Доба пізньої та фінальної бронзи

Загальна характеристика доби

Заключний період бронзової доби (XVIII—X ст. до н. е.) охоплює фази її найвищого розвитку (XVIII—XIII ст. до н. е.) і системної кризи (XII—X ст. до н. е.). Для останньої ми застосовуємо поширений у науковій літературі термін «доба фінальної бронзи». її ще називають також перехідним періодом від бронзового до раннього залізного віку. Ознакою доби була сприятлива кліматична ситуація, близька до оптимуму (вологий і теплий клімат), упродовж XVII—ХНІ ст. до н. е. Відповідно, настає час розвитку комплексного скотарсько-землеробського господарства, за утвердження осілості. Якщо за доби ранньої та середньої бронзи кількість поселень в ареалах культури чи спільноти вимірювалася одиницями, десятками і лише в окремих випадках — сотнями, то за пізньої бронзи йдеться вже про сотні й тисячі селищ. Відповідно зростає й кількість досліджених поховань. Отже, ми маємо всі ознаки демографічного вибуху в XV—XIII ст. до н. е. Водночас після героїчної доби бойових колісниць спостерігалася політична стабілізація, підтверджена відсутністю воїнських могильників чи поховань та ознак насильницької смерті серед досліджених небіжчиків.

На добу пізньої бронзи припадає розквіт гірничої та бронзоливарної справи. В період переходу від середньої до пізньої бронзи відбулася перебудова металургійних провінцій. На зміну Циркумпонтійській утвердилися Євразійська та Європейська металургійні провінції. Ареал першої поширювався на захід до Південного Бугу, а другої — на схід до Сіверського Дінця. Таким чином, населення України використовувало ресурси обох металургійних провінцій. На зміну миш’яковим прийшли олов’яні бронзи. Важливо, що місцеве населення не обмежувалося використанням руди трансільванських, кавказьких чи навіть уральських родовищ. Воно організувало розробку й видобуток покладів мідної руди Донецького кряжу, Волині й, можливо, Криворіжжя. Функціонували нові осередки металообробки.

Культурна однорідність теренів нашої держави, досягнута носіями бабинської культури, була нетривалою. За доби пізньої бронзи на Півночі та Заході відновилися потужні західні впливи, а на Півдні та Сході — східні, що підтверджується сферами впливів металургійних провінцій, які перетиналися між Південним Бугом і Сіверським Дінцем. Концентрація згаданих впливів мала місце в Наддніпрянщині, й особливо на Київщині, де фіксуються найпотужніші осередки металообробки, за відсутності власної руди. Племена, що населяли тоді терени України, сумлінно виконували функції «мосту» між Сходом і Заходом, маючи від того певний зиск.

Починаючи з XII ст. до н. е. відбулися негативні зміни у кліматі (він ставав дедалі холоднішим і сухішим), демографічній ситуації (відплив населення), господарчій діяльності (намагання хоч якось пристосуватися до несприятливих умов). Припиняється розробка покладів мідної руди, згортається металообробне виробництво. Та водночас освоюються, хоча й повільно, навички обробки залізної руди та мобільні форми тваринництва. Все це можна схарактеризувати як підготовку до кардинальних змін, що відбулися вже за доби раннього заліза, на початку І тис. до н. е.

Зрубна культурно-історична спільнота

Традиція утворення великих спільнот у Степу та Лісостепу за доби бронзи знайшла своє логічне завершення з формуванням зрубної КІС (XVII—XII ст. до н. е.). Зрубна спільнота була поширена на півдні Східної Європи між Дніпром і Уралом. Проникнення її носіїв до Азії фіксується у верхній та нижній течії р. Урал й уздовж східного узбережжя Каспійського моря до передгір’ю Копет-Дагу на півдні Туркменістану. Дослідження цього грандіозного явища розпочате В. О. Городцовим у 1901—1903 pp. Під час розкопок курганів Сіверськодонеччини дослідник звернув увагу на скорчені поховання у дерев’яних рамах (зрубах) і назвав виділену ним культуру зрубною. Концепцію походження зрубної культури від полтавкинських пам’яток Заволжя та міграції її носіїв на терени України на пізньому етапі розвитку розробила О. О. Кривцова-Гракова на початку 50-х років XX ст. На початку 70-х років М. Я. Мерперт та Є. М. Черних увели до наукового обігу поняття «зрубної культурно-історичної спільноти (області)», що засвідчувало масштабність та неоднорідність цього явища. Концепцію розвитку зрубної спільноти запропонував у 90-ті роки минулого століття В. В. Отрощенко. Згідно з нею культури зрубної спільноти (покровська та бережнівсько-маївська) склалися на базі культур бойових колісниць (синташтинська, пам’ятки потапівського типу, доно-волзька абашевська, бабинська) у процесі їхньої взаємодії.

Рис. 25. Реконструкція житла покровської зрубної культури. За матеріалами розкопок на поселенні Усове Озеро в Донецькій обл. (за С. С. Березанською)

Рис. 25. Реконструкція житла покровської зрубної культури. За матеріалами розкопок на поселенні Усове Озеро в Донецькій обл. (за С. С. Березанською)

Покровська зрубна культура (XVII— XV ст. до н. е.) сформувалася у Доно-Волзькому лісостеповому межиріччі на базі доно-волзької абашевської культури, за помітного впливу синташтинської культури Південного Уралу та пам’яток потапівського типу Середнього Поволжя. Покровську культуру виділили на початку 90-х років М. М. Малов та О. В. Кузьміна. Проте російські дослідники спочатку намагалися вивести її за межі зрубної спільноти. Епонімною пам’яткою є могильник у м. Покровську (нині м. Енгельс) Саратовської області, досліджений П. С. Риковим у 20-ті роки XX ст.

Пам’ятки покровської зрубної культури представлені поселеннями, могилами та фунтовими цвинтарями, скарбами бронзових виробів та міднорудними копальнями Приуралля. В межах України, куди носії цієї культури розселилися наприкінці першого періоду свого розвитку, найвиразніші пам’ятки досліджено на Лівобережжі Сіверського Дінця та вздовж правого берега цієї ріки. Поселення розміщувалися на берегових терасах та підвищеннях у заплавах річок. Однокамерні, заглиблені в землю житла мали каркасно-стовпову систему стін та господарчі прибудови.

Рис. 26. Матеріали поховань покровської зрубної культури: 1—5 — Привітне, мог. 1, пох. І; 6—9 — Миньківка, мог. 8, пох. 3; 10—12— Тополівка, мог. 4, пох. 2; 13—15— Нижньобараниківка, мог. 5, пох. 12; 16—18— Пришиб, мог. 2, пох. 18; 19—22— Пришиб, мог. 2, пох. 23; 23—30— Миколаївка, 1989, мог. 1, пох. 14 (за Р. О. Литвиненком). 1, 7, 10, 15, 18, 19, 23 — плани поховань; 2, 3, 8, II, 14, 17, 25, 26 — кераміка; 4, 22 — кістка; 5, 9, 12, 13, 16, 27—30 — бронза; 6, 24 — фаянс; 21 — камінь

Рис. 26. Матеріали поховань покровської зрубної культури: 1—5 — Привітне, мог. 1, пох. І; 6—9 — Миньківка, мог. 8, пох. 3; 10—12— Тополівка, мог. 4, пох. 2; 13—15— Нижньобараниківка, мог. 5, пох. 12; 16—18— Пришиб, мог. 2, пох. 18; 19—22— Пришиб, мог. 2, пох. 23; 23—30— Миколаївка, 1989, мог. 1, пох. 14 (за Р. О. Литвиненком). 1, 7, 10, 15, 18, 19, 23 — плани поховань; 2, 3, 8, II, 14, 17, 25, 26 — кераміка; 4, 22 — кістка; 5, 9, 12, 13, 16, 27—30 — бронза; 6, 24 — фаянс; 21 — камінь

Серед найбільш досліджених поселень — Іллічівка, Капітанове I, II, Усове Озеро (рис. 25), Проказіне. Небіжчиків ховали у прямокутних ямах, скорченими, на лівому боці, головою на північ і в супроводі однієї-двох посудин. Лише зрідка небіжчиків ховали у зрубах. Серед керамічного посуду переважали прямостінні слоїки, гостроребрі та плавно профільовані горщики (рис. 26). Геометричним візерунком, виконаним зубчастим штампом, прикрашали здебільшого ребристі горщики. Знаряддя праці та зброя відливалися переважно із бронзи, відомі також кам’яні, кістяні та окремі залізні вироби. Шедеврами косторізного мистецтва вважаються деталі кінської вузди та клейнодів, декорованих у карпато-мікенському орнаментальному стилі. Найбільшу колекцію таких виробів зібрано на поселенні Капітанове І.

Основою господарства населення покровської зрубної культури було відгінне та придомне скотарство. Високого рівня розвитку досягли гірництво й металообробка. Відливали ножі зрубного типу з широкою шийкою, про-вушні сокири, серпи, прикраси (жолобчасті скроневі підвіски, браслети, накосники). Людність покровської зрубної культури виробила оригінальну знакову систему. В суспільстві провідну роль відігравали воїни-колісничі.

Бережнівсько-маївська зрубна культура (XV—XIII ст. до н. е.) є другою великою складовою зрубної спільноти, поширеною у степовій смузі від Інгульця до Волги та в лісостеповій Лівобережній Україні. Назва культури походить від еталонних курганних могильників — Бережнівських на Нижній Волзі та розкопаних поблизу с. Верхня Маївка на Дніпропетровщині. В 70-ті роки XX ст. російська дослідниця Н. К. Качалова виділила бережнівський тип пам’яток, а український археолог І. Ф. Ковальова — маївський, у системі зрубної спільноти. Наявність спільних рис поховального ритуалу дала підстави В. В. Отрощенкові об’єднати згадані типи пам’яток у бережнівсько-маївську зрубну культуру. Вже на початку XXI ст. Ю. М. Бровендером виділено степанівський тип пам’яток цієї культури в ареалі Донецького кряжу. Культуру репрезентують поселення, могильники та фунтові цвинтарі, скарби бронзових речей, комплекси ливарних форм, міднорудні копальні Донбасу, святилища у формі довгих могил.

Поселення містилися на виступах першої надзаплавної тераси, рідше — в заплавах річок. Житла, як правило, розташовувалися рядами, заглиблювалися в землю. Для їх будівництва використовували камінь, дерево, хмиз. На Степанівці досліджено садибу з трикамерним житловим комплексом за кам’яною огорожею. Для обігрівання використовували вогнища, розташовані ближче до центру приміщень. Продукти харчування зберігали в керамічній тарі в господарчих ямах. Небіжчиків ховали у скорченому стані, на лівому боці, головою на схід у прямокутних ямах, кам’яних скринях та зрубах (рис. 27). Близько 4 % поховань здійснено за обрядом кремації. Показовою була видовжена форма могил (ЗО %).

Осілий характер способу життя сприяв розвиткові тваринництва (вирощували переважно велику рогату худобу на м’ясо). Землеробство відігравало допоміжну роль. Розвиток гірничої справи пов’язаний з розробкою ресурсів Бахмутсько-Торецької міднорудної улоговини. Утворюється Донецький гірничо-металургійний центр, репрезентований Лобойківським осередком металообробки, розквіт якого припадає на час розвитку бережнівсько-маївської культури. Серед продукції лобойківських майстрів вирізняються клепані казани на конічному піддоні, ножі зрубного типу з вузькою шийкою, кинджали з кільцевим упором, вістря списів, сокири-кельти, серпи. Суспільство характеризувалося ієрархічною структурою. Виділено прошарок елітних поховань у великих ямах, кам’яних скринях та зрубах під індивідуальними могилами чи досипками. Серед них поховання служителів культу з дерев’яними чашами, озлобленими бронзовими платівками. Удосконалювалася знакова система й не переривалася традиція витісування кам’яних стел з ознаками антропоморфності. В етнічному плані бережнівсько-маївське населення, синхронно з племенами федорівської культури андронівської спільноти Зауралля, представляють розвиток північноіранських етносів, котрі на той час уже виділилися з індоіранської мовної спільноти.

Рис. 27. Комплекси поховань бережнівсько-маївської зрубної культури: 8—12 — Верхня Маївка, гр. V, мог. 2, пох. 5 (за І. Ф. Ковальовою, С. С. Волкобоєм); 4—7— Оріхове, мог. 9, пох. 1 (за Д. Я. Тедегінам, Р. В. Терпіловським, А. Я. Козловським, С. Ж. Пустоваловим); 1—3 — Високе, мог. 3, пох. І (за В. В. Отрощенком)

Рис. 27. Комплекси поховань бережнівсько-маївської зрубної культури: 8—12 — Верхня Маївка, гр. V, мог. 2, пох. 5 (за І. Ф. Ковальовою, С. С. Волкобоєм); 4—7— Оріхове, мог. 9, пох. 1 (за Д. Я. Тедегінам, Р. В. Терпіловським, А. Я. Козловським, С. Ж. Пустоваловим); 1—3 — Високе, мог. 3, пох. І (за В. В. Отрощенком)

Тшинецько-комарівська КІС

«Зрубним» племенам на Півночі України протистояло численне населення тшинецько-комарівської спільноти. Воно заселило терени Полісся та Північного Лісостепу. Це культурне явище західного походження, оскільки центром пам’яток тшинецької культури були терени Центральної та Південної Польщі, звідки її репрезентанти просувалися на Схід, долаючи опір населення культур шнурової кераміки та бакинської культури. Участь місцевих компонентів зумовила утворення нових типів пам’яток та культур, зокрема — комарівської, сосницької та пам’яток малополовецького типу. І. К. Свєшников ще в 1965 р. висловив припущення, що населення тшинецько-комарівської КІС було масивом споріднених племен, які репрезентують найдавніших праслов’ян. Цю думку розвинули С. С. Березанська та Б. О. Рибаков.

Тшинецька культура представлена побутовими та культовими пам’ятками на теренах Польщі й України від Одера до Дніпра. Датується XVIII—XIII ст. до н. е. Виникла внаслідок розвитку й консолідації центральної групи культур шнурової кераміки на теренах Польщі й поширилася далі на Схід. Тшинецьку культуру виділив Й. Костжевський і назвав за цвинтарем Тшинець у Польщі. Пам’ятки Тшинця в Україні досліджувала С. С. Березанська, яка спочатку вжила щодо них термін «східнотшинецька культура» (пізніше дослідниця відмовилася від цієї назви). У тшинецькій культурі виділено локальні групи (любенська, опатівська, любельська, мазовецько-підляська, рівненська, прип’ятська та київська). Об’єднавчою ознакою культури виступає тюльпаноподібний посуд та «рогаті» прясла — специфічна категорія речей тшинецької культури. Поселення (Клещове, Злота, Пінезівка, Завадівка, Здвижівка) розташовані в заплавах річок, на дюнних підвищеннях. Вони невеликі за розмірами, з вуличним плануванням. Житла наземні, іноді трохи заглиблені, одно- та двокамерні, з відкритими вогнищами або банеподібними печами (рис. 28). Тшинецька людність ховала своїх померлих під могилами чи на фунтових цвинтарях. Поховальний обряд передбачав скорчені інгумації, кремації в урнах, неповне спалення кістяків (Любна, Войцехівка, Малополовецьке). Скарби знайдено лише в Польщі (Дратов, Ставишице). Серед виявлених речей — бронзові прикраси — браслети, кільця, шпильки. Населення займалося скотарством і землеробством. Перше розвивалося активніше в поліських районах, друге — в лісостепових. Серед знарядь праці переважають крем’яні серпи, кам’яні зернотерки й сокири. Зброя (наконечники стріл, списів, кинджали) також виготовлялася в основному з кременю. Бронзові вироби (переважно прикраси) трапляються рідко.

Рис. 28. Матеріальний комплекс тшинецької культури: 1-9 – Здвижівка; 10-12, 16-20-Войцехівка; 13-15, 21, 28, 30 – Малополовецьке — 22-24 – р. Горинь поблизу м. Острог; 25 — Святе; 26— Черпонка (Польща); 27— Таценки; 29 – Горошків; 31 - Вишеньки; 32- Рівненська обл.; 33 – р. Гуйва (1-12, 16-20, 22-27 29 31—33 — за С. С. Березанською; 13—15, 21, 28, 30 — за С. Д Лисенком). 1 — план і розріз житла; 2—9, 22—33 — кераміка; 10—21 — бронза

Рис. 28. Матеріальний комплекс тшинецької культури: 1-9 – Здвижівка; 10-12, 16-20-Войцехівка; 13-15, 21, 28, 30 – Малополовецьке — 22-24 – р. Горинь поблизу м. Острог; 25 — Святе; 26— Черпонка (Польща); 27— Таценки; 29 – Горошків; 31 — Вишеньки; 32- Рівненська обл.; 33 – р. Гуйва (1-12, 16-20, 22-27 29 31—33 — за С. С. Березанською; 13—15, 21, 28, 30 — за С. Д Лисенком). 1 — план і розріз житла; 2—9, 22—33 — кераміка; 10—21 — бронза

Комарівська культура охоплювала середню й верхню течію Дністра та верхів’я Пруту. Досить умовний кордон між нею і тшинецькою культурою проходив уздовж вододілу Дністра і Прип’яті. Сформувалася на місцевій базі культур шнурової кераміки, за участі носіїв тшинецької культури. Епонімний могильник неподалік с. Комарів поблизу Галича почали досліджувати з 70-х років XIX ст., однак культуру виділив Т. Сулимірський у J936 p. після великих розкопок селища та могил у Комарові. У повоєнний період її ґрунтовно досліджував І. К. Свєшников. Селища розташовані на високих берегах річок та озер. У Комарові відкрили 20 наземних однокамерних жител прямокутної форми з обгорілими стінами, кам’яною основою та глиняними долівками. У кутку містилася піч, а попід стінами стояли керамічні піфоси, наполовину прикопані в землю. Найбагатшим могильником є Комарівський, де розкопано 65 насипів. Переважав ритуал інгумації в неглибоких ямах, але відомі й кремації, здійснені на місці поховання. Останні досліджені на могильнику Буківна (13 могил). Під однією з них, довкола кремаційного багаття, розміщувалося десять урн із прахом небіжчиків. Яскравий матеріал виявлено в могилах поблизу с. Івання Рівненської області (кремація у склепі з системою чотирьох стовпів). Для білопотоцької групи пам’яток комарівської культури характерними були фунтові скорчені поховання у кам’яних скринях. Серед речового супроводу переважав посуд, а також знаряддя праці та прикраси. Кераміка — ліпна з підлощеною поверхнею, домішками перепаленого й потовченого кременю й граніту в тісті. Показовими для культури були кухонні горщики тюльпаноподібної форми, декоровані горизонтальними продряпаними лініями або ж валиком по шийці. Столовий посуд вирізнявся багатством форм: кухлі, дворучні чаші, миски, слоїки, кубки, ложки. Горизонтальні лінії у декорі тут доповнювалися каннелюрами, фестонами, гірляндами трикутників, зверненими вершинами донизу. Традиційним для регіону було виготовлення необхідних знарядь із каменю (втульчасті сокири, зернотерки) та кременю (пласкі клинцеві сокири, серпи, скребачки, трикутні наконечники стріл тощо). З металевих виробів вирізняються бронзові кинджали та численні розмаїті прикраси: браслети зі спіральними завитками, намиста зі спіральних пронизок, дзвоноподібні підвіски лійчастого типу, скроневі кільця у 1,5 оберти, шпильки зі спіральною, ромбічною чи грибоподібною голівкою тощо. У Городищі (Львівська область) під час розкопок знайдені залізна шпилька та дрібні золоті прикраси. Господарство комарівських племен було землеробсько-скотарським. Засівали пшеницю двох сортів та ячмінь. Тваринництво базувалося на розведенні великої рогатої худоби, коней та свиней. Металеві вироби постачалися із Карпато-Ватіканського регіону в готовому вигляді. Населення комарівської культури було витіснене на північ, до ареалу спорідненої тшинецької культури, носіями культури Ноуа, які просувалися з півдня. Вони зайняли комарівський ареал не пізніше XIII ст. до н. е.

Сосницька культура локалізується у Наддеснянщині та в Дніпро-Деснянському межиріччі. її пам’ятки фіксують східний виступ тшинецько-комарівської КІС. Сосницький тип пам’яток виділила С. С. Березанська в 1957 р. І. І. Артеменко та Я. Домбровський вважали доцільним виділення сосницької культури в системі згаданої спільноти. Епонімною пам’яткою стало поселення Сосниця Чернігівської області, а найбільш дослідженою — поселення Пустинка в заплаві лівого берега Дніпра, розкопане С. С. Березанською. На Пустинці (площа — 12 га) виявлено рештки 19 житлових споруд, розташованих у два ряди вздовж берега озера, 15 господарчих споруд на палях та два культові об’єкти (рис. 29). Загалом виявлено більш як 100 поселень. Лише в Мезинському мікрорайоні на Середній Десні їх зафіксовано (В. Є. Куриленком) 39, а в Коропському — 18. Поховання (кремації на стороні) здійснювали на ґрунтових цвинтарях (Пустинка, Хотянівка, Плитовище та ін.). Прах небіжчиків зсипали до неглибоких ямок, куди ставили також посуд. Кераміка, ліплена ручним способом, мала тюльпаноподібну форму (горщики, кубки, слоїки, миски, друшляки). У тісті є домішки піску, шамоту, жорстви, посліду домашніх тварин. Потовщені вінця оформляли у вигляді комірця, пишно декоруючи зовнішню поверхню прокресленим та гребінчастим візерунком, насічками, перлинами, валиком на плічках. Від валика звисали гірлянди трикутників, оздоблені бахромою. Окрему групу знахідок становлять керамічні прясла. Металевих виробів виявлено небагато (шпильки зі згорнутою у спіраль голівкою, шила, бляхи). Найцікавішою є знахідка ливарної форми (поселення Зазим’я Чернігівської області) для відливки кельта, втульчастого тесла та двох долот, що свідчить про наявність місцевої металообробки. Своєрідність сосницьких пам’яток на тлі інших старожитностей цієї спільноти дає підстави припускати їх належність до прабалтського етносу.

Рис. 29. Матеріальний комплекс сосницької культури: 1—4, 6—13, 19—20— Пустинка; 5 — Хоромки; 14 — Седнів; 15, 16 — Зазим'я; 17— Мезинський острів; 18 — Волинцеве; 21, 23, 24, 28, 29 — Попова; 22, 27 — Березова; 25 — Ходосовичі (Білорусь); 26 — Кудлаївка. (1-4, 6-13, 18-20 – за С. С Березанською; 5, 14, 17, 21-24, 26-29 – за В. Є. Куриленком, В. В. Отрощєнком; 15, 16 — за В. І. Клочком; 25 — за І.І. Артеменком). 1 — план поселення Пустинка на Дніпрі; 2 — план житла; 3—13, 17—29 — кераміка; 14 — бронза; 15, 16 — бронзові вироби, реконструйовані за негативами ливарної форми

Рис. 29. Матеріальний комплекс сосницької культури: 1—4, 6—13, 19—20— Пустинка; 5 — Хоромки; 14 — Седнів; 15, 16 — Зазим’я; 17— Мезинський острів; 18 — Волинцеве; 21, 23, 24, 28, 29 — Попова; 22, 27 — Березова; 25 — Ходосовичі (Білорусь); 26 — Кудлаївка. (1-4, 6-13, 18-20 – за С. С Березанською; 5, 14, 17, 21-24, 26-29 – за В. Є. Куриленком, В. В. Отрощєнком; 15, 16 — за В. І. Клочком; 25 — за І.І. Артеменком). 1 — план поселення Пустинка на Дніпрі; 2 — план житла; 3—13, 17—29 — кераміка; 14 — бронза; 15, 16 — бронзові вироби, реконструйовані за негативами ливарної форми

Пам’ятки малополовецького типу виділені Д. П. Куштаном та С. Д. Лисенком у 90-ті роки XX ст. Епонімною пам’яткою є ґрунтовий цвинтар Малопо-ловецьке-3 поблизу Фастова. Поселення, зосереджені на півночі лісостепу між Черкасами і Києвом, відомі за матеріалами розвідок. Ознакою цієї групи є тюльпаноподібний посуд, прикрашений горизонтальними під вінцями та вертикальними по тулубу пружками — деградований варіант багатоваликової орнаментації бабинської культури. Скорчені на лівому чи правому боці поховання мали переважно східну орієнтацію. З цією групою пов’язують також знахідки невеликих бронзових серпів (Биківський скарб). Малополовецький тип склався унаслідок взаємодії місцевого населення бабинської культури з прийшлими носіями тшинецької. Датуються пам’ятки малополовецького типу XVI—XV ст. до н. е. Віднесені до системи тшинецько-комарівської КІС.

Блок культур Сабатинівка — Ноуа — Кослоджень

Вивчення цього яскравого й потужного явища розпочалося в міжвоєнний період з виділення окремих культур. Осмислення їх як певної спільноти відбулося в 70-ті роки XX ст. у працях румунського дослідника С. Морінтца. Згодом проблематика блоку культур привернула увагу молдавських (В. О. Дергачов, Є. М. Сава) та українських (І. М. Шарафутдінова, І.Т. Черняков, Я. П. Гершкович) дослідників. Культури блоку охоплювали Степову Україну на захід від р. Берда, Молдову, Східну Румунію, Середню та Верхню Наддністрянщину. При цьому культури Сабатинівка та Кослоджень охоплювали степову смугу, а Ноуа — Прикарпатський Лісостеп. Порівнюючи комплекси Сабатинівки і Кослоджені, Є. Сава дійшов висновку, що це одна культура, штучно розділена колишнім кордоном між СРСР і Румунією. Аналогічною була ситуація зі згадуваними вище тшинецькою та східнотшинецькою культурами.

Сабатинівська культура охоплювала в XVI—XIII ст. до н. е. степову смугу Надчорномор’я та Криму. В її формуванні провідну роль відіграли носії бабинської культури. Представлена багатьма поселеннями (Волоське, Ушкалка, Чикалівка, Ташлик, Степове, Виноградний Сад, Анатолівка, Кірове, Новокиївка та ін.). Добре збереглися кам’яні основи стін наземних та напівзаглиблених жител. Викликає дискусію функція зольників, присутніх майже на кожному селищі. Досліджені поховання в могилах та на фунтових цвинтарях, часто під кам’яними закладками (скорчені на боці кістяки). Для сабатинівського населення характерні землеробсько-скотарське господарство, розвинуте ливарне виробництво. Культура відома комплексами ливарних форм із тальку (Волоське, Червоний Маяк, Вищетарасівка, Новокиївка, Малі Копані), де виготовляли знаряддя праці, зброю та прикраси (рис. ЗО). Скарби бронзових речей (Журавлинський, Коблевський, Курячі Лози, Новотроянський, Інгульський, Солонецький, Оріховський) свідчать про наявність торговельних зв’язків із Карпато-Трансільванськими та Дунайськими металургійними центрами. Високого рівня досягла обробка кістки та рогу, що здійснювалася у спеціалізованих майстернях.

Культуру Ноуа виділив румунський учений І. Нестор у 30-ті роки XX ст. В Україні її вивчав Е. А. Балагурі. Ареал Ноуа в XV—XII ст. до н. е. охоплював терени від Верхньої Наддністрянщини до Нижнього Дунаю та Південно-Східної Трансільванії. Формувалася на основі культур Карпато-Дунайського басейну за активної участі носіїв бабинської культури. В межах України пам’ятки Ноуа вивчені на Верхньому та Середньому Дністрі. Поселення (Острівець, Магала, Кельменці) відкритого типу, а житла — наземні, відомі також зольники. На фунтовому цвинтарі поруч із поселенням Острівець виявлені поховання за обрядом скорченого тілопокладення на боці та декілька тілоспалень в урнах, що супроводжувалися кухлями, дворучними чашами, слоїками з валиком. В ареалі культури відомі численні знахідки виробів із металу Карпато-Трансільванського походження.

Культура Фельшесевч-Станове

У Закарпатті за доби пізньої бронзи тривала еволюція місцевої лінії розвитку, пов’язаної з культурою Отомань. Трансформація останньої відбулася за участі носіїв культури Віттенберг III, витіснених із Трансільванії населенням культури Ноуа. Назва «Фельшесевч-Станове» (XIV—XII ст. до н. е.) походить від могильника Станове в Закарпатті та поселення Фельшесевч у Північно-Східній Угорщині. її сусідами на Сході, за Карпатами, виступали носії культури Ноуа. Перші цвинтарі були розкопані поблизу с. Сучью-де-Сус іще на зламі XIX—XX ст. археологами Угорщини (Д. Теліки, М. Рошка). Науковці цієї країни зробили найвагоміший внесок у вивчення культури (А. Можоліч, Н. Каліц, Т. Бадер). Вони ж сформулювали її складну назву «Фельшесевч-Станівська культура (Сучью-де-Сус)». Могильник Станове дослідив Ф. М. Потушняк у 50-ті роки XX ст., а поселення розкопував Е. А. Балагурі. Селища площею 0,5—2,0 га розташовували неподалік від джерел води, на підвищеннях, або ж серед боліт. На Дяковому виявлено близько 20-ти жител, у яких мешкали невеликі сім’ї (п’ять-сім осіб).

Рис. 30. Матеріальний комплекс сабатинівської культури: 1 – Анатоліївка; 2, 34 – Златопіль; 3, 13, 28 – Степове; 4, 12, 53 – Пересадівка; 5, 22, 54, 57 – Сабатинівка; 6, 21, 24, 41, 47, 50 – Чикалівка; 7, 8, 11, 20 – Кірове; 9, 11 – хут. Божків; 14-16, 38, 48, 49, 55, 56 – Інгульський скарб; 17, 29, 30, 37 – Солонецький скарб; 18 – Волоське; 19 – Скельки; 23 – Ташлик; 25 – Миколаївський музей; 26, 31, 43, 44 – Вищетарасівка; 27, 32, 33, 39, 46, 52, 59 – Новокиївка; 35 – Купалівка; 36 – Єланець; 40 – Борисівка; 42 – Сазонівка; 45, 61 – Андріївка; 51,58 – Ушкалка; 60 – Червоне Озеро (1,24,25 – за І.Т. Черняковим; 2-23, 26,28-31, 34-38, 42-45, 48,49,52, 56 – за І.Н. Шарафутдіновою; 27, 32, 39, 46, 52, 59 – за Я.П. Гершковичем; 40, 41, 50, 53, 57, 58, 60 – за С.С. Березанською; І.Н. Шарафутдіновою). 1 – план житлового комплексу; 2-13; 18-23 кістка; 14-17, 26, 29, 30, 37, 38, 43, 44, 48, 49, 55, 56 – бронза; 24, 25, 31, 34-36, 45, 51 – камінь; 27, 28, 32, 33, 39-42, 46, 47, 50-54, 57-60 - кераміка

Рис. 30. Матеріальний комплекс сабатинівської культури: 1 – Анатоліївка; 2, 34 – Златопіль; 3, 13, 28 – Степове; 4, 12, 53 – Пересадівка; 5, 22, 54, 57 – Сабатинівка; 6, 21, 24, 41, 47, 50 – Чикалівка; 7, 8, 11, 20 – Кірове; 9, 11 – хут. Божків; 14-16, 38, 48, 49, 55, 56 – Інгульський скарб; 17, 29, 30, 37 – Солонецький скарб; 18 – Волоське; 19 – Скельки; 23 – Ташлик; 25 – Миколаївський музей; 26, 31, 43, 44 – Вищетарасівка; 27, 32, 33, 39, 46, 52, 59 – Новокиївка; 35 – Купалівка; 36 – Єланець; 40 – Борисівка; 42 – Сазонівка; 45, 61 – Андріївка; 51,58 – Ушкалка; 60 – Червоне Озеро (1,24,25 – за І.Т. Черняковим; 2-23, 26,28-31, 34-38, 42-45, 48,49,52, 56 – за І.Н. Шарафутдіновою; 27, 32, 39, 46, 52, 59 – за Я.П. Гершковичем; 40, 41, 50, 53, 57, 58, 60 – за С.С. Березанською; І.Н. Шарафутдіновою). 1 – план житлового комплексу; 2-13; 18-23 кістка; 14-17, 26, 29, 30, 37, 38, 43, 44, 48, 49, 55, 56 – бронза; 24, 25, 31, 34-36, 45, 51 – камінь; 27, 28, 32, 33, 39-42, 46, 47, 50-54, 57-60 — кераміка

Відомі також два городища (Солотвинське та Мала Копаня). Житла двох типів — прямокутні наземні та заглиблені овальної форми, обмащені глиною. Конструкція стін — каркасно-стовпова. Обігрівалися вони за допомогою глинобитних печей. Додатково влаштовували вогнища, обкладені камінням. На поселенні в Береговому розкопано колодязь глибиною 7 м, укріплений дубовими кільцями. На дні його було сховано шість ошатних посудин. Ґрунтові цвинтарі (Станове, Холмець) влаштовували поза селищами, на середніх та верхніх річкових терасах. Основним поховальним ритуалом були кремації на стороні. Прах зсипали в урни, які закопували в неглибокі ями. Супровід обмежувався посудом, зрідка — прикрасами. Найпоширенішим матеріалом культури Фельшесевч-Станове є ліплена кераміка — кухонна і столова. Основні форми — горщики, кухлі, біконічні вази, миски, мініатюрні чаші, друшляки, глеки. Кухонні горщики були товстостінними, з недбало затертою поверхнею і скупим декором (вушка, валик), зате столовий посуд вирізнявся тонкими стінками, лискованою поверхнею й багатством різьбленого, криволінійно-спірального, рельєфного оздоблення. Заглиблені лінії були додатково інкрустовані білою пастою, що створювало ефект поліхромії (рис. 31).

Рис. 31. Матеріальний комплекс станівської культури з поселення Дякове у Закарпатті: 1-6, 9-12, 17-22 – кераміка; 7, 8, 14, 15 – кістка; 10, 13, 16 – камінь (за Е. А. Балагурі)

Рис. 31. Матеріальний комплекс станівської культури з поселення Дякове у Закарпатті: 1-6, 9-12, 17-22 – кераміка; 7, 8, 14, 15 – кістка; 10, 13, 16 – камінь (за Е. А. Балагурі)

Основою господарства були орне землеробство (пшениця, ячмінь, просо) і тваринництво (конярство). Видобували сіль, а також мідь і золото, з яких виготовляли різні знаряддя та прикраси. Серед хатніх промислів переважали гончарство, ткацтво, обробка кістки та каменю. Населення обслуговував верхньотиський осередок металообробки, що використовував місцеві (середньо-словацькі й трансільванські) родовища міді та золота. Ознаки металевого виробництва повсюдно виявлені на поселеннях, але найбільшу інформацію дають 89 скарбів бронзових та золотих виробів лише із Закарпаття. Найбільші скарби (60—176 речей) знайдені на поселеннях Клячанове II, Велика Паладь, Чинадієве II. Найчастіше скарби закопували в горщиках уздовж шляхів, що вели на Схід, до Верецького перевалу. Такої кількості та розмаїття металевих речей не знала жодна інша культура доби бронзи в межах нашої держави. Їх поділяють на знаряддя праці (сокири-пальштаби, кельти, серпи, долота, одно-лезові ножі, шила, голки), елементи кінської збруї (весло- та кинджалоподібні псалії, підвіски, бляхи, кнопки), зброю (чекано-молоти з шайбою чи гребенем на обусі, мечі, наконечники списів, стріл) та прикраси. Загалом метал майже витіснив із побуту крем’яні знаряддя праці та зброю. На другому етапі розвитку (Беркес-Демечер) культура Станове стає менш яскравою, але зберігає свої багатства (бронза, сіль, золото) та економічний потенціал.

Малобудківський тип пам’яток

На Північному Сході України простежується лінія розвитку, започаткована ще в неоліті ямково-гребінцевої кераміки. За доби пізньої бронзи ці традиції розвивало населення, що лишило по собі нечисленні пам’ятки малобудківського типу. Є певні підстави стверджувати, що йдеться про нащадків мар’янівської культури, витіснених сосницькими та «зрубними» племенами на терени Росії. Зі зникненням покровської та послабленням бережнівсько-маївської зрубних культур згадані нащадки повертаються в межі нашої держави, заселяючи Лівобережний Лісостеп. Епонімна пам’ятка — поселення Малі Будки у верхів’ях Сули на Сумщині, розкопане В. А. Іллінською, яка й виділила відповідний тип у середині 50-х років минулого століття. Суттєвий внесок у вивчення таких пам’яток в Україні зробив Ю. В. Буй нов. Пам’ятки малобудківського типу охоплювали великий масив Лісостепу від Дніпра до Мордовії і від Оки до середньої течії Сіверського Дінця у XIII—XII ст. до н. е. В Україні виявлено більш як десять поселень (Студенок-5, Волинцеве — середній шар, Тимченки — мис) на краю борових терас і на дюнах, та кілька Фунтових цвинтарю. Люди мешкали в прямокутних напівземлянках, у центрі яких розмішувалося вогнище. Поховання здійснювали за ритуалом кремації на стороні. Урни з прахом закопували в неглибокі ямки (Студенок-6: урочище Малі Пісочки, Червоний Шлях на Харківщині). Визначальною для типу стала колекція характерного круглодонного посуду з яйцеподібним тулубом та виділеним жолобком вінцем, прикрашеного гребінчасто-накольчастим ялинковим візерунком (рис. 32). Проте відомий також посуд із пласким дном. У тісті помітні домішки піску та подрібненого кварцу. Населення було знайоме з металообробкою (кам’яна форма для відливки одновушкового кельта зі Сту-денка-5). Проте крем’яних знарядь (наконечники списа та черенкових стріл, вкладні серпів тощо) виявлено набагато більше. Напрям господарства скотарсько-землеробський. Розводили велику та дрібну рогату худобу, свиней. Триває дискусія щодо належності малобудківського типу до мар’янівської чи бондарихинської культур.

Культури фінальної бронзи

Доба фінальної бронзи дала новий спектр археологічних культур, порушуючи пріоритети південно-східного та північно-західного векторів впливу. Занепадає традиційно потужний Донецький регіон. Північно-західні впливи обмежуються польським прикордонням. На передній план виходять західні впливи з Карпатського басейну та північно-східні, пов’язані з активністю прафінно-угорських племен. Загальними ознаками доби були скорочення населення, занепад гірничої справи, бронзоливарного виробництва, землеробства. Носії найбільш розвинутих культур Півдня та Заходу шукали вихід із кризової ситуації.

 Рис. 32. Матеріальний комплекс пам'яток малобудківського типу: 1, 7—9, 11—14, 17—21, 24—27— Студенок 5, житло № 2; 2—6 — Студенок 6; 10, 22, 23 — Студенок, цвинтар; 15, 16 — урни з цвинтаря Червоний Шлях (за 10. В. Чуйнішим). 1 — план та перетини житла; 2—6 — кістка; 7—9, 13, 14 — кремінь; 10—12, 15—27 — кераміка


Рис. 32. Матеріальний комплекс пам’яток малобудківського типу: 1, 7—9, 11—14, 17—21, 24—27— Студенок 5, житло № 2; 2—6 — Студенок 6; 10, 22, 23 — Студенок, цвинтар; 15, 16 — урни з цвинтаря Червоний Шлях (за 10. В. Чуйнішим). 1 — план та перетини житла; 2—6 — кістка; 7—9, 13, 14 — кремінь; 10—12, 15—27 — кераміка

Білозерська культура була найпотужнішою серед утворень доби фінальної бронзи (XII—X ст. до н. е.). її комплекси поширені у степовій смузі України та Молдови, спорадично — на Нижньому Доні та в Надкубанні. Виділена українськими дослідниками (В. П. Ванчугов, В. В. Отрощенко, І. Т. Черняков) у середині 80-х років XX ст. Назва культури походить від поселення на Білозерському лимані в м. Кам’янка-Дніпровська Запорізької області, дослідженого О. О. Кривцовою-Граковою. Склалася на базі культур доби пізньої бронзи (сабатинівської, бережнівсько-маївської зрубної, Ноуа). Серед пам’яток — поселення на берегах річок і лиманів (Тудорове, Воронівка, Зміївка), могили (Широка Могила, Заповітне-Степний, Кочковате), могильно-фунтові (Брилівка, Широке, Будуржель-Плавні) та фунтові (Верхньохортицький, Федорівський) цвинтарі, комплекси ливарних форм (Завадівка, Новоолександрівка), майстерні ливарників (Кардашинка II, Олешшя-Цюрупинськ), скарби металевих речей (Новогригор’ївка). Відкрито більш як 150 поселень та понад 800 поховань. Матеріальну культуру репрезентують кераміка, знаряддя праці, талькові ливарні форми, зброя, прикраси (рис. 33). Основні форми господарства — скотарство, землеробство, металообробка. Білозерські майстри першими в Україні налагодили серійний випуск залізних та біметалевих знарядь праці усталених форм. Носії білозерської культури спілкувалися на північно-західному діалекті давньоіранської мовної сім’ї. Вони генетично пов’язані з іраномовними кіммерійцями та скіфами раннього залізного віку.

Білогрудівську культуру локалізовано у Правобережному Лісостепу, на північ від білозерської. Вона сформувалася на базі тшинецької, комарівської культур і пам’яток малополовецького типу за участі витіснених на схід носіїв культури Ноуа. Датується XII—IX ст. до н. е. Дослідження культури розпочалося із розкопок зольників у Білогрудівському лісі поблизу Умані (П. Курінний) у 1918—1927 pp. Нині відомі поселення, зольники та поховання. Найбільш ґрунтовно досліджене селище поблизу Великої Андрусівки на Дніпрі, де виявлено десять жител прямокутної форми, розташованих в один-два ряди. Житлові споруди двох типів — наземні, зі стінами, сплетеними з лози й обмащеними глиною, та землянки з вогнищем у центрі (Собківка).

Рис. 33. Матеріальний комплекс білозерської культури: 1, 32 - Зміївка; 2, 10, 55, 60 - Ушкалка, верхній шар; 3, 5. 18-20, 23-25, 27-29, 35, 54, 58, 64, 65, 69, 73, 74- Брилівка; 4, 33- Верхньохортицький цвинтар; 6, 41, 46, 76, 82-86- Кірове; 7, 11-14,21, 44, 56, 62, 68, 77, 80 - Широке; 8, 9, 15-17, 22, 26, 31, 38, 45, 78 - могильник Степний-Заловітне; 30, 47, 79 – Кочкувате; 34 - Дереївка; 36 - Усатове; 37, 59 - Струмок; 39 - Василівка; 40 – Берислав; 42, 61, 66— Бабине IV; 43- Кошниця; 48, 49- Кардашинка II; 50- Новоолександрівка; 51 - Завадівка; 52— Будуржель-Плавні; 53- Приозерне І; 57— Огрінь; 63- Чорноморка-Люстдорф; 67- Компанійці; 70- Каховка; 71 - Федорівка; 72, 81, 82- Каїри; 75- Нижній Рогачик (1, 2, 4,6-17, 21, 22, 26, 31— 34, 36, 38, 40-46, 48-51, 55-57, 60-63, 66-68, 70-72, 75-78, 80-86 - за В. В. Отрощенком; 3, 5, 18 -20, 23—25, 27-29, 35, 54, 58, 64, 65, 69, 73, 74 - за Г.Л. Євдокимовим; ЗО, 39, 47, 52, 53, 59, 79 – за В. 17. Винчуговнм). 1,2- плани жител; 3-5 - мани поховальних споруд; 6, 7, 13, 14, 16, 17, 21, 22, 34-36 40-42- кістка; 8 - перламутр; 9 - бурштин; 10, 15 - скло; 11, 19, 27, 28, 31-33, 38, 39, 44, 45. 54. 56-58-бронза; 12, 37, 47, 59 - золото; 18, 20 - гагат; 23-26, 55 - камінь; 29 - залізо; 30 - бронза, залізо; 46 - кремінь; 48—51 — тальк; 52, 53, 60—86 — кераміка

Рис. 33. Матеріальний комплекс білозерської культури: 1, 32 — Зміївка; 2, 10, 55, 60 — Ушкалка, верхній шар; 3, 5. 18-20, 23-25, 27-29, 35, 54, 58, 64, 65, 69, 73, 74- Брилівка; 4, 33- Верхньохортицький цвинтар; 6, 41, 46, 76, 82-86- Кірове; 7, 11-14,21, 44, 56, 62, 68, 77, 80 — Широке; 8, 9, 15-17, 22, 26, 31, 38, 45, 78 — могильник Степний-Заловітне; 30, 47, 79 – Кочкувате; 34 — Дереївка; 36 — Усатове; 37, 59 — Струмок; 39 — Василівка; 40 – Берислав; 42, 61, 66— Бабине IV; 43- Кошниця; 48, 49- Кардашинка II; 50- Новоолександрівка; 51 — Завадівка; 52— Будуржель-Плавні; 53- Приозерне І; 57— Огрінь; 63- Чорноморка-Люстдорф; 67- Компанійці; 70- Каховка; 71 — Федорівка; 72, 81, 82- Каїри; 75- Нижній Рогачик (1, 2, 4,6-17, 21, 22, 26, 31— 34, 36, 38, 40-46, 48-51, 55-57, 60-63, 66-68, 70-72, 75-78, 80-86 — за В. В. Отрощенком; 3, 5, 18 -20, 23—25, 27-29, 35, 54, 58, 64, 65, 69, 73, 74 — за Г.Л. Євдокимовим; ЗО, 39, 47, 52, 53, 59, 79 – за В. 17. Винчуговнм). 1,2- плани жител; 3-5 — мани поховальних споруд; 6, 7, 13, 14, 16, 17, 21, 22, 34-36 40-42- кістка; 8 — перламутр; 9 — бурштин; 10, 15 — скло; 11, 19, 27, 28, 31-33, 38, 39, 44, 45. 54. 56-58-бронза; 12, 37, 47, 59 — золото; 18, 20 — гагат; 23-26, 55 — камінь; 29 — залізо; 30 — бронза, залізо; 46 — кремінь; 48—51 — тальк; 52, 53, 60—86 — кераміка

Характерною ознакою культури є зольники — могилоподібні насипи, утворені скупченням золи й насичені кістками тварин та дрібними речами. На думку дослідників, є всі підстави вважати, що ці споруди мали ритуальне призначення (культ вогню та хатнього вогнища). Кожна сім’я зсипала золу та побутові відходи у відведеному їй місці, здійснюючи при цьому певні ритуальні дії. Поховальний ритуал передбачав інгумації, рідше — кремації на стороні, під могилами (Печери, Макіївка) та на ґрунтових цвинтарях (Білий Камінь). До білогрудівської культури відносять Гордіївський могильник на Вінниччині (35 насипів) із похованнями у склепах, що супроводжувалися численними виробами з бронзи та золота, посудом (розкопки С. С. Березанської та Б. А. Лобая). Керамічний посуд мав тюльпаноподібну форму з валиком на плічках. У тісті наявні домішки жорстви, зокрема потовченого граніту. Серед основних типів посуду — горщики, глечики, кухлі, миски, жаровні, друшляки. Набули поширення мініатюрні посудинки культового призначення, дрібні зоо- та антропоморфні фігурки, виявлені на зольниках (рис. 34). Бронзові вироби включали кельти, листоподібні ножі та численні прикраси, зокрема двоспіральні скроневі підвіски білогрудівського типу. В Гордіївці знайдено зразки таких підвісок, виготовлені із золотого дроту. Водночас ще чимало знарядь праці виготовляли із кременю (наконечники дротиків, вкладні серпів) та каменю (втульчасті сокири). Характер господарства визначається як землеробсько-скотарський з виразними проявами землеробських культів. У етнічному плані носії білогрудівської культури лишаються ключовою ланкою в розвитку праслов’янського етносу, будучи генетично пов’язаними з лісостеповим землеробським населенням доби раннього заліза.

Лужицька культура входила до масиву культур поховальних урн. Відкрита на початку XX ст. у Нижній Лужиці (Німеччина), звідси й назва. її ареал охоплював Східну Німеччину, Польщу, Чехію, Словаччину. В Україні пам’ятки лужицької культури займали вузьку смугу вздовж Західного Бугу, з виходом на верхів’я Стиру та Серету. Вони належать до ульвівецької і тарнобжегзької локальних груп, що сформувалися на базі тшинецької культури Польщі. До тарнобжегзької групи віднесені два пункти (Терновиця, Скварява), а всі інші складають ульвівецьку. Це ґрунтові цвинтарі, де поховані урни з прахом кремованих небіжчиків. На цвинтарі у Млинищі Волинської області розкопане кремаційне багаття поруч із похованнями в урнах. Проте відомі й біритуальні цвинтарі (Ульвівек, Рованець), де випростані інгумації переважають. Вражає розмаїття форм керамічного посуду: тюльпаноподібні горщики із рустованою поверхнею, амфори з вушками, глеки, кубки на високій ніжці, слоїки, посудини пташиних обрисів, ритуальний, мініатюрний посуд, брязкальця тощо. Серед інших речей — бронзові прикраси, намисто, однолезові ножі. Поховальні пам’ятки лужицької культури в межах України датуються 1100—900 pp. до н. е.

Культура Гава — Голігради сформувалася у Карпатському басейні, а потім поширилася на Закарпаття та в Наддністрянський регіон. Входила до числа культур фракійського гальштату. Назва її походить від могильника Гава в Угорщині та поселення Голігради на Середньому Дністрі. Відомо близько 300 пам’яток Гава-Голігради, датованих XI — серединою VII ст. до н. е. Основні напрями господарства: землеробство, скотарство, гончарство, металургія бронзи, видобуток солі, торгівля. Населення проживало в селищах та городищах. Житла — напівземлянки та наземні. Поруч розміщувалися господарчі ями. Основні речові знахідки — ліпний чорнолискований посуд різних форм, пишно оздоблений геометричним орнаментом у вигляді широких, заглиблених ліній, знаряддя праці та прикраси з бронзи (рис. 35). Своєрідною є керамічна зоо- й антропоморфна пластика. Поховання ґрунтові, за обрядом тілоспалення, в урнах. Скарби свідчать про диференціацію суспільства. Носії культури Гава-Голіград и вплинули на формування деяких рис чорполіської культури. Основні пам’ятки: поселення Магала, Заліщики; городища Шелестове, Лисичники, Кривче; Михалківський та Голіградський скарби; могильники Сопіт, Завалля. Етнічна належність населення — фрако-ілірійська.

Рис. 34. Матеріальний комплекс білогрудівської культури: 1. 11, 28, 33, 34; 37, 39—41, 43-48 — Велика Андрусівка; 2, 4—6, 10, 12—15, 20, 24, ЗО, 38, 57 — Гордіївка; З, 7, 8. 16. 18, 19, 21, 22, 25-27, 29, 31, 32, 35. 36, 42, 50-55 — Собківка; 9,23— Білогрудівський ліс; 17 — Віта-Литовська; 49 — Воротилівка; 56— Макіївка; 58— Печерський могильник (1. 11. 28, 33, 34; 37, 39-41, 43—48 — за Є. Ф. Покровською, Є. О. Петровською; 2, 4—6, 10, 12-15, 20, 24, 30, 38, 57 — за С. С. Березанською, В. І. Клочком); З, 7-9. 16-19. 21-23, 25-27, 29, ЗІ, 32. 35, 36, 42, 49-56, 58 — за С. С. Березанською. І — план житла; 2, 8, 10, II, 16—20 — бронза; 3, 9, 28 — кістка; 4—6 — бурштин; 7, 21, 22, 25—58 — кераміка; 12—15, 24 — золото; 23 — кремінь

Рис. 34. Матеріальний комплекс білогрудівської культури: 1. 11, 28, 33, 34; 37, 39—41, 43-48 — Велика Андрусівка; 2, 4—6, 10, 12—15, 20, 24, ЗО, 38, 57 — Гордіївка; З, 7, 8. 16. 18, 19, 21, 22, 25-27, 29, 31, 32, 35. 36, 42, 50-55 — Собківка; 9,23— Білогрудівський ліс; 17 — Віта-Литовська; 49 — Воротилівка; 56— Макіївка; 58— Печерський могильник (1. 11. 28, 33, 34; 37, 39-41, 43—48 — за Є. Ф. Покровською, Є. О. Петровською; 2, 4—6, 10, 12-15, 20, 24, 30, 38, 57 — за С. С. Березанською, В. І. Клочком); З, 7-9. 16-19. 21-23, 25-27, 29, ЗІ, 32. 35, 36, 42, 49-56, 58 — за С. С. Березанською. І — план житла; 2, 8, 10, II, 16—20 — бронза; 3, 9, 28 — кістка; 4—6 — бурштин; 7, 21, 22, 25—58 — кераміка; 12—15, 24 — золото; 23 — кремінь

Лебедівська культура (XI—VIII ст. до н.е.) виділена в 70-х роках XX ст. С. С. Березанською. Лебедівські пам’ятки займали Київську Наддніпрянщину, пониззя Прип’яті, межиріччя Десни і Сейму. Культуру репрезентують поселення та фунтові цвинтарі. Невеликих розмірів селища будували неподалік водоймищ, у заплавах та на дюнних підвищеннях (Козинці, Лебедівка, Гостомель). Житла наземні або трохи заглиблені, прямокутної форми. Небіжчиків ховали поруч із поселеннями. Зафіксовано єдиний поховальний обряд — тілоспалення. Перепалені кістки зсипали до неглибоких ямок або в урни. Поруч із прахом завжди лежала велика кількість розбитого посуду і поламаних прикрас (Залісся, Богданівка, Погріби, Гостомель). Керамічний посуд — грубостінний, виготовлений із глини з домішкою піску, потовченого граніту, слюди. Розмаїттям форм він не вирізнявся (горщики яйцеподібної форми з маленьким дном, тюльпаноподібні посудини, слоїки). В основному посуд орнаментований бідно й одноманітно — наколами, перлинами, рідше — шнуром і відбитком гребінки. Бронзові вироби представлені широким асортиментом знарядь праці (кельти, ножі, шила), зброї (наконечники списів), прикрас (шпильки, кільця, підвіски). Зрідка трапляються й залізні речі, але переважають вироби з кременю і каменю (серпи, зернотерки, наконечники стріл). Носії лебедівської культури були землеробами і скотарями. Склалася культура на базі сосницької, за впливу північно-східних культур Волго-Кам’я — поздняківської, приказанської. Як наслідок розвитку Лебедівки виникли культури підгірцівсько-мілоградського кола. Етнос племен лебедівської культури викликає дискусії. Цілком можливо, що вони були близькими як прабалтам, так і праслов’янам.

Рис. 35. Матеріальний комплекс культури Гава-Голігради з пам'яток Закарпаття: 1, 2, 4, 6, 8, 9 — кераміка; 3, 5, 7, 10—13 — бронза (за Е. А. Балагурі)

Рис. 35. Матеріальний комплекс культури Гава-Голігради з пам’яток Закарпаття: 1, 2, 4, 6, 8, 9 — кераміка; 3, 5, 7, 10—13 — бронза (за Е. А. Балагурі)

Бондарихинську культуру виділила В. А. Іллінська у 50-ті роки XX ст. Упродовж XI—IX ст. до н. е. вона поширилася від Дніпровського Лівобережжя до верхньої і середньої течії Сіверського Дінця, а на сході й північному сході досягла Донщини та Мордовії. Формувалася Бондариха на основі мар’янівської культури та пам’яток малобудківського типу за участі поздняківців із Волго-Окського басейну та носіїв бережнівсько-маївської зрубної культури. Назва походить від поселення, розташованого в урочищі Бондариха на Сіверському Дінці. На заключному етапі розвитку культури з’являються городища. Відомі наземні й напівземлянкові житла, з дерев’яним каркасом стін, здебільшого — однокамерні. Поховальні пам’ятки вивчені мало. Це — ґрунтові цвинтарі з рештками кремацій в урнах та окремі інгумації. Показовим є керамічний посуд із пласким дном, декорований відбитками зубчастого штампу, вдавленнями кінцем палички, що іноді утворюють «виноградні грона». Виробів із металу обмаль, є одиничні знахідки кам’яних ливарних форм, з’являються вироби із заліза. В етнічному відношенні носії бондарихинської культури пов’язані, найімовірніше, з прафінно-уграми, хоча, на думку деяких дослідників, вони могли належати і до прабалтів.

Таким чином, впродовж V—II тис. до н. е. населення України пережило епохи енеоліту і бронзи. Це був час великих зрушень на ниві суспільного розвитку, прогресу технологій давнього виробництва, мистецтва й культури загалом. За строкатістю численних культур і типів пам’яток простежуються глибинні процеси творення нових етнічних груп населення, що відображають диференціацію індоєвропейської та фінно-угорської мовних спільнот. У підсумку прогресивного розвитку пізнього первісного суспільства палеометалевої доби населення регіону наблизилося до межі цивілізації, перетнутої вже за наступної доби раннього залізного віку в І тис. до н. е. Наголосимо, що зміна бронзового віку залізним супроводжувалася й кардинальною зміною господарчої системи пасторалізму, що розвивалася впродовж енеоліту — бронзової доби, номадизмом. Ідеться про перехід від різновидів осілого тваринництва до кочового скотарства.

Жорстка прив’язка викладеного матеріалу до археологічних культур та спільнот залишає поза полем зору низку явищ надкультурного плану. Серед них, зокрема, видатну пам’ятку давнього мистецтва — Кам’яну Могилу поблизу м. Мелітополя Запорізької області, яку досліджували видатні археологи М.І. Веселовський, О. М. Бадер, М. Я. Рудинський, В.М. Даниленко, В. М. Гладилін. Нині петрогліфи Кам’яної Могили продовжує вивчати Б.Д. Михайлов. Варто зауважити, що датування конкретних зображень, а тим більше абстрактно-схематичних композицій Кам’яної Могили викликають гострі дискусії серед фахівців. Пов’язання згаданих петрогліфів з тими чи іншими археологічними культурами є справою майбутнього.

Не менше проблем виникає з культурною ідентифікацією кам’яних антропоморфних стел, найкращі зразки яких виявлено поза археологічним контекстом. Таке помітне явище, як скарби металевих речей, характерне для бронзової доби, також не завжди вписується в чіткий культурний контекст. Це, зокрема, стосується проблеми найбагатшого Бессарабського (Бородінського) скарбу, виявленого майже сто років тому Е. фон Штерном. Жвава дискусія серед дослідників різних країн щодо його культурної належності й датування все ще триває. Це повною мірою стосується й фігурних кам’яних товкачиків та ступок, бронзових клепаних казанів, віднесених до кола «кіммерійських» (В. О. Городців, В. С. Бочкарьов). Тут ідеться про серії випадкових знахідок, виявлених переважно на теренах України. Кількість їх множиться, що сукупно з матеріалами новітніх археологічних досліджень обіцяє нам вихід на новий рівень пізнання проблематики енеоліту та доби бронзи вже в недалекому майбутньому.

Рекомендована література

1. Археологія. 1993. № 3 (до 100-річчя відкриття трипільської культури).

2. Археологія Української РСР: У 3 т. Київ, 1971. Т. І.

3. Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья. Энеолит, бронза и раннее железо. Киев, 1990.

4. Археология Украинской ССР: В 3 т. Киев, 1985. Т. I.

5. Балагури Э. Население Верхнего Потисья в эпоху бронзы. Ужгород, 2001.

6. Березанская С. С. Средний период бронзового века в Северной Украине. Киев, 1972.

7. Березанская С. С. Северная Украина в эпоху бронзы. Киев, 1982.

8. Березанская С. С. Отрощенко В. В., Чередниченко Н. Н., Шарафутдинова И. Н. Культуры эпохи бронзы на территории Украины. Киев, 1986.

9. Березанская С. С, Цвек Е. В., Клочко В. И., Ляшко С. Н. Ремесло эпохи энеолита-бронзы на Украине. Киев, 1994.

10. Братченко С. Н. Донецька катакомбна культура раннього етапу. Луганськ, 2001.

11. Ванчугов В. П. Белозерская культура в Северо-Западном Причерноморье. Киев, 1990.

12. Винокур І. С, Телегін Д. Я. Археологія України. Тернопіль, 2004. Давня історія України: У 3 т. Київ, 1997. Т. 1.

13. Етнічна історія давньої України. Київ, 2000.

14. Збенович В. Г. Ранний этап трипольской культуры на территории Украины. Киев, 1989.

15. Иванова С. В. Социальная структура населения ямной культуры Северо-Западного Причерноморья. Одесса, 2001.

16. Колесников А. Г. Трипольское общество Среднего Поднепровья (опыт социальных реконструкций в археологии). Киев, 1993.

17. Круц В. А. Позднетрипольские памятники Среднего Поднепровья. Киев, 1977.

18. Лагодовська О. М., Шапошникова О. Г., Макарович М. Л. Михайлівське поселення. Київ, 1962.

19. Макаренко М. О. Маріюпільський могильник. Київ, 1933.

20. Монгайт А. Л. Археология Западной Европы. Бронзовый и железный века. Москва, 1974.

21. Отрощенко В. В. Проблеми періодизації культур середньої та пізньої бронзи півдня Східної Європи (культурно-стратиграфічні зіставлення). Київ, 2001.

22. Рижов С. М., Бурдо Н. Б., Відейко М, Ю., Магомедов Б. В. Давня кераміка України. Київ, 2001. Ч. 1.

23. Рындина Н. В., Дегтярева А. Д. Энеолит и бронзовый век. Москва, 2002.

24. Свєшников I. К. Історія населення Передкарпаття, Поділля і Волині в кінці НІ — на початку II тисячоліття до нашої ери. Київ, 1974.

25. Свешников И. К. Культура шаровидных амфор. Свод археологических источников. Москва, 1983. Вып. В1-3.

26. Субботин Л. В. Памятники культуры Гумельница юго-запада Украины. Киев, 1983.

27. Телегін Д. Я. Середньостогівська культура епохи міді. Київ, 1973.

28. Телегин Д. Я., Нечитайло А. Л., Потехина И. Д., Панч емко Ю. В. Среднестоговская и Новоданиловская культуры энеолита Азово-Черноморского региона. Луганск, 2001.

29. Черняков И. Т. Северо-Западное Причерноморье во второй половине II тыс. до н. э. Киев, 198S. Шапошникова О. Г., Фоменко В. И., Довженко Н. Д. Ям нал культурно-историческая область (Южнобугский вариант). Свод археологических источников. Киев, 1986. Вып. В 1 —3.

30. Щепинский А. А. Кеми-Обинская культура. Запорожье, 2002.

31. Энеолит СССР. Археология СССР. Москва, 1982.

В этот день:

Нет событий

Метки

Свежие записи

Рубрики

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.

Яндекс.Метрика