані Сторожова Могила на Дніпропетровщині. Добре збереглися рештки критого чотириколісного воза в могилі Лук’янівка поблизу Кривого Рога (розкопки О. О. Мельника). Нині колеса виявлені не лише на Балканах та Поділлі, а й на Уралі. Вози були двоколісні (гарби) та чотириколісні, запряжені волами. Дискові колеса зі ступ и ця ми виготовлялися із суцільного шматка деревини чи з двох-трьох дощок, з’єднаних дерев’яними шипами (рис. 12). Використання колісного транспорту чи його елементів (коліс) у поховальному ритуалі стає з часом вагомою матеріальною ознакою культури індоєвропейців загалом та індоіранців зокрема. Отже, поховання у возах фіксуються на усьому степовому просторі Східної Європи, концентруючись при цьому навколо Нижнього Дніпра. Там містилося укріплене Михайлівське поселення — центр нижньодніпровського союзу племен. Певною мірою можна стверджувати, що поховання з возами позначали напрями розселення давніх індоєвропейців.

Рис. 11. Посуд населення ямної спільноти: 1, 6 — Виноградне, мог. 24, пох. 14; 2 — Виноградне, мог. 23, пох. 2; 3 — Виноградне, мог. 15, пох. 9; 4 — Волинське, мог. 2, пох. 16; 5 — Барвінівка, мог. 6, пох. 28; 7 — Виноградне, мог. 26, пох. 10; 8 — Виноградне, мог. 24, пох. 9 (за Ю. Я. Рассамакіним)

Рис. 11. Посуд населення ямної спільноти: 1, 6 — Виноградне, мог. 24, пох. 14; 2 — Виноградне, мог. 23, пох. 2; 3 — Виноградне, мог. 15, пох. 9; 4 — Волинське, мог. 2, пох. 16; 5 — Барвінівка, мог. 6, пох. 28; 7 — Виноградне, мог. 26, пох. 10; 8 — Виноградне, мог. 24, пох. 9 (за Ю. Я. Рассамакіним)

З дерева виготовляли також ложа, ноші, човни, посуд та інші побутові речі.

Видобуток та обробка каменю лишалися важливим напрямом господарчої діяльності. Кам’яні брили використовувалися для зведення укріплень, підмогильних конструкцій (крепіди, кромлехи, кам’яні скрині), виготовлення мону ментальної та мобільної скульптури, знарядь праці, зброї. Технологія обробки великих брил пісковику, вапняку, граніту знайшла своє втілення в шедеврах монументальної кам’яної скульптури. Крім універсальних ознак культури племен ямної спільноти, таких як могила, вохра, шнур, дослідникам удалося виявити й локальні особливості.

Рис. 12. Колісний транспорт ямної спільноти та його використання у поховальному ритуалі: 1-2 – Лук'янівська Могила, пох. 1 (реконструкція воза І. Сердюкової та О. Мельника); 3 – Старосілля, мог. 1, пох. 10; 4 – Заканальний, мог. З, пох. 1; 5 — Вишневе, мог. 9, пох. 8 (за Р. О. Литвиненком)

Рис. 12. Колісний транспорт ямної спільноти та його використання у поховальному ритуалі: 1-2 – Лук’янівська Могила, пох. 1 (реконструкція воза І. Сердюкової та О. Мельника); 3 – Старосілля, мог. 1, пох. 10; 4 – Заканальний, мог. З, пох. 1; 5 — Вишневе, мог. 9, пох. 8 (за Р. О. Литвиненком)

Чи не найвиразнішою з них була традиція виготовлення та використання в ритуалі антропоморфної скульптури. Кам’яна скульптура доби ранньої бронзи зосереджена у степовому регіоні між Доном і Дунаєм, тобто вона виступає явищем суто українським. Простежується навіть практика поширення цього ідеологічно-мистецького продукту з Надчорномор’я на Кавказ, Балкани, до Малої Азії, тобто у циркумпонтійському ареалі. Кам’яна скульптура була невіддільною від могил і поширювалася у Старому Світі разом із практикою їхнього будівництва. У семантичній парі могила — ідол перша символізувала жіночу основу, а другий — чоловічу.

Українська дослідниця Н. Д. Довженко виділяє такі класи поховальної лапідарної скульптури ямної спільноти: а) ідоли; б) менгіри; в) фаллоїдне каміння; г) стели. Стели, своєю чергою, діляться на аморфні, антропоморфні, зооморфні, орнітоморфні, іхтеоморфні. Як окремі класи виступають скульптурні форми природного походження та жертовники. Наймасовішими пам’ятками монументальної скульптури є стели. На 1986 р. між Дунаєм і Доном виявлено 327 скульптурних форм. Такої кількості (та якості) кам’яних зображень III тис. до н. е. немає в жодному іншому регіоні первісного світу. Тому феномен ранньої антропоморфної скульптури слід розглядати як мистецьке явище світового масштабу. Найвища концентрація кам’яних стел простежується в Буго-Інгулецькому степовому регіоні (218 знахідок), хоча шедеври, занесені до категорії ідолів, там трапляються рідко. Ідоли, за матеріалами картографування, ніби охоплюють український степ, виступаючи його вартовими: Новочеркаськ на Дону, Сватове на Луганщині, Федорівка на Полтавщині, Керносівка, Білогрудівський ліс під Уманню, Чобруча в Молдові, Новоселиця на Дунаї, Чорноріччя та Ак-Чокрак у передгір’ях Криму.

Керносівський ідол є шедевром монументальної скульптури доби бронзи (рис. 13). Знайдено його випадково поблизу с. Керносівка на р. Орелі у Дніпропетровській області. Виготовлений ідол із пісковику. Довжина скульптури — 120 см, ширина — 36 см, товщина — 24 см. Перед нами постає зображення літнього бородатого чоловіка, озброєного луком зі стрілою, булавою, кам’яною сокирою-молотом, списом, двома металевими сокирами. Він підперезаний паском, що охоплює ззаду обидві ступні, між якими вирізьблено довгого хвоста. Фігура з обох сторін укрита орнаментом» на спині змодельовано дерево життя, а на лопатках — символи Сонця та Місяця. Серед інших зображень привертають увагу сцени полювання з двома собаками та сакрального статевого акту, фігурки бика, коня й кобили, ллячка і тигель поруч зі стопами. На чотирьох гранях ідола ніби відтворено тогочасне суспільство і світ. Певною мірою ідол утілює образ першолюдини — Пуруші — арійської міфології, що моделює соціальну структуру скотарського суспільства. Із вуст (голови) Пуруші виходять брахмани, з рук — воїни-кшатрії, із стегон — скотарі-вайш’ї, а зі стоп — неповноправні шудри, зокрема ремісники-ливарники.

В ідолах, поза сумнівом, утілено образ пращура чоловічої статі. Серед канонічних елементів цього образу: пояс, лук зі стрілою, фаллос, хвіст, стопи взутих ніг. На окремих ідолах переважають зображення зброї та атрибути влади (булава, герлига), а серед динамічних сцен полювання, двобій, статевий акт. Отже, зображення дають можливість реконструювати певний епічний цикл подій (подвигів) канонізованого хвостатого героя — шамана (мага).

Рис. 13. Кам'яний ідол із Керносівки — взірець монументальної антропоморфної скульптури доби ранньої бронзи (за Л. П. Криловою)

Рис. 13. Кам’яний ідол із Керносівки — взірець монументальної антропоморфної скульптури доби ранньої бронзи (за Л. П. Криловою)

Крім монументальної скульптури, з пісковику вирізьблювали невеличкі фігурки для домашніх вівтарів: синкретичний образ жінки-бика із Златополя, стилізовані голівки бика тощо. В ямному середовищі збереглася технологія обробки кременю, з якого виготовляли виїмчасті вістря стріл, черенкові ножі, кинджали й вістря списів, скребачки та інші дрібні знаряддя праці. Загалом же асортимент кременевих знарядь звужувався, а техніка їх обробки ставала менш витонченою. Унікальним є зразок крем’яної скульптури у вигляді невеличкої фігури-тризуба, що пов’язана з ушануванням бика. Знайдено її у похованні поблизу с. Василівки на Херсонщині.

Косторізне виробництво репрезентоване дрібними знаряддями праці, наборами гральних кісток-гайданчиків, прикрасами-пронизками — гладенькими та оздобленими гвинтовою нарізкою, амулетами із зубів диких тварин тощо. Найпомітнішими зразками косторізного мистецтва «ямників» є молоточкуваті та рогаті шпильки, іноді вкриті витонченим геометричним візерунком. На думку російського дослідника В. Я. Кияшка, такі шпильки слугували фетишами (божками) особистого користування в побуті мобільних скотарів.

Ямна спільнота мала диференційовану соціальну структуру. Аналіз зображень на Керносівському та інших ідолах дав підстави виділити в «ямному» соціумі жерців, вожді в-воїн і в, скотарів та прошарок неповноправного населення. Ямники мали тісні зв’язки з племенами як Північного Кавказу, так і Балкано-Карпатського регіону та Центральної Європи. Вони ж спорудили перші могили поблизу сучасного Києва, утвердивши тим самим свою присутність на ключовому перетині торговельних шляхів України. В етнічному плані ведеться дискусія: репрезентували «ямники» ще індоєвропейську мовну спільноту на стадії її розпаду чи вже ранню фазу розвитку індоіранської.

Наприкінці доби ранньої бронзи фіксується поява нових культур на маргінезі ямного ареалу (полтавкинська — за Волгою, буджацька — за Дністром). Таким чином, розпочався процес дезінтеграції ямної спільноти.

Буджацька культура виділена в межиріччі Нижнього Дунаю і Дністра в 70-ті роки минулого століття І. Т. Черняковим. Охоплювала у XXIV—XXII ст. до н. е. терени Буджацького степу, що й зумовило її назву. Репрезентована підмогильними похованнями у прямокутних ямах із виступами. Кістяки небіжчиків зі слідами вохри лежали на спині з підібганими ногами, орієнтовані на захід. Відомі знахідки антропоморфних стел. Серед нечисленного посуду переважали слоїкові форми з пишним візерунком із відбитків тасьми й мотузки. Перехід від стінки до дна часто підкреслювали виступом-піддоном. Буджацька культура успадкувала традиції ямної спільноти та усатівської культури. Тісні зв’язки були встановлені зі світом культур шнурової кераміки, племенами Балкано-Карпатського ареалу. В етнічному плані носіїв буджацької культури обережно ототожнюють із прагреками.

Кемі-обинська культура

Якщо ямна спільнота продовжувала лінію розвитку, започатковану середньостогівською, то Кемі-Оба успадкувала азово-чорноморську лінію розвитку нижньомихайлівської культури. Ареал кемі-обинської культури (2800— 2300 pp. до н. е.) охоплює Крим та частково Степове Надчорномор’я і Надазов’я. Загалом вона була синхронною ямній спільноті й передувала катакомбній. На своєрідність поховань Криму в розмальованих із середини кам’яних скринях звернули увагу ще в другій половині XIX ст. Однак епонімну пам’ятку (Довга могила Кемі-Оба) було розкопано лише в 1957 р. поблизу м. Білогорськ А. О. Щецинським, який виділив невдовзі кемі-обинську культуру. Дискусія щодо статусу Кемі-Оби загострилася на початку III тис. у зв’язку з публікацією матеріалів розкопок згаданого кургану та монографії А. О. Щепинського «Кеми-Обинская культура». Вона зводиться до питання: розглядати Кемі-Обу як самостійне явище чи в системі комплексів ямної культурно-історичної спільноти. Ставити крапку в цій полеміці ще зарано.

Визначальні для характеристики культури пам’ятки зосереджено в Криму. Поселення (Сімферопольське, Таш-Аїр, шар V б, Холодна Балка та ін.) лише обстежувалися. Вони розташовані на річкових терасах і навіть понад берегом моря. Добре вивчені підмогильні поховання в кам’яних та дерев’яних скринях, ямах, перекритих кам’яними брилами та закладками (рис. 14). Довкола поховальних споруд нерідко будували кромлехи (могили Кемі-Оба, Курбан-Байрам, Скала, Мамай). Небіжчиків ховали у скорченому стані на боці чи на спині, посипали вохрою. Внутрішні стінки кам’яних скринь в особливих випадках покривали поліхромним геометричним розписом культового змісту. Переважає тема, пов’язана з деревом життя та символікою родючості. Такі конструкції поширені й за межами Криму (Одеса, Кривий Ріг, Надпоріжжя та Молочна), ніби підтримуючи нижньомихайлівську традицію.

Рис. 14. Матеріали Довгої Мопіли Кемі-Оба – епонімної пам'ятки кемі-обинської культури: 1 - план та перетин могильного комплексу; 2-4 - кам'яна споруда над дерев'яною скринею № 1, конструкція скрині та кераміка з неї; 5-7- дерев'яна скриня № 3 та речі з неї; 8 – глечик з кам'яної скрині № 1; 9-12 - посуд та зображення на стінці з кам'яної скрині № 3; 13—14 – кам'яна скриня № 2 та горщик з неї; 15-17- матеріали з дерев'яної скрині № 2 (за А.О. Щепинським.Г. М. Тощевим). 1, 2, 13 - плани та перетини поховальних споруд; 3, 4, 6, 8-11, 14, 16, 17- кераміка; 7- кістка; 12 – камінь; 15 — кремінь

Рис. 14. Матеріали Довгої Мопіли Кемі-Оба – епонімної пам’ятки кемі-обинської культури: 1 — план та перетин могильного комплексу; 2-4 — кам’яна споруда над дерев’яною скринею № 1, конструкція скрині та кераміка з неї; 5-7- дерев’яна скриня № 3 та речі з неї; 8 – глечик з кам’яної скрині № 1; 9-12 — посуд та зображення на стінці з кам’яної скрині № 3; 13—14 – кам’яна скриня № 2 та горщик з неї; 15-17- матеріали з дерев’яної скрині № 2 (за А.О. Щепинським.Г. М. Тощевим). 1, 2, 13 — плани та перетини поховальних споруд; 3, 4, 6, 8-11, 14, 16, 17- кераміка; 7- кістка; 12 – камінь; 15 — кремінь

Цю традицію розвивала, зокрема, кераміка кемі-обинської культури — легка, тонкостінна, плоскодонна, з лискованою чи добре загладженою зовнішньою поверхнею без декору. В керамічному тісті простежуються домішки ретельно подрібненої мушлі, кварцу, піску. Серед основних форм — горщики, чаші, полумиски, кубки. Нечисленними, але виразними, є вироби з міді та бронзи — місцевого походження (шила, ножі, тесла, втульчасті сокири) та імпортовані (двозуба виделка). Знайдено глиняні форми для відливки провушних сокир (Долинка). Високого рівня досягла обробка каменю (граніт, ракушняк, пісковик, вапняк). Наявність ретельно оброблених брил дехто з дослідників розглядає як вирішальну ознаку належності комплексу до Кемі-Оби, навіть за межами Криму. Взірцем будівельного мистецтва вважаються скрині, виготовлені зі щільно припасованих одна до одної брил, з надійним перекриттям та декоративним оздобленням стін (Курган-Байрам, Астаніне, Кояш та ін.). Виразною є колекція антропоморфних стел з епічними сюжетами двобою на поверхнях (Чорноріччя, Казанки, Бахчі-Елі). Було налагоджено випуск втульчастих шліфованих сокир. Численною групою репрезентовані вироби із кременю (скребачки, вістря стріл та списів, свердла, вкладні серпів тощо).

Основним заняттям населення були скотарство та землеробство. Розводили велику та дрібну рогату худобу, свиней, коней. Наявність зернотерок, крем’яних вкладнів до серпів та зображення орних знарядь (соха, рало) на стелі з Бахчі-Елі свідчить про розвиток орного землеробства. Допоміжну роль відігравали полювання та прибережний морський промисел. Кемі-обинці підтримували зв’язки з населенням ямної спільноти, а також із племенами Північного Кавказу в контексті азово-чорноморської лінії розвитку. Контакти здійснювалися через Боспор Кіммерійський в районі острова Коса Тузла. Поховання кемі-обинської культури в дерев’яному зрубі виявлено на Тамані (Міжлиманський курган), а в Криму досліджено окремі дольмени кавказького походження.

Культура кулястих амфор

Інша культура, поховання якої здійснювали у мегалітичних (складених з великих брил) гробницях, досліджена на Заході України. З розпадом спільноти Кукутені-Трипілля терени Волині та Галичини знову стали відкритими для інтенсивних північно-західних впливів, що знайшли логічне втілення в міграції носіїв культури кулястих амфор. Вони заселили не лише згадані регіони, а й Правобережний Лісостеп та Полісся, вийшовши в районі Києва на лівий берег Дніпра. Окремі комплекси цієї культури виявлені в районі Чернігова (Гришівка) і навіть Смоленська. Матеріали поселення Гришівка засвідчують контакти мігрантів з неолітичним населенням ямково-гребінцевої кераміки. На півдні Лісостепу групи населення кулястих амфор увійшли в контакт із племенами ямної спільноти. Українські пам’ятки віднесено до східної групи культури кулястих амфор. З Верхньої Наддністрянщини вона поширилася на терени Молдови. Середня група охоплювала терени Польщі, а західна — Північну Німеччину. Загалом же ареал цієї культури простяться від Ельби до Дніпра, поступаючись у першій половині III тис. до н. е. за площею лише ямній спільноті.

Перші згадки щодо кам’яних скринь із кулястими амфорами дійшли до нас від часів Хмельниччини, але наукове дослідження цих споруд розпочалося лише у другій половині XIX ст. польськими археологами (А. Кіркор, Г. Оссовський). Виділив культуру кулястих амфор німецький дослідник А. Гетце в 1900 р. У 20-ті роки XX ст. до вивчення пам’яток долучилися українські археологи (С. С. Гамченко, І. Ф. Левицький). У другій половині XX ст. найбільший внесок у вивчення східної групи культури кулястих амфор зробив львівський дослідник І.К. Свєшников, а нині їх системно вивчає Маржена Шмідт із Познані.

Свою назву культура дістала за характерними формами посуду — кулястими амфорами з невеликими вушками на плічках. Походження цієї культури нині пов’язують з теренами Польщі, де її датують 2900—2000 pp. до н. е. Часовий діапазон східної групи обмежують серединою — другою половиною III тис. до н. е. Вона змінює локальні групи пізнього Трипілля, передуючи культурам шнурової кераміки. Культура кулястих амфор репрезентована в Україні поселеннями, похованнями у скринях, окремими знахідками. Із семи поселень (переважно на Волині та Житомирщині) досліджувалося В. Коноплею та І. К. Свєшниковим Межиріччя в Рівненській області, розташоване на першій надзаплавній терасі правого берега р. Стир. На площі селища виявлено чотири напівземлянки овальної форми. Розміри найбільшої з них — 4,7 х 2 4 м. В її заповненні знайдено фрагменти посуду, крем’яні знаряддя праці, кістки тварин та скупчення деревного вугілля.

Рис. 15. Матеріали культури кулястих амфор: 1 – кам'яна скриня із с. Колодяжне на Житомирщині; 2, 10. 14 - диск з піктограмою та посуд із кам'яної скрині поблизу с. Івання на Рівненщині; 3,4- платівка та вістря стріли з кам'яної скрині І в с. Хартонівці на Тернопіллі; 5, б, 15 - закінчення поясів та амфора з покришкою із кам'яної скрині II в с. Хартонівці; 7, 8, 11-13 - сокири та амфори із кам'яної скрині поблизу с. Межиричі на Рівненщині; 9— сокира з Хоросткова на Тернопіллі, 16 - амфора з Вінниці (за І. К. Свєшниковим). 1 - план та розтин склепу; 2 – бурштин; 3, 7-9 – кремінь; 4 - ріг, 5,6- кістка; 10-16 - кераміка

Рис. 15. Матеріали культури кулястих амфор: 1 – кам’яна скриня із с. Колодяжне на Житомирщині; 2, 10. 14 — диск з піктограмою та посуд із кам’яної скрині поблизу с. Івання на Рівненщині; 3,4- платівка та вістря стріли з кам’яної скрині І в с. Хартонівці на Тернопіллі; 5, б, 15 — закінчення поясів та амфора з покришкою із кам’яної скрині II в с. Хартонівці; 7, 8, 11-13 — сокири та амфори із кам’яної скрині поблизу с. Межиричі на Рівненщині; 9— сокира з Хоросткова на Тернопіллі, 16 — амфора з Вінниці (за І. К. Свєшниковим). 1 — план та розтин склепу; 2 – бурштин; 3, 7-9 – кремінь; 4 — ріг, 5,6- кістка; 10-16 — кераміка

Значно краще вивчені поховальні комплекси (59 могильників), що дали левову пайку наявного матеріалу. Для східної групи притаманні ґрунтові поховання (одиничні, парні, групові) в кам’яних гробницях. Небіжчика клали у скорченому стані на спину чи на бік, інколи посипали вохрою. Поруч зі скринями влаштовували офіри свійських тварин — бика, свині (Колодяжне, Суємці, Увисла, Довге). Кістки свині виявлено також у скринях як рештки супровідної їжі. Відомі також окремі могильні насипи та декілька поховань, виконаних за ритуалом кремації.

У матеріалах культури показовими є артефакти з кераміки, кременю, кістки та бурштину (рис. 15). В керамічному комплексі переважають амфори трьох типів: двовухі; з роздутою верхньою частиною корпусу; з яйцеподібним тулубом. Амфори прикрашали вушками, шнуровим візерунком та орнаментом у техніці «риб’ячої луски». Серед інших типів посуду — лійчасті миски, кубки, посудини з шийкою, що звужується. Амфори накривали пишно декорованими кришками. Серед крем’яних виробів переважають клинцеві сокири та дрібні знаряддя на платівках. Слід згадати також короткі черенкові вістря стріл з двобічними шипами, нуклеуси, товкачі, виготовлені з високоякісного чорного та сірого волинського кременю. Серед виробів із кістки та рогу — рогові мотики, підвіски з ікол диких тварин, але визначальними ознаками культури були парні підковоподібні поясні пряжки з прорізами та отворами для кріплення з широким паском. Поверхня пряжок була вкрита вишуканим нарізним візерунком. Контроль над південним узбережжям Балтійського моря забезпечував постачання бурштину. В похованнях знайдено бурштинові диски та пронизки. На бурштиновому дискові з Івання продряпано епізод епосу за участі героя-лучника. Інший бік цього ж диску прикрашено великим хрестом. Його промені розходилися від невеликого центрального отвору.

Основу господарства населення культури кулястих амфор становило тваринництво м’ясо-молочного напряму (розведення свиней, великої та дрібної рогатої худоби, коней). Велика питома вага свинарства засвідчує осілий спосіб життя її носіїв. Ця обставина, а також наявність родючих фунтів указують на заняття землеробством. Є також знахідки рогових мотик та зернотерок. Численні зразки кам’яних сокир, вочевидь, пов’язані з практикою підсічного землеробства на вирубаних та випалених ділянках лісу.

Кам’яні скрині були сімейними склепами багаторазового використання. Основним осередком суспільства виступала мала патріархальна сім’я (5—7 осіб). Поховання чоловіків виділялися особливим ритуалом, розташуванням щодо інших членів сім’ї та речовим супроводом.
Культура Баден

На початку III тис. до н. е. на зміну культурі Полгар приходить культура Баден, що локалізується у Карпатському басейні. Вона сформувалася за Дунаєм, під впливом південно-східних імпульсів. Закарпаття є віддаленою периферією Бадену. Досі відомо лише вісім баденських селиш у південних передгір’ях Карпат (Великі Лази, Осой, Берегове, Мала Гора поблизу міста Мукачеве та ін.). Адекватне визначення їх здійснено М. Ф. Потушняк лише на початку 70-х років XX ст. Під час розкопок на поселеннях досліджено напівземлянки, розміром 11×7 м, та господарчі ями. Матеріальну культуру репрезентує, головним чином, посуд. Кераміка технологічно поділяється на дві групи: крихку, слабкого випалу, з домішками полови та шамоту в тісті, де нерівна поверхня вкрита тонким шаром рожевого ангобу, на зламі — чорна; цупку, зліплену з ретельно відмуленої глини з домішками шамоту та піску в тісті, якісного випалу. Серед форм — циліндрошийні амфорки на піддоні, ребристі горщики та кухлі з високою ручкою. Прокреслений візерунок заповнює геометричними композиціями більшу частину поверхні. Виявлено чимало керамічних прясел, що свідчить про наявність ткацтва. Серед знарядь праці, виготовлених із каменю: сокири-молоти з отвором, пласкі сокири, тесла, долота, трикутні вістря стріл із кременю та обсидіану, зернотерки великих розмірів. Господарство культури Баден мало скотарський напрям, є дані про землеробство, мисливство та рибальство.

В этот день:

  • Дни рождения
  • 1904 Родился Николай Николаевич Воронин — советский археолог, один из крупнейших специалистов по древнерусской архитектуре.
  • Дни смерти
  • 1947 Умер Николай Константинович Рерих — русский художник, философ-мистик, писатель, путешественник, археолог, общественный деятель. Автор идеи и инициатор Пакта Рериха — первого в истории международного договора о защите культурного наследия, установившего преимущество защиты культурных ценностей перед военной необходимостью. Проводил раскопки в Петербургской, Псковской, Новгородской, Тверской, Ярославской, Смоленской губерниях.

Метки

Свежие записи

Рубрики

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Яндекс.Метрика